Раковець – Устечко
Субота, 18 червня. Раковець – Берем’яни.
Рівно о шостій нас почав будити чомусь Гаврилів, а не Цимайло, який мирно спав, і піднявся останній. Ярко, безумовно, зробив дурницю, бо якби він нас не розбудив, ми би спали, поки не прокинеться Юрко, а він же завжди дуже любить поспати, незважаючи на ним же самим проголошувані плани. Певно, у Гаврилова спрацювала його військова дисциплінованість. Поки ми вантажилися, вчителька поскаржилася Чечурі, що голова місцевого колгоспу чинить сваволю над вчителями – не дає ділянок під городи і, взагалі, поводиться з ними по-хамськи. Я точно не знаю суті справи, але Чечура був сильно обурений і вирішив залишитися в селі для розмови з цим головою. Виявив бажання залишитися також кореспондент, а за ним ще одна дівчина. В зв’язку з цим я залишався на катамарані один, бо Наталю в мене забрав Гаврилів. Замість неї він призначив на мій катамаран Сергія, але той на це розпорядження ніяк не зреагував а продовжував завантажувати той катамаран, на якому він ішов вчора. Гаврилів йому вдруге сказав, щоби йшов до мене, на що Сергій відповів категоричною відмовою:
- Не піду! Що ви мене ганяєте кожен день з катамарана на катамаран?
- Це я роблю не з власної примхи. Ти ж бачиш, що хлопців мало, і всі, крім тебе, – капітани!
- Все одно не піду!
- Або ти ідеш, або в Берем’янах я списую тебе на берег!
Гаврилів повернувся і пішов геть, Сергій же залишався на свому місці. Не знаю, чим би закінчилася ця справа, якби кореспондент не передумав залишатися в селі. Мабуть, він зрозумів, що його постійні відходи з експедиції приносять нам певні незручності. Він кинув свою сумку на мій катамаран і сів на весло. Перед самим виходом Гаврилів роздав на кожен катамаран по бляшанці тушівки, а от хліба не було ані крихти, – вчора ж бо забули купити.
Вийшли ми, як і планувалося, о 7.30. Вітер спочатку був для нас сприятливий, і ми йшли дуже швидко. Проминули село Униж на лівому березі річки і Кунисівці – на лівому. В наступні роки ми зупинялися навпроти села досить часто. Тут, під горою, б’є невеличке джерельце, яке утворює довкола себе суцільне багнисько. Ми кілька разів впорядковували джерело – робили цямриння з каменю, прочищали стік до Дністра. Місцеві хлопчики-пастухи дивилися на нашу роботу з великою цікавістю, навіть з охотою допомагали нам зносити каміння, але пізніше за джерелом не слідкували і кожного року приходилося робити те саме. Слід сказати, що відома утриманська психологія, сформована у більшовицькі часи тримається дуже довго. Люди все сподіваються, що хтось прийде і наведе порядок у селі, очистить його від куп гною, обладнає смітники і організує вивіз сміття. Показовим у цьому був лист одного хлопчика в експедицію, в якому він жалівся, що після нашої експедиції в селі нічого не змінилося – люди як кидали в річку бите скло, дохлу птицю та інше сміття, так і продовжують це робити, незважаючи на те, що ми склали в селі акт про екологічні порушення, скоєні одним селянином, який викачував гноївку просто в Дністер. Я написав хлопчикові, щоб вони разом із вчителькою біології створили у школі екологічний гурток і почали наводити порядок у селі, яке, дійсно, відрізнялося своїм винятково антисанітарним станом. Хлопчик на мій лист не відповів, а коли ми в наступні роки зупинялися в цьому селі на стоянку, до нашого табору демонстративно не підходив.
Перед самими Берем’янами, де річка робить велику луку, вітер перетворився на зустрічний, і ми дуже довго йшли останні кілометри. Мало того, що ми були змучені після вчорашнього переходу, але, до того ж, і голодні, бо що то за їжа – тушівка без хліба! Ми були на місці біля дванадцятої години, але на нас вже ніхто не чекав і, не роблячи з нашого запізнення великої проблеми, перенесли урочисту зустріч на 16.00.
