Заліски – Галич.

Перший раз на веслах.

Перед відходом Орест нас суворо попереджав, щоб ми тримали дистанцію 50 метрів, до берега без потреб не приставали, щоб повбирали рятівні жилети, щоб трималися носом за течією і щоб особливо були уважними перед мостами і поромами і т. д. Вже перші хвилини плавання показали, що всі ці рекомендації були марними. Течія так порозкидала нас по річці, що ми втратили один одного з виду, а радість плавання змусила нас позабути всяке відчуття небезпеки. Сам Орест перший почав крутити свій катамаран, позуючи перед фотокореспондентами, які хотіли зазнімкувати нас у кільватерній колоні. І на цей раз, і пізніше це не вдавалося нікому, бо ми ніколи не могли втриматися вервечкою через те, що течія на різних ділянках річки різна, через що одні відстають, а інших заносить або далеко вперед або на попередній катамаран. Всього нас було на цьому етапі десять чоловік, тобто по двоє на катамаран. Три екіпажі були мішані – хлопець і дівчина, а на двох катамаранах були тільки хлопці. Я в одній команді з Петром Чечурою. Ох, і неспокійна ж він людина! Зобачивши здалеку у воді корч, він завчасу піднімає такий галас, ніби на нашім шляху виріс айсберг. Течія така швидка, що часом здається, ніби проти нас щось стрімко рухається, хоча насправді це щось просто лежить на дні – затонуле дерево або камінь. В таких випадках Петро кричить мені: “Славко! Дивись яка риба, Славко!” Але скоро ми навчилися не піддаватися цій зоровій ілюзії.

День був погожий, ми мали піднесений настрій і милувалися краєвидом на лівому березі Дністра. Крізь ріденькі хмари пробивалися сонячні промені і освітлювали дивним світлом церкву, що стояла на високій горі у колі дерев. На карті було позначено, що це село “Молотов”, і мені аж стало неприємно, що таке гарне село назвали іменем одного з совєцьких вождів. Лише через рік я довідався, що правильна назва “Молотів”, а церква, як стверджував Вадим Миколюк, сконцентрувала в собі найулюбленіші елементи української храмової архітектури. В кінці 1938 року і на початку 1939 патріотична молодь Галичини йшла через Карпати боротися за незалежну Карпатську Україну. Як казали місцеві жителі, тільки з околиць Молотова пішло близько 50 легенів. Частина з них загинула у боротьбі з угорським військом, а решта пізніше воювала в УПА. Після Молотова погода стала мінятися. Нам ще лишалося пройти більшу половину шляху, коли ми побачили, що зі сходу насуває чорна хмара. І незабаром “став дощ накрапать”, а даля налетів шквал і нас почало заносити на лівий берег. З тим було ради, тому коли почався рясний дощ, ми з Петром зупинилися у хащах верболозу, щоб почекати решту катамаранів, які відстали від нас дуже далеко. Зібравшись докупи, ми вже не втрачали один одного з виду, бо течія на цій ділянці була повільна. Дощ вщухав, а перед самим Журавно припинився взагалі, і ми мали змогу щось з’їсти, бо дуже вже зголодніли. Ми на ходу з’єднали всі катамарани в один великий пліт і влаштували собі колективний обід, чи, скоріше, вечерю на воді. Це було барзо цікаво, і всі прийшли у веселий настрій, почалися жарти, дотепи, які продовжувалися і після того, як ми роз’єдналися.

Коли на правому березі показалося Журавно, Гаврилів звелів Олексію Бардадиму і Сашкові Бутенкові плисти в село купити хліба. Однак вони до берега не спішили, дуріли і кепкували один з одного. А між тим попереду з’явилася поромна переправа. На поромі з металевих баків, що стояв біля правого берега, було багато людей, які щось кричали нам і махали руками. Коли ми підійшли до порому ближче, то розібрали, що нам радили триматися лівого берега, і ми швидко зрозуміли чому – поромний трос висів дуже низько над водою і піднімався досить високо тільки біля лівого берега. Навіть не збагнувши зразу небезпеку, ми всі все-таки взяли ліворуч, тільки Олександр і Олексій продовжували плисти вперед, хіба що трохи підгрібаючи вправо. Течія стала вже дуже сильна, але хлопці явно легковажили небезпекою. Коли вони нарешті всерйоз взялися за весла, було вже пізно – катамаран несло прямо на пором і через кілька секунд він з усієї сили врізався в металеві баки і, налізаючи на них, став дибки. Ми здалеку бачили, як хлопці вискочили на пором, а недбало складені ящики з тушівкою і мішок з цукром слизнули у воду. Рятувати продукти ніхто із винуватців в першу хвилину і не подумав. Вони стояли на палубі порому в шоку і розгублено дивилися, як ящики з тушівкою потягло течією під баки. Люди, які зібралися для урочистої зустрічі, замість неї стали свідками ганебного видовища. Ігор, який був на поромі, був просто у відчаї. В якусь мить хлопчаки з порому побачили, як один з ящиків промайнув у воді, і підняли галас. Бардадим, нарешті, вийшов з оціпеніння, вискочив на берег і, пробігши метрів десять, скидаючи з себе дещо з одягу, кинувся у воду. Пізніше він казав, що ящика не зміг ухопити, і тільки через кілька років зізнався, що ящик він таки ухопив, але той був тяжкий і потяг його на глибину; Олексій настрашився і випустив його знов.

Ми бачили, що потерпілі нашої допомоги не потребували, тому пішли далі, шукаючи місця для стоянки. Настрій був гнітючий. Не так шкода було тої тушківки і цукру, як прикро за поведінку цих лобурів. За свою надмірну самовпевненість заплатили такою ж мірою ганьби. Зупинилися ми зразу за Журавном у гирлі Свічі, але місце було вкрай нездале. На березі ані кущика, води нема, патиків, звичайно, теж.

Коли всі зібралися в таборі, почалася грандіозна сварка. Усе нервове напруження останніх днів виплескалося разом назовні потоком взаємних обвинувачень і образ. Гаврилів, який не палив чотирнадцять років, закурив цигарку і відтоді вже цілу експедицію не міг лишити цю згубну звичку. Під час сварки хтось зауважив, що у воді наче пливе ящик з тушківкою. Я подивися – дійсно, він. Скинув з себе куртку і кросівки, на бігу зняв годинник і скочив з берега у воду. Знову жертви були марними – це був не ящик, а тільки картонна обгортка від нього. Цей випадок дещо пригасив пристрасті. До того ж виявилося, що втопилося не чотири ящики, як думали, а тільки два. Втрата цукру теж не була великою бідою, бо Ігор привіз із собою 60 кілограмів. Заспокоївшись, почали думати про вечерю. Оскільки за дровами мусили перепливати на другий берег, де на високих схилах тягнувся величезний Бакоцинський ліс, це забрало нам багато часу. Воду ж брали зі Свічі. Петро казав, що це найчистіша річка у Європі. Повечеряли ми близько першої.

Четвер, 9 червня. Журавно – Сивка Войнилівська.

По сніданні зробили велику нараду, спокійно вже обговорили вчорашній випадок і постановили, що хлопці мають відшкодувати збитки. Було визнано також, що деяка вина лежить і на керівництві, бо не було наказу обов’язково закріпити речі на палубі. Таке визнання мало би трохи пом’якшити покарання, але більшості було ясно, що вимога покарання, на якому особливо настоював Чечура, мала тільки виховний характер. Після наради частина групи пішла в Журавно в екологічних справах, а решта зайнялася господарством.

Журавно відоме в історії України тим, що у 1676 році після довгих боїв в околицях міста Польща і Турція уклали тут мирну угоду, яка зупинила турецьку експансію, жертвою якої чотири роки до того став Кам’янець-Подільський. У двохсоту річницю тої значущої події в Журавно був встановлений пам’ятник у формі кам’яної колони на високому постаменті, який зберігся і досі. Крім цього пам’ятника привертає на себе увагу і високий будинок ратуші з неодмінною вежею, а також церква досить оригінальної архітектури. До цього року протрималася була і єврейська синагога, але була зруйнована мало не на наших очах.

