Міграція іранців

Тему міграції іранців взагалі немає сенсу розглядати, якщо виходити з припущення про існування так званої індоіранської спільності аріїв без точного уявлення про її місце розташування. Тим часом до теперішнього часу ведуться дискусії, чи є арії автохтонами в місцях свого теперішнього проживання ( Witzel Michael. 2012). По-своєму трактуючи відібрану сукупність мовних, антропологічних, археологічних і етнографічних даних, вчені фактично приходять до питання про те, що і в якій мірі визначає етнос. Відповідно, простежуючи шляхи міграцій носіїв мов, антропологічних типів і культур, вони не можуть прийти до спільної думки і, використовуючи формально-логічні методи, і, в кінцевому підсумку, займаються схоластикою. У наших же дослідженнях ми зосереджуємося на питанні міграції носіїв мов без уваги їх расового типу.

Прабатьківщина іранців, визначена графоаналітичним методом, знаходилась в етноформуючих ареалах, утворених лівими притоками Дніпра і правими притоками Дону. І як результат, так звані "східноіранські" мови в дійсності формувалися в ареалах на заході іранської території, які тягнуться вздовж лівого берега Дніпра. Відповідно, "захахідноіранські" формувалися в ареалах вздовж лівого берега верхньої Оки і правого берега Дону по сусідству з поселеннями фіно-угрів (див. мапу нижче).

Ліворуч: Територія формування іранських мов в ІІ тис. до н.е.

На мапі кордони етноформуючих ареалів позначені червоними і синіми цятками. При цьому сині маркують також кордон між "західними" і "східними" іранськими мовами.

Причини, що змусили іранців покинути місця попереднього проживання між Дніпром і Доном можуть бути різні. Можливо, перехід балтів і англосаксів на лівий берег Дніпра привів в рух місцеве іранське населення зрубної культури. Однак можна говорити і про інші причини. Степові райони могли бути залишені з причини кліматичних змін, що призвели до зменшення продуктивних можливостей степу. У всякому разі, археологічні дані свідчать про тимчасове запустінні Приазов'я та Причорномор'я:

… в 12-10 ст. до н.е., в порівнянні з попереднім періодом, у степовій зоні між Доном і Дунаєм спостерігається десятикратне зменшення кількості поселень і поховань. Ті ж тенденції скорочення населення проявляються в степовому Причорномор'ї і в подальшу кіммерійську епоху, що знаходить своє відбиття у відсутності на цій же території поселень і стаціонарних могильників (Махортых С.В. 1997, 6-7).

Таким чином, іранські племена рушили на пошуки місць поселення з більш сприятливими умовами. При цьому треба враховувати, що найбільш сприятлива для проживання місцевість на Північному Кавказі та в Закаспії вже була заселена тюрками, тому іранці були змушені мігрувати, проходячи повз тюркські поселення далі на південь.Історично засвідченим фактом є те, що наприкінці другого тис. до н.е. вони вже помічені в Центральній Азії:

Іранські імена в ассирійських письмових джерелах з'являються в XI – X ст. до. н.е. і пов'язуються з областями Західного Ірану, що перебували у сфері політичної активності ассирійського царства. Що в цей час відбувалося далі на схід – у Центральному та Східному Ірані – в цих джерелах не відбито (Артамонов М.И., 1974, 10).

Сформовані пізніше культурно-історичні області Мідія, Персида, Маргіана, Согдіана і Бактрія були населені численними іраномовними народами. Безумовно співвідносити їх з сучасними важко, проте порівняння розташувань ареалів окремих іранських мов на прабатьківщині з історичними областями і з поширенням іранських мов в наш час допоможе відновленню шляхів міграцій іранців зі Східної Європи в Азію (див. мапи вище і нижче).

Історичні області в Центральній і Передній Азії в часи Ахаменідів (7-4 ст. до н.э.)

