Наславче – Рудь

Субота, 16 липня. Наславче. Свято дружби народів.

Як і обіцяв, Гаврилів розбудив нас о сьомій, але Богданка піднялася ще раніше і підготувала Яркові оригінальний подарунок – череп корови з рогами і поставила його перед його наметом. Гаврилів зрозумів, чиїх це рук справа, але гумор оцінив і поставив череп на своєму катамарані як прикрасу. Так і стояв він там до самого кінця експедиції. Начальник, очевидно, також зрозумів, що втрачає повагу у підлеглих і тому погодився на умовляння Мирона залишити Оленку в експедиції, обіцяючи взяти її під особисту опіку. Хоч нас мали начебто нагодувати в Наславчому, але "адмірал" все ж таки велів черговим приготувати на всякий випадок канапки і чай. Як виявилося пізніше, цей легкий сніданок виявився доречним, його можна було б зробити навіть більш ситним.

Між тим, керівництво підготовкою до свята взяв у свої руки Цимайло у своєму стилі бігав по таборі, сварився, квапив, нервуючи невідомо чому. Ранок був холодний, дівчата не спішили перетворюватися в русалок, а Юрко сприймав це як саботаж. Було смішно дивитися, як солідна людина серйозно повчає дівчат, як треба прикрашатися квіточками-віночками, ніби вони не вміють цього робити. Попри всі намагання пришвидшити підготовку ми все-таки запізнилися з виходом, але не встигли пройти і сотні метрів, як до нас підлетів моторовий човен, з якого нам гукнули, що відкриття переноситься на одинадцяту годину. Ми пристали до берега, де понад річкою тягнувся великий яблуневий сад. Я пішов з Оксаною на прогулянку і відчув, що між нами починає встановлюватися контакт. Ми приязно балакали на різні теми і нарвали трохи яблук, майже стиглих, яким почастували усіх бажаючих.

За десять одинадцята за командою ми вирушили на зустріч, яка перевершила усі мої уяви. На високому березі зібралася велика маса людей, серед яких мідяними трубами виблискував духовий оркестр і барвеніли строї фольклорного ансамблю. Окремою групою стояло високе начальство, а репортери бігали по березі, сюрчали своїми кінокамерами і клацали затворів фотоапаратів. Одного з кінооператорів ми по дорозі взяли на катамаран і він фільмував усю церемонію з води.

Коли ми пристали до берега, нам ввічливо дали час закріпити катамарани на кілочках, дещо привести себе в порядок, але далі ми вже потрапити у цілковите розпорядження режисерів театралізованої вистави. Спочатку нас підвели до файних молдованок у народному вбранні, які піднесли нам хліб-сіль, який прийняв Гаврилів, бо Цимайло вже крутився біля начальства. Ярослав поцілував хліб, відломив і крихту і покуштував. Прожувавши, він почергово розцілував дівчат, а потім почалися обійми і поцілунки з поважними людьми від влади і науки Молдавії. При цьому Гаврилів помилково принагідно обійнявся з журналістом і співаком у народному строї з ансамблю, які крутилися поблизу. Атмосфера була одночасно урочиста і весела, але веселощі швидко вивітрилися, бо почалися довгі промови. Майже усі промовці читали з папірців. Складалося враження, що у боротьбі між перебудовою і застоєм поки що ініціатива була на боці останнього. Бажаючих виступити було дуже багато, тому офіційна частина дуже затягнулася. Спочатку ми чемно слухали навстоячки, але після того, як нам вручили сувеніри у вигляді народних молдавських ляльок. ми посідали просто на землю і більше бавилися ляльками. ніж слухали.

Коли список промовців вичерпався, почали виступати фольклорні ансамблі, які крім молдавських пісень заспівали на догоду гостям також кілька українських. Потім були масові танці, до яких запросили і нас, але тут виявилося, що ми не вміємо танцювати не тільки молдавський "Жок", але і нібито українську польку. Справу виправили інтернаціональні вальси, тому веселощі не вщухали. В розпалі танців я зауважив, що глядачів значно поменшало, начальства і журналістів взагалі вже не було видно, а приготувань до сніданку, чи то пак вже обіду, не помічалося. Розгублено розглядаючись, я побачив десь вдалині під вербами виїзний буфет і попростував тихенько до нього, але крім мінеральної води і печива там більше нічого не було. Поки я давився печивом, свято закінчилося і уся наша команда опинилася біля буфету, але товар у буфеті скоро теж закінчився. Нами вже більше ніхто не цікавився крім купки дітвори, яка крутилася біля катамаранів. Ні води, ні патиків на березі і близько не було, ми мали шукати для табору якесь інше місце. Ми доїли подаровану хлібину, посідали на катамарани і рушили далі в пошуках більш вигідного місця.

Ми зупинилися рід горою, на якій стояла церква, і робили табір двома групами. Як тільки ми влаштувалися, Цимайло почав збирати людей на "прес-конференцію", яка мала відбутися в сільраді о третій голині. З представників преси там міг бути хіба що редактор колгоспної стінгазети, але йому дуже подобалося це гучне слово "прес-конференція!"

Мені пощастило врятуватися від цього заходу тим, що Гаврилів послав мене до сільської крамниці за продуктами, але був час перерви і я пішов до сільради, щоб доповісти керівництву про скрутну ситуацію, бо в нас зовсім не лишилося запасу харчів. На щастя захід ще не розпочався і голова сільради, довідавшись про наші клопоти велів якісь жінці відшукати завідуючу магазину і передати їй, щоб вона відпустила нам якісь продукти. Справа була вирішена моментально, але в крамниці крім макаронів, супових концентратів і рибних консервів нічого більше не було, але нам цього було досить. Гірше було те, що сюди ще не завезли хліба. Я попитав по хатах бульби або якихось овочів, але безрезультатно. З макаронами і концентратами я повернувся у табір. Дівчата швиденько зробили зупку, додали до неї наших м'ясних консервів і вийшло дуже смачно.

Ледве ми впоралися з обідом, як на галявину з гори скотився автобус, а з нього висипали Ігор Швайка, Орест Гармаш, Роман Данильчук із своєю Христиною і ще купа львів’ян, знайомих не незнайомих. Вони приїхали на запланований фестиваль, гадаючи, що головне свято буде ввечері. Спочатку гості розчарувалися, що все вже закінчилося, але швидко заспокоїлися і стали поводитися як на звичайному пікніку – галасували, дуріли і усім заважали. Щоправда Керівництво Товариства вело в цей час дуже серйозні розмови із взаємними обвинуваченнями. Люда нарікала Орестові, що той не забезпечив експедицію мапами, але у "адмірала" тих карт було досить і він їх роздавав усім бажаючим. Люда ж, якій ті мапи були потрібні найбільше, постійно була зайнята своєю роботою і мало знала, що робиться в експедиції. Коли спитали Ярка, чому він не дав карт Людмилі, той просто відповів, що вона про них у нього і не питала. Навіть експансивний Орест не знайшов відповідних слів для висловлення свого обурення, і тільки підняв очі до неба і розвів руками. Очