Перше "Велике переселення народів"

Накресливши загальну схему руху індоєвропейських народів у Східній Європі ІІІ і ІІ тис. до н.е. (див. розділ Міграції індоєвропейських племен…) спробуємо відтворити картину міграційних процесів тутейшего населення більш детально. У той час як розвиток тваринництва, збільшення поголів'я худоби у тюркських поселенців межиріччя Дніпра і Дону викликали необхідність освоєння нових пасовищ (див. розділ Етнічність неолітичних та енеолітичних культур), однією з причин руху індоєвропейців було відносне перенаселення зайнятої ними території між Віслою і верхів'ями Оки. Рибальство як основа господарювання забезпечувало стабільне і надійне джерело живлення місцевого населення і його чисельність поступово збільшувалася, приводячи до певного демографічної напруги. Розпочатим міграціям сприяли і природні умови Європи:

Хоча тоді величезні простори, які сьогодні перетворені в культурні країни і густо заселені, були вкриті пралісами і важкопрохідними болотами, значною перешкодою ця обставина не була. Розгалужена система річок, якими можна було просуватися в будь-який час року на човнах і плотах, всюди забезпечувала можливість освоєння нового простору. Вода була всюди і ніде не було безводних земель або пустель. Не було в Європі і літа з убивчою спекою і навіть зими тут були настільки суворі, щоб перешкоджати проживанню (Krämer Walter. 1971, 22).

Слід наголосити, що при переселеннях давніх народів не все населення полишало обжиті місця. Для індоєвропейців в цьому з указаної вище причини не було особливої потреби, так само вважав і Порціг, але з інших міркувань (Порциг В., 1964, 97-98). На пошуки нових місць для поселення відходив надлишок населення, а досить велика його частина, особливо в ізольованих місцях лишалася. При заселенні цієї території новими прибульцями залишки попереднього населення асимілювалися ними, але робили певний вплив на мову і культуру новоприбульців. Субстратні явища на прикладі кількох мов розглядаються окремо. З іншого боку, на шляху переселення з різних причин у зручних місцях час від часу якась частина людей залишалася на постійне проживання, у той час як більшість рухалося далі.

Таким чином рух народів тих часів не був переселенням в повному розумінні слова. Правильніше назвати його розселенням. Очевидно при цьому не обходилося без військових конфліктів, але неминучими були і культурні контакти прибульців з автохтонним населенням. Зокрема тісний культурний обмін мав місце при поселенні тюрків в області трипільської культури, коли вони в пошуках вільних земель стали переходити на правий берег Дніпра. Міграція тюркських племен на захід більш детально розглядається в розділі Тюрки як носії культури шнурової кераміки в Центрально-Східній Європі.

Природні умови не тільки сприяли міграціям але і визначали їх напрямки. Зрозуміло, що лісові простори все-таки утруднювали розселення людей, тому найбільш зручним шляхом тоді були річкові системи (Голубовский П . 1884, 13). Плавання по річках здійснювалися на однодеревках (див. фото слов'янської однодеревки ліворуч). У степовій зоні, де річки протікають більше в меридіальному напрямку, необхідність переселення штовхала людей на пошуки інших засобів пересування. Так тюрки, які населяли степ, прийшли до винаходу колеса.

Спочатку для транспортування людей і вантажів використовувалися волокуші або сани, поставлені на дві колоди, трансформовані з часом у колеса. З часів Г. Чайлда панувала гіпотеза про моноцентричне походження колеса та візка, що мало місце у Передній Азії. Однак існують інші припущення і «в принципі винахід воза міг статися в будь-якому регіоні, де були відомі рало та сани», у тому числі і в євразійських степах (Кузьмина Е.Е. 2010, 7).

Тюркські мовах мають спільне слово для позначення саней čana.Тюрки першими доместикували коня і використовували його в якості тяглової сили для перевезення вантажів саме на санях. Оскільки влітку сани неефективні, то свої переселення тюрки робили, напевно, в зимовий час, поки не винайшли колесо. Відкриття обертального руху (котки, скати і т.д.) і використання його для транспортування відбулося у різних народів у різні часи (Зворыкин А.А.та ін. 1962, 55). Ідея використання колеса виникла також і серед носіїв ямної культури незалежно від зовнішніх культурних впливів (Новоженов В.А . 2012. 123). Про це свідчать знахідки у похованнях візків з дисковидними колесами.

Дерев'яні візки ямного періоду.
1. – ст. Новотитарівська (Дінський район Краснодарського краю). 2. – Останній курганний могильник. 3. – Чернишевський курганний могильник (Степове Закубання).
(Кульбака В., Качур В. 2000, 54)

Праворуч: Мапа знахідок дерев'яних візків в похованнях ямного часу (32-30 ст. до н.е.) Південна Україна та суміжні території (там же, 58)

Очевидно колесо і віз були подальшим удосконаленням котка. У зв'язку з цим перші вози були занадто незграбними, тому що в них колеса оберталися з однаковою швидкістю, будучи жорстко посадженими на вісь, яка оберталася разом з колесами. Такі примітивні візки могли рухатися тільки по прямій дорозі на недалекі відстані. Однак з часом вісь і колеса були розділені. Колеса були посаджені на нерухому вісь, що дало їм можливість обертатися незалежно один від одного з різною швидкістю.

Ліворуч: Реконструкція візка новотитаровської культури.
Реконструкція виконана за матеріалам з поховань 150 і 160 могильника Останній (Гей А.Н. 1991, 64).

Як видно на рисунку зліва візки такого типу вже відрізнялися складною конструкцією зі стандартними розмірами деталей.

Тричастинні колеса товщиною 7 см і діаметром близько 70 см мали маточини, які виступали з обох сторін. Осі чотирикутного перетину були вбудовані в раму, а колеса на закруглених кінцях закріплювалися на них чекою і оберталися вільно. Спосіб кріплення осей виключає наявність поворотного пристрою, тобто возик не міг забезпечити крутий поворот. Тяглові тварини (бики або воли) впрягались по обом сторонам дишла з роздвоєним кінцем, яке кріпилося до рами (там же, 64-65). Така конструкція вже дозволяла пересуватися на далекі відстані. Під час цього руху в різних напрямках на основі ямної культури і під впливом місцевих особливостей в Європі починають розвиватися різні варіанти культури шнурової кераміки а в Азії культури іншого типу. Відмінність в типах культур може бути пояснено також тимчасовою різницею початку міграцій.

Заселення тюрками Східної Європи відбувалося кількома потоками, обминаючи поселення індоєвропейців і фінно-угрів (див. мапу ліворуч).

