Визвольні змагання

Політика формування почуття загальноросійської національної гордості на Україні не дала відчутних результатів, хоча саме деякі українці були причетні до творення ідеї єдності трьох Русей. На вищих щаблях російської урядової ієрархії знаходилося немало вихідців з гетьманщини і це давало їм можливість трактувати російську імперію як свою державу:

Свою відрубність від росіян почували українці різко, але понад нею ставилася ідея державної приналежності та вірності цареві. Таким чином часті вияви антипатії супроти північного сусіда зводилися властиво до домашніх непорозумінь (Антонович М., д-р. 1942, том IV, 7).

Отож, своєї власної аристократії, так необхідної для розбудови національної держави, українці не мали, що і далося взнаки під час визвольних змагань. Відчуваючи свою окремішність від росіян, низи українства в цілому національну свідомість не демонстрували і усе російське сприймали як панське, що у принципі є типовим для поневоленого народу:

Нема нічого природнішого для маси, як наподоблювати своїх панів. Тому не можуть разити так часто здибувані у мемуарах скарги на небажання самих селян або робітників учити дітей по українськи, або на запопадливе переймання російської мови та пісень. Маса повторювала той самий процес добровільної русифікації, що пару ґенерацій скоріше проробила козацька старшина. Все російське було для простонароддя панське, вище, а, отже, й варте наподоблювання. До тої стадії розвитку, щоб сприймати своє рідне як найкраще неписьменна селянська маса ще не могла дійти (там же, 61-62).

Таке явище породило зворотну реакцію в колах української інтеліґенції, яка бачила свої завдання у культурній роботі і не трактувала свою роботу як політичну, шукаючи легальний можливостей праці. В другій половині 19-го ст. в Україні виникає цілий ряд громад заслугою яких було представлення українського народу як окремої етнічної цілості (там же, 59-61). Можливо, думки про самостійність України як держави не виникали в середовищі інтелігенції через належність українців до тої самої церкви, що і росіяни. Між тим, православна церква завжди була служницею світської влади і гальмувала будь-які національні настрої в українському суспільстві. Прості люди не замислюються над академічними церковними формулами віри, тонкощі її догматів, будь-яка віра задовольняє їхню духовну потребу, але вони міцно тримаються віри батьків:

Сукупність глибоких, як океан, і, як океан, теплих почуттів, якими запалюються прості серця, які їх ріднять з минулим і майбутнім, які з окремих, розрізнених душ і сердець творять могутні людські об’єднання, це і є «віра батьків» для народної маси (Гнатів Ярослав. 2012, 89).

Отож, церква «віри батьків» є великим авторитетом для більшості людей, які асимілюючись в іншомовному середовищі, не переходять до іншої церкви. Таке явище ми бачимо серед українців Угорщини, які, переходячи на угорську мову, зберігають греко-католицьку віру, або серед поляків Правобережної України, які українізуючись не сприймають православну віру. Спільна віра стає більш дієвим чинником, ніж спільна мова при вирішенні складних політичних питань, і це було додатковою причиною безуспішності спільної боротьби за самостійність двох частин України, яка проявилося тільки в той час, коли перемога почала вислизати з рук.

Різна віра не була значною перешкодою до порозуміння з самого початку, бо і православні, і греко-католики мали той самий візантійський обряд, який більше важить, ніж церковні догми, тим більше, що буковинці були такі самі православні, як і українці на сході. Була інша різниця між «східняками» і «західняками». Більш цивілізований і досить демократичний австрійський уряд був зацікавлений у культурно-освітньому розвиткові своїх підданих. Галичина і Буковина не були винятками:

Належність Західноукраїнських Земель до Австрії мала рішучий і позитивний вплив на їх політичне і культурне піднесення, зумовивши швидкий національний розвиток і всеукраїнську ролю, яку Галичина відіграла в часи царського тиску на Центральній і Східній Україні. Зв’язки з Австрією вплинули на поширення серед українців німецьких культурних впливів (ЕУ. 1993, 17).

Погоджуючись з існуванням сприятливих умов для політичної активності в Галичині зразу після «весни народів» 1848 року, треба визнати, що українське суспільство ще не визріло до вимог капіталістичних відносин, які швидко розвивалися в Австро-Угорщині у другій половині 19-го ст. В нових умовах тодішня українська інтелігенція в Галичині ще певний час не знаходила того важеля, до якого би вона могла докласти свої сили:

Рівень інтеліґенції міщан знизив ся до рівня інтеліґенції звичайного мешканця села — мужика: та сама безпорадність і повільність, та сама заскорузлість і пересуди (Бачинський Юліян. 1924, 22).

Однак заради справедливості треба відзначити, що також складність політичного життя в багатонаціональний Австро-Угорщині вимагала не тільки бажання і хисту, але і досвіду. Набиратися досвіду українцям допомагав приклад поляків, які у свої устремліннях до незалежності бачили в українцях помічників. Але і серед поляків не було єдності в інтересах верхів і низів:

Галичина — то власне остання підпора, на котрій держить ся ще якось нинішний австрийський централізм. Причина сему: страх польської буржуазії добивати ся в злуці з «Русинами» переваги над польською шляхтою в соймі і в парляменті і тим стати разом з ними співрішаючим політичним і економічним чинником в суспільнім житю Галичини. Сей страх є знова наслідком національної трівоги, що огортає польську буржуазію, коли бачить національні змаганя української суспільности в Галичині, — трівоги, що огортає зарівно всі кляси польської суспільности в Галичині. Ся то трівога за «інтереси народові» і не позволяє їй виступити рішучо проти польської шляхти і відібрати від неї, хоч і як се їй бажане, єї місця в віденськім парляменті і в галицькім соймі і заняти всі рішаючі з огляду на Галичину місця в інституціях державних і краєвих (там же, 42-43).

