Про причини успіхів Росії у віковій війні з Україною
Перш, ніж висловити свої суб’єктивні думки щодо причин успіхів Росії у протистоянні з Україною, яке ще невідомо чим закінчується, бо теперішня війна буде мати своє продовження, мушу висловити найщирішу подяку Миколі Жарких, який знайшов час прочитати перший варіант цієї статті. Особливо дякую за цінні критичні зауваження, які я прийняв до уваги при доробленні статті, і за загальні міркування відносно порушеної проблеми, які теж вплинули на моє її розуміння. Він же і надихнув мене на продовження роботи над цією темою.
Інтенсивне і небезпечне безладдя, спровоковане зривом російсько-українських відносин, переросло в кризу, яка зараз зачіпає як європейські, так і глобальні справи. З початку протистояння було багато написано про його першопричини, мотиви головних дійових осіб і можливі сценарії на майбутнє. Проте, мало хто дивився на те, що стало називатися «українською кризою» з точки зору російсько-українських відносин, і усвідомлював перспективи різних залучених груп, а також дискурсивні процеси, які сприяли розвитку подій і інтерпретації конфлікту.
(Piculicka-Wilczewsaka Agnieszka & Sakwa Richard (Ed). 2015, iv).
Вступ
Порівнюючи історію України і історію Росії, треба відмітити між ними основоположну різницю. Історія Росії є історією держави, а історія України – історією українського народу. Держави можуть виникати і зникати, а народ може існувати вічно і без держави. Довготривалість держав забезпечується перш за все позитивним зворотнім зв'язком, обумовлений її самим існуванням. Державні органи виникають в державі і підтримують її існування, навіть якщо вона виникла через збіг певних обставин. Існування держави забезпечують два її атрибути – збройні сили і дипломатія. ОДнак які б війни між державами не велися, кінець-кінцем усе вирішується за столом переговорів зусиллями дипломатів. Історія держави – це перш за все історія успіхів її дипломатії. Вона є одночасно і мистецтвом і наукою, і як така вона повинна вивчатися і розвиватися на підставі попередньо здобутого досвіду, національних ідей і традицій. На протязі тривалого часу так формується національна школа дипломатії. В цьому відношенні Росія має велику перевагу над Україною. Подальший виклад є лише ілюстрацією до цієї тези.
Дипломатія, яка забезпечує існування держави, має сповідувати певну ідею, яка обгрунтовує необхідність її існування і форму її правління. Теперішня війна України з Росією показала всьому світові агресивний дух російської держави, який має глибокі корені і впродовж віків ідеологічно живив характер її зовнішньої політики і дипломатії. Дмитро Донцов, вивчаючи процес формування умонастроїв росіян на матеріалах робіт російських мислителів, творчості письменників і поетів, висловлювань державних діячів, прийшов до такого висновку про них:
З цинізмом, з небаченою зухвалістю оголосили себе тим самим чортом, який посланий світ перетворити в хаос. Москва нагадує того одержимого нечистим духом з Євангелії, який верещав і бігав по каменях, розриваючи свої ланцюги, і приборкати якого не було сили! Саме цим духом зла одержимі московіти, і вони хваляться тим з давніх часів. І ще вони переконують світ – як також робить і невидимий покровитель брехні – що їхній попихач володіє добродійною силою, але носієм її є тільки Москва. Переконати у цьому широку громадськість завжди намагалися усі – однаково, чи панегіристи царської, чи демократичної, чи більшовицької Росії (Донцов Дмитро. 1961).
Оцінка емоційна і занадто різка, не толерантна як для нашого часу, але її можна зрозуміти, бо вона дана представником однієї з воюючих сторін. Заради об'єтивності вислухпємо і другу сторону:
З давніх часів було передчуття, що Росія призначена до чогось великого, що Росія – особлива країна, не схожа на жодну з країн світу. Російська національна думка живилася почуттям богообраності і богоносности Росії. Йде це від старої ідеї Москви як Третього Риму, через слов'янофільство – до Достоєвського, Володимира Соловйова і до сучасних неославянофілов. До ідеям цього порядку прилипло багато фальші і брехні, але відбилося в них і щось справді народне, справді російське. Не може людина все життя відчувати якесь особливе і велике покликання і гостро усвідомлювати його в періоди найбільшого духовного підйому, якщо людина ця ні до чого значного не покликана і не призначена (Бердяев Николай. 1918).
Дещо далі Бердяєв у своїй роботі зазначає, що державність Росії є лише зовнішньою оболонкою її духовної культури, що цілком збігається думкою Дмитра Донцова. Російську духовну культуру Донцов знав добре і в своїй книзі "Дух Росії" проілюстрував її висловлюваннями російських впливових осіб широкого спектру від "вільнолюбивого" Пушкіна до його гонителя генерала Бенкендорфа. Отож на той самий об'єкт маємо дві цілком протилежні оцінки. Відповідь на те, яка з них може бути використана для продовження існування держави може дати вивчення динаміки позитивних і негативних процесів, які мають у ній місце. Результат цього вивчення має забезпечити зворотній зв'язок, який має бути спрямованим на гальмування негативних процесів. Тобто існування держави залежить від оцінки державниз процесів, яку визначають інтелектуальний і моральний рівень пралячої верхівки.