Дослідження етногенетичних процесів показало, що розширення територій поселень або переселення первинних етносів йде в порядку черговості хвилеподібно відповідно до їх взаємного розташування на колишніх територіях. Цю важливу особливість під час руху індоєвропейських племен, за словами Горнунга, відзначив ще Франц Шпехт (Горнунг Б.В. 1963, 53). Першими вирушили на пошуки нових місць проживання племена, що заселяли найбільш південні іранські ареали, і це відповідає проживанню їхніх нащадків. Також етнолігвістичний регіон сучасних осетин добре відповідає розташуванню їхньої прабатьківщини в одному з двох північних ареалів. Проте їхні східні сусіди, белуджі опинилися на півдні сучасного іранського світу. Це сталося лише тому, що до Пакистану їх більшість переселилася з південного узбережжя Каспійського моря в порівняно недавній час (Фролова В. А., 1960, 68, Оранський І.М., 1979, 89). Подібні пояснення мають бути знайдені і для інших невідповідностей, якщо припустити різні шляхи руху мігрантів. В даний час согдіанці (предки сучасних ягнобців) проживають далеко від осетинів, своїх сусідів на прабатьківщині, але Согдіана знаходилася все-таки на півночі іранського простору в Азії. Це дає підстави припускати, що согдіанці, як і осетини, були останніми, хто залишив свою прабатьківщину, але на відміну від осетин, що залишилися в Європі, вони продовжували свій шлях слідом за персами, афганцями та памирськими народами. При цьому Согдіана знаходилася на північ від Афганістану так само, як їх прабатьківщина по відношенню до прабатьківщини афганців.

Предки курдів і согдіанців на прабатьківщині були сусідами і при русі однаковим шляхом їх теперішні місця поселень мали знаходитися, якщо й не по сусідству, то не так далеко одне від одного так, як це має місце тепер. Якби курди рухалися разом із ягнобцями, то у своєму русі в теперішній Курдистан вони мали б обганяти кілька мыгруючих іранських груп, що здаэться неймовірним. Спеціальні дослідження показали, що шляхи міграцій курдів дуже складні, і ця тема розглядаються окремо в розділах "Кіммериійці" и "Кімври".

Все говорить про те, що переселення іранців йшло кількома хвилями та шляхами, і це відповідає двом точкам зору про шляхи проникнення іранців на Близький Схід – через Середню Азію або через Кавказ (Пьянков И. В., 1979). Очевидно, були використані обидва шляхи, але основний шлях більшої частини іранців йшов уздовж східного берега Каспійського моря, а далі вздовж Аму-Дар'ї та Сир-Дар'ї на південь та південний схід, як це описує Кузьміна (Кузьмина Э. Э., 1986, 203-204) хоча шлях через Кавказ теж мав бути використаний. Якщо говорити про міграцію белуджів, гілянців, талишів і мазандеранців, то найімовірнішим шляхом переселення їхніх предків мав бцти шлях через Дербентський прохід. По-перше, це найкоротший шлях до сучасних місць їх проживання на південно-західному та південному узбережжі Каспійського моря. По-друге, області їхніх поселень розташовані в такому самому порядку, як і на прабатьківщині. При русі іншим шляхом розташування цих областей було б іншим. Але якими б не були шляхи переселень цих іранських племен на Близький Схід, є підстави припускати, що до певного часу вони, як і предки осетинів, хоч і залишили свою прабатьківщину під тиском балтів і англосаксів, але все ще залишалися в Східній Європі після того, як перша хвиля мігранта вже була в Центральній Азії.

Початок міграцій іранців у кінці 2-го тис. до н.е. Червоним кольором позначені назви племен, які склали першу хвилю

У складі першої іранської хвилі, окрім согдіанців та афганців, мали були предки сучасних сарикольців, памирських народів (шугнанців, бартангців, язгулямців, ваханців, ішкашимців та ін.) та персів, тобто ті іранські племена, які мали свої поселення в південній частині загальноіранської території та в ареалах вздовж Дніпра.

Природно припустити, що залишені ними ареали були зайняті одразу іншими іранськими племенами, які ще якийсь час залишалися в Європі і з якими можна пов'язувати історичних кіммерійців. Згадані вище кліматичні зміни, які призвели до зменшення продуктивності степу, не могли призвести до його повного запустіння. Інша річ, що населення степу, що прибуло, не могло бути численним і для підтримки свого існування, крім господарської діяльності, мало займатися грабунком сусіднього населення лісостепової зони.