Відчуваю, що серед керівництва експедицією визріває конфлікт. Тернопільська група прийшла раніше і зайняла гарне місце біля обладнаної на березі кухні зі столиками і лавками. Ми ж не захотіли ставати біля них і спустилися метрів на сто нижче. Ми хочемо триматися окремо. Не встигли ми розвантажити свої речі, як прибіг Цимайло і почав сваритися і вимагати від нас, щоб ми стали загальним табором біля кухні. Він сприймав, і не безпідставно, нашу поведінку як виклик.
- Що за свавілля! – волав він. – Хто де хоче, там і стає! Я – командир експедиції і тільки я вирішую, де ставати, кому на якому катамарані плисти і кого виключати з експедиції! Або приєднуйтесь до загального табору, або йдіт гет! Обійдемося без вас.
Так кричав наш розлючений “командир”, і ми розуміли з його слів, що головний закид він робить Гаврилову, натякаючи на останні події в експедиції. Але Ярко не звернув на закиди найменшої уваги, а, підійшовши до Юрка, став йому пояснювати, що ми не збиралися комусь там робити виклик, просто там кухня маленька, однієї плити на всіх не вистачить, от ми і стали собі трішки далі, де є каміння, щоб обладнати вогнище. Він додав ще якісь аргументи на наше виправдання, але, я думаю, він не був зовсім щирий.
- Там місця всім вистачить. Ходім, подивимося, яка там велика кухня, – не вгавав Цимайло.
- Ну, пішли, подивимося, – погодився Ярко.
Вони пішли до тамтого табору, і виявилося, що кухня і справді досить велика, але під час сварки її вже окупували якісь туристи, і біля неї, дійсно, стало дуже тісно. Цимайло мусив погодитися з тим, щоб ми стояли осторонь.
Оскільки машини не могли під’їхати до самого берега, урочисту зустріч з обідом і концертом нам влаштували на великому лузі під горою кілометрах у двох від берега. З цілої програми усім найбільше запам’ятався обід. Я на зустріч не ходив, але довгі роки про той обід ходили справжні легенди, – тому меню обіду я знаю напам’ять. Спершу подали пиво, копчену ковбасу і різні овочеві салати. Всього було так багато, що усі наїлися і напилися, не підозрюючи, що подадуть іще щось. Але після тої закуски подали борщ, а по ньому – голубці. Гості вже не могли їсти, коли принесли ще печеню – тушковану бульбу з м’ясом. Не дивно, що багато їжі залишилося, її принесли в табір для тих, хто полінувався піти на зустріч, і ми всі наїлися також. Бувалі люди казали нам, що так гостинно зустрічали експедицію і минулого року, і позаминулого, бо голова колгоспу дуже симпатизує природоохоронцям, а Петро Чечура – його особистий друг. В наступні роки Чечура більше в експедицію не ходив, і нас ніколи вже не годували обідом, тим більше, що голова колгоспу через деякий час помер. Однак, років через вісім дівчата з експедиції випадково потрапили до комори колгоспу, і завгосп задурно надавав їм багато різних круп і муки. Експедицію більше ніхто не фінансував, і з того часу ми щороку поповнювали запаси продовольства в Берем’янах. Очевидно щедрість була в натурі берем’янців. Але того року я дуже дивувався такій щедрій зустрічі, хоча, як виявилося, Цимайло ще за тиждень обіцяв голові, що ми попрацюємо на сінокосі, і обід був наче авансом за роботу. Та ми про це не знали і на сіно не ходили, чейже, на заваді став маленький дощик, але через день в конторі колгоспу один з бригадирів наче жартома закинув мені за ту невиконану обіцянку. Мені стало соромно за наше керівництво, але виконувати ту легковажну обіцянку вже не було часу, бо ми в той день від’їжджали. Та і, взагалі, не було у нас часу на допомогу колгоспові. Усі ці дні, поки ми стояли в Берем’янах, наші керівники тільки і займалися тим, що ділили владу, але так, здається, і не поділили.
Коли після урочистої зустрічі Цимайло поставив питання про передачу всього експедиційного майна і запасів продовольства в його розпорядження, справа дійшла до нового конфлікту. Відкинувши всяку дипломатію, Гаврилів заявив, що він є єдиною людиною в експедиції, яка несе юридичну відповідальність перед законом за майно експедиції, а також за життя і здоров’я її учасників, бо офіційно призначений на посаду начальника експедиції від нашого Товариства.