Спробуємо прослідкувати за розвитком взаємин між ними неупередженим оком. Походження цих двох слов’янських народів пов’язане з розпадом праслов’янської спільноти близько двох тисяч років тому. В той час сформувалися діалекти, з яких пізніше розвились українська і російська мови на протилежних берегах Дніпра, який розділяв західну і східну гілки слов’янства (Стецюк Валентин. 2000, 36-48). Подібні природні умови, спільні вірування і звичаї не передвіщали різну історичну долю українців і росіян у майбутньому. Процес формування обох народів йшов повільно і розтягнувся на тисячу років. Лишень наприкінці тисячоліття літописці починають фіксувати різницю в етнопсихології полян, предків сучасних українців, і в’ятичів, предків росіян. З того часу можна прослідкувати історію особливих взаємин між українцями і росіянами, незважаючи на спільне підпорядкування владі Київського великого князівства впродовж довгого часу. Спеціалісти вважають, що історія взаємин між народами визначається, як «перманентна динаміка, взаємодія і розвиток версій співжиття, що реалізовується в різних форматах практики: творенні, партнерстві, конкуренції, боротьбі» (Неклесса Александр. 2019). Усі ці формати в історії взаємин українців і росіян мали місце в умовах існування в тому самому і в різних державних утвореннях.
Однак з часу виходу України зі складу Речі Посполитої і переходу під московський протекторат, після чого обидва народи ближче пізнали один одного, між ними почалася прикрита і неприкрита боротьба за виживання, за власне майбутнє. Звичайно в подібній боротьбі перемагають ті народи, які можуть реалізувати свій природний творчий і креативний потенціал в державі, яка в принципі не є самоціллю, а лише засобом для цього. Ті ж, які не можуть організувати себе в державну структуру для забезпечення реалізації їхнього потенціалу, в цій боротьбі виграти не можуть. Якщо об’єктивно глянути на хід боротьби українців і росіян, то треба визнати, що українці в ній не виграють. Про це говорить хоча б той факт, що росіяни переважають українців кількісно, хоча колись українців було значно більше. Завдяки власній плодючості та іншим природним якостям українці не розчинилися серед титульних народів і навіть змогли опанувати великий простір, частини якого в різний час належали різним державам. Коли настав час незалежної України, повсталої на сурогатній державності радянської республіки, то виявилося, що поза її межами опинилися досить великі українські етнографічні території, які для українського народу можуть бути втрачені назавжди. З історичною демографією мало хто знайомий, значно більше людей чуло про «державні» і «недержавні» нації. Такий поділ є розширенням дихотомії Гегеля «історичні»/«неісторичні» нації у його метафізиці історії. При цьому «державні» стоять ніби на вищому рівні (Грабович Григорій. 2003, 499). Загалом під «державними» націями розуміються ті, які створили власну державу. З такої точки зору росіяни реально виграють.
Однак, якщо розглядати і порівнювати окремих росіян і українців індивідуально, то часто українець при такому порівнянні виграє. Як приклад можна навести дані про досягнення літунів-асів Червоної Армії, успіх яким забезпечували їхні високі психофізичні якості. Українців серед видатних льотчиків було більше, ніж росіян. Це такі, як перші двічі герої Радянського Союзу Григорій Кравченко, Степан Супрун (загинув буквально у перші дні війни) та Олександр Молодчий (був представлений до третьої зірки), тричі герой Радянського Союзу Іван Кожедуб (лише за 120 вильотів збив 62 німецькі літаки), двічі герой Дмитро Глинка (56 збитих літаків) та інші. У росіян з літунів прославився лише Покришкін, теж тричі герой (59 збитих літаків).
Значення вишколу відоме у військовій історії. Навіть найгірша регулярна кавалерія в Європі завжди перемагала іррегулярну кінноту у відкритому бою, хоча інколи природжений джигіт може протистояти трьом регулярним вершникам. Отож, сила росіян в їхньому вишколі, який забезпечували державні інституції – відомства, наукові і культурні установи, навчальні заклади, формуючи історичну державницьку традицію і самооцінку. Працівники цих інституцій з покоління в покоління зберігають і передають історичну пам’ять нащадкам і їхню важливість для нації визначав міністр іноземних справ України так:
Чого бракує країні й нашій політичній нації? Це реальна розбудова інституцій, які б підтримували державу. У нас люди, українці – багатші й міцніші, ніж сама держава. І від цього ми дуже страждаємо. Вважаю, що підхід, не зорієнтований на побудову і заангажування інституцій, реально на перспективу не працюватиме (Клімкін Павло, 2019].