Не дивно, що за таких обставин, у тісному знайомстві із суспільно-політичними ідеями тогочасної Європи в Галичині виростають політики, публіцисти і мислителі, які у порівнянні з «наддніпрянцями» ліпше розумілися на тонкощах політичної боротьби, громадсько-політичних і економічиних відносин, правовій стороні державотворення (Іван Франко, Михайло Павлик, Юліан Романчук, Євген Петрушевич, Кость Левицький, Омелян Огоновський, Микола Ганкевич, Кирило Трильовський, Олександр Барвінський, Лев та Юліан Бачинські та багато інших). Інтенсивний розвиток усіх форм національного життя, вир політичної боротьби з центральним урядом, поляками і між самими українськими партіями мав наслідком те, що Західна Україна була значно краще підготовлена до бурхливих подій, що настали після першої світової війни:

Зокрема в силу довгої практики парляментської боротьби в Відні і на краєвим соймі у Львові значно глибше засвоїли собі австрійські українці істину, що українська проблема являється проблемою політичною (Антонович М., д-р. 1942, 80).

В той час, як на Великій Україні ідея самостійності аж до часу проголошення Центральною Радою IV універсалу не йшла далі федеративної єдності з Росією, в Галичині необхідність незалежності була вперше розроблена теоретично на націонал-марксистській основі. Це зробив Юліан Бачинський в книзі «Україна irredenta», опублікованій в 1895 році. Ідеї Маркса були тоді популярні по усій Європі і Бачинський використав їх для осмислення на основі реалій економічного життя Галичини:

Сильна сторона в «Україні іrrеdеnt-і», як уже згадувало ся, лежить в самім факті ясного й рішучого поставлення постуляту самостійности України та в спробі позитивного й оптимістичного уґрунтування цього постуляту і то арґументами натури економічної, доказами, опертими на законах розвитку життя економічного (Дорошенко Володимир. 1924. ХХ).

Таким чином Бачинський теоретично дійшов до думки про економічну основу, на якій і почала будуватися Російська держава майже за тисячу років до того. Отож, цей гандикап давався взнаки на протязі всього часу взаємин українців з росіянами.

Ціла когорта західноукраїнських політиків у порівнянні з такими персонами як Петлюра, Винниченко, що перевершували галичан хіба що своєю амбітністю, є добрим прикладом як, і доказом того, що Російська імперія цілеспрямовано тлумила український творчий і креативний потенціал. В результаті, як, з рештою, і в Австрії, національний рух в Росії був представлений лише інтелігенцією, здебільшого культурними діячами за браком підприємців і технократів. Однак на відміну від Галичини Велика Україна мала досить багато військових спеціалістів високого рангу, які у час визвольних змагань важливіші від мислителів, але ця перевага не була добре усвідомлена і використана названими вище діячами. Як наслідок, при відсутності досвідчених політиків, коли настав час очолити Українську Народну Республіку, крім історика Михайла Грушевського як людини з певним досвідом політичної діяльності в Галичині, не знайшлося.

В силу різних масштабів вплив Галичини на Велику Україну не міг суперничати з наслідками великодержавної політики Росії. Тим не менше галичани в лавах полку Січових Стрільців і пізніше Української Галицької Армії в значній мірі сприяли успішним воєнним діям армії УНР. Без такої підтримки більшовики скоріше і без великих зусиль оволоділи би Києвом і тоді навряд чи погодились на надання Україні тої фіктивної державності у формі УРСР. Занадто слабою і роз’єднаною була боротьба за самостійність на Сході.

Можна висловлювати незадоволення або розчарування з приводу того, що революційні події 1917-1921 років не привели до здобуття незалежності, але все одно результат їх не був зовсім поганим:

Той факт, що модерна українська держава повстала вперше, робить коротку і насичену історію Української Народної Республіки важливим кроком у формуванні української нації (Kappeler Andreas. 1994, 184)

Можливість розбудови держави з’явилася для українців в той час, коли українська національна свідомість в Російській імперії була ще мало розвинена і досягла своєї політичної зрілості тільки через кілька років. Крім того, соціальна база національного руху була дуже вузькою, міста і промислові райони були здебільшого російськими і в меншім ступеню єврейськими. Натомість основна маса українських селян ще не була мобілізована на національному рівні, а національному проводу бракувало політичного досвіду, підготовлених кадрів та стабілізуючих інституцій для управління і адміністрування великою державо (там же). І треба визнати, що поразка більшовиків у громадянській війні не конче би пішла на користь Україні:

Якби українська держава пережила неминучу конфронтацію з відродженою Польщею і націоналістичною Росією, ситуація в деякій мірі нагадувала б ситуацію з польсько-німецьким кордоном після Першої світової війни, коли багато регіонів були спірними і стали частиною повоєнної Німеччини або Польщі після референдумів і / або збройних конфліктів. Значні частини областей, які стали південною та східною частинами Радянської України, включаючи Харків, Донецький вугільний басейн і Новоросію, були б затребувані Росією і майже напевно увійшли би в склад Росії (Miller Alexei. 2015, 366-367).

Не менш справедливим є інший висновок російського історика, що мав наслідком засудження імперської політики Росії в перші роки існування Радянського Союзу:

В результаті перемоги більшовиків російський центр постімперського простору втратив свою легітимність не тільки в очах багатьох периферійних суб’єктів, які спочатку були лояльними імперії, а й для більшості старих еліт, які відчували себе частиною російська нації (там же, 366).

Декларація прав народів Росії, проголошена більшовиками, зразу після того, як вони в результаті перевороту прийшли до влади, диктувала їм норми національної політики у стосунках з народами Росії. Це був тактичний хід для забезпечення їм підтримки з боку національних провінцій, але подавався він як стратегічний. В подальшому відмовитися від положень Декларації було складно, тим більше, що велика частина більшовиків приймала їх принципово. Декларація проголошувала право на самовизначення народів аж до створення власних держав, скасовувала будь-які національні обмеження і гарантувала вільний розвиток національних меншин, тому стала аргументом у боротьбі з російською великодержавністю.

В Російській імперії з початком революції 1905 року розвивалися і набирали сили національні рухи. Більшовики не могли не враховувати цю обставину при розбудові нового державного утворення. З цієї причини СРСР був сформований за національним критерієм, і більшовицький уряд був змушений сприяти розвитку національної самобутності на місцях. Це забезпечувало йому лояльність партійних кадрів, в яких була велика потреба. Найліпшим прикладом є політика українізації, яка проводилася в Україні на протязі 1920-х років (Piculicka-Wilczewsaka Agnieszka & Sakwa Richard (Ed). 2015. 59).

На формування корпусу партійних кадрів на місцях пішло десять років, але за цей час в Україні сформувався також потужний прошарок національної інтелігенції, в лоні якої визрівали ідеї незалежності. Московське керівництво відчуло реальну загрозу існування Союзу. Великодержавне мислення далося взнаки подібно феномену «віри батьків», про який йшлося вище. Радикальна зміна курсу національної політики була неможлива з багатьох причин, основною з яких була втрата престижу комуністичної ідеї у світовому масштабі. Одночасно в середовищі більшовиків з’явилися інакодумці в ідеологічному сенсі. Отож, почалася загальна чистка потенційних носіїв загрози в основному методом жорстокого терору, як партійних, так і безпартійних. Зрозуміло, що політика українізації була згорнута, але вже неможливо було закрити всі створені національні інституції та знищити їх діячів усіх. В таких умовах національна політика в СРСР поступово набрала амбівалентного характеру:

Практики етнокультурної ідентичності почала поєднуватися з ідеєю формування особливої ідентичності – нової «радянської людини». Але, незважаючи на всі офіційні заяви про формування в СРСР нової спільності «радянський народ», радянський уряд мусив займався також розвитком національних культур і національної інтелігенції в республіках (разом з пропагандою російської національно-культурної традиції як основного представника радянської культури) (там же).

Важко сказати точно, чи в результаті такої політики, чи з інших причин (не можна виключати і природне почуття людської і далі національної гідності) на місцях сформувалася етноеліта, з якої набиралися кадри на керівні посади. Коли в Москві зрозуміли, що національні рухи не містять в собі загрозу для існування Радянського Союзу, «національна карта» почала використовуватися у боротьбі між окремими політичними кланами:

Зараз вже ні для кого не секрет, що Брежнєв змайстрував свою «мафію» з дніпропетровців, Шелепін організував свій клан з комсомольсько-гебістських апаратників неосталінського напрямку, Полянський обрав «національний варіант» – він спирався на російську групу в ЦК, а ось Шелест вирішив створити власну банду в сутичці за кремлівський кабінет з відданих йому українських бійцівських півнів. Тому він, як мені здається, і розігрував карту «національної самобутності»: в разі успіху він не тільки гарантував особисту відданість своїх кадрів (всупереч намірам московського ставленика в Києві – Щербицького), але міг розраховувати на підтримку могутніх армійських генералів-українців. Але, природно, проводячи таку лінію, Петро Юхимович зовсім не хотів несвоєчасних для нього процесів над націонал-демократами: він не міг не розуміти, що такі процеси будуть використані проти нього, що спритний в партійних боях сюзерен обов’язково звинуватить його ж, Шелеста: "Розпустив Україну, сепаратист! Сам потурає буржуазному націоналізмові!" (Хейфец М. Р. 2000, 26-27).

Таким чином, з чисто політичних причин українська культура мала можливість розвиватися. Українські літератори, кіно-митці і художники мали можливість створювати культурні шедеври і вони їх творили в міру своїх сил і обставин:

Володимир Сосюра, як Олександр Довженко, й інші їхні сучасники, були полоненими більшовицького режиму, якого не любили, якого боялися. Але все життя робили спроби втечі з полону. Коли набиралися духу і відваги, слово їхнє ставало зухвало вільним. І тоді вони починали говорити своїм голосом (Сверстюк Євген. 2009, 299).

В останні 20 років радянської влади не було категоричного обов’язку славити партію і уряд. Як мінімум не було заборони писати про чисто людські проблеми – любов, сімейні стосунки, виховання дітей і подібне. Твори такого типу могли розраховувати на світове визнання, що видно хоча би з великого успіху роману киргизького письменника Чингіза Айтматова «Джаміля», перекладеного з російської на кілька європейських мов.

Звичайно, були в Україні люди, які мріяли про самостійну українську державу і намагалися щось для робити задля такої мети. Такі люди обирали різні методи боротьби з існуючою системою, які переслідувалися в міру залежності від обраного методу і на думку тверезо мислячих людей не могли привести до успіху. Однак важливим було те, що існували всі умови для національно свідомих українців готуватися до керівництва українською самостійною державою, коли для неї настане час. А такий час мав настати, про що свідчили деякі явища світової історії.

В кінці 50-х і на початку 60-х років минулого століття одна за одною почали розвалюватися Британська і Французька імперії, Іспанська і Португальська розвалилися задовго до того. При усвідомлені колоніального характер СРСР, можна було впевнено припускати, що і ця імперія колись впаде. Західні політики на таку закономірність не звертали уваги, для них важливішим була стабільність в світі, але українські дисиденти мали би на неї розраховувати. Додаткову впевненість в цьому могло надавати розуміння утопічності комуністичної ідеї і неспроможність системи у вирішенні економічних проблем, яка наочно відбивалося у постійному зростанні дефіциту на предмети широкого вжитку. Коли Михайло Горбачов декларував необхідність перебудови у державі, стало вже очевидним, що імперія валиться.

Людям, які би хотіли долучитися до справи здобуття Україною незалежності, мали при бажанні набиратися досвіду керування великими колективами людей (на ідеологічний момент можна було легко закривати очі), вивчати теорії державного будівництва, хоча б того ж Макіавеллі, книга якого була опублікована в СРСР в 1982 році, тобто напередодні великих подій. Оцінка його роботи суперечлива і часто через буквальне розуміння деяких висловів, але хіба можна сперечатися з ним, коли він радить державцю бути в політиці не романтиком і не утопістом, а реалістом. Його рекомендації майбутнім державцям, будучи узагальненням вікового досвіду світової історії, ніколи не будуть застарілими, для прикладу можна навести хоча б такий:

… державець завжди повинен радитися з іншими, але тільки коли він того бажає, а не коли того бажають інші; і він повинен осаджувати всякого, хто надумає, непроханий, подавати йому поради. Однак сам він повинен широко про все питати, про запитане терпляче вислуховувати правдиві відповіді і, більш того, проявляти занепокоєння, помічаючи, що хто-небудь чомусь побоюється говорити йому правду. Багато хто вважає, що дехто з державців, що славиться мудрими, славою своєї зобов’язані не собі самим, а добрим порадам своїх наближених, але ця думка є помилковою. Бо правило, яке не знає винятків, говорить: державцю, який сам не володіє мудрістю, марно давати благі поради, якщо тільки такий державець, бува, не довіриться мудрому раднику, який буде приймати за нього всі рішення… Звідси можна зробити висновок, що добрі поради, хто б їх не давав, народяться з мудрості державців, а не мудрість державців народиться з добрих порад (Макиавелли Никколо. 1982. 370-371).

Мудрість політиків не падає з неба. Даремно стверджувати, що історія нічому не вчить, хто хоче вчитися, той вчителів знайде. А. Автраханов у своїй роботі «Технологія влади» багато пише про те, що Ленін, а ще більше Сталін у своїй діяльності керувалися настановами Макіавеллі (Автарханов А. 1991). Звичайно, його настанови мають занадто загальний характер і не всі годиться для нашого ліберального часу, але була доступна й інша література спеціального призначення. Отож тим, хто готував себе до політичної діяльності, треба було вивчати теорію держави і права, політичну економію, міжнародне право, економічну історію, хоча б читати книгу російського політичного діяча М. Смелякова «Ділова Америка». Однак, коли національні лідери з числа дисидентів отримали можливість прийти до влади, то виявилося, що нічого цього вони не вчили. Цьому теж має бути причина. Вона в національному характері.

Я мав можливість мати нетривале знайомство з кількома українськими дисидентами і добре бачив, що вони не готові до праці у розбудові держави з різних причин. Але щоб не бути обвинуваченим в упередженості, приведу свідчення нейтральної особи, ізраїльського письменника і дисидента Михайла Хейфеца. Він відбував покарання разом з іншими дисидентами у мордовському таборі і дає портрети українців в невеликому розділі «Українські силуети» однієї зі своїх книг. Увесь цей розділ має менше сторінок, ніж розділ, присвячений тільки одному вірменському дисидентові Паруйру Айрикяну, побратимові Ірини Калинець, який вже на свободі був в уряді незалежної Вірменії. Про українців М. Хейфец пише з видимою симпатією, особливо до тих, хто не був на перших ролях, і захоплюється їхніми людськими рисами, але не бачив у них відчуття переможців, якими в таборі себе вважали євреї, а з українців хіба що тільки Василь Стус:

Мужні і незламні люди, українці все таки були переможеними. Нехай тимчасово, але поки тріумфували вороги, «свині, що задніми ногами відштовхував один одного від годівниці», як висловився один раз Стус. Поразка в національній битві створювала навколо них поле трагедії, поле підвищеної чутливості до всього, що зачіпає національний нерв душі. (Хейфец М.Р. 2000, 19)

Хейфец практично обходить тему готовності українців до державного будівництва, лише натякає на чвари серед проводу, в якому найбільшим автритетом, навіть «кумиром», на його думку, був Валентин Мороз. Але в силу обставин і свого характеру лідером він не став. Ця роль випала на долю В’ячеслава Чорновола. Пам’ять про покійників не прийнято обговорювати, але історична справедливість вимагає дати Чорноволові відповідну оцінку, з огляду на те, що вже існують міфи про те, що він «пробудив» Україну, а Мороз тепер можливо несправедливо фактично забутий. З міфами взагалі не варто сперечатися, вони приносять певну користь, але треба приймати до уваги і оцінки безсторонніх осіб. Зокрема, той же Хейфец, іронічно величаючи Чорновола «зеківським генералом», дуже коротко характеризує його так:

В’ячеслав Чорновіл за суттю своєю природи – журналіст і публіцист, створений дня писання, при чому не світоглядних праць стратегічного призначення, а саме щоденних, щохвилинних політичних репортажів (там же, 87)

Будучи з Чорноволом особисто знайомим і знаючи відгуки про нього інших дисидентів, мушу сказати, що дана Хейфецем характеристика ще не найгірша. Отож, після здобуття незалежності виявилося, що для розбудови держави бракувало не тільки історичної інституційної пам’яті, але і підготовлених лідерів, бо ті, які вийшли на політичну арену, виявилися недалекоглядними і попросту непрактичними людьми. При захопленні масовими заходами, не надавалося належного значення організаційним, зовсім не розумілося, що без економічної незалежності не може бути незалежності політичної. Як наслідок, потужного центрального органу національний провід так і не спромігся створити. Пошуком професійних кадрів з досвідом роботи у виробничій і соціальній сферах, необхідних для розбудови новоутвореної держави, провід не займався. Кадри можна було знайти серед національно свідомих комуністів. Наприклад, на мітингах у Львові 1989 року секретар львівського обкому партії Погребняк виправдовувався перед присутніми, що не може підтримувати занадто екстремальні як на той час наміри, бо його і без того в ЦК КПУ вважають націоналістом. Це вже був сигнал лояльності, і його можна було лишити при керівництві Львівською областю в якості господарника під ідеологічним контролем. Він би впорався з роботою значно ліпше, ніж Чорновіл, який пізніше очолив Львівську обласну раду. Серед комуністів напевно було багато таких людей, але вони були беззастережно відкинуті від процесу розбудови. Як і можна було очікувати, не знайшовши розуміння серед націоналістів, велика частина колишніх комуністів об’єдналася і створила потужну політичну силу, яка невдовзі захопила владу, обравши лідером технократа-менеджера Леоніда Кучму.

Висновки

Висновок з цього короткого огляду вікової боротьби українців проти росіян той, що це була боротьба між «державною» і «недержавною» націями. Тим більше тяжко було українцям боротися проти наддержави світового значення. Однак Росія стала великою державою тільки завдяки великим розмірам своєї території, а не культурно-технічному потенціалу. Експансія росіян на схід була подібна до природного лиха, так ніби як нестримна степова пожежа поширилася по безкрайніх рівнинах Євразії. Великий розмір Росії був її силою і забезпечував перемоги в численних війнах, які вона вела. Але, як зауважив американський оглядач Вольф фон Шірбранд у 1904 році, велика територія була одночасно і слабістю Росії, бо вимагала великих людських ресурсів і капіталу як для оборони, так і для утримання держави. Одночасно він бачив слабість Росії в різноманітності багатоетнічного населення, розкиданого на великім просторі, в недостатності власних фондів і, відповідно, у сподіванні на іноземні капітали, у відсталості агрокультури з відповідними нестачами продовольства і постійними голодними періодами, у занепаді аристократії і Церкви та її морального стану у сільській місцевості, в повільному зростанні середнього класу, в політиці русифікації і зростанні міжетнічних конфліктів і в тягарі громіздкої бюрократії (Hill Fiona. 2000. 230-231).

Російські державні діячі прекрасно розуміли слабість імперії і збереження її сили бачили в утриманні під безумовним контролем Пограниччя, адже найбільш плодючі землі і навіть сама столиця Росії знаходилися саме на окраїнах. Для ствердження в інтелектуальних колах свідомості концепції про важливість збереження пограниччя для виживання імперії був заснований спеціальний часопис «Окраины России». Не обмежуючись цією метою, часопис снував глобальні плани її подальшого розширення (там же, 232-234).

Ідеї популяризовані в часописі впали на благодатний ґрунт, підготований попередньою роботою поборників російської великодержавності. Фактично їх зміст був виразом масової свідомості російського суспільства того часу. Інакше не можна пояснити падіння Києва під ударом нашвидку зібраного більшовицького війська Муравйова в лютому 1918 року. В той час як новоутворені українські військові частини втомлені трьома роками війни не проявили великого бажання стати в обороні тільки-но здобутої незалежності, так само втомлені війною дезертири з фронтових російських частин добровільно відгукнулися на заклик приєднатися до походу на Київ. Тим більше проявлена тоді пасивність українців суперечить їх активній участі в складі численних повстанських загонів пізніше.

На перший погляд проявлена в той час різниця в поведінці в цілому суперечить високій політичній активності українців на протязі двадцяти перших років двадцять першого століття у порівнянні з млявістю політичного життя Росії. Однак, якщо глибоко замилитись над цим питанням, то українці як і сто років тому, так і тепер не проявляють необхідної дисциплінованості у державних інтересах. Неповага до державних інститутів зіграла з українцями злий жарт. Взявши на озброєння приклад захоплення адміністративних будівель як метод революційної боротьби, сепаратисти південного сходу домоглися розпаду державної цілісності України, що, з рештою, доводить, що ті сепаратисти такі самі українці, як і всі.

Ми вже мали привід торкатися питання психологічні особливостей різних народів, є підстави думати, що їх вивчення може дещо прояснити чому українці програють вікову війну з Росію. Обрання людиною тих чи інших практичних дій засноване на сукупності знань про способи оцінки життєвих ситуацій і підпорядковується законам так званої природної логіки. Одним з найважливіших компонентів цієї логіки є її залежність від світосприйняття, сформованого під впливом рідної мови і особливо під впливом паремій, що відбили практичний досвід попередніх поколінь:

Прислів’я та приказки представляють виключно багатий матеріал для вивчення закономірностей природної логіки, її аксіологічних закономірностей і аналізу зафіксованих у мові стратегій оцінювання (Баранов А.Н. 1989, 80).

Проведені дослідження емоціанально-реактивної і раціонально-реактивної складових у масовій свідомості на паремнологічних матеріалах показали, що в російському фольклорі переважають державницькі категорії і повага до них (цар, закон, служба, звання, стан тощо) і тема невідворотності і необхідності покарання за провини і скоєні злочини, а в українському – соціальні (пан, найми, мужик, козак), в той час як тема покарання майже не заторкнута (Стецюк Валентин. 2005). Особливо показовими є російські присляв’я, яким нема навіть віддалених аналогів – «Без царя и жизнь не та» та «За нечаянно бьют отчаянно», «Покорному дитяти все кстати», «Покорную (повинную) голову меч не сечет», «Плетью обуха не перешибешь» і т.д. Суспільний договір буде легше досягнутий в тій громаді, де є усвідомлення необхідності покорятися авторитетам через їхні природні або набуті якості. Навпаки, там де проявляється заздрість до матеріальної, розумової, духовної переваги певних осіб, досягнення суспільної угоди дуже ускладнене. Поширеність теми заздрості у фольклорі відбиває рівень негативного ставлення людей до такої риси. Порівняння українського і російського фольклору дає підстави вважати, що серед українців заздрість значно більш поширена, ніж у росіян.

Однак формування фольклору залежить від умов існування народів, але умови існування українців і росіян впродовж віків були різні. За плечима росіян стояла велика власна держава, а на українців тиснув гніт чужої. Як власна держава формує риси національного характеру можна показати на прикладі ставлення до науки. Деякі приклади українського фольклору демонструють просто зневажливе ставлення до науки і знань. Українському прислів’ю «Хто багацько знає, той мало має» російського аналога навіть не знайдено. Нехіть до навчання українців у порівнянні з поляками засвідчив і Микола Костомаров, коли викладав у Київському університеті в 1846 р.:

«Малоросійське юнацтво, уродженці лівого берега Дніпра, за винятком небагатьох обдарованих особливими видатними талантами, відрізняється якоюсь тупуватістю, лінощами і апатією до розумової праці» (Костомаровъ Н.И. 1890, 66).

Різницю у відношенні до навчання росіян і українців відбиває російська приказка «Русак до читанья, хохол до спеванья». На відміну від українців серед росіян було кілька самоуків, вихідців з нижніх станів, як проявили себе в науці і техніці: Ломоносов, Кулібін, Ползунов, брати Черепанови. Потягом російських селян до навчання дивувався англійський мандрівник:

Кілька разів я стикався з селянами в цьому регіоні, у яких була невелика збірка книг, і двічі я виявляв в таких збірках, на мій превеликий подив, російський переклад Бокля «Історія цивілізації» (Wallace Donald Mackenzie. 1905, chapter XXV).

Дійсно, це робить враження, коли прості російські селяни читають книгу англійського історика. Генрі Бокль був дуже популярний в Росії і його «Історія цивілізації» видавалася аж тричі, але це не було особливим явищем, бо в Росії перекладались твори багатьох європейських авторів. Переклади художніх творів в Росії почали з’являтися ще у 18-му ст. і, оскільки пропозиція породжує попит, деякі з них були популярні серед простого народу. Наприклад, Тургенєв свідчив, що ім’я Дон Кіхота стало «смішним прізвиськом навіть в устах російських мужиків». І це не дивно, бо в Росії існувало міністерство освіти, в складі якого були департамент народної освіти і канцелярія, які займалися питанням перекладу з іноземних мов. Українці ж не могли читати роботи іноземних авторів вже тільки тому, що українського їх перекладу довго не було. Вони починають з’являтися в невеликій кількості тільки в кінці 19-го ст. завдяки зусиллям приватних осіб, зокрема Пантелеймона Куліша, а переклади деяких популярних творів були зроблені лише в радянську епоху. Все це є добрим прикладом того, як держава впливати на формування деяких рис народного характеру.

Отож ми бачимо, що боротьба українського народу з російським проходила не в рівних умовах. За плечима росіян стояла потужна система зі своїми матеріальними і духовними ресурсами і відлагодженою структурою інституцій, яка забезпечувала сталість держави. Щоб урівняти шанси, українці мали і могли протиставити росіянам свій духовний ресурс, частково матеріальний, але треба було би мати певну національну структуру подібну до державної. Наш короткий огляд показав, що закінченої такої структури в періоди загострення боротьби українці не мали. Як ми вже неодноразово відзначали, в основі кожної держави має бути суспільна угода, успішність побудови якої залежить від психічних особливостей людської спільноти, таких як готовність поступатися природними правами, довіра і повага до провідників, законів, влади. Психічні риси кожної людини, які формують її поведінку, можуть бути успадковані і набуті. Успадковані риси передаються генетично і механізмами еволюційної психології, які ще недостатньо вивчені:

Генетика поведінки вивчає основи поведінки і все що з ним пов’язано, – психічні захворювання, схильність до розлучення, політичні уподобання і навіть почуття задоволеності життям. Еволюційна психологія шукає механізми, за допомогою яких ці ознаки переходять від покоління до покоління. Обидва підходи припускають, що у формуванні поведінки, думок і емоцій бере участь природа і виховання, але на відміну від практики двадцятого століття нині природі віддається перевага (Чиксентмихайи Михай. 2008. 89).

Існування народу в умовах держави, формує в окремих індивідах шкалу цінностей, як матеріальних і духовних. Які саме ці цінності – це предмет вивчення спеціалістів, але факти і явища, які тут наводилися, дають підстави припускати, однією з духовних цінностей є повага до субординації між елементами державної структури. Така повага може виникати лише в лоні самої держави, підтримуватися заохочувальними і репресивними методами, які практикуються державними інституціями, і саме вона може передаватися від покоління до покоління механізмами еволюційної психології. Це підтверджується фактами нової історії Польщі. У поляків в період державного існування сформувалася повага до субординації як умови існування держави, хоча не в такій мірі як у росіян, чим можна пояснити втрату ними державності в кінці 18-му ст. Тим не менше ця риса у них зберігалася у бездержавний період і допомогла відновленню держави. Українці такої риси не мали взагалі.

Враховуючи це все можна думати, що для здобуття незалежності в першу чергу треба думати про формування суспільного договору. Без теоретичної підготовки інтуїтивно прийти до такої думки складно. Це би була велика державна мудрість, яку провід українських визвольних змагань ніколи не проявив. Як вже зазначалося, структуризація людської спільноти є природним процесом при якому формується правляча верхівка при надії основної маси спільноти на те, що ця верхівка забезпечить її безпеку і пристойне існування. Якщо верхівка буде діяти виключно у власних інтересах і не буде дбати про масу, вона втратить довіру і почнеться «війна всіх проти всіх», як про це писав Гоббс. Далі утворена верхівка формує вищу верству спільноти зі своїх членів. При цьому якась їх частина мусить відмовитися від частини своїх природних прав на користь вищої верстви. Така відмова можлива при усвідомленні фізичної, інтелектуальної, моральної переваги окремих осіб цієї верстви. Такий процес може продовжуватися далі, поки на чолі спільноти не опиниться одна особа або група осіб за спільною домовленістю.

Утворена структура, поки не переросте у державу, дуже хитка, бо ще не може бути підтримана державними інституціями вказаними вище методами. Особи, які будуть знаходитися на верхівці структури, мають це зрозуміти і, відповідно, приступити до формування таких інституцій і законів, якими вони керуються. Поки інституції не сформовані і не отримали необхідного досвіду структура може утримуватися лише при існуванні довіри і співпраці між її творцями заради спільної мети. Це можливо лише тоді, коли ніхто не буде використовувати своє становище у меркантильних інтересах. Така поведінка відповідає зрілості політичної свідомості:

Переважання загальних державних інтересів над приватними, загальнополітичних цілей над будь-якими іншими визначає характер психології нового державця, психологія, котра в міру свого розвитку і конкретизації поступово втрачає індивідуальні риси, все більше стає психологією соціальною (Долгов К. 1982, 31).

Таким чином, для успішного творення держави суспільство має мати людей, для яких мета її розбудови є найважливішою, і тоді вони будуть використовувати владу в інтересах загалу. Таких людей не багато, але в історії людства вони були – наприклад, Солон в Давній Греції, брати Гракхи в Римі, Кромвель в Англії, Гарібальді в Італії, Лінкольн в Америці. Однак при владі можуть опинитися різні люди, тому якась державна інституція повинна сумлінно слідкувати за доброчесною поведінкою можновладців. Інакше в суспільстві виникне корупція, що добре ілюструє новоутворена Українська держава. Тільки не все вирішують люди. Було би дуже добре, якби після прочитання цієї розвідки читач прийшов до висновку, що перевагою у віковій війні між Україною і Росією є російська національна ідея, якій Україна нічого протиставити не може. Ідея незалежності надихала українців під час визвольних змагань, але тепер необхідна інша національна ідея, а саме – ідея державотворення.

Література

Автраханов А. 1991. Технология власти.

Антонович М., д-р. 1941-1942. Історія України. Томи ІІІ-IV. Прага. Видавництво Юрія Тищенка.

Баранов А.Н. 1989. Аксиологические стратегии в структуре языка. Вопросы языкознания. №3.

Бачинський Юліян. 1924. Україна irredenta. Берлін. Видавництво української молоді.

Бердяев Николай. 1918. Судьба России. Москва.

Гнатів Ярослав. 2012. Віра батьків. Львів. Апріорі.

Гнатюк Оля. 2005. Прощання з імперією. Київ. Критика.

Гоббс Томас. 2000. Левіафан. Дух і літера.

Грабович Григорій. 2003. Ще про «неісторичні» нації і «неповні літератури»: До історії українсьеої літератури. Київ. Критика.

Грушевський М. Історія України-Руси.

Долгов К. 1982. Гуманизм, Возрождение и политическая философия Никколо Макиавелли: Предисловие к книге Никколо Макиавелли. Избранные сочинения. Москва. Художественная литература.

