Дані археології.
Українські археологи передскіфськими культурами на території України вважають наступні: (1) степова кіммерійська, (2) лісостепова чорноліська, (3) культура фракійського гальштату в Молдові та на Середньому Дністрі, (4) висоцька культура на Західній Україні, (5) лужицька культура на крайньому заході України (Тереножкін О. І., 1971, 8, див. Мал. 49). Остання не мала великого впливу на культурний процес передскіфського періоду на Україні, кіммерійська представлена незначною кількістю курганів, висоцька культура і культура фракійського гальштату периферійні, тому більше уваги буде звернено на чорноліську культуру.
Мал. 49. Поширення передскіфських культур на території України
І. Кіммерійські пам’ятки: 1. Дніпрорудний. 4. Мала Цимбалка. 5. Нікополь. 8. Паркани. 9. Петрово-Свистуново.
ІІ. Висоцька культура: 1. Висоцьке. 2. Гончарівка (Белзець). 3. Золочів. 4. Красне. 5. Лошнів. 6. Лугове (Чехи). 7. Неділівське. 8. Тернопіль. 9. Ульвовек. 10. Ясенів.
ІІІ. Голіградська група: 1. Голігради. 2. Грушки. 3. Іванє-Золоте. 4. Магала. 5. Михалків. 6. Новосілка Костюкова.
ІV. Молдавська група: 1. Кишинів. 2. Лукашівка. 3. Шолданешти.
V. Чорноліська культура: 1. Адамівна. 2. Бобриця. 3. Бортничі. 4. Боярка. 5. Бутенки. 6. Велика Андрусівка. 7. Верем’я. 8. Ворошилов. 9. Голов’ятино. 10. Гуляй-город. 11. Заливки. 12. Калантаїв. 13. Канів (Ситники). 14. Київ. 15. Кийлів. 16. Коломийщина. 17. Лубенці. 18. Маньківка. 19. Міклаші. 20. Молодецьке. 21. Московська гора. 22. Ницаха. 23. Носачів. 24. Підгірці. 26. Полуднівка. 27. Сокирне. 28. Суботів. 29. Тенетинка. 30. Тясмина. 31. Умань. 32. Хрещатик. 33. Хохітва. 34. Хухра. 35. Чорний ліс. 36. Яницьке.
Чорноліська культура має деякі специфічні риси, які пов'язують її з висоцькою культурою, на що неодноразово у своїх роботах вказувала Л. Крушельницька (див. Крушельницька Л.І. 1998). Таким зв’язкам можна знайти істотне обґрунтування.
Існує думка, що висоцька культура, яка існувала від епохи бронзи до раннього заліза, виникла під впливом культури фракійського гальштату (Ґава-Голігради), однак Микола Пелещишин, дослідник цієї культури, спростовує таку думку, вважаючи, що висоцька культура не є «змішаним, гібридним явищем, що виникло на стику кількох різних за походженням культур», а, навпаки, такою, що має місцеві корені:
Це була значна етнокультурна величина місцевого походження, яка вибірково запозичала окреми елементи культури сусідів (Пелещишин Микола, 1998, 30)
У такому випадку, висоцька культура розвинулася на основі комарівської групи Тшинецького кола культур, творцями якої були давні булгари, частина яких зупинилася у Верхньому Подністров'ї під час руху зі степів України у напрямку до Центральної Європи в середині ІІІ тис. до н.е. (див. розділ " Тюрки як носії культури шнурової кераміки в Центрально-Східній Європі”. Перебування булгар у цих місцях підтверджується збереженою досі ономастикою (головним чином топонімікою, але і, частково, антропонімікою), яка добре розшифровується за допомогою чуваської мови. Гіпотетична територія поселення булгар повинна була б знаходитись десь на південь від ареалу давніх тевтонів, тобто в басейнах верхнього Дністра, Західного Бугу, Верещиці, Золотої Липи, Стрипи, оскільки є досить великий список лексичних відповідностей в німецькій і чуваській мовах
Ліворуч: Пам’ятки висоцької культури
Мапа складена на підставі даних М. Бандрівського, який, в свою чергу, користувався інформацією Пастернака, Крушельницкої, Цинкаловського (Бандрівський Микола, 1998, 36). Розташування кількох пам'яток на карті Бандрівського не відповідає офіційній карті, але ці неточності не спотворюють загальної картини.