На правий берег Дніпра могли перейти лише частина тих тюрків, які заселяли його лівий берег, тобто мовні предки булгарів, сучасних туркменів, турків, гагаузів, ареали яких були визначені графоаналітичним методом.

Зі степів тюрки рухалися далі вздовж лівого берега Дністра і північних відрогів Карпат, залишаючи свої поселення у Правобережній Україні і Східній Польщі. Їхні мови довший час зберігали архаїчні риси пратюркської мови, бо втратили зв’язки з рештою тюркських, які продовжували розвиватися у тісному контакті між собою на старих місцях поселень. Більша частина мігрантів в Центральну Європу і Прибалтику з часом асимілювалася серед індоєвропейців та доіндоєвропейських аборигенів, проте в силу історичних обставин одні з нащадків булгарів, а саме чуваші, зберегли свою етнічну ідентичність і разом з нею архаїку пратюркскої мови. Завдяки цьому матеріал чуваської мови допомагає нам відслідковувати шляхи мандрів тюрків на дуже широкому просторі.

Через брак достатніх пасовищ в лісистій місцевості частина мігрантів мусила продовжувати рух далі за захід і на північ. Заселивши таким чином територію Німеччини і Прибалтики, тюрки через деякий час через Ютландський півострів і Фінляндію перебираються також до Південної Скандинавії (див. розділ Булгарська топонімія в Центральній і Північній Європі).

Невелика частина тюрків, рухаючись вздовж берегів Десни, досягла межиріччя Волги і Оки і осіла на цій території частково виселяючи, а частково асимілюючи попереднє населення. Тут ними була створена фатьянівська культура як один з варіантів культури шнурової кераміки. Інший варіант цієї культури, яка має назву баланівська, був створений тією частиною тюрків, яка, перейшовши Дон, рушила вздовж правого берега Волги до гирла Оки. Міграція тюрків у напрямку до верхньої Волги привела в рух значну частину місцевого фінно-угорського населення (про це див. розділ "Експансія фінно-угрів").

Одночасно суходолом рухалися в напрямку на Балкани і якісь групи тюрків. Як вказує Кузьміна, в ІІІ тис. до н.е. відзначається поступове проникнення ямних племен із степової зони в область давньоземлеробських культур – в Молдову, Румунію, Угорщину (Кузьмина Е.Е., 1986, 186). Рухаючись вгору вздовж лівого берега Дунаю, тюрки досягли гирла Тиси і далі повернули на північ. Вони поступово заселили лівобережну частину басейну Тиси аж до Карпат, тобто територію культури Кукутені. Заболочене межиріччя Дунаю і Тиси залишилося незаселеним. Невеликі групи тюрків влаштувалися також на правому березі Дунаю.

Ліворуч:Скупчення курганів ямної культури в Карпатському регіоні та в басейні Дунаю.. Карта складена на основі даних Піотра Влодарчака (Wŀodarczak Piotr. 2010. Рис. 1)

Європейські вчені, визнаючи велику роль давньоямної культурно-історичної області у подальшій історії Європи, однозначно пов’язують населення цієї області з індоєвропейцями. Зокрема про заселення ямниками басейну Дунаю характерними є наступні міркування:

Західне Надчорномор’я являло собою ту територію, якою, починаючи з енеоліту, мобільні групи індоєвропейських скотарів просувалися в південному та західному напрямках. В основному ці шляхи проходили долиною Дунаю (на захід) та західним узбережжям Чорного моря (на Балкани). В географічному (ландшафтному) плані ці території були продовженням Надазовсько-Надчорноморських степів, які тяглися Наддунайщиною південніше Карпат в низинні частини Середньої Європи (сучасні Угорщина, Північна Югославія, західна Румунія та південна частина Словакії). Тобто, території, які займали до цього землеробські племена Балканського півострова та Середньої Європи. Проникнення в ці регіони степових скотарів Північного Надчорномор’я – Надазов’я в значній мірі й обумовлювало ту специфіку формування та подальшого розвитку землеробсько – скотарських племен, яка відбивається терміном “індоевропеізація“ (Кульбака В., Качур В. 2000, 27

Враховуючи тюркську етнічність носіїв ямної культур, сенс наведеної цитати справедливо відносити саме до тюрків. Тим більше в ній міститься суттєва помилка. Розселення індоєвропейців по Європі пов'язується з поширенням культур шнурової кераміки (КШК), які розвинулися на основі ямної кільтури. Але пам'ятки КШК на Балканах не зафіксовані.

На думку багатьох дослідників генетичні корені культури Кукутені-Трипілля сховані в культурах Балкан, нижнього Подунав'я та Карпатського басейну, а не в Буго-Дністровському неоліті; їх етнічність вважається невідомою (Збенович В.Г., 1989, 172; Археология Украинской ССР, 1985, 202-203). Ми ж припустили, що трипільці могли бути семітами, що цілком можливо, якщо їх предки прийшли на Балкани з Малої Азії. Якісь неясні зв'язку балканських культур з малоазіатськими є.

Якщо трипільці були семітами, то повинні залишитися сліди впливу їх мови на тюркські, оскільки вони були сусідами тюрків. Дніпро не міг бути непереборною перешкодою, особливо в зимовий час, тому примітивна торгівля і культурний обмін між тюрками і трипільцями повинні були мати місце. Пошуки слідів трипільських впливів у сфері торгівлі, тобто серед слів, що мають значення «товар», «оплата» дали деякі результати. Про велике гніздо слів, що мають в основі різні варіанти кореня tavar мова вже йшла в розділі "Мовні контакти між індоєвропейцями, тюрками та фінно-уграми у Східній Європі". Схожі за значенням слова були знайдені в івриті: toar "продукт, виріб", davar "слово", "річ", "що-небудь" і подібне їм слово у трипільців могло прийняти значення «товар» у процесі обміну. Інше гіпотетичне трипільське слово *kemel могло мати значення "плата, компенсація" (гебр. gemel "відплатити"). Схоже слово присутнє в чуваській мові kěměl і має значення "срібло", а в інших тюркських мовах в повній відповідності з фонологією цих мов йому відповідає слово kümüš «те саме». Безумовно, срібло в ті давні часи могло виконувати функцію грошей, а зміна значення слова пов'язана з тим, що торгові сторони обходилися без перекладача і тому могли надавати тому самому предмету різні значення. Що для одних було просто платою, то для інших приймало конкретне значення срібла. Подальші пошуки дали багатий матеріал, що дає підстави розглядати семітське походження трипільців серйозно. Детально це питання розглядається в розділі "Гіпотези".