- Якби я довіряв комусь навіть більше, ніж тобі, то все одно не передав би своєї відповідальності доти, поки б мене офіційно не зняли з цієї посади, – так сказав Гаврилів Цимайлові, який хоч і був затверджений командиром експедиції неофіційною громадською організацією, але формально юридичного статусу не мав.
Гаврилів запропонував Юркові, щоб наша група, залишаючись автономною у внутрішньому житті, увійшла окремою складовою частиною в загальну експедицію під його, Цимайлове, керування тільки у виконанні програми експедиції в справах екології та пропагандистсько-масової роботи. Цимайло рішуче відмовився від цієї пропозиції – він хотів перейняти владу цілком. І Чечура , і Поляков, які добре знали Цимайла та його вдачу, весь вечір почергово вели з ним дружні бесіди. Вони переконували його, що від пропозиції Гаврилова він би тільки виграв, бо був би звільнений від господарської роботи та рутинних побутових питань і займався б тільки керівництвом нашої екологічної роботи, в яку Гаврилів ніколи не пхався. Але все було даремно.
Неділя, 19 червня. Берем’яни.
Коли я зранку виліз із намета, Чечура і Цимайло вже ходили берегом туди і назад і про щось серйозно говорили. Невдовзі до них приєднався Гаврилів, і в результаті всієї цієї “дипломатії” Ярко взяв три банки тушківки і ще якісь продукти і відніс черговим “тамтої” групи, які почали готувати сніданок у двох баняках на всю нашу експедицію. Начебто, це мало означати, що здоровий глузд, нарешті, переміг. Але наше об’єднання тривало не більше години.
Ми сиділи біля свого вогнища, коли до нас несподівано прийшов Цимайло з баняком каші і заявив:
- Ось маєте свій сніданок. Поки що їжте, а потім я з вами поговорю.
Гаврилів же нам пояснив, що Цимайло щойно йому заявив, що об’єднання неможливе, а прийде він до нас лише для того, щоб забрати усіх бажаючих до своєї групи. Останні слова ми зустріли одностайним реготом. Ми мали нові симпатичні катамарани, достатньо наметів і спальних мішків, вдосталь тушівки і згущеного молока, веселу компанію і поблажливого начальника з купою грошей у кишені, а у тамтих – старенькі плавзасоби, повна відсутність харчових запасів і грошей, та ще й докучливий командир. Правда, там теж компанія була весела, але чужа нам за духом. Вірити, що за таких умов хтось покине свою групу, – фактично зрадить Товариству і перейде до Цимайла було неймовірною наївністю. Дійсно, Юрко був наївним мрійником і донкіхотом, і його донкіхотство навіть викликало симпатії, Одначе ж в реальному житті керівник колективу має бути реалістом і розумітися в життєвих ситуаціях. Він був подвижником, ентузіастом, в якійсь мірі аскетом і хотів, щоби ми всі були такими. Ні, він навіть вимагав, щоб ми були такими! Але ми були звичайні люди, із звичайними людськими недоліками, хоча в тій чи іншій мірі також наділені позитивною якістю, яка дозволяє втілювати в життя і чужі, і свої ідеї, – практичністю.
Подальша доля Цимайла була сумна. На мітинговій хвилі він увійшов у велику політику, в якій не дуже розумівся. Через свою наївність він був зроблений однопартійцями винним у фінансових махінаціях і ледве уникнув ґрат.
Не встигли ми поїсти, як Цимайло з’явився знову. Він ще не відкрив рота, як найбільш невитривалі закидали його докорами за впертість і непослідовність. Зрозумівши, що серед нас він не знайде підтримки, Юрко, тим не менш, розпочав розмову, змісту якої я докладно не запам’ятав. Певно, його там було замало. Ясно було тільки те, що він від нас відокремлюється, але запросити когось із нас до своєї групи не наважився. Коли він скінчив, слово взяв Чечура і сказав так:
- Юрко! Ти зрадив мене! Ні. ти зрадив не тільки мене, ти зрадив свому слову, бо ми ж з тобою говорили кілька годин, і ти дав слово, що ми не будемо ламати експедицію, а будемо працювати разом. Я поважаю тебе, я поважаю твою відданість нашій справі, але в даному випадку ти поводишся по-дитячому. Так! Ти – велика дитина, примхлива і вразлива одночасно. Ми з тобою друзі з давніх пір, і це дає мені право сказати тобі правду просто у вічі: тепер тобою керують більше амбіції, ніж розум. Я все сказав.
Вмів-таки Петро лацно говорити. Цимайло слухав цю гірку правду мовчки, і було видно, як йому тяжко це слухати. Потім говорив ще Гаврилів, але я теж не запам’ятав його слів, здається, у цій справі він просто умивав перед громадою руки.
Раптова переміна в поведінці Цимайла видалася мені незрозумілою, і я підійшов до Гаврилова і розпитав, як то все сталося. Він мені трохи пояснив. Після розмови з Чечурою Цимайло був погодився тимчасово об’єднатися з нами для проби, але коли Ярко розмовляв з Юрком саме про об’єднання, до них підійшов Поляков і якимось нетактовним запитанням знову зіпсував Цимайлові настрій. До того ж Гаврилів відмовлявся передати один катамаран для піонерів, які були в групі тернопільчан. Юрко знову втратив владу над собою, почав говорити про свої колишні заслуги, про роботу попередніх експедицій, а потім називав нас самозванцями і ніс таке, що я вже чув від нього неодноразово.
Село Берем’яни розташоване на високій горі, яка колись була берегом Дністра, що робить тут велику луку. Впродовж багатьох тисячоліть Стрипа і Провал, які впадають тут у Дністер, виносили алювій, який поступово відсував річище Дністра від високих берегів на південь. За рахунок мулу, що відкладався на алювію під час повеней на заплаві утворився дуже плодючий ґрунт. Гори, розташовані амфітеатром, захищали місцевість від холодних північних вітрів і одночасно випромінювали тепло, отримане від сонця, в долину. В наслідок цього комплексу причин тут утворився особливий мікроклімат, близький до субтропічного. Місцеві жителі кажуть, що взимку тут сніг тримається ледве кілька днів. На одній з гір, яка називається Червона, ростуть рідкісні ендемічні рослини, а в долині добре родять овочі, фрукти, виноград. З давніх-давен на цій благодатній землі селилися люди. В глиняних кар’єрах, які ми обстежували тут багато років, можна було знайти залишки предметів матеріальної культури від мезоліту до раннього середньовіччя. В кількох місцях на обриві можна було побачити зріз давніх землянок з пічкою-кам’янкою, а в довколишніх горах було, крім того, кілька печер, в яких теж колись жили люди.
Про походження назви села є кілька легенд. Згідно з одною, Стрипа, впадаючи до Дністра, говорить йому: “Бери мене!” Згідно з іншою, раніше село стояло десь далі на кургані і називалося Обозин. Мешканці села постійно страждали від наїздів татар. Одного разу на Великдень татари вирізали усіх мешканців села, які зібралися у церкві. Кров потоками текла з гори, і тому гора називається Червона. Від погибелі врятувалася одна жінка, яка була коханкою татарина і мала від нього дитину. Вона перебралася жити на нове місце у ліс, тому і село стало називатися Переберем’яни, а вже від цієї назви утворилася сучасна форма.
Ще за одною легендою після різанини, яку вчинили татари, лишилися живими брат із сестрою. Однак татари їх знайшли в лісі, і брата потягли на аркані догори. Сестричка бігла за ним, а татари кидали за собою шкло і розпечене вугілля, щоб вона відстала. А дівчинка все бігла, покалічила собі ноги, і кров текла вниз по горі.
Насправді ж назва гори походить від кольору породи, яка в цих місцях утворює високі стрімкі береги, здебільшого покриті рослинністю.
Після вечері відбувся прощальний вечір, бо деякі наші друзі наступного дня залишали експедицію. Прощання було явно невдалим, бо в одному наметі прощалися окремо, а біля вогнища зібралося зовсім мало людей. Нас дещо ображало ігнорування відсутніх, але ми всі старанно демонстрували, що нас це зовсім не обходить.
Понеділок, 20 червня. Берем’яни.