Цифрами на мапі позначені такі пам’ятки:
1. Терновиця. 2. Шкло. 3. Вереців. 4. Львів. 5. Черепин. 6. Звенигород. 7. Свірж. 8. Неділиська. 9. Лагодів. 10. Липівці. 11. Котів. 12 Божиків. 13. Бережани. 14. Віцинь. 15. Золочів. 16. Хильчиці. 17. Почапи. 18. Бездець (Гончарівка). 19. Красне. 20. Неслухів. 21. Ріпнів. 22. Бишів. 23. Станін. 24. Романівка. 25. Переволочна. 26. Кути. 27. Чехи (Лугове). 28. Висоцьке. 29. Смільне. 30. Конюшків. 31. Броди. 32. Старі Броди. 33. Крутнів. 34. Попівці. 35. Маркополь. 36. Луковець. 37. Глубочок Великий. 38. Біла. 39. Залізці. 40. Лози. 41. Мусорівці. 42. Збараж. 43. Колодно. 44. Тернопіль. 45. Бірки Великі. 46. Мишковичі. 47. Скоморохи. 48. Лонів. 49. Теребовля. 50. Зеленче. 51. Острів. 52. Петриків. 53. Увисла. 54. Раків Кут. 55. Голенищів. 56. Завадинці(?). 57. Кремінна. 58. Волочиськ. 59. Іванківці. 60 Білогірка. 61. Сивки. 62. Сокиринці(?). 63. Жорнів. 64. Дермань. 65. Городок. 66 Мирогоща. 67. Дубини. 68. Забороль. 69. Куликів. 70 Кременець. 71. Вікники Великі.
Завдяки систематичним щорічним дослідженням львівських археологів під керівництвом Л. Крушельницької у Средньому і Верхньому Подністров’ї та у Передкарпатті виявлено числені поселення і могильники пізньбронзової і ранньозалізної доби, серед яких є такі, що унаочнюють поступовий перехід від чорноліської до скіфської культури, наприклад, комплекс в селі Непоротове Сокирянського району Чернівецької області:
На площі 6000 кв. м виявлено чотири поселення (Непоротове І, ІІ, ІІІ, ІV), числені окремі пам’ятки та залишки могильника. Матеріали, в також залягання об’єктів, з яких одні перекривали інші, дали можливість виділити три хронологічні горизонти: верхній – ранньоскіфський, перехідний – від передскіфського до скіфського, і нижній, що синхронізується з чорноліською культурою [Крушельницька Л. 1993-1, 7].
Пам’ятки ранньоскіфського часу виявлені також у Львівській області – недалеко від села Крушельниця Сколівського району і біля Добромиля над Сяном [Крушельницька Л. 1993-2, 226, 236]. Скіфські ж впливи сягають значно далі:
Наявність виробів скіфського типу в Центральній Європі (аутентичних і виготовлених за скіфським зразком) дозволила дослідникам зробити висновок, що ця територія знаходилася під впливом скіфської культури. Найбільша концентрація знахідок скіфського типу спостерігається у Трансільванії та Угорщині [Попович І. 1993, 250-251].
Українські археологи в цілому визнають, що культурна спадкоємність від доскіфського до скіфського часу спостерігається в Українському Лісостепу перш за все в області поширення чорнолісської культури та пам’яток жаботинського типу, котрі замінили її [Археология Украинской ССР, Том 2, 1986, 50]. Думка про спадкоємність скіфської культури в Правобережному Лісостепу від місцевих культур не викликає заперечень навіть у прихильників центральноазійського походження скіфської культури в цілому:
В Лісостеповому Правобережжі на захід від Дніпра зосереджена велика кількість пам’яток пастушо-землеробського населення скіфської культури, корні котрої йдуть глибоко у місцеві культури бронзового віку [Ільинская В.А., Тереножкин А.И., 1983, 11].
При цьому важливим є наступне спостереження:
В Правобережному Лісостепу поширився скіфо-сибирський обряд поховання в курганах… Такий обряд, властивий раннім скіфам, стійко протримався в Правобережному степу до кінця скіфського періоду [Ільинская В.А., Тереножкин А.И., 1983, 365].
Цей та інші факти дають підстави думати, що скіфська культура поширилася на Лівобережжя саме із заходу, а не зі сходу. Ільїнська і Теренежкін, прихильники центральноазійського її походження, суперечили самі собі, коли говорили, що на Лівобережній Україні найбільш ранніми пам’ятками початку залізного віку є поселення і поховання другого ступеня чорноліської культури. Їх поява була обумовлена наслідком міграції частини населення з Дніпровського Правобережжя в кінці IX або на початку VIII ст. до н.е., а пізніше на цій основі була створена локальна відмінність скіфської культури. Решта ж території Лівобережного Лісостепу, за їх спостереженнями, була заселена пізніше, на початку першої половини VI ст. до н.е., і скіфські пам’ятки з’являються тут вже у вповні сформованому вигляді після того, як скіфи повернулися з гаданих походів у Передню Азію [Ільинская В.А., Тереножкин А.И., 1983, 366].
Однак, навіть прибічники автохтонної теорії не припускають, що скіфська культура могла органічно розвинутися на основі місцевих культур Західної України. Серед науковців панує думка про те, що скіфську культуру сюди занесли пришельці десь із степів. Проникнення цих носіїв скіфської культури допускається аж до сучасної Угорщини [Попович І. 1993, 282]. Така думка виглядає дивною, якщо звернути увагу на той факт, що найпізніша пам’ятка скіфської культури у Лагодові датується V ст. до н.е., а далі починається хронологічний розрив аж до I ст. до н.е., коли починається липицька культура [Крушельницька Л. 1993-2, 238]. За словами Крушельницької таку ж саму ситуацію ми маємо і "на землях всієї лісостепової України" [Там же]. Практично це означає, що на цих землях ми не маємо скіфських культур пізнішої доби, а тільки ранньоскіфської. Виходить, що скіфська інвазія у Прикарпаття і далі за Карпати почалася раніше розквіту скіфської культури у степах Північного Надчорномор’я, що дещо нелогічно.