Судячи з усього, у трипільців не було племінних вождів, проте норми життя мали кимось встановлюватися, але ким саме, залишається неясним. Жрецького стану спочатку у них теж не було, а поява жерців і жриць в Пізньому Трипіллі пояснюється впливом культу предків, запозиченим у племен ямної культури (Алексеева, І.Л. 1991, 21). Проте якісь духовні авторитети в трипільському суспільстві мали бути при загальному сповідування культу родючості, який відбивався в образі жінки-матері, про що свідчать знахідки статуеток з підкресленими жіночими формами. Раніше навіть панувала точка зору про матріархальну організацію трипільського суспільства, але такий погляд суперечить тому факту, що "культ жінки-родоначальниці майже ніде не зафіксований" (там же, 18). Можна думати, що сакральне ставлення до жінки в суспільстві вступало в суперечність з тією роллю, яку завдяки фізичній перевазі грав чоловік в господарстві. Напевно, ця внутрішня криза трипільського суспільства обумовила його занепад і полегшила войовничим кочовикам зі сходу зайняти панівне становище на цих землях без особливого напруження сил. Тим не менше, культурні надбання трипільців залишили сліди на пізніших культурах цього регіону, тому можна припускати, що велика частка населення лишалося на своїх місцях. І це вповні вірогідно, бо не могли ж наїзники безоглядно нищити мирних жителів. Очевидно вони обмежувалися грабуванням і нищенням поселень (Брюсов А.Я., 1952).

Поряд з культом жінки-матері у трипільців був і культ бика як чоловічої первини, і ці два культи якимось чином перепліталися (Збенович В.Г., 1989, 165). Є думка, що образ бика і фалічний культ в якості символів чоловічої сили принесли з собою ямники, так само, як і патріархально-родовий лад, культ предків і похоронний обряд (Алексеева И.Л. 1991, 20-21).

Не виключено, що в області трипільської культури, з початком її пізнього етапу розвитку С (3000 – 2400 рр. до н.е.), серед етнічних трипільців почали поступово розселюватися ті індоєвропейські племена, котрі вже до того сприйняли трипільську культуру, яка в середньому періоді В (3600 – 3000 рр. до н.е.) поширилася до верхів’їв Богу, Росі та середнього Дніпра (Археология Украинской ССР, 1985, 211). Таким чином, поширення культури йшло в напрямку з південного заходу на північний схід, але інвазії землеробського населення з боку трипільської культури археологи не відзначають (Кузьмина Е.Е., 1986, 186).

Однак, оскільки в степах панували тюрки, індоєвропейці в пошуках вільної землі змушені були рухатися далі, вибираючи напрямки обумовлені розташуванням первинних місць поселення. Дуже ймовірно, що в цьому русі використовувалися водні шляхи. На той час дніпровські пороги були покриті водою і не перешкоджали плаванню на човнах, бо Геродот нічого про пороги не повідомляє. Факт більшої повноводності рік Європи в давніші часи не заперечується географами, а помітне падіння рівня Дніпра відмічене зокрема в 1815 році (Беляков Сергей. 2016, 222). Можна припускати, що значну частину свого шляху подолали по Дніпру греки. У процесі цього руху ними були засновані поселення, які збереглися досі (Київ, Халеп'я, Трахтемирів, Сагунівка). Знайшовши зручні місця для поселення в долинах лівих приток Дніпра, частина греків припинила подальший рух і оселилася тут, заснувавши Хорол, Полтаву, Тахтаулове та інші поселення. Надалі вони справили великий вплив на розвиток тут зрубної культури (докладніше про це в розділі "Давні греки на Україні ").

Давньогрецька топонімія на території України.

Тим часом, велика частина греків продовжила плавання до гирла Дніпра. Набувши досвіду в будівництві плавзасобів та навігації, вони продовжували свій рух уздовж берегів Чорного моря. У грецькій мові море називається словом ποντοσ, спорідненим зі слов'янським путь. Навички мореплавання надалі сприяли заселенню греками островів Егейського моря. Дійшовши до гирла Дунаю, греки вгору проти течії піднялися до Залізних воріт, які унеможливили подальше плавання, тому тому далі вони рушили на Пелопоннес суходолом, заселений раніше племенами, очевидно, спорідненими малоазійським. У всякому разі найдавніші топоніми Греції виявляють риси, невластиві індоєвропейським мовам.

Греки прийшли до Греції трьома хвилями: першими були іонійці, за ними йшли ахейці, а останніми дорійці. Іонійці перетворили на руїни поселення попередніх поселенців, яких вони називали пеласгами, карійцями чи лелегами. Темні спогади про загадкове плем'я пеласгів збереглося у греків до класичного часу (Hoffmann O., Scherer A., 1969, 19). Під впливом мінойської культури, що йшов з Криту, вони брали участь у створенні мікенської, яка існувала в материковій Греції між 1600 і 1050 роками н.е. У XIV-XIII ст. до н. ахейці почали свою експансію в Малу Азію, Єгипет, Сицилію та на південь Апеннінського півострова. З цією експансією пов'язуються повідомлення єгипетських джерел про нашестя "морських народів". На той час належить напад греків на Трою. Незабаром після закінчення Троянської війни, близько 1200 до н.е. згідно з археологічними даними у континентальній Греції мали місце якісь деструктивні явища, які пов'язують із навалою дорійців. Якщо колишні завойовники здебільшого засвоювали мінойську релігію, то дорійці зберегли споконвічну індоєвропейську своїх предків, а принаймні їхня аристократися була білявою(Рассеk Бертран. 1996, 19-20).

Другий потік індоєвропейської експансії проходив суходолом на південний захід до берегів Адріатики. В його складі були італіки і іллірійці. Деякі дані про рух іллірійців в Адріатику надає археологія. Прабатьківщина іллірійців входила до складу області поширення культури кулястих амфор. Сліди проникнення її східної групи на південь в межиріччя Пруту і Серету змушують думати, що іллірійці спустились за течією Пруту до його гирла, а далі вздовж берега Дунаю рухалися до адріатичного узбережжя.

Очевидно, цей шлях иллірійців перетинався десь у верхів'ях Дністра з шляхом руху італіків, до складу яких входили племена сабінів, осків, умбрів, латинян і фалісків. З якихось причин він італіками використаний не був. Вони рушили вздовж відрогів Карпат до Яблунківського перевалу і через нього потрапили в Паннонію і таким шляхом вийшли до моря, а рухаючись далі узбережжям, досягли Паданської долини. Заселення ними Апеннінського півострова відбувалося кількома хвилями, хоча, очевидно, латини і фаліски на довгий час затрималися в Паннонії.

Праворуч: Народи Італії на початку I тис. до н.е.

Цифрами на мапі позначені:

1. – Венети.

2. – Лігури.

3. – Етруски.

4. – Сабіни (піцени).

5. – Умбри.

6. – Латини.

7. – Мессапи (япіги).

8. – Оски.

9. – Сикани.

10. – Сарди.

11. – Корси.

Увесь цей рух індоєвропейських племен на південь міг тривати кілька століть, бо в загальний процес переселення пізніше включилися фрігійці і вірмени. Факт проникнення фрігійців у Малу Азію через Балкани підтверджується в грецьких легендах. (Hoffmann O., Scherer A.1969., 14). Фрігійці і загадкові "мушки" прийшли до берегів Мармурового моря приблизно одночасно з дорійцями (Bartonék Antonýn, 1976). Ці "мушки" могли бути плем’ям, спорідненим фрігійцям або одним з їх племен, це могла бути і інакша назва фрігійців, але те, що "мушки" пізніше просунулися до верхів’їв Тигру і оселилися там, дозволяє припускати, що це були предки сучасних вірменів. Щоправда, Туманян, посилаючись на дані хеттських та ассіро-вавилонських джерел, стверджує. ніби предки вірменів разом із "морськими народами" з’явилися в долині ріки Чалис ще в середині ІІ тис. до н.е., (Туманян Э.Г., 1971). Про їх близкість з фрігійцями вже йшла мова вище. Оскільки фрігійці і протовірмени з’явилися в Малій Азії в середині (або в кінці) ІІ тис. до н.е., то до того часу (не рахуючи час переселення) вони мусили заселяти Правобережжя Дніпра, оскільки ж вони певний час залишалися в індоєвропейському мовному просторі, південніше від фракійців.

Тохари теж ще якийсь час мусили залишатися на своїй прабатьківщині, про що свідчать деякі лінгвістичні дані, зокрема лексичні відповідності тохарськох і осетинської мов. В.І. Абаев в своїх працях наводить такі приклади:

тох. witsako "корінь" – осет. widag "те саме",

тох. porat "сокира" – осет. färät – "те саме",

тох. eksinek "голубь" – осет. äxinäg "те саме",

тох. aca-karm "удав" – осет. kalm "змія",

тох. káts живіт – осет. qästä "те саме",

тох. kwaš "село" – осет. qwä "те саме",

тох. menki "менший" – осет. mingi "маленький, мало".

Індоарії рухалися в напрямку до Середньої Азії, перейшовши Волгу і Урал. Проте якась іх частина залишилася у Східній Європі назавжди і сліди їх мови збереглися у фінно-угорських мовах на протязі тисячоліть. Приклади індійсько-фінно-угорських лексичних збіжностей подає Т.Т. Камболов:

угор. tehén "корова" – д.-інд. dhenu "корова",

мансі śiś "дитя" – д.-інд. śiśu- "дитя".

морд. saras "курка" – др.-инд. śāras "пістрявмй" (Камболов Т.Т. 2006, 32).

До цих пар можна додати поодиноке серед фінно-угорських мок. врьгаз "вовк" майже повністю фонетично тотожне д.-інд. vrgas "вовк" (у мові ерзя верьгиз). Посилаючись на Е.А. Грантовcmrого, Камболов також говорить про зворотні фінно-угорські запозичення в індійській, сепаратні від іранських(там же)

Крім того, є підстави вважати, що мови сіндо-меотських племен, які заселяли Таманський півострів і прилеглі території, генетично споріднені з індійськими:

Завдяки працям О.М. Трубачова проетімологізовані сотні стародавніх мовних форм, а в Північному Причорномор'ї виявлено три великих ареали індоарійських мовних реліктів: синдо-меотской (Приазов'я), тавро-скіфський (Велика Скіфія) і сигино-гетського (Мала Скіфія). Переважна більшість меотских мовних реліктів можна порівняти з мовними матеріалами індо-дардо-кафірської групи індоєвропейської сім'ї. Уже описаного і дослідженого раніше мовного матеріалу достатньо для висновку про спорідненість синдо-меотских і індійських мов в генетичному плані (Шапошников А.К. 2005, 32).

На думку Зографа, членування індоарійських мов на дві гілки відбулося вже за межами Європи, хоча, очевидно, і за межами Індії (Зограф Г.А., 1982, 112). Таке членування могло статися десь при першій довготривалій зупинці індійців, можливо в Середній Азії. Лінгвістичний аналіз показує, що створення Рігведи сталося не пізніше II тис до Р.Х., отже, рух індоаріїв з Середньої Азії або Північного Ірану відбулася раніше цього часу (Лал Б.Б., 1978, 47).

В епоху середньої та пізньої бронзи близько половини тисячоліття (2250–1700 рр. до н. е.) в Середній Азії існував Бактрійсько-Маргіанський археологічний комплекс, основна частина пам'яток якого розташована в Туркменістані, південному Узбекистані та Афганістані, але подібні культурні особливості відомі в Таджикистані, центральному Узбекистані (долина Зеравшана), а також далеко за його межами, у значній частині східного Ірану та Белуджистану (Lyonnet ertille and Dubova Nadezhda A. 2921, 1).

Остання фаза цієї культури відноситься приблизно до 1800/1700 – 1500/1400 рр. до н. е. Численні трансформації, "деурбанізація" у фінальному бронзовому столітті може вважатися її "колапсом", проте вона зникала поступово. Поєднання кількох соціальних, матеріальних та ментальних змін дозволяє говорити про мутацію як про багатогранну, всеосяжну та глибоку еволюцію всієї соціокультурної системи. Очевидн, її зникнення пов'язане з появою в Середній Азії індоаріїв. Про це говорять дослідження древньої ДНК, що свідчать значну роль північних популяцій у генетичній історії Середньої Азії (Luneau Elise. 2021: 515). З іншого боку, про перебування індоаріїв в Ірані може свідчити й те, що неподалік від нього з'явилася особлива «західно-індоіранська мова», представлена порівняно невеликою кількістю імен людей і богів:

Ареал подібних імен збігається з ареалом поширення хуррітскої мови (від передгір'їв Ірану до Палестини) (Дьяконов И.М. 1968, 29).