Ще до сніданку Макарець, Чечура і кілька дівчат, які від’їжджали, зібралися в дорогу і пішли в село на автобус. Олексій пішов їх відпроваджувати і повернувся через годину з телеграмою для Гаврилова такого змісту: “Негайно прибути до Львова у вівторок на 17.00 разом з Макарцем. Ірина”. Гаврилів чекав на телеграму з інструкціями у відповідь на свою телефонограму, але не від Ірини, а від керівництва Товариства. Текст явно офіційний, але його знайома не могла давати телеграму такого змісту. Ярко губився в здогадах і не знав, що йому робити, чи їхати, чи проігнорувати таку незрозумілу телеграму. Якщо дома якесь нещастя, то при чому тут Макарець? Якщо ж це телеграма від Товариства, то при чому тут Ірина?. Гаврилів до Львова не поїхав, лише відписав телеграмою, що не може лишити експедицію через брак людей.
Поки Гаврилів ходив на пошту, Цимайло прийшов до нас і запросив на спільну трудову акцію в Бучачі. Оце розділення! А втім, куди він від нас подінеться – людей в нього не густо, а експедиція вже розрекламована як масова. Відповідно агітаційно-пропагандистські заходи виконувати треба, інакше і себе можна знеславити. Отже, хочеш-не-хочеш, доводиться Юркові миритися з нашою відносною самостійністю. Але це ж можна було зробити і без скандалів!
Дорогою до Бучача ми заїхали до Язлівця, який тоді називався Яблунівкою. Чому Язлівець треба було перейменовувати і чому саме в Яблунівку, яких по Україні тоді вже було не менше трьох десятків, залишається однією з багатьох таємниць більшовицької влади. Язлівець знаменитий своїм замком, який був споруджений в ХІV столітті, але неодноразово перебудовувався, і тепер неясно, які саме камені лишилися з тих давніх літ. Старовинна споруда, як звичайно, занехаяна, але тримається міцно. Від головної брами з різьбленого каменю віє вічністю і супокоєм, башти похмурі і тверді.
У Бучачі нас спершу нагодували обідом, а потім повели на роботу до кляштору Чесного Хреста Господнього, який тоді вже планувався до реставрації. Ми трохи потраґали ношами ґрузи і шутер, якими буквально завалений монастир, а потім пішли на пресконференцію в ПТУ. Всі ці конференції схожі одна на одну – спочатку ідуть мляво, бо дуже заорганізовані, а потім людей починає забирати за живе, виступи жвавішають, часом навіть розпалюються пристрасті, бо серед присутніх завжди знаходиться або санітарний лікар, або вчителька, або кореспондент місцевої газети, яким справа охорони природи лежить близько, як нікому, до серця. Вони знаходять розуміння у свому середовищі і тільки з приходом експедиції отримують, нарешті, можливість висловити прилюдно місцевому начальству все, що наболіло. Так було і на цей раз. Місцевий санітарний лікар, малоінтелігентний, але начитаний всезнайко, нестриманий і нетолерантний, постійно забирав слово, щоб заперечувати і критикувати, стверджувати і пропонувати, – словом претендував на роль беззастережного авторитета у справах екології. Але після того, як запаси накопиченої енергії вичерпалися, запанувала атмосфера взаєморозуміння, близькості і взаємних симпатій, – бо, що не кажи, ніхто не буде проти того, щоб ми всі дихали свіжим повітрям, пили чисту воду, їли доброякісні продукти. Здавалося, що конструктивна розмова допіру починається, але ми мусили їхати. Прощаючись з нами, санітарний лікар щиро нам дякував за зустріч, якою був очевидно задоволений, і навіть сказав, що після нашої моральної підтримки у нього додалося сил для боротьби із- байдужими до природи місцевими чиновниками.
- Люблю свою роботу, але інколи хочеться кинути все, піти десь на вищу зарплату, бо ж оклади у нас маленькі, а від безсилля і безнадії часом руки опускаються. Тепер же я бачу, що я не один такий фанатик-природоохоронець, – говорив він нам розчулено.