Державні інститутці є наслідком існування держави, її продуктом. Але яким чином виникають державні формації з людської спільноти у своєму природному стані? Головною прикметою держави є її класова структура, яка розвивається з дихотомії – панівна частина і підлегла. Розвиваючи ідею англійського філософа Гоббса про суспільний договір, його земляк Локк висловлює думку, яку він постійно підкреслює у своїх трактатах про правління, що добровільна погодженість на підлеглість вільних від природи людей виникає через те, що вони з дитинства звикли підкорятися волі батька. Батьки окремих сімейств домовляються про створення суспільства і спосіб організації його життя за певними законами. Таким чином виникають перші держави і їх засновники звичайно зосереджують усю владу в руках одної людини так, як це буває в окремих сімействах (Локк Дж. 1988). У цьому сенсі Вячеслав Липинський має рацію, коли говорить про творення держави і підкреслює потребу у державній аристократії, тобто правлячій державній верстві (ржаву, мусіла скінчитись для них обох політичним крахом (Липинський Вячеслав. 1920.)Але для творення держави необхідно, щоби співіснування цих двох класів було мирне, що можливе лише тоді, коли клас підлеглий свідомо визнає свою підлеглість. Говорячи про суперечності між українським класом шляхетськи і козацтвом в часи визвольного руху 1648-1654 рр. в Україні, В’ячеслав Липинський, бачить причину його поразки саме в них:
Боротьба двох українських класів, ведена в рамах національно чужої їм держави і без тенденцій утворити власну державу, мусіла скінчитись для них обох політичним крахом (там же, 84-85).
Процес формування класів у людській спільноті, яка знаходиться у природному стані, є загальним процесом структуризації будь-якої складної системи, що підтримує її існування у конкуренції з їй подібними. У різній формі таку думку можна знайти у багатьох істориків, а Липинський висловив її так:
Діференціяція суспільства в міру більше скомплікованого життя, поділ на професії й поділ на стани — це конечний наслідок стихійного економічного процесу (там же, 135).
Диференціація суспільства може заходити так далеко, що його члени будуть мати різні інтереси, які не дозволять їм дійти до спільної думки і це не дозволить їм зберегти взаємний добробут і безпеку.
Нехай буде скільки завгодно людей, але якщо кожен з них керуватиметься лише особистими міркуваннями і прагненнями, то таке суспільство не може сподіватися на збереження і захист ні від спільного ворога, ні від несправедливості, завдаваної в його межах один одному. Оскільки, маючи суперечливі погляди на те, як краще використати і застосувати свої сили, вони не допомагають, а заважають один одному і взаємною протидією зводять свої зусилля нанівець, то їх не лише може легко підкорити нечисленний, але згуртованіший ворог, а й за відсутності спільного ворога вони ведуть між собою війну за особисті інтереси (Гоббс Томас. 2000, 185).
Отож, умовою виникнення держави є здатність диференційованого суспільства до укладання угоди, при якій підлеглі згідні підкоряється владі панівної верстви в надії отримати захист, що дасть можливість мирного життя без «війни всіх проти всіх». Інакше кажучи, така суспільна угода виникає при добровільному обмеженню індивідуальної свободи при перенесенні природного права індивіду на державу або на визнаного авторитета з кола панівного класу (вождя, князя, короля). Готовність людей на це залежить від наявності певних рис в їхній психології, тому утворення держави залежить також і від психічних особливостей різних народів. Незважаючи на спільне походження, українці і росіяни мають певну різницю в етнічних стереотипах. Ця різниця відбивається у фольклорі обох народів, а також у взаємних оцінках. Західні дослідники відзначають, що є дуже мало відкритих даних про те, як «звичайні» українці дивляться на «звичайних» росіян і навпаки (Piculicka-Wilczewsaka Agnieszka & Sakwa Richard (Ed). 2015, 38)Під словом «українці» дослідники мають на увазі громадян України, в цій же роботі буде йти мова про етнічних українців. Про те, як вони ставляться до етнічних росіян, даних ще менше. Тому певна доля суб’єктивності при розгляді наявних даних неминуча.
До витоків російської державності
В публіцистиці нерідко можна прочитати, що росіяни до українців завжди ставилися з повагою, часто визнаючи їхні переваги. Таку оцінку українцям давали деякі державні діячі Росії у 19-му ст. У свою чергу, більшість українців інтуїтивно визнає перевагу загальної російської культури, що ми бачимо в добровільній русифікації українців на протязі кількох століть. Держава, крім того, що забезпечує реалізацію природного потенціалу титульної нації, одночасно збагачує його завдяки асиміляції частини підданих з числа інших етнічних одиниць. Русифікації сприяє те, що більшість українців інтуїтивно відчуваючи різницю між собою і росіянами, не вважають цю різницю глибокою, часто навіть її не усвідомлюють. А без усвідомлення різниці між народами боротьба за виживання не матиме вагомих підстав. В результаті складається ситуація описана професором Яновим з Українського Вільного Університету у Мюнхені:
…чисто теоретичне питання соціології окремішності народу та його об’єктивного визначення тісно сполучається вже з чисто практичним – політичним моментом, а зокрема, яке першорядне значення те питання має в застосуванні до українців, яким у міжнародному житті так часто відмовляється просто право на самостійне буття, імпутуючи, що ми є часткою російського народу (Янів Володимир. 1992).