З міркувань Дьяконова про використання носіями цієї мови мистецтва масового застосування бойових колісниць випливає, що вони прибули з областей «на північ від Кавказу» (Дьяконов І.М. 1968, 30). ТТут потрібно сказати, що проблема міграції древніх індо-аріїв заплутується загальноприйнятим уявленням про існування особливої індо-іранської (арійської) мовної спільноти. Як вважає Харматта, просування "індоіранських" народів із степів Східної Європи в Азію аж до Індостану і Китаю відбувалося двома хвилями. Перша хвиля мала місце з початком II тис. до н.е., а друга – з початком I тис. до н.е. (Harmatta J., 1981, 75). За нашим уявленням з другою хвилею слід розглядати тыльки іранські племена, а перша повинна була слідувати за тією частиною тюрків, яка рухалася в Середню Азію (про це див. нижче)

Праворуч: Міграція іранських племен

Спорожнілі ареали поселень індійців, фракійців (протоалбанців), фрігійців та вірмен заселяють іранці (див. на мапі праворуч). Після відходу тохарів їх ареал заселили балти. Слідом за фрігійцвмі фракійці перейшли Дніпро і надовго оселилися на Правобережжі і вже звідси в передскіфський час просунулися на Балкани. Кельти, можливо, під тиском германців почали рух на захід, де в Центральній Європі стали творцями культур полів поховальних урн (1300-750 до н.е.), північно-східна границя якої, здається, проходила по Німану, за яким були землі слов'ян. Германці поширились в ареал кельтів, а також зайняли ареал греків і південні ареали італіків та іллірійців. В процесі цих міграцій слов’яни теж розширили свою територію до Балтійського моря, рухаючись на правому березі Німана і, таким чином, встановили прямий мовний контакт з кельтами.

Вивченням слов'яно-кельтських мовних зв'язків довго займався А.А. Шахматов, який розміщував прабатьківщину слов'ян у Прибалтиці десь неподалік від кельтів. Частина лінгвістів, серед яких були такі авторитети як М. Фасмер та К. Буга, вельми критично ставилася до його тверджень про особливу близькість кельтів і слов'ян, (Мартынов В.В., 1983), але пізніше до його думки прислухалися уважніше:

А. А. Шахматов приводить значний перелік гаданих лексичних запозичень у слов'янській мові з кельтської, в якому чільне місце належить громадським, військовим і господарським термінам. Дослідник припускав також, що частина германізмів проникла в слов'янську мову за посередництвом кельтів. Тісні кельто-слов'янські взаємини сприяли поширенню етноніма «венеди» на слов'ян (Седов В.В., 1983, 98).

Приклади кельтських запозичень в слов’янській подають Гамкрелідзе та Іванов : *sluga, *braga, *ljutь, *gunja, *dǫgъ, *těsto (Гамкрелидзе Т.В., Иванов В.В., 1984). Цим контактом можна пояснити також назалізацію голосних в слов’янських мовах, котра розвинулася в руслі загального слов’янського процесу монофтонгізації дифтонгів *en, *em, *on, *om і т. д. при тенденції до зростання звучності в структурі складу, яка привела до панування закону відкритого складу (Виноградов В.А., 1982, 303, Хабургаев Г.А., 1986, 94). Оскільки в кельтській вже існували назалізовані, то під її впливом монофтонгізація в даному випадку пішла в напрямку назалізації зазначених дифтонгів у закритих складах. Цей фонетичний вплив може бути пояснений проживанням кельтів і слов’ян в одному і тому ж фонетичному ареалі. За словами Бернштейна Лер-Сплавинський намагався пояснити виникнення мазурського діалекту кельтським впливом. Сам Бернштейн теж вважав, що "давньокельтський впливи на праслов’янську мову були більш глибокими, ніж це здавалося досі" (Бернштейн С.Б., 1961, 95).

В.В. Седов вважав, що інтенсивна слов'яно-кельтська взаємодія мала місце при зворотній міграції кельтів із заходу на схід, яка почалася близько 400 г. до н.е. Будучи творцями латенської культури, вони внесли великий внесок в європейську культуру, зокрема на розвиток металургії та металообробки (Седов В.В. 2003, 4-5). Сліди цього впливу помітні в пшеворській культурі, творцями якої Седов вважав слов'ян, але насправді ними були германці, а кельтського впливу на культуру і особливо на металургію слов'ян не видно зовсім. Це і зрозуміло – в той час слов'яно-кельтських контактів бути не могло, вони мали місце в значно більш ранній час, ще до приходу в басейн Вісли готів, які назавжди відділили кельтів від слов'ян. Прабатьківщина готів знаходилася в ареалі між верхів'ями Прип'яті і Німану від Ясельди до Случі, де вони перебували до початку I тис. до н.е. Після цього вони стали рухатися в західному напрямку на землі слов'ян, що тяглисяся до Вісли. І тільки через кілька століть нова хвиля слов'янських переселенців змусила готів покинути ці землі і рухатися вздовж правого берега Вісли на Волинь і далі в причорноморські степи (див. мапу нижче).

Вельбарська культура в пізньоримський час (Бірбрауер Ф. 1995, 37. Рис. 6, за: Kokowski. Problematyka kultury wielbarskiej w młodszym okresie rzymskim).
На оригіналі нарти додатково позначені прабатьківщина готів (цифра I) і прабатьківщина слов'ян (цифра II).

З часів Плінія Старшого (23? р. н.е. – 79 р. н.е.), античні вчені (Тацит, Птолемей) поміщають на правому березі Вісли венетів. З цим ім'ям в ті часи пов'язувалися слов'яни:

… починаючи від місця народження річки Вістули, на безмірних просторах розташувалося багатолюдне плем'я венетів. Хоча їх найменування тепер змінюються відповідно до різних родів і місцевостей, все ж переважно вони називаються склавенами і антами (Иордан. 1960. III. 35).

Чи були венеди і венети одним народом, чи або співзвучна назва різних або споріднених племен, до теперішнього часу встановити не вдалося. У зв'язку з цим історія міграцій слов'ян в доісторичні часи залишається туманною. Можна припускати, що слов'яни не були повністю асимільовані готами, а їх частина була витіснена на лівий берег Вісли, після чого вони продовжили свою міграцію разом з кельтами і досягли тої місцевості, де тепер лежить Венеція.

У порівнянні з міграціями індоєвропейців тюркська експансія по широкому простору Євразії тривала значно довше і захопила ямний і катакомбний періоди. На території України і Північного Кавказу в похованнях ямного і катакомбного часу залишки дерев’яних візків та глиняних моделей коліс, візків та шатер–візків були знайдені у близько 250 похованнях (Кульбака В., Качур В. 2000, 27). При цьому дослідження показують, що в катакомбний період кількість знахідок візків та їх моделей на Правобережній Україні та на Кубані значно скоротилася, натомість в районі Кумо-Маничської западини збільшилася, oо може свідчити про припинення міграції в Центральну Європу і зростанні відтоку населення в східному напрямку (див. мапу нижче і пор. з мапою 32-30 ст. вище).