По дорозі додому я затримався у Берем’янах у особистих справах. В конторі колгоспу я зустрівся з дуже цікавою людиною. Під великим секретом він мені розповів, що він є майором запасу КГБ, служив у розвідці в Іспанії, Португалії, на Кубі, знає чотири мови – німецьку, французьку, іспанську і португальську. Свого часу він ніби закінчив Київський “політтехнічний” (!) інститут, працював політруком, потім закінчив школу КГБ, служив у погранвійськах, брав участь у терористичних актах, має бойові нагороди. На вигляд йому було років тридцять сім, і два роки він вже працював у колгоспі. Щоб переконатися в його знаннях мов, я спитав “розвідника” як буде на усіх цих мовах “Добрий день”. З його відповідей мені стало ясно, що колись у школі він вчив німецьку, а про решту мов не мав жодної уяви. Одначе він продовжував розповідати про свої пригоди настільки переконливо, що я почав сумніватися і своїх підозрах. Але чим більше я ставив питань, тим більше мені ставало тяжче погодитись із тим, що хтось може так зухвало брехати і ще й нахабно сподіватися, що такій брехні хто-небудь повірить. Я так і не вирішив для себе остаточно, скільки правди було в тій брехні. Напевно, в подібних випадках діє якийсь психологічний ефект. Недарма ж майстер нацистської пропаганди Гебельс казав, що чим неймовірніша брехня, тим швидше в неї повірять. Але Гебельс мав велику, хоч і облудну, мету, я яку мету міг мати цей бригадир?
Вівторок, 21 червня. Берем’яни – Устечко.
Перед обідом усі ходили оглядати печери в горі, але я не пішов, бо треба було писати щоденник, за який не брався вже кілька днів. Я їх так ніколи і не побачив за всі роки експедиції, тому не можу про них нічого сказати. Пам’ятаю тільки, що одного року хтось там знайшов срібний чайничок з часів першої світової війни. Треба би було конфіскувати його у фонд експедиції, але того так і не було зроблено. Закінчивши писати щоденник, я пішов на прогулянку вздовж Стрипи і скоро опинився у закиненому хуторі. Хіба би в двох хатах ще жили люди, решта ж стояли порожніми. Заглянувши в якусь непоказну будівлю, я побачив руїни старого млина. Приміщення було наполовину заглиблене в землю. Похилі мури червоної цегли позаростали мохом, але все виглядало солідно і капітально. Я оглянув пошкоджену техніку, складену з дерев’яних і металевих деталей і зрозумів, як вона функціонувала. Водяне колесо приводило в рух різні механізми – жорна для мелення муки, крупорушку і, можливо, ще щось. Дах у будівлі зберігся, але стелі вже не було, залишилися іно грубі дубові балки, по яким мені закортіло походити. Тут було так романтично, і мені все так сподобалося, що наступного року я знову прийшов туди, але вже не один. Ми сиділи вдвох на піддашші у загадковій тиші, дивилися на величезне водяне колесо, що нерухомо стояло у заростях, і фантазували. Звичайно, ми знали, що в таких місцях водяться чорти, і це було так цікаво, що нам не хотілося звідтам іти, аж поки на небі не з’явилися перші зорі. Тоді ми вже заспішили в наш табір. Пізніше я жартома запропонував одному німцеві купити цей млин і зробити тут ресторан. Він ухопився за цю ідею, але я не знав, чи за тодішнім законодавством це можна було зробити. Та і, крім самого ресторану, треба було будувати до нього дорогу кілометрів у 30 довжиною. Останній аргумент був для того німця найвагоміший і він відмовився від запропонованої ідеї. Тепер же від млина лишилися тільки стіни.
Після раннього обіду ми залишили чарівні Берем’яни. Плавання було чудовим, бо увесь день був ходовий вітер, і замість вітрил ми використовували “серпастий-молоткастий” прапор, який нам подарували в Галичі. Я його і раніше використовував для цієї мети, але ставив на кормі, і це приводило до того, що катамаран часто розвертало вітром. Коли ж я приладнав фану на носі, керувати катамараном стало значно легше. Ми проминули два села на протилежних берегах Дністра з однаковою назвою – Хмельове. Після багатьох років плавань маю враження, що на правому березі майже завжди жінки перуть, вірніше полощуть білизну і не звертають на наші катамарани жодної уваги і лише коли ми гукаємо до них: “Дай Боже щастя!”, піднімають голови, посміхаються до нас, питають куди ми пливемо і бажають щасливої дороги.