З середини минулого століття русини в Журавно були поділені на дві громади – українську і москвофільську. Москвофілів фінансово підтримував царський уряд Росії, принаймі так нам казав місцевий житель. Для прикладу, він казав, що за вхід до української читальні треба було платити гроші, тоді як до москвофілів вхід був вільний. Між українцями і “кацапами” часто траплялися бійки, навіть під час Служби Божої, був також випадок, коли “кацапи” порізали у церкві синьо-жовті фани. Не виключено, що ворожнеча штучно розпалювалася і польською владою. Москвофіли аж надто зраділи появі більшовиків у 1939 році, зустрічали їх з червоним прапором, а коли всім видавали паспорти, просили записувати їх “руськими”, що дивувало навіть нових урядовців. Після вивезення більшовиками кількох сімей “кацапів” на Сибір, вони швидко вилікувалися від свого москвофільства і забули свій старовинний гімн “За Русь святую”.

Давньогрецький історик Геродот писав, що Дністер витікає з великого озера. Про те, що озеро могло існувати на великій території від Самбора до Журавна, говорить вигляд тутешньої рівнинної місцевості та величезні мочари, які почали осушуватися ще за австрійських часів, але особливо інтенсивно в 60-70 роки за совєтів. На старих австрійських картах тут позначені суцільні багниська, а коли стоїш на високому березі Дністра, то часом видно сліди його старих рукавів, маленькі озерця, а далі, за рівниною, можна вгледіти сині гори, які могли бути протилежним берегом давнього озера, яке поступово перетворилося в розлогі мочарі. Довкола Журавна є кілька сіл з подібними назвами – Журавків, Журавеньки, Журавський. Певно, тут колись були береги того озера, на яких водилося багато журавлів.

Йдучи до села, Гаврилів доручив Миколі перегнати катамарани з Дністра в Свічу, де було зручніше вантажитися. Їх треба було трохи спустити донизу, а при впадінні Свічі підняти проти її течії вздовж лівого берега. Миколі було пояснено, як це робити – одна людина іде берегом і тягне катамаран за стропу, а друга стоїть на палубі і відштовхується від берега веслом. Для цього йому дали в помічниці Валентину. Та Микола вирішив зробити простіше – зайти у Свічу на веслах. Хто бачив Свічу, той знає, що йти там проти течії на двох веслах неможливо, тим більше, якщо за одним сидить дівчина. До гирла Свічі катамаран пройшов без проблем, але, як тільки він потрапив в зону сильної течії, його почало зносити. Героїчні зусилля Миколи були марними, Валентина мало чим могла йому допомогти. Якби вони хоч не намагалися подолати течію, а пішли за нею, трохи підгрібаючи праворуч до острова, то їх би не занесло так далеко. Але вони вперто хотіли зайти в Свічу, і все закінчилося тим, що їх винесло на стрижень Дністра і понесло далеко вперед так, що вони швидко зникли з очей. Все це ми бачили, але нічим не могли допомогти, бо все сталося на протязі кільканадцяти секунд. Втративши їх зі свого зору, ми зайнялися своїми справами, але кожен з нас різ-у-раз поглядав на протилежний берег, чи не тягнуть вже наші потерпілі катамаран назад берегом. Катамарана ми так і не побачили, але через півгодини з’явився Микола і, як кіт, що нашкодив, почав розгублено гукати:

- Гей, хлопці! Що нам робити?

- Як що? Тягти берегом назад!

Відправили йому на допомогу плавом у рятівному жилеті Бардадима, давши йому попередньо цілу купу порад. Ще через півгодини всі вони були вже з нами і зайнялися перегоном катамаранів за усіма правилами. Про цю пригоду ніхто з начальства не довідався, інакше б ще одні збори були неминучі, але як же вже набридло слухати постійні дорікання за недисциплінованість! Думаю, одначе, що ця пригода стала для усіх нас повчальним уроком. Між тим настав час готувати обід. Нині, нарешті, встановлено порядок чергувань, і я чергую з Людмилою. Вона досвічена туристка-байдарочниця і знає все – як правильно причалювати до берега (проти течії!), як розпізнавати по бурунах поперечні гряди на річці, як і з чого варити манну кашу, на скількох вистачить двохлітрового казанка чаю і як врятувати цукор від замокання. Деякі з її порад слушні і доречні, але більшість або самоочевидні, або недоречні, бо ґрунтуються на досвіді плавання на каяках, а катамаран це дещо інше. Наша розмова з нею під час чергування мала приблизно такий характер:

- Якщо підкласти багато дров у вогнище, то буде сильний вогонь!