Праворуч: Мапа знахідок дерев'яних візків, колес та їх глиняних моделей катакомбного періоду (29-22 ст. до н.е.) Південна Україна та суміжні території (32-30 ст. до н.е.) (Кульбака В., Кочур В. 2000, 60)

Поховання з характерною колісничною атрибутикою у Доно-Волзькому лісостепу засвідчують, що тим же шляхом, яким раніше пройшли фатьянівці і баланівці, пішла і друга хвиля тюрків. На території Верхнього і Середнього Поволжя від верхньої Оки аж до Уралу у другому тис. до н.е. вони стали творцями нової культури, яка отримала назву абашівської. Археологічні знахідки, зокрема кераміка не абашівського типу в культурних комплексах того часу є свідченнями того, що по цій території з півдня рухалися тільки військові загони і мала місце "не взаємоасиміляція повноцінних попередньої і нової культури, а скоріше поповнення дефіциту власних "єдинокультурних" жінок за рахунок місцевих" (Матвеев Ю.П. 2005, 11).

Основна ж маса тюрків у пошуках нових пасовищ рушила за Волгу у степи Казахстану, а ще одна їх частина просунулася до Передкавказзя, витісняючи звідти населення майкопської культури, яке також мусило переходити на лівий берег Волги і рухатись далі на схід.

Ліворуч: Розселення давніх тюрків за Доном.

В теперішньому часі населення Північного Кавказу багатонаціональне, але серед нього є тюркські народи кумиків, балкарців, карачаївців і ногайців.

При цьому тільки ногайці мають виражені монголоїдні риси, а інші кавказькі тюрки, так само турки, азербайджанці, туркмени, гагаузи належать до європеоїдного типу. Монголоїдних ознаки виразно дають про себе знати при найменшій метисації, тому виникає великий сумнів у тому, що предки вказаних народів колись перебували на території, де основне населення належало до монголоїдної раси. У роботах присвячених антропологічному вигляду туркмен відзначається неодноразово, що монголоїдні риси у частини туркмен є пізнішим нашаруванням часів середньовіччя при тому, що в іншої частини домішка монголоїдного компонента взагалі відсутня (Дубова Н.А. 2009, 491, 501; Дубова Н.А., Бабаков О. 2016, 71-83, )

Відповідно до розташування ареалів формування тюркських мов предки європеоїдних тюрків мали прабатьківщину між Сіверським Донцем і Дніпром. А мовні предки якутів, киргизів, казахів, хакасів, тувинців проживали в той же час між Сіверським Донцем і Доном. Ось саме вони і мали рушити через Волгу на схід. У принципі, чуваші і казанські татари теж не повинні були мати монголоїдні ознак, але вони з'явилися в них у результаті метисації з фінно-уграми, що мають лапоноїдної риси, або після приходу татаро-монголів у Східну Європу. Змішання чувашів і татар з монголами не могло відбуватися у великих масштабах, тим не менш, монголоїдні ознаки у частини чувашів і татар досить помітні. Це зайвий раз свідчить, наскільки важко від них позбутися. Якщо проживали коли-небудь предки сучасних тюрків на Алтаї, то їх зовнішній вигляд про це свідчить виразно. Таким чином, можна впевнено говорити, що не тільки чуваші і татари, але і туркмени, кипчаки (предки сучасних кримських татар, балкарців, карачаївців, кумиків), огузи (предки гагаузів), предки сучасних турків і азербайджанців або завжди залишалися у Східній Європі, або не відходиди далеко від Прикаспію.

Є факти, які говорять про те, що кипчаки населяли Предкавказзя з доісторичних часів.

Имеются факты, которые говорят о том, что кипчаки населяли Предкавказье с доисторических времен. Інакше неможливо пояснити деякі лексичні явища, які повинні мати коріння в пратюркській мові, які не збереглися в мовах тих народів, які пішли на схід

У культурі та мовах низки тюркських і нетюркських народів Північного Кавказу збереглися деякі давньотюркські релікти, які відсутні в інших тюркських народів. Один з таких термінів зберігся в карачаєво-балкарській, осетинській, абхазькій, кабардинській мовах як нагадування про значний вплив давньотюркської культури в регіоні Євразійських степів (Глашев А.А. 2020, 102)

Про те саме свідчить тюркська топонімія (Терек, Бештау, Ерсакон, Кизил-Тогай, Учкекен, наприклад). Тільки на території Північної Осетіі "налічується більше ста п'ятдесяти географічних назв, що пояснюються з тюркських і монгольських мов" (Цагаева А.Дз. 2010, 97). А Цагаева припускає, що ці топоніми були залишені гуннськими і татаро-монгольськими племенами, але справедливим це твердження може бути лише частково. Назви населених пунктів завойовники зазвичай не змінюють. Коли осетини прийшли з басейну Дону на Кавказ, витіснивши або ассимилировавши місцевих тюрків, вони теж або не поміняли тюркські назви, або переклали їх на осетинську, як показує, наприклад, назва річки Урсдон, що є калькою тюркського Аксу "Біла вода" (там же, 18). За підрахунками Абаєва кількість спільних слів в осетінській і карачаєво-балкарській мовах досягає двохсот. При цьому логічною є їхня можлива структуризація:

Виділяються три основні категорії лексичних сходжень: елементи запозичені з осетинської в балкаро-карачаївську, елементи засвоєні з балкаро-карачаївської в осетинську, і елементи, сприйняті тими і другими зі спільного місцевого яфетичного субстрату (Камболов Т.Т. 2006, 277).

Камболов вказує, що при визначенні напрямку запозичення можна використовувати морфологічний, етимологічний, фонетичний та інші критерії, але крітерія стратіграфіі сходжень не пропонує. Це робить, гостро полемізуючи з В.І. Абаєвим, М. Джуртубаєв. Він аналізує величезну кількість даних про взаємні мовні запозичення північнокавказьких народів і, зокрема, про запозичення в осетинській мові з тюркських та інших мов. На цифрах і фактах він доводить, що карачаївці і балкарці проживали на Кавказі задовго до приходу сюди осетин (Джуртубаев М. 2010, 265-413). Тут нема місця докладніше зупинятися на його доказах, це окрема велика тема, але слід вказати, що Джуртубаэв помилявся, вважаючи, що осетини прийшли на Кавказ не з Великого степу, а з Закавказзя. Так само, як і тюрки, вони прийшли зі степів, але на півтори тисячі років пізніше.