Ще через кілька кілометрів зліва на високій горі бачимо село Летячі. Зразу за ним у скелі чорніє великий отвір печери. Дістатися до печери нелегко, тому там рідко бувають люди. Ми навідувалися туди пізніше для пошуків якихось слідів замешкання печери первісною людиною. Віктор Арбут запевняв нас, що у печері неодмінно мали жити люди, і тому на її дні мають бути якісь археологічні знахідки. Однак, дно було покрите грубим шаром шутру, бо стеля печери постійно осипається, і невідомо, скільки метрів вглиб треба копати, щоб знайти якісь предмети людської життєдіяльності. Один рік ми зупинилися неподалік печери на кілька днів, щоб зробити, нарешті, капітальні розкопки, але з цього нічого не вийшло. Ми вже копали, вірніше довбали землю не в самій печері, а перед входом, але ґрунт був каменистий і ніхто не хотів займатися цією справою, навіть сам Віктор швидко втратив ентузіазм. Щоправда, ми знайшли в землі дві австрійські монети і одну гільзу, яки лежали тут з часів першої світової війни. Задовольнившись цими знахідками, ми кинули ту справу. Десь в іншому подібному місці, але я вже забув де, водою вимило цілий розсип австрійських гільз, позначених роком 1916, очевидно там колись було кулеметне гніздо. Від кого боронилися австріяки на лівому березі Дністра досі залишається для мене загадкою.
В самому Летячому найцікавішою пам’яткою є височенний дуб пірамідальної форми. Я нічого подібного ніколи не бачив і спробував зацікавити цим фактом знайомих біологів, але це мені не вдалося, бо вони поставилися до моєї розповіді досить байдуже, хоча і не могли мені пояснити, чи це якийсь особливий підвид дуба, чи якась "дубова" аномалія. Іншою цікавинкою Летячого є баба Параска, українська патріотка, поетеса і співачка. Її розповіді і співи власних пісень записані кілька разів записувалися учасниками експедиції і ще чекають на свою публікацію.
Дещо нижче Летячего в двох кілометрах від правого берега розташоване село Колінки. Нічого особливого в тому селі нема, але одного року місцеві хлопці вкрали у нас вночі один з катамаранів. Я послав на пошуки вперед двох хлопців на каяку, а сам обслідував лівий берег, на якому ми стояли, у пошуках якихось слідів злочину. Не знайшовши нічого, я дозволив Тарасові Третякевичу переплисти на другий берег і пошукати слідів там. Він скоро повернувся і сказав, що є сліди коліс легкового авта і якийсь сумнівний обрізок паска. Як я тільки глянув на ту річ, зразу зрозумів, що катамаран вкрадений кимось з Колінок, бо пасок був дуже оригінальний. Таких у цих місцях бути не могло, а нас же його лишили в експедиції німці. Очевидно, катамаран був розібраний і вивезений на машині. Ми взяли інший каяк, переправилися на той берег і пішли слідами коліс. Сліди вели у село, але зразу щезли, як тільки почався асфальт. Ми розпитували місцевих жителів, але ніхто не надав нам жодної інформації – усі як один казали, що не бачили, щоб зранку якесь авто їхало від берега, хоча одна старенька сказала, що бачила фіру з автомобільними колесами. А на фірі навіть легше було вивезти все наше майно, бо у легковик воно могло і не влізти. Я почав телефонувати до районної міліції, але черговий відповів мені, що машини в нього нема і дістатися в Колінки він ніяк не може, бо і автобус чи маршрутка туди не ходить. Згорьовані ми пішли на пиво до сільської забігайлівки і там зустрілися з двома місцевими хлопцями. За пивом зав’язалася розмова і ми розповіли хлопцями про нашу біду. Очевидно, ми так розжалобили хлопців, що вони пообіцяли нам до вечора знайти катамаран, хоча зразу попередили, що речі і продукти, які були на катамарані, тобто цукор і консерви, знайти не вдасться. Задоволені і тим, ми рушили на берег. Не встигли ми вийти з села, як нам назустріч вийшли наші хлопці з двома міліціянтами. Як тільки ми розпочати з ними розмову, з протилежного боку з’явився ще третій "охоронець порядку".