Не піддається русифікації якась частина українців принципово, але переважно сільське населення, яке в ній не бачить переваги, а також та частина українців, яка ставиться до росіян зневажливо. Від них навіть можна почути, що росіяни взагалі не слов’яни, а якесь фінське плем’я. З точки зору здорового глузду так вважати нерозумно, бо зневага до противника не допоможе перемозі. До того ж в тій зневазі проявляється непослідовність мислення, оскільки мова завжди вважається найголовнішою ознакою нації. Але таке визначення ніби не стосується росіян якщо вони мають фінське походження, але ж російська мова все-таки слов’янська.
Другий поширений міф про росіян є в тому, що їхня державність ніби започаткована і базується на татаро-монгольській традиції. Однак забувається, що за шістдесят років до татаро-монгольської навали Владимирське князівство, що виникнуло значно пізніше київського, швидко досягло такої сили, що змогло організувати союз князів, які пішли походом на Київ, захопили і розграбували його в 1169 році. Союзниками владимирського князя Андрія стали 12 князів, війська яких йшли на Київ з семи кінців Русі (Толочко Петро, 1996, 123)Фактично після того погрому Київ вже не міг набрати попередньої сили. Чому Андрію Боголюбському вдалося знайти засоби для потужної виправи на визнану столицю? Неможливо повірити, що усі ці 12 князів стали його добровільними союзниками без матеріального заохочення і компенсації витрат на великий похід. Справа в тому, що основу державності Московії закладали зовсім не татаро-монголи, а англо-сакси, чому нема свідчень в писаній історії, але їхня присутність у Східній Європі була обумовлена розташування прабатьківщини англосаксів, яка було визначена так званим графоаналітичним методом, в ареалі обмеженому річками Прип’ять, Тетерів і Случ (Стецюк Валентин. 1998, 76-78).
З часом англосакси розселилися на великому просторі і отримали політичний досвід ще з часів Скіфії-Сарматії, де вони впродовж довгого часу грали роль політичної верстви, що знайшло відбиток в історичних свідченнях про «царських» скіфів і сарматів. Імена цілого ряду скіфських царів (Спаргапейт, Лік, Гнур, Савлій, Ідантирс), сарматських і аланських вождів, серед яких Аріант, Аріапейт, кілька Ардабурів і Аріфарнів, Атей, Беорг, Гоар, Респондіал, Сайтофарн, Сангібан, Тасій, Еохар добре розшифровуються давньоанглійською мовою (детальніше див. «Алани-Англи-Сакси»).
У час Великого переселення народів англосакси, рятуючись від нашестя гунів, мігрували у басейн верхньої Волги, де їхня присутність засвідчена кількома сотнями топонімів, які розшифровуються засобами давньоанглійської мови. Люди, які ніколи не займалися розшифровкою топонімів, познайомившись з незвичними розшифровками, просто їм не вірять, як той герой Чехова, бо «цього не може бути, тому що цього не може бути ніколи». Інші ж можуть думати, що незрозумілі назви можуть бути розтлумачені будь-якою мовою. Так воно буває, коли йдеться про кілька назв, але існують сотні назв, яким переконливе тлумачення досі не знайдене. В тому ж випадку, коли множині топонімів, розташованим скупченнями на невеликій території дається розшифровка однією мовою, то тут вже бере слово теорія ймовірності. Додатково достовірність розшифровок підтверджується розташуванням топонімів. Наприклад, вони можуть концентруватися на дуже маленькому ареалі або утворювати виразні ланцюжки, які відображають шляхи міграцій носіїв тої мови, якою вони розшифровуються. Ще більше переконливими є розшифровки, які підтверджуються історичними або географічними обставинами.