Уже в історичному часі балкарці і карачаївці були відтиснуті кабардинцями і черкесами в гірські райони, але кумики продовжують жити на рівнині, хоча в якомусь часі просунулися і в долини Дагестану, доказом чого є назви річок Сулак та інших з тюркською складовою Койсу. Поселившись у тісному сусідстві з народами різного походження, тюрки не тільки засвоїли звичаї і спосіб життя місцевого населення, але і збагатили спільний культурний фонд народів Кавказу. Наприклад, від них пішов широкий звичай "молочного братства", заснований на переданні на деякий час новонародженої дитини в іншу родину. Цей звичай називається емджек, емчеґ але ці ж слова можуть означати "молочний брат", "вихованець". Що звичай має тюркське походження, доводить його назва, в основі якої лежить слово, яке має в тюркських мовах значення "материнські груди" (кум. ämcäk,карач., балк emček).

Те, що кипчаки, або половці, ніколи не були в Центральній Азії, підтверджує вивчення генетичної структури населення Західного Кавказу:

Що стосується східно-євразійського компонента, у вивчених популяціях він виявився представлений приблизно однаковою мірою за даними як мтДНК, так і Y-хромосоми. При цьому тюркомовні карачаївці не демонструють істотної частки даного компонента, що особливо стосується мтДНК. Більш того, деякі популяції абхазо-адигів містять його в більшому ступені. Дані по Y-хромосомі, в цілому, підтверджують ці дані… (Литвинов Сергей Сергеевич, 2010, 20).

Балкарці (карачаєвці?). Фото з сайту "Забытые истории."

На фото ліворуч добре видно, що балкарці і карачаєвці, будучи нащадками половців, не мають жодних ознак. Вважається, що половці нібито прийшли з-за Волги в причорноморські степи на початку 11-го ст., витіснивши звідти печенігів.

Проте абсолютно нема жодних історичних свідоцтв, що підтверджували би таке припущення, хоча в давньоруських і візантійських джерелах вторгнення численного народу в сусідню країну не могло бути не відзначено. У Повісті времінннх літ перша згадка про половців стоїть під 1055 роком і вона досить буденна: "У тому ж році приходив Болуш з половцями, і уклав мир з ними Всеволод, і повернулися половці назад, звідки прийшли". Для літописця нічого нового про присутність половців в найближчому сусідстві нема.

До приходу тюрків у Передкавказзя там мешкали носії майкопської культури невідомої етнічної належності, яку нема підстав ототожнювати з якими-небудь сучасними кавказькими народами. Тому припущення можуть бути різні і одним з них може бути те, що майкопці були витіснені окремою гілкою тюрків за Волгу і далі мігрували дещо південніше основної маси тюрків у напрямку Алтаю. Прибуття мігрантів зі Східної Європи багато вчених пов’язують з появою в Азії афанасієвської культури, яка не могла розвинутися на місцевому ґрунті:

В археології Південного Сибіру і Центральної Азії афанасіївська культура давно і по праву займає особливе місце в силу ряду причин. Найбільш значимі з них – принципові культурні трансформації, які вперше відбуваються в цей час на позначеній тариторіїі. Ключові складові «афанасіївського феномену» були сформульовані М.П. Грязновим… Це перехід до виробничого тваринницького типу господарства, початок металургії міді, ряд непрямих даннях, які свідчать про процес зародження складної системи соціальних відносин, яка передбачає появу соціальної стратифікації, особливих ідеологічних уявлень і інших нововведень, які вказують на абсолютно нову, але тим не менш, впізнавану матрицю, яка остаточно складеться в степовому світі дещо пізніше (Фрибус А.В. 2012, 199).

Пам’ятки афанасіївської культури зафіксовані на широкому просторі – на Верхньому та Середньому Єнісеї, у Гірському Алтаї та Монголії. Їх вивчення велося різними групами дослідників незалежно одні від одних без узагальнюючих висновків (Степанова Н.Ф., Поляков А.В. 2010, 4). Однак антропологічні дослідження показують, що краніологічні типи афанасіївців не відрізняються від черепів середньостогівців і ямників Запорізькох області або Калмикії, які є або потомками середньостогівців або метисною групою зі змішанням тих самих компонентів, що і у населення середньостогівської культури (Солодовников К.Н. 2003). Такий висновок підтверджується і археологічними даними:

Ряд особливостей, які можна розглядати як етнокультурні, вказують на регіони, де міг сформуватися протоафанасьевскій комплекс – це території від Нижнього Подніпров'я і степногого Криму до Приазов'я і Передкавказзя. Тільки тут простежуються аналогії афанасіївського поховального обряду, зокрема, специфічним похоронним спорудам. Що стосується інших елементів похоронної практики, то весь набір ознак в найзагальнішому вигляді вірніше було б зіставити з раннім спільноямним стандартом, який був інтегруючим елементом на ранньому етапі складання давньоямної культурно-історичної області (Фрибус А.В. 2012, 200).

Таким чином, є дані, які дозволяють припустити, що творцями афанасіївської культури були племенами тюрків, що прийшли з степів Північного Причорномор'я та Приазов'я. Хронологічні рамки міграції тюрків до Алтаю встановити складно. Подібність пам’яток афанасіївської і ямної культур дозволяє вважати їх синхронними, але між ними лежить відстань у кілька тисяч кілометрів, тому хронологічний зсув неминучий. З другого боку, визначення віку ямної культурно-історичної спільноти вичислене за допомогою радіовуглецевого методу, тому нема іншого шляху, як скористатися цим же методом при визначенні віку афанасіївської культури. Згідно з обчисленнями, верхня границя діапазонів радіовуглецевих дат поховальних пам’яток на Середньому Єнісеї і на Алтаї збігається з точністю до одного року (2289 і 2290 рр. до н.е.) При цьому алтайські дати розподілені відносно рівномірно на протязі 1500 років, що явно суперечить кількості залишених пам’яток, а на Середньому Алтаї – на хронологічному відрізку 700 років (3200-2500 рр. до н.е.). Питання, чому на Алтаї афанасієвські пам’ятки могли з’явитися раніше, ніж на Середньому Єнісеї треба вважати відкритим (Поляков А.В. 2010. 161).

Однак, погоджуючись з тим, що творці афанасієвської культури прийшли з заходу, про що свідчить, крім всього іншого, поширення колісного транспорту (див. мапу нижче), треба погодитись з тим, що афанасіївські пам’ятки на Середньому Єнисеї не могли з’явитися раніше, ніж на Алтаї.