Геродот стверджував, що скіфи, які прийшли зі сходу, витиснили з Надчорномор’я кіммерійців і переслідували їх аж за Кавказ. Ареал кіммерійської культури сягає на Правобережжя Дніпра до Дунаю, тому можна сумніватися, що скіфи, прийшовши зі сходу, витіснити кіммерійців у Закавказзя. Якщо вже кіммерійці відступали від скіфів, то вони мусили би тікати десь за Дніпро і далі за Дунай, на Балкани, але аж ніяк не пробиватися через скифів на Дербент. В цьому випадку кіммерійські наїзди у Передню Азію мали би відбуватися хіба що через Балкани. Історичні ж дані свідчать, що у більшості своїй кіммерійці приходили з-за Кавказу і тільки якась частина з них разом з фракійцями прибула до Малої Азії з Балканського півосторва. Якщо вже скіфи дійсно витіснили кіммерійців з Надчорномор’я, то в такому випадку вони мали прийти із заходу.
При вирішенні питання про етнічну приналежність скіфів не можна не звертати увагу на факт існування тісних мовних зв’язків між давніми угорцями і булгарами, а також на існування великої тюркської держави Хазарії. Оскільки основним етнічним елементом цієї держави були булгари, котрі кінець-кінцем опинилися у басейні Нижньої Волги і Дону, а до того заселяли Правобережну Україну, то логічно припустити, що в межичасі вони заселяли і Приазов’я. Не міг же цей числений нарід в степах України лишитися поза увагою Геродота. Суперечить цьому припущенню лише іранська приналежність тих скіфів, котрі заполонили Передню Азію у VII ст. до н.е. Ця суперечність може бути розв’язана таким чином. Знаючи, що іраномовні скіфи прийшли до Азії з Північного Кавказу і Приазов’я, давні народи могли перенести цю назву на всіх мешканців цієї території, хоча іраномовних скіфів там вже не було. Згідно з Єгоровим, у подібному явищі нема нічого незвичайного:
При інтерпретації давніх джерел треба мати на увазі ту обставину, що давні автори дуже часто по інерції переносили відомі старі етнічні назви на нові племена, які з’являлися у сфері їх огляду [Егоров Н.И., 1987, 25]
Ми знаємо, що протобулгари поселилися у Правобережжі з кінця ІІІ тис. до н.е. [Стецюк 1998]. Спочатку вони заселили тільки степ, але пізніше просунулися і в лісостепову смугу, про що свідчать лексичні збіжності у німецькій та чуваській мовах [там же, с. 85-86] та дані топоніміки [Стецюк 2002].
Прийнявши до уваги ці факти та хронологічні рамки еволюції чорноліської культури до ранньоскіфської, було припущено, що скіфів слід ідентифікувати саме з булгарами як творцями раньоскіфської культури в Українському Лісостепу ген аж до Карпат і Сяну і, як свідчить топоніміка, навіть далі.
Спробуємо відновити картину етногенетичних процесів у Східній Європі в першій половині І тис. до н.е за такого припущення. Чорноліська культура, яка є з’єднуючою ланкою між білогрудівською та культурою скіфського періоду і склалася на білогрудівській основі, мала два ступені: ранній (приблизно 1050 – 900 рр. до н.е) і пізній (900 – 725 рр. до н.е) і була поширена на правобережній Україні [Археология Украинской ССР 1986, т.2, с. 23].
На відміну від білогрудівців, які мирно полишили свої поселення, чорноліські племена мусіли це зробити під тиском наїзників. Треба звернути увагу на те, що білогрудівські поселення не були укріпленими, натомість чорнолісці вже будують городища. Очевидно досить мирне співіснування попередніх часів хліборобів-фракійців з кочовиками-булгарами було порушене від часів проникнення кіммерійців в степи Правобережної України. Описуючи городища чорнолісців, Тереножкин зазначає:
У більшості своїй чорноліські городища існували недовго, Тясминське городище знищене вогнем. Багато жител нижньої верстви на Суботівському городищі припинили своє існування також внаслідок пожежі [Тереножкин А.И., 1961, 40].
Відступаючи від правобережних кіммерійців, чорнолісці відходили за Дністер, а також частково і за Дніпро на Ворсклу, де також є пам’ятки їх культури. Як вважають українські археологи, заселення басейну Ворскли чорноліськими племенами почалося, певно, ще на ранньому ступеню чорноліської культури в кінці бронзового віку [Археология Украинской ССР, Т.2., 1986, 40].
Пізніше, перебуваючи тут на протязі кількох тисячоліть, булгари створили культуру високого рівня, котра відома під іменем скіфської. Заселяючи лісостеп і степ України, а пізніше і Північного Кавказу, булгари були в контакті із землеробськими культурними центрами Передньої Азії і Балкан і, обмінюючися з ними досвідом і технологіями могли, дійсно, створити культуру на місцевій основі.