Особливо переконливою є розшифровка назви села Дидилдине, в складі міського поселення Видне Ленінського району Московської області при залученні д.-анг. dead «мертвий», ielde «люди». Сенс назви «мертві люди» добре відповідає існуванню тут місця поховання людей з давніх часів. Поблизу села є курганні могильники імовірно давньоруського часу. У писцових книгах з 1627 року в селі значиться церква в ім’я Іллі Пророка, ветхість якої була відзначена вже в той час. За переказами, на початку 15-го ст. дружиною Дмитра Донського Євдокією Дмитрівною тут була основана жіноча обитель. При церкві є діюче в наш час відоме в Москві Дидилдинське кладовище, про яке знайдені наступні відомості:
Ще з часів засновниці обителі соборний Вознесенський храм став місцем спочинку осіб жіночої статі царського роду. У соборі знаходилися могили великих княгинь, дружин царя Івана Грозного, починаючи від Анастасії Романівни і закінчуючи Марією Федорівною – матір’ю убитого в Угличі царевича Дмитра. Тут же знаходилися могили цариць, дружин царів з дому Романових. Останнє поховання датоване 1731 р. Тоді в ньому поховали племінницю Петра Великого (дочку зведеного брата царя Івана Олексійовича) Парасковію Іванівну (Историческая справка на Официальном сайте администрации городского поселения Видное Ленинского муниципального района)
Є іншого роду топонімічні свідчення про присутність англосаксів в Росії. Здається найпоширенішим топонімом Росії є Марково, число яких сягає сотні. До нього можна додати ще Маркіно і похідні від них. Можна думати, що всі вони походять від імені людини, але таке ім’я не було в народі настільки популярним, щоб відповідні антропотопоніми далеко перевершували інші за кількістю. Наприклад, антропотопонім Матвеєво знайдений всього 20 разів, а від самого поширеного імені Іван – тільки 60. Звичайно, частина топонімів походить від імені Марк, але все-таки невелика, основну ж масу можна порівнювати з д.-анг. mearc, mearca «границя», «знак», «округ», «позначений простір». Такі значення слів добре пасують для назв населених пунктів і фонетично бездоганні (суч. англ. mark «знак», границя»). При цьому показово, що ці топоніми заповнюють відсутні ланки в їх ланцюжках і в цілому розподілені серед інших англосаксонських.
Англосакси, перебуваючи на значно більш високому рівні розвитку, ніж місцеві фінно-угорські племена, які не могли не визнавати їхньої зверхності, утворили правлячий клас в різних родоплемінних спільнотах на широкому просторі, але головним чином на території майбутнього Ростово-Суздальського князівства. Це ж вони заснували в такі міста як Муром, Ростов, Суздаль, які теж розшифровуються давньоанглійською мовою (детальніше див. «Англосакси біля джерел російської державності»). Археологічні дані не дають підстав говорити про збройні конфлікти у середовищі місцевого населення того часу, мирне співіснування двох етносів на одній території свідчить про існування між ними суспільного договору.
Процеси в Центральній Росії в період після появи там англосаксів зробили великий вплив на хід історії в Західній Європі. Протягом 8-11-го ст. події в цілій Європі розвивалися під знаком політичної активності скандинавських вікінгів, морських розбійників і торговців. У Східній Європі вони були відомі під іменем варягів, які здійснювали грабіжницькі рейди, використовуючи розгалужену річкову систему. В той же час для мінової торгівлі з Волзькою Булгарією, розташованої на берегах Середньої Волги і Ками, із Середньої Азії часто навідувалися мусульманські купці. В обмін на хутра соболів, білок, горностаїв, тхорів, ласок, куниць, лисиць, бобрів, козячі і кінські шкури, віск, мед, риб’ячий клей, бобровий струмінь, бурштин вони пропонували предмети розкоші і срібло.
Для місцевих жителів, переважно фінно-угорської етнічності такий товар не представляв великого інтересу, але ціну йому в Європі добре знали варяги, які дісталися Волги і проявили тут надзвичайну торгову активність. Посередниками і учасниками в цій торгівля стали англосакси, які завдяки своєму політичному досвідові взяли під контроль фінські племена у межиріччі Волги і Оки. Серед іншого вони постачали на ринок також невільників з числа аборигенів, які в Середній Азії користувалися в той час великим попитом.
Наскільки масштабний характер мала торгівля рабами можна судити за словами арабського мандрівника і одночасно дипломата ібн Фадлана, який указував, що руси, прибуваючи в Булгарію, традиційно мали віддавати від кожного десятка рабів «одну голову» місцевому царю. З цього можна зробити висновок, що загальна кількість невільників, яких проводили з кожним караваном русів, могло становити сотні. Торгівля рабами пов’язана з логістичними труднощами, тому їх придбання скандинавськими купцями мало відбуватися в найближчій від Булгарії місцевості. Ростов і Суздаль, майбутні центри князівства, не розташовані на основних торгових шляхах, тому в основі їхнього піднесення очевидно лежала саме работоргівля. Місцеві князьки-англосакси поставляли варягам рабів в порти на Оці і Волзі в період розквіту торгівлі з країнами Арабського Халіфату. Одночасно, вони забезпечувати вікінгів провіантом і плавзасобами на тривалі мандри, що теж давало значні прибутки.
Завдяки такій торгівлі варяги забезпечили приплив величезного капіталу в Скандинавію у вигляді куфічних срібних дирхемів країн Халіфату (Сойер Питер, 2002, 14)Пунктом розподілу срібла була Бирка, розташована на острові Меларен неподалік від Стокгольма. Доставка срібла з Булгарії до Швеції здійснювалася різними шляхами, деяким з яких віддавалася перевага з різних причин. Серед усіх торговельних магістралей того часу, які пов’язували Європу з Азією, особливо виділяється Великий волзький шлях, якому надається «видатне геополітичне, культурне, транспортно-торгове, міжнародне та міждержавне значення». На ньому експортно-імпортні операції приносили торговцям надзвичайні прибутки, що досягали 1000 % (Кирпичников А.Н. 2006, 34). Як показали дослідження Тимерівського археологічного комплексу, саме в цьому місці міг знаходитися знаходитися один з осередків англосаксонської спільноти, в накопичувалася частина торговельного капіталу англосаксів.