Поширення колісничного транспроту в урало-казахстанських степах.
За матеріаліми (И.В. Чечушков, А.В. Епимахов, стор. 207)

В своєму русі на схід тюркські племена дотримувались черговості, визначеної розташуванням місць поселень на прабатьківщині. Якути, що займали крайній східний ареал, так і рухалися першими в напрямку до озера Байкал і північніше Балхаша. В подальшому вони піднялися вгору по Лені до місць їх теперішнього проживання. Слідом за ними рухалися предки тувинців, яких ми умовно називаємо туба. Вони дійшли до верхів'їв Єнісею і там же живуть тепер. Предки їх сучасних сусідів у Гірському Алтаї були такими ж сусідами на прабатьківщині. Північніше тих і других тепер проживають хакаси, камасинці, шорці, чулимські татари. Всі вони говорять на близьких мовах, які походять від однієї мови, яку ми умовно називаємо хакаської, ареал якої займав найпівнічнішу частину тюркської території на прабатьківщині. Очевидно, вони так і рухалися більш північним потоком, а за ними рухалися їх південні сусіди киргизи. Певний час вони повинні були займати сусідні території в Сибіру, але пізніше киргизи переселилися до Середньої Азії, де і живуть тепер. У порядку черговості за киргизами рухалися спільні предки сучасних казахів і ногайців. Казахи поступово заселили більшу територію від Нижньої Волги до Алтаю, а ногайці вже в недавній час повернулися до Європи. Останніми з тих тюрків, які перейшли Волгу, рухались предки узбеків і сучасних уйгурів, яких ми називаємо узагальнено карлуками (див. карту нижче).

Карлуки вздовж правого берега Сир-Дар'ї досягли нижньої течії Зеравшану, де і тепер там та на найближчих територіях проживають узбеки. Уйгури ж населяють Синьцзян-Уйгурський автономний район Китаю у найближчому сусідстві з узбеками. З ними не можна плутати сари-уйгурів, які говорять на мові, близькій до хакаської. Вони живуть в провінції Ганьсу в північній частині Китаю, східніше від Синьцзяна. Яким шляхом вони туди потрапили, сказати тяжко, а шлях карлуків можна відновити за археологічними знахідками:

Просування до кордонів Середньої Азії степових племен засвідчено відкритим в низов'ях Зеравшану могильником Заманбаба та іншими пам'ятками, об'єднаними нині в заманбабінську культуру (Массон В.М., Мерперт Н.Я., 1982, 329).

Пам'ятки культури Заманбаба, виявлені в теперішньому часі в районі Хорезму, Ташкенту, Самарканду і Бухари, за кількома ознаками близькі до андронівської культури. В той же час її поховальній обряд має риси катакомбного періоду. Все це дає підстави вважати, що у її формуванні взяли участь степові племена ямного характеру (Массон В.М. 1989, 64).

Здогадно просування тюрків на південь до Афганістану було зупинено численним місцевим населенням. Укріплені поселення в Маргіані зі слідами пожеж і знайдена в них кераміка степового вигляду можуть підтвердити це припущення. Очевидно після перших зустрічей з войовничими кочовиками місцеві землероби стали будувати фортечні споруди для захисту своїх поселень і храмів. Перша поява регулярних фортець на півдні Середньої Азії датується рубежем ІІІ – ІІ тис. до н.е. (Щетенко А.Я . 2005, 124-131). Це час якраз відповідає триваючій міграції тюрків в степи Казахстану і Середньої Азії.

З початком епохи бронзи нова хвиля тюрків просунулись аж до Алтаю, ставши творцями андронівської культури і їхні європеоїдні морфологічні ознаки можуть підтвердити дані антропологічних досліджень:

Європеоїдне за своїми морфологічними ознаками населення складало переважну більшість Алтайсько-Саянського нагір'я в епоху енеоліту та бронзи, частково і в епоху раннього заліза. Монголоїдна домішка фіксується в цей час лише в одиничних випадках, але постійно посилюється, починаючи з епохи раннього заліза, і досягає повної переваги в сучасну епоху (Алексеев В.П., 1989, 417).

Морфологічна подібність частини європеоїдних черепів андронівської серії могильника Преображенка-3 з серіями степових культур епохи бронзи свідчить про можливість міграції населення із західних районів розповсюдження андронівської культури, у фізичному вигляді якого проявляються середземноморський расовий тип (Молодин В.И., Чикишева Т.А., 1988, 204).

Праворуч: Людина бронзового віку. Казахстан і Південний Сибір. Андронівська культура. Реконструкція М.М. Герасимова.
(Всемирная история. 1955. Том 1, стр. 457).

При цьому також звертається увага на те, що «в андронівський час населення Барабинского лісостепу відрізнялося виключної змішаністю» (Молодин В.И., Чикишева Т.А., 1988, 204), але люди європеоїдного вигляду фахівцями впевнено пов'язуються з міграцією в Сибір і Центральну Азію індоєвропейців:

Походження андроновской спільноти – одна з центральних проблем в історії індоєвропейських народів. Індоіранську або іранську належність даної спільноти можна вважати доведеною (Козинцев А.Г., 2009, 126).

Наскільки справедливе і на чому грунтується це сміливе твердження можна оцінити з наступного факту:

У 1960 р археолог С. С. Черніков випустив в Москві цікаву книгу «Східний Казахстан в епоху бронзи», в якій, базуючись на здобутому їм археологічному матеріалі, висловив «крамольні» думки: носіїв андронівської культури, яких було прийнято вважати іраномовними, він справедливо назвав предками тюркських народів. На С. С. Чернікова тут же обрушилися з жорсткою критикою деякі археологи, полонені ідеєю іраномовності андронівців (Лайпанов К.Т., Мизиев И.М., 2010, 6).

Виникає питання до переконаних прихильників іраномовності андронівців: Як же могло статися, що досить велика маса індоєвропейців зовсім зникла з лиця землі, навіть не залишивши помітних слідів в мовах місцевого населення? Навіть якби вони поступово розчинилися в ньому, то, як показує досвід тохарів, то на це мало піти сотні років. За цей час мігранти з Європи повинні були асимілювати хоча б частину місцевого населення і нав'язати йому свою мову, оскільки були носіями більш високої культури, ніж жителі Сибіру. Ось це ми якраз і бачимо в тому випадку, якщо в мігрантах визнаємо тюрків. У процесі співіснування і закономірної метисації тюрків з місцевим населенням згодом сформувався однорідний антропологічний тип з явними монголоїдними ознаками багатьох етносів, що зберегли або свою тюркську (якути, тувинці, хакаси, киргизи, казахи та ін), або монгольську мову.

Щось певне про міграцію предків башкир сказати важко, бо монголоїдний елемент у них виражений досить сильно. Так само важко впевнено говорити про час появи в закаспійських степах огузів, сельджуків і туркменів.

Дивіться також
Міграція індоєвропейських племен в кінці ІІ тис. – на початку І тис. до н.е.
Експансія фінно-угрів
Слов'янська експансія