- Так, я знаю.

- Ні, я серйозно тобі кажу. Дрова, особливо сухі, горять дуже добре.

- Так-так, я тобі вірю.

- Ні, ти сам переконаєшся, що це так, але я тебе попереджаю.

- Добре, дякую.

- Моя справа попередити, а там ти собі як хочеш, – закінчувала вона з відчутною образою невідомо за що. Якщо прийняти до уваги, що такі розмови Люда вела кожного дня, то легко зрозуміти, що в експедиції на учасників чекали часом зовсім непередбачені труднощі.

Коли голодні хлопці повернулися з Журавна, обід був уже готовий. Найбільш нетерплячі заглядали у баняк з великою надією:

- А що там у нас на обід?

- Молочна каша.

- І все???

- А що? Я вам серйозно кажу, ґаламаґа дуже смачна!

Каша, дійсно, була смачна, і викинули її більшу половину тільки тому, що навіть голодні хлопці не подужали її всю з’їсти. Мабуть, все-таки Люда щось наплутала з нормою манки на людину.

По обіді ми стали збиратися в дорогу і копалися дуже довго. Багато клопоту було з громадськими речами. Кожен екіпаж хоче взяти на свій катамаран поменше. Одні не хочуть взяти на свій катамаран того, чого не було на нім вчора, а інші вважають, що їх катамаран перевантажений. Як показав подальший досвід, так було постійно в усі роки існування експедиції, і завжди в кінці завантаження на березі залишалися речі, які ніхто не хотів брати. Того дня з експедиції мали від’їхати на два дні додому Валя і Наталя, а це значить, що Микола залишається на катамарані один. Одна людина, звичайно, не впорається з керуванням катамарану, тому ми з’єднали два катамарани в один, і так у нас стали чотири плавзасоби. Коли ми вже почали відпливати, знову прилетів вертоліт і на цей раз приземлився біля нас. Це був вертоліт державної водної інспекції, і ми із взаємною цікавістю познайомилися одні з одними. Але розмова затягнулася, тому кожен катамаран відходив сам по собі, коли набридало чекати деяких наших особливо балакучих колег. Ми з Петром вийшли останніми і попереду не бачили нікого. Але ж яка розкіш! Повітря чисте-чисте, ледь вологе і напоєне пахощами лісу, яким поросли урвисті береги. Зелень ще молода, соковита, свіжа. І віє від неї якоюсь недоторканістю і чистотою. І тиша, надзвичайна тиша, яку не порушувало навіть цвірінькання пташок. Мабуть вона йде від величі гір і простору води, це просто така форма існування природи.

Вирішивши зробити пару кадрів, згадав, що віддав свою камеру Ігорю, який ходив у Журавно і хотів там щось фотографувати. Коли вже прибули на стоянку, виявилося, що Ігор забув камеру в селі і не пам’ятав навіть де. На другий день він спеціально літав вертолетом за моєю камерою і знайшов її в одному з магазинів, де вона лежала на тому самому місці, де він її полишив. Випадок неймовірний.

Я закріпив усі ящики вздовж осі катамарану і до того ж ближче до носу, і тепер боковий вітер перевертає нас вперед кормою. Так він іде стійкіше, але плисти вперед кормою ганебно, тому ми з Петром весь час розвертаємо катамаран. В цей день ми пройшли кілометрів двадцять п’ять за чотири години. Течія була сильна завдяки високій воді, а в наступні роки у цих місцях звичайною була швидкість руху по чотири кілометри на годину, а часом і менше. Якби не висока вода того дощового літа, ми б ніколи не змогли пройти увесь Дністер за сто днів. Той, хто планував графік руху експедиції, просто мав щастя.