:Концентрація найбільших для IX століття скарбів арабського срібла, знахідок предметів побуту, зброї і прикрас імпортного походження, велика площа поселення, багатоетнічний склад його населення дозволяють зробити висновок, що Тимерево було ключовим торговельно-ремісничим і військово-адміністративним пунктом на Балтійсько-Волзькому шляху. Початок функціонування Тимерево відноситься до третьої чверті IX століття, про що свідчать скарби, перші поховання могильника та ранні комплекси поселення. З включенням території Ярославського Поволжя до складу Давньоруської держави Тимерево, враховуючи наявний потенціал, могло зайняти позицію опорного пункту князівської влади на місцях – цвинтаря і одночасно опорного пункту для подальшого освоєння фінно-угорських земель, яке в масовому порядку почалося в другій половині XI століття переселенням селян -землеробів вже за допомогою формованої феодальної Седых В.Н. 2007, 5).
Але справжнім адміністративним центром Волго-Клязьминського межиріччя як ядра майбутнього Ростово-Суздальського межиріччя був Ростов, розташований на березі озера Неро, неподалік якого лежить Сарське городище, сердня частина якого, обнесена валами, займала площу 8000кв. км (Седов В.В. 2002, 390).
Озеро Неро и Сарское городище.
Карта на основе Google map. Фото с сайта Исторические записки
З озером Неро треба пов’язувати інформацію арабського вченого Ібн Русте (приблизно 930-ті роки), який використовував свідчення Ібн Фадлана:
Що ж стосується ар-Русії, то, вона знаходиться на острові, оточеному озером. Острів, на якому вони (руси) живуть, протяжністю в три дні шляху, покритий лісами і болотами, нездоровий і сирий до того, що варто тільки людині ступити ногою на землю, як остання трясеться через велику кількість в ній вологи. У них є цар, званий хакан русів. Вони нападають на слов’ян, під’їжджають до них на кораблях, висаджуються, забирають їх у полон, везуть в Хазаран і Булкар і там продають. Вони нe мають ріллі, а харчуються лише тим, що привозять із землі слов’ян (цитується в перекладі з російської за Кузьмин А.Г. 1986, 566).
Ібн Руста говорить про русів і слов’ян, але етнічність і тих, і других в сучасному розумінні може бути помилковою. Русами місцеве населення могло називати як варягів, так і близьких їм за мовою англосаксів, а слов’ян на Волзі в той час ще не було. Фактично арабські вчені часто говорять про відмінний від русів народ «сакаліба», під яким дослідники розуміють слов’ян, але так вони цілком могли узагальнено називати тубільне населення.
На приведеній вище карті видно, що на озері Неро є півострів, який на часи Ібн Фадлана, враховуючи природний процес обміління озер, був островом. Роль Ростово-Суздальського князівства в історії державотворення Росії оцінюється дуже високо:
Спеціальна історія Ростово-Суздальській землі займає дуже чільне місце в загальній історії Росії, має дуже важливе значення для з’ясування нашого історичного життя. В землі Ростово-Суздальській утворилося й зміцніло молодше з трьох племен нашого народу, плем’я великоросійське, яке зібрало і згуртувало Руську землю і створило могутню Російську державу (Корсаков Д. 1872, 1).
Однак російські історики, зокрема, В.О. Ключевський не бачать чіткої відповіді на питання, на якому ґрунті виросла нова верхньоволзька Русь (Ключевский В.О. 1956, 272)Якщо ж погодитися з тим, що найбільш стародавні міста цього регіону були засновані англосаксами, то доводиться думати, що саме вони і закладали тут основи державності, об’єднавши під своїм пануванням розрізнені тубільні племена, хоча на час розквіту Володимиро-Суздальського князівства вони повинні були бути повністю асимільовані місцевим населеним, очевидно, більш численним.
Очевидно, як Ростов, так і Муром були адміністративними центрами панівного племені, верхівка якого зосередила в своїх руках чималий капітал, зароблений на торгівлі хутром і невільниками з числа корінного населення. Ідентифікуючи мешканців цих міст з англосаксами, можна припускати, що вони не тільки співпрацювали з варягами на торговій ниві, але і приєднувалися до них під час кількох походів на Візантію по Дніпру через Київ, хоча для варягів цей напрямок не був занадто привабливим:
До кінця епохи вікінгів діяльність Київської Русі мала дуже невелике значення для Скандинавії, якщо воно взагалі було; для останньої найважливішим ринком був ісламський Схід. Мусульманські купці прибували з земель, незвичайно багатих сріблом, і закуповували на ринках Булгарії найрізноманітніші північні товари Сойер Питер. 2002, 265).