Дорошенко Володимир. 1924. Передмова до книги Бачинського Україна irredenta. Берлін. Видавництво української молоді.

ЕУ (Енциклопедія Українознавства). 1993. Том І. Львів.

Забѣлин Иванъ. 1905. Исторія города Москвы. Часть первая. Москва.

Заграевский С.В. 2013. Архитектор Фридриха Барбароссы. В сб.: «Хвалам достойный…». Андрей Боголюбский в русской истории и культуре. Международная научная конференция. Владимир, 5–6 июля 2011 года. Владимир.

Кирпичников А.Н. 2006. Великий волжский путь и международная торговля и этнокультурная интеграция в эпоху раннего средневековья: Сб. Современные проблемы археологии России. Новосибирск.

Клімкін Павло. 2019. Ми перебуваємо у складнішій ситуації, ніж рік тому. Події в США – це катастрофа для нас. Цензор.Нет. 26.12.2019.

Ключевский В.О. 1956. Сочинения. Том 1. Часть1. Москва.

Корсаков Д. 1872. Меря и Ростосвкое княжество. Очерк из истории Ростово-Суздальской земли. Казань.

Костомаровъ Н.И. Литературное наслѣдіе. Автобіографія. С. Петербургъ.

Кузьмин А.Г. «Откуда есть пошла русская земля…» Москва, 1986, Издательство «Молодая гвардия», том II.

Ленин В.И. 1914. О национальной гордости великороссов: «Социал-Демократ». №35.

Липинський Вячеслав. 1920. Україна на переломі. Відень.

Локк Дж. 1988. Два трактата о правлении: Сочинения в трех томах. Т. 3. Москва. Мысль.

Макиавелли Никколо.1982. Избранные произведения. Художественная литература.

Неклесса Александр. 2019. Борьба за будущее. Методологические и прогностические аспекты цивилизационной конкуренции: ИНТЕЛРОС – Интеллектуальная Россия. Специальный выпуск. Москва.

Пархоменко Вл. А. 1924. У истоков русской государственности (VIII-XI в.в.). Ленинград. ГИЗ.

Плугин В.А. 1989. Древнерусское искусство: История русского и советского искусства. Москва. Высшая школа.

Покровский М.Н.1933. Русская история с древнейших времен. Том 2. Москва. ОГИЗ.

Покровский Михаил. 2002. Русская история. Том 1. Санкт-Петербург. Полигон.

Седов В.В. 2002. Славяне. Историко-археологическое исследование. Москва.

Седых В.Н. 2007. Этнокультурная ситуация в ярославском Поволжье в IX-XI вв. В сборнике Medieval Europe. 4th International Congress of Medieval and Modern Archaeology L’Europe en Mouvement – On the Road Again: dedicated to Riccardo Francovich. Institut National d’Histoire de l’Art – Université Paris 1 Panthéon-Sorbonne.

Сверстюк Євген. 2009. Не мир, а меч. Есеї. Луцьк. Терен.

Соловьев С.М. 1959-1966. История России с древнейших времен в пятнадцати книгах. Москва.

Сойер Питер. 2002. Эпоха викингов. Санкт-Петербург.

Стецюк Валентин. 1998. Дослідження передісторичних етногенетичних процесів у Східній Європі. Перша книга. Київ-Львів.

Стецюк Валентин. 2000. Дослідження передісторичних етногенетичних процесів у Східній Європі. Друга книга. Київ-Львів.

Стецюк Валентин. 2005. Самовияв українців і росіян в приказках і прислів’ях. Україна все ж таки не Росія. Львів. Ліга-Прес.

Тихомиров Михаил. 2003. Труды по истории Москвы. Москва.

Толочко Петро. 1996. Київська Русь. Абрис.

Фроянов И.Я. 2012. Древняя Русь IX—XIII веков. Народные движения. Княжеская и вечевая власть. Москва.

Хейфец М. Р. 2000. Избранное : в 3 т. / Т. 3 : Украинские силуэты. Харьков. Фолио.

Чиксентмихайи Михай. 2008. Будущее счастья/ Брокман Джон (ред). 2008. Будущее науки в XXI веке. Москва. (Переклад з англійської).

Яковенко Н.М. 2005. Нарис історії середньовічної та ранньомодерної України. Київ. Критика.

Янів Володимир. Нариси до історії української етнопсихології. Мюнхен. 1992.

Donzow Dmytro. 1961. Der Geist Russlands. – München-Lochhausen: Schild-Verlag GmbH.

Engel, von Johann Christian. 1796. Geschichte der Ukraine und der Ukrainischen Cosaken. Halle.

Hill Fiona. 2000. Borderlands of Power: Territory and Great Power Status in Russia at the Beginning and at the End of the Twenties Century/ Essays in Honor Roman Szporluk. Ukrainian Research Institute, Harvard University.

Jasienica Paweł. 1985. Rzeczpospolita Obojga Narodów. Część tzecia. Warszawa.

Kappeler Andreas. 1994. Kleine Geschichte der Ukraine. München. Beck Verlag.

Miller Alexei. 2015. The Romanov Empire and the Russian Nation: «Nationalizing Empires», eds. S.Berger and A.Miller, CEU Press. Russia. NY: Holt.

Piculicka-Wilczewsaka Agnieszka & Sakwa Richard (Ed). 2015. Ukraine and Russia: People, Politics, Propaganda and Perspectives. E-IR.Info.

Wallace Donald Mackenzie. 1905. Russia. The Project Gutenberg EBook of Russia