Поступово ми наздогнали інші катамарани, які часто зупинялися. Один з них на наших очах затягло в плитку протоку, він сів на мілизну, але його все одно крутило течією і тягнуло по каменях далі. Команда настрашилася так, наче їх тягло у водоспад. Їхні зойки були повні відчаю, але коли катамаран зупинився, вони заспокоїлися, повзували ґумаки і полізли у воду. Їм коштувало чималих зусиль відтягти катамаран у безпечне місце. На таких випадках ми вчилися майстерності плавання по Дністрі.

Дорогою ми проминули кілька сіл, в котрих часто зупинялися у наступні роки. Побувавши через рік в селі з цікавою назвою Козарі ми довідалися, що тут живе кілька родин татарського походження. Люди вже давно забули татарську мову, але зберегли татарські прізвища. Чи не є вони предками хозарів? Їх називали козарами також.

При гирлі Свіржа (правильніше, певно, Свір) розташоване село Тенетники, де я наступного року свідком переродження одного хлопця з Великої України, який з самого початку був дуже критично налаштований проти галичан і, особливо, проти УПА, вояків якої вважав звичайними бандитами. З ним ніхто навіть не хотів сперечатися, настільки він був в впертий у своїх переконаннях. Тому я був дещо здивований, коли побачив, як він на протязі кількох годин бесідував з якимось немолодим місцевим жителем, сидячи на березі над водою. Виявилося, що цей старий був вояком УПА і оповідав наддніпрянцю про бойові дії сотні, в якій він служив. Його розповідь була настільки переконливою, що хлопець нам її з великим захопленням переказував. Особливо йому подобалося, що командир сотні, колишній офіцер Червоної Армії на псевдо Батурин, був родом з Полтавщини. Сотня вела рейдову партизанську війну, просуваючись на Велику України, а вишкіл її був такий високий, що вона виходила з оточень майже без втрат. Коли наш наддніпрянець через кілька днів полишав експедицію, він, сівши на свій ровер, махнув рукою і проголосив: “Хай живе Степан Бандера!”

За Тенетниками ми знову стали на ночівлю в нездалому місці. Мало того, що табір відділяла від головної течії піщана коса, яка заважала нам приставати до берега, так ще й поблизу не було ні дров, ні води. По воду прийшлося йти кілометри за три в Новий Мартинів, а дрова збирали серед сміття на березі. В наступні роки ми вже були навчені возити запас води і дров із собою.

П’ятниця, 10 червня. Сівка Войнилівська – Галич.

Цілий ранок сперечалися, хто має йти до Сівки в екологічних справах. Нас усього восьмеро. Хтось має чергувати, хтось брати проби води на аналіз, а хтось чекати на вертоліт водної інспекції, з якою вчора домовилися тут зустрітися. Звичайно, що найпрестижніша “робота” – зустріч з інспекцією, яка має відбутися об одинадцятій годині, але і місцеву владу теж хочеться настрашити. Хоч розірвись! Нарешті, вже домовилися, що в село піде Орест, але він так довго збирався, що Петро не витерпів і пішов сам. Та не встиг він зникнути серед перших хат, як вгорі заторохкотіло, і через кілька хвилин вертоліт вже махав своїм гвинтом на березі. Петро побіг назад, але головного інспектора вже полонив Орест і почав його в чомусь переконувати. Петро підбіг до них захеканий, послухав хвилини дві монолог Ореста і, коли дихання встановилося, безцеремонно взяв інспектора за рукав і потяг в бік зі словами:

- Ви прилетіли до мене, то ж давайте поговоримо.