Туманні спогади про місцеву верхівку містяться в російських легендах і билинах, зокрема, про боярина Стефана Кучку, який володів Москвою до Юрія Довгорукого, або про богатиря Чурила Пленковича. Им’я Кучки можна пов’язувати з д.-англ. cuc, cwic «живий, сповнений життя», а Чурила з д.-анг. ceorl «чоловік, селянин». Про обох історичних відомостей не зберіглося, але про їхню роль в історії краю говорять численні топоніми Чурилове і Кучкове (Москва спочатку теж називалася Кучкове). М.Н. Тихомиров вважав, що великий рід Кучковічей був згуртованою силою в цьому краї і залишив про себе пям’ять в народних переказах аж до 19-го ст. (Тихомиров Михаил. 2003, 35). Ця пам’ять відбиває неприязнь місцевого, так званого земського боярства до чужої князівської влади Рюриковичів.
Формування впливового в місцевому середовищі стану земського боярства вимагало тривалого часу, тому його коріння повинні сягати глибоко в історію. Про заснування Ростова не збереглося жодних переказів, але до часу Юрія Довгорукого, місто вже називався великим. Цей факт і саме заснування Ростова в лісової глухомані, удалині від водних шляхів викликає подив (Корсаков Д., 1872, 61-62, 79). У період з 913 по 988 р. про землю Ростовську в літописах згадок немає, але можна припустити, що срібна криза, що почалася в другій половині 10-го ст., поклала край процвітанню Ростова і Суздаля. З цією кризою був закінчений період первісного нагромадження капіталу, який був зосереджений в руках боярства і якому треба було знайти застосування з використанням місцевих ресурсів і наявної інфраструктури. Така можливість випала після входження Ростово-Суздальській землі до складу Київської держави.
З другої чверті і середини XI ст. з розвитком шляху "з Варяг у Греки" починаються тісні торговельно-культурні та політичні зв'язки Києва з Візантією і при цьому спочатку з півдня на північ, бо "ініціатива в міжнародних торговельних відносинах належить завжди більш культурній і економічно розвиненій нації" (Пархоменко Вл.А. 1924, 87). Таким чином Київ отримав досвід державного будівництва і розвитку державницьких традицій. Там встановлюється династичне правління людей «готових конвертувати економічну перевагу в політичне панування» (Толочко Алексей, 2015, 314). У цьому сенсі область Верхньої Волги виявилася підготовлена якнайкраще економічно, але не політично. Різниця в рівні розвитку економіки Русі в цілому та її окремих регіонів характеризується обсягом грошової маси, що знаходилася в обігу в ті часи. Про нього можна судити по складу і кількості випадкових знахідок скарбів, що містять монети різної чеканки. Якщо кількість знайдених монет руського (в основному київського) карбування в скарбах X-XI ст. не перевищує 340 одиниць ( Сотникова М.П., Спаський І.Г. 1983, 112), то тільки скарбів з куфічними дирхемами в європейській Росії налічується близько 700 при тому, що трапляються знахідки з декількома сотнями і навіть тисячами монет. Наприклад, в скарбі, знайденому біля Мурома на Оці в двох мідних глеках містилося 11 тисяч дирхемів VIII-X століть загальною вагою близько 42 кг (Векслер А.Г., Мельникова А.С. 1973, 18). В районі Москви таких вражаючих знахідок не було, але в Зарайському скарбі, знайденому на стику Московської і Рязанської областей, було виявлено 283 куфічних (в основному аббасидских) дирхема ( там же , 20). Характерно, що в підмосковному селі Пенягіне, назва якого свідчить про його колишнє багатство – д.-анг. pæneg «монета, гроші», неодноразово знаходили стародавні срібні вироби. Багато інших фактів говорять про те, що фінансові можливості Київського князівства не йдуть ні в яке порівняння з можливостями Володимирського, і це визначило їхню подальшу долю.
Похід князя Святослава на Волзьку Булгарію був не просто спробою поширення влади Києва, а нічим іншим, як грабіжницькою авантюрою на непідконтрольній території. Факт майже повної відсутності скарбів дирхемів, що датуються літописним періодом походів Святослава (964-972) може говорити про те, що його авантюра перервала нормальне функціонування торговельних шляхів по Волзі (Пашинський Володимир. 2019, 54-62). Після смерті Святослава торгівля відновилася, але вороже ставлення місцевої влади до Києва залишилося.
Маючи намір встановити панування у новознайденій землі, Ярослав Мудрий, поставлений своїм батьком Володимиром Великим на княжіння в Ростові (988-1010), в якості опорних пунктів закладає на Волзі місто Ярославль, а на Клязьмі – Володимир. Неприйняття прибульців місцевої племінною знаттю привело до так званим «повстань волхвів» 1024 р. і 1071 р. Зазвичай під волхвами розуміються якісь жерці або чарівники у відповідності зі значенням д.-рус. вълхвъ. Подібні слова присутні в південнослов’янських мовах, предки носіїв яких проживали в ареалах лівого берега Дніпра. У західнослов’янських мовах, сформованих на Правобережжі, такого слова немає, тому воно не є загальнослов’янським, але його етимологія спірна.