Таким чином, можна припускати, що першу хвилю іранських переселенців у Центральну Азію склали предки сучасних сарикольців, памірських іранців (шугнанців, бартангців, язгулямців та ін), персів, афганців і согдійців (ягнобців), тобто ті іранські племена, які мали свої поселення в південній частині спільної іранської території і в ареалах вздовж Дніпра.

Природно припустити, що залишені ними ареали були негайно зайняті іншими іранськими племенами, які ще якийсь час залишалися в Європі і з якими слід пов'язувати історичних кіммерійців. Згадані вище кліматичні зміни, що привели до зменшення продуктивності степу, не могли привести до його повного запустіння. Інша справа, що новоприбуле населення степу не могло бути численним, і для підтримки свого існування, крім господарської діяльності, мало займатися грабунком сусіднього населення лісостепової зони.

У Північній Осетії є ціла низка топонімів, що містять у собі елемент Джимара, що сягає етноніму кіммерійців (Цагаева А. Дз. 2010, 5) Однак не можна виключати можливість міграції іранців до Малої Азії через Балкани, що відображено у хетських джерелах. (Соколов С.Н. 1979-2, 235).

Загальна картина експансії іранців у Центральну і Малу Азію.

Якась частина іранців при своїй міграції залишалася в Південному Казахстані в передгір'ях Західного Тянь-Шаню серед місцевого тюркського населення, про що свідчить місцева топонімія: Мадікент / Манкент, Орунгент, Сюткент, Чимкент, в складі яких ір. kent "місто, селище, місцевість" (Попова В.Н., 2000, 53). Це слово було засвоєно тюрками і вживалось для назв населених пунктів з тюркськими компонентами (наприклад, Ташкент від тюрк. taš "камінь"). Однак поселення Чимкент мало бути засновано іранцями, швидше за все согдіанцев (ягн. čim "луг, трава"). На користь такого тлумачення говорить назва села Луговий, також розташованого в цій місцевості, очевдно, покритої в ті часи густими травами. Також в орографії Південного Казахстану є іранські терміни darbaza/darvaza "ворота, вхід, горний прохід", dašt/dešt "степ, рівнина, пустуля", zax/zexab "джерело, ключ" (там же). Можна припускати, що серед іранців, які залишили ці сліди в топонімії, були согдіанці, а також предки шугнанців, язгулямців, ваханців, сарикольців, ішкашимців та інших памирських народів. Тепер вони в основному проживають у гірських долинах Бадахшана, але для господарського освоєння природні умови тут значно гірші, ніж на рівнині (див. мапу нижче)

Іранські мови Паміру і прилеглих районів
Языки мира: (Ю. Б. Коряков. 1999. Иранские языки. III. Восточноиранские языки. М., Academia).

Очевидно, люди переселилися в гори під тиском зовнішніх обставин. До походу Олександра Македонського і навіть довгий час після нього причин залишати насиджені місця у місцевого населення не було. Тільки вторгнення сельджуків, чужих мовою та культурою іранцям, могло змусити його переселитися у гори.

З польовихх записів середини минулого століття. Про експедиції в язгулямську сову в 1950-х рр. (Авторка: Джой Едельман. Тимчасово доступу на сайт нема)

У 1954 р. памірців посилено переселяли з Паміра в бавовняні долинні райони Таджикистану під приводом того, що потрібні були робочі руки. Зокрема, у Вахську долину (найспекотніше місце в Таджикистані!) переселили мешканців Язгуляма — невеликої високогірної ущелини на Західному Памірі. Для язгулямців це була катастрофа: спекотний клімат, брудна вода в ариках, повальні хвороби і дитяча смертність… Весною 1956 р. язгулямцям після багатьох прохань, скарг, скандалів дозволили поїхати назад на Памір, в Язгулям. І наприкінці літа я поїхала до них. Тож я вперше потрапила на Памір.

У лівій верхній частині мапи: язгулямська мова (5) та кишлак Андарбаг

Етно-релігійні групи Ірану

(Мапа з Вікіпедії)