Орест розлютився неймовірно, але обурюватися часу не було, і він знайшов собі “жертву” рангом нижче. Вертоліт приніс в експедицію велике сум’яття. Наше керівництво доводило водним чиновникам, що експедиція в цьому році організована на найвищому рівні, має наукову програму, хімічну лабораторію, і результатом її роботи буде великий звіт, науковий звіт. Інспектор же до наших можливостей ставився досить скептично, практично його більш цікавило, чи не виділили нам якісь дефіцитні хімреактиви, які ми, за його думкою, в нашій похідній лабораторії тільки б змарнували. Про експедицію інспектор волів би судити за результатами її роботи, а не за сумнівними, знову ж таки, на його думку, планами. Доречно тепер зазначити, що солідний науковий звіт експедиції чи не на 700 сторінок машинопису був зроблений, але до його підготовки ні Петро, ні Орест не мали жодного відношення. Поки спеціалісти уточнювали відносини, на вертолеті все хтось кудись літав. Спочатку Ігор літав за забутим в Журавно фотоапаратом, потім невідомо куди полетів Чечура. Він так полюбляв літати на вертолеті, що цю гвинтокрилу машину гострі язики в експедиції пізніше прозвали “чечуроліт”. Орестові теж заманулося політати на вертолеті. Невідомо для чого він вирішив полетіти з інспекторами аж у Івано-Франківськ, а за ним – і Ігор. Це обурило решту, бо вони б покинули експедицію на невідомий час, а плисти і без того нема кому. Однак скоро з’ясувалося, що вертоліт назад не повернеться, тому питання відпало само собою.

Зразу за Сівкою ми виявили потужний скид у Дністер чи то неочищених відходів виробництва чи каналізаційних вод. З води ніби било потужне джерело якоїсь чорної рідини і розповсюджувало сморід на всю околицю. Недалеко в Дністер втікав потік подібної рідини, і довкола все каміння було чорне. Ми зупинилися, щоб вияснити цю справу детальніше. Це був скид з Калуського “Хлорвінілу” і каналізаційні води Калуша. Під командою Людмили хіміки зайнялися аналізами, а нам з Петром не було роботи, тому ми поплили далі. Не встигли ми пройти і кілометра, як катамаран сів на мілизну. Дністер в цьому місці розливається широко і утворює кілька проток, кожна з яких дуже плитка. До того ж кам’яні гряди перетинають річку навкіс одна за одною. Ще раніше Чечура страшив мене порогами, але я не дуже вірив йому, бо того року Дністер був повноводний, до того ж, здавалося, що чим далі, тим він буде глибший. Перше наше випробування було одночасно і найсерйознішим. Ми ще не навчилися розпізнавати за виглядом бурунів фарватер у річці, і через нашу недосвідченість течія нас винесла на мілизну. Попри наші зусилля вигребти на глибину, нас несло через косу гряду по каміннях, аж поки ми не застрягли серед них надійно. Треба було лізти у воду і штовхати катамаран, але куди? Попереду течія була ще прудкіша, а ліворуч, де було наче трошки глибше, витягти здавалося нереальним, бо течія знову б зносила на гряду. Але довго міркувати не довелося, бо Петро раптом підняв страшенний ґвалт:

– Пробило катамаран! Бігме, катамаран пробитий!

Я не на жарт перепудився. Пробити катамаран на самому початку експедиції – це не тільки неприємні дорікання з боку керівництва, але і зайвий клопіт з ремонтом, який я тоді помилково вважав неможливим в похідних умовах. Не вірячи, або, борше, не бажаючи вірити в це нещастя, я поліз дивитися на пробоїну і побачив, що з дірки в катамарані цебенить вода. Я навіть не подумав, чому вона тече не в бак, а з бака, але небажання вірити в біду змусило мене гарячково шукати іншого пояснення, ніж пробоїна. І, дійсно, я згадав, що в баках є наскрізні отвори для кріплення їх до корпуса літака, і вони зовсім не сполучаються з внутрішньою частиною. Я зрозумів, що тепер правий кінець отвору вийшов на поверхню, вода в лівий кінець втікає, а з цього витікає, чим створюється враження, ніби катамаран пробитий. Я спробував все це пояснити Чечурі, але хіба можна це зробити в двох словах, коли він без упину кричить:

– Славку, це кінець! Ми пропали! Бак повний води!
Тоді я поліз у воду і, намагаючись утримувати спокій, кажу:

– Петре, взувай ґумаки і залазь у воду, будемо штовхати.