Чаклуни, чарівники і всілякі віщуни і знахарі були рідкісним явищем серед звичайних людей, в той час як волхви мали бути численними. Відповідно до літописів під час повстання 1024 року волхви вбили безліч простого люду, здебільшого жінок, а й чоловіків теж. Не могла це зробити жменька повстанців, та й не чаклунська це справа піднімати повстання. І. Фроянов приходить до висновку, що «етнічна належність учасників подій 1024 р. не піддається точному визначенню» (Фроянов И.Я. 2014, 91)Він не знав про присутність англосаксів в Суздальсткой землі, інакше б прийшов до висновку, що волхвами, тобто «вовками» називала себе англосаксонська знать, якщо взяти до уваги д.-анг. wulf, анг. wolf «вовк”. За свідченням Геродота, існувало повір’я, нібито неври, яких ми пов’язуємо з англосаксами, один раз на рік перетворювалися на вовків. Тому за ними могла закріпитися назв «волф», яке слов’яни вимовляли як «волхв».
З літописів неясно, як закінчилися ці повстання, але великих змін в регіоні не ставалося, поки свою активність не проявив тут Юрій Довгорукий, закладаючи міста, серед яких були Переславль-Залеський, Юр’єв Польський, Дмитрів та інші. Його справу продовжив Андрій Боголюбський, який зміцнився на князюванні в 1155 році після захоплення влади батьком в Києві. Будівництво вимагало грошей і немає іншого пояснення, ніж те, що воно забезпечувалося капіталом, накопиченим місцевим боярством в добрі давні часи. Особливо вражає багатство християнської архітектури, що зберіглося в описах літописців. Велика кількість золота в декоративному оздобленні Успенського собору у Володимирі вражало сучасників і змушувало порівнювати будівлю з храмом Соломона (Плугин В.А. 1989, 27)Абсолютно ясно, що жадібний Довгорукий і його син добували кошти на будівництво й оздоблення храмів шляхом експропріації у власників, інших можливостей у них просто не було.
Важливим свідченням для нашої теми є факт участі в будівництві Успенського собору у Володимирі архітектора і німецьких майстрів, які надали собору риси романського стилю, що на Русі з’явилися вперше (церква Пантелеймона у Галичі, в якій теж присутні романські риси, була побудована на кілька років пізніше). За свідченням В.Н. Татіщева архітектор разом з посольством був присланий Андрієві Боголюбському імператором Фрідріхом I Барбароссою (Заграевский С.В. 2013, 184–195)Також є припущення, що між імператором і великим князем існували приязні відносини, що виразилися, зокрема, в обміні подарунками. Такі відносини є великою історичною загадкою і рішення її може бути в тому, що контакти з імператором могли бути встановлені завдяки присутності в князівстві англосаксів. Не виключено також, що у німецькому посольстві могли бути присутні військові спеціалісти, які допомогли князю організувати воєнну операцію проти Києва, де княжив у той час великий князь Мстислав:
У 1169 році проти Мстислава виступило 12 князів, котрі йшли з семи кінців Русі – всі Ростиславичі, Олег і Ігор Святославичі, Гліб Юрійович, Володимир Андрійович та ін. За повідомленням Никонівського літопису, до сил руських князів приєдналися «половецкие князи с половцы и угры и чехи и ляхи и Литва и многое множество воиньства совокупша идоша к Киеву» (Толочко Петро. 1996, 123).
Після тривалої облоги Київ був взятий і розграбований, що дало початок його подальшому занепаду. Історики не знаходять видимих причин такого організованого походу з метою знищення столиці князівства, яке не могло бути ворожим абсолютно для всіх його близьких і далеких сусідів. Об’єднання різнорідних сил можна пояснити лише наміром Андрія Боголюбського, якій тільки один мав достатні кошти для організації і матеріального забезпечення всієї цієї грандіозної витівки. Падіння Києва російський історик С.М. Соловйов назвав «подією величезної важливості, подією поворотною, від якої історія приймала новий хід, з якого починався на Русі новий порядок речей» (Соловьев С.М. 1960. Том II, глава 6)Боголюбський сам не став княжити в Києві, а посадив на князювання свого молодшого брата, ставши таким чином засновником нової держави.
Поразка Києва у боротьбі з північним противником була обумовлена відсутністю економічних зв’язків між столицею і місцевим населенням:
… вплив Києва не пішов далі і глибше торгівельно-водних шляхів, не зачепив глибини народного життя, і інтернаціональне місто, не створивши великої держави, упало, як тільки загальна ситуація підірвала значення того шляху, на якому він зріс, а династія цього міста до самої татарської навали так і не вийшла в цілому з ролі конкурентів печенізьких і потім половецьких ханів (Пархоменко Вл.А. 1924, 113).
На відміну від Київщини економіка Ростово-Суздальської Русі продовжувала розвиватися інтенсивно і екстенсивно.