Як виявилося, в ці дні мав плисти Дністром якийсь народний депутат. Уся місцева міліція була про це попереджена і мала пильнувати, щоб з тим депутатом не сталося якоїсь біди. Кілька днів міліцейські пости патрулювали берег Дністра і саме тому вони так швидко зреагували на наш сигнал, не вдаючись у деталі, чи належимо ми до команди депутата, чи ні. Очевидно, це була якась поважна "птиця", бо через пару років ми зустрілися на Дністрі з іншим народним депутатом, але його плавання ви викликало жодного ажіотажу у місцевої влади. Отож, прибулі міліцянти живо зацікавилися нашою справою, але, коли я сказав, що все вже залагоджено і нам катамаран повернуть доброзичливі сільські хлопці, вони зразу зацікавилися, як тих хлопців можна знайти. Ми цього не знали, але запевнили, що то цілком порядні хлопці. Миліціянти нас не слухали і пішли питати у буфетниці тої забігайлівки, де ми пили пиво. Пройшло не менше години, коли міліціянти повернулися і сказали, що катамарани вкрали саме ці хлопці і вони повернуть не тільки катамаран, але і консерви. Цукор, на жаль вже встигли пустити "у виробництво" – використали для закваски на самогон. Катамаран нам повернули, але справа набула розголосу. Не знаю, чи несли якусь відповідальність злодії, але через кілька років, коли нам місцеві дівчати пропонували пристати до їхнього берега і ми відповіли їм, що в селі живуть злодії, вони на відповіли, що їх вже нема, поїхали десь на чесні заробітки закордон.
Перед Устячком, зразу за село Михальче колись був міст, від якого лишилися тільки масивні кам’яні опори. Він був підірваний польськими вояками, які відступали в Румунію від Червоної Армії у 1939 році. Пізніше росіяни побудували на уцілілих опорах дерев’яний міст, але його знесло водою під час великої повені 1941 року. Ту повінь люди пам’ятають дуже добре. Тоді в Дністрі загинуло багато людей. В Устечку нам оповідали, що течія несла знесені стріхи хат, на яких сиділи люди і волали про допомогу, але рятувати людей ніхто не наважувався, бо вода була дуже бистра. Причиною повені були зливи, які падали на протязі чотирьох-п’яти тижнів. Про них згадує у своєму щоденнику начальник Генерального штабу німецьких сухопутних військ Гальдер. Він пише, що від сильних дощів дороги перетворилися на справжні багниська, якими не могла просуватися німецька техніка, і це загальмувало наступ вермахту на кілька тижнів.
Але повернімося до нашої подорожі. О шостій годині вечора ми вже були в Устечку, але відплили трохи нижче села і стали біля потічка, як нам велів Цимайло. Патиків на березі було дуже мало, натомість були суниці, та такі великі і смачні, яких я ніколи не їв. Збираючи потроху дрова в чагарниках, я наївся і ягід, але їх було небагато, бо коли я відправив туди дівчат, вони, обурені, повернулися ні з чим.
Тим часом в експедицію прибуло поповнення, якого ми вже і не чекали. В Берем’янах до нас приєдналися тільки двоє – лікар Степан Ковалишин із сином, але цього для нас було мало. І ось тепер в експедицію повернулися Орест і Людмила, а з ними ще одна дівчина. Власне, Орест приїхав, щоб замінити Гаврилова, який мав би згідно телеграми їхати до Львова. Але Гаврилів не поїхав, бо нічого з тої телеграми не второпав, та і не хотів полишати експедицію в наших складних обставинах. І щойно по експедиції з’ясувався зміст загадкової телеграми. Ярослава викликало не Товариство, а ініціативний комітет з утворення Народного фронту, і власне тоді у Львові проходив мітинг, який мав би бути першим кроком у цьому напрямку. Гаврилів був цією вісткою трохи засмучений, бо завжди брав активну участь у подібних акціях, але ідея організаційного оформлення національно-демократичного руху була реалізована аж наступного року. Перелякані зростом політичної активності мас, львівські влади вдалися до репресивних заходів, які на короткий час загальмували стрімкий розвиток національно-визвольного руху в Галичині. КГБ відтепер мало значно більше клопотів, ніж раніше, і вже не мало можливостей займатися такими дрібними справами, як випадок з церквою у Лімні, і тому причетні до нього наші хлопці були полишені в спокої.