– Це нічого не дасть. Бак повний води!

Не знаю, чи зрозумів він мене, але все ж таки скочив у воду, і ми потягли катамаран через гряду на більшу глибину. Це вдалося нам досить легко, бо течія допомагала нам, а полегшений катамаран трохи піднявся над водою. Одначе далі ми потрапили у вузеньку протоку, яку від головного русла відділяв довжелезний острів. Нам коштувало великих зусиль протягти катамаран цією протокою, бо вона далі ставала неглибокою, і ми спочатку його штовхали, йдучи по воді, але дно було таке мульке, що ноги вгрузали по самі коліна. Ми ледве не погубили свої ґумаки в мулі і мусили вилізти на берег і тягти катамаран за стропи берегом, як ті бурлаки на Волзі.

Коли ми вийшли на головну течію і сіли на березі відпочити, я сказав Петрові, виливаючи воду з ґумаків:

– Ніколи не треба панікувати, – на що він мені спокійно відповів:

– А я і не думав панікувати.

На цьому інцидент був вичерпаний. Трохи відпочивши, я пішов берегом назад, щоб показати нашим, як плисти, щоб оминути мілизну. Мені довелося їх довго чекати, але коли з’явилися стрімкі катамарани і я почав подавати сигнали своїм червоно-білим каптуриком, ніхто не звернув на мене найменшої уваги. Всі плили просто на піняві гряди і далі ліворуч від острова головним руслом. Це було гарне видовище, коли легкі катамарани, гецаючи на хвилях, а може інколи і на каменях, пройшли один за одним швидким ходом і буквально через кілька секунд зникли за кам’янистим островом. Я був дуже здивований тим, що жоден з катамаранів не сів на мілизну і, шукаючи пояснення цьому факту, вирішив, що наш катамаран завантажений більше за інших. Збагнувши перевагу легких катамаранів над тяжкими, я поплентався назад, і через кілька хвилин ми рушили за усіма навздогін.

Тепер береги були дуже непривітні, часто обвалені, невисокі з обох боків, але все одно за ними нічого з води не видно, хіба тільки бур’яни вздовж краєчка берега. В обвалах берегові ластівки поробили собі численні гнізда і тепер кружляли над ними або, висовуючись з норок, із цікавістю дивилися на нас. Цього року ми, пропливаючи, навіть не звернули увагу на село Німшин. Село якесь непримітне, на положистому і голому лівому березі. Можливо, ми б тут ніколи і не зупинилися, якби не зустріч, яку нам влаштували мешканці села в 1989 році. Того року ми вже йшли під національними прапорами. Дуже часто діти, побачивши з берега синьо-жовту “фану” на катамарані, гукали нам: “Слава Україні!”, на що ми із задоволенням відповідали: “Героям слава!” Я тоді дуже дивувався, як діти, котрі вперше в житті бачили національний прапор, знали, як його треба вітати. Мисимо все-таки віддати шану галичанам за їх високу національну свідомість, яку вони змогли передати своїм дітям навіть в часи совєцької окупації. Однак такого патріотичного підйому, свідками якого ми були в селі Німшин 1989 року, я більше не бачив ніде. Коли наш перший катамаран випадково зупинився біля села, вістка про “чайку” з синьо-жовним прапором моментально облетіла все село, і, певно, все його населення збіглося на берег. Коли зібралися всі катамарани, на березі виник стихійний мітинг. Люди були надзвичайно схвильовані, багато жінок плакали. Нам розповідали про участь багатьох селян в ОУН і УПА, по знущання і провокації енкаведистів. Усіх охопило відчуття, що настали нові часи, і незалежність України – то справа вже недалекого майбутнього. Ми не планували тоді зупинятися в Німшині, але люди нас не відпускали. Нам несли молоко, яйця, овочі, навіть дрова, аби ми тільки залишилися. Ми не могли образити людей, і залишилися в селі, хоча і не всі – один катамаран мусив іти до Галича, куди мали прийти за графіком.

А в 1988 році до Галича ми йшли всі, хоча і підпливали вроздріб. Якось так сталося, що наш катамаран опинився попереду, бо решта десь загубилася по дорозі. Метрів за триста перед мостом ми почули з берега якісь голоси. Виявилося, що це до нас гукали кіно- і фотокореспонденти, які вже чекали на наше прибуття. Вони зажадали, щоб ми увійшли до міста одною групою, яку б вони знімкували з моста. Довелося приставати до берега і чекати решту. Ми зупинилися на лівому березі, а кореспонденти були на правому. Коли всі зібралися, стало питання про доукомплектування екіпажів, бо наша нечисленна експедиція виглядала зовсім несолідно. Ми обговорили цю проблему з кореспондентами, і вони пообіцяли дати нам на допомогу двох хлопців. Щоб перевезти їх на наш берег, відправили до них лабораторію як найлегший катамаран з чотирма гребцями на борту, бо менше б не вигребло через сильну течію. Туди вони дісталися без перешкод, але там, коли п’ятеро чи шестеро людей зібралося на палубі і почали розміщуватися по місцях, катамаран несподівано нахилився і, якби Бардадим не скочив у воду, мабуть би перекинувся. Ми бачили, що у воду попадали якісь речі, і Олексій, який купається в одязі вже третій день поспіль, почав їх збирати. Люда хвилювалася за своє приладдя, серед якого один прилад був особливо дорогий. Вона кричала на той берег, уточнюючи, що саме впало у воду, але її не чули або не розуміли. Вони там щось дуже довго обговорювали і пройшло, відай, з півгодини, ажень поки катамаран нарешті відчалив від берега. Коли вони приплили до нас, то виявилося, що замість веслярів вони привезли кінооператора, який мав намір фільмувати просто з катамарана, а додаткових гребців ми мали шукати десь тут, на лівому березі. Люда зразу кинулася до своїх приладів і дуже зраділа, коли виявилося, що все ціле, либонь окрім двох-трьох пробірок.

Бажаючих повеслувати ми знайшли досить швидко серед цікавих, які вже почали збиратися і на нашому березі, але відходити ми поки що не могли, бо виявилося, що тут складний фарватер, і нас могло або посадити на мілизну, або винести на опори мосту. Щоб запобігти небезпеці, начальник місцевої рятівної станції возив на моторному човні Гаврилова і Ореста, які все ще ніяк не могли поділити посаду адмірала флотилії, тим маршрутом, яким ми мали пройти небезпечну ділянку перед і під мостом.

Кінець-кінцем всі приготування закінчилися, фотокореспонденти побігли на міст, а ми почали один по одному відчалювати від берега. Першим ішов катамаран Ореста під прапором експедиції. Прапор був плодом фантазії Чечури і виглядав як хоругва з назвою експедиції довкола зеленого листа. Мені здається, що наш караван виглядав непогано, але ми стартували зарано, бо перші катамарани вже проскочили під мостом, коли кореспонденти тільки вибігали на нього. Не знаю, чи встигли б вони взагалі щось зазнімкувати, якби катамаран Бардадима ганебно не сів посеред річки на мілизну, не зважаючи на отримані вказівки відносно особливостей фарватеру. Команда катамарану кілька хвилин хаотично борсалася з веслами, і, поки їх не віднесло на глибину, вони могли все-таки потрапити у кадр. Між тим, ми, зосередивши свою увагу на невдахах, яким нічим не могли допомогти, прогавили місце швартовки і заплили значно нижче і тому мусили потім тягти катамарани вверх проти течії. Оце була радість для кореспондентів! Ми тягли катамарани і берегом за стропи, і штовхали їх, ідучи по коліна у воді, а кореспонденти бігали довкола і знімкували нас у різних ракурсах. Весь вечір пройшов у розмовах з кореспондентами, а також з просто цікавими, серед яких були дві дівчинки, які потім на протязі триденної стоянки в Галичі цілоденно вешталися в нашому таборі, і тому ми стали з ними друзями. Називалися вони Галя і Таня і були в тому віці, коли у дівчаток вже проглядається жіночість, але вони ще не зіпсовані усвідомленням власної приналежності до прекрасної статі і надмірною увагою представників статі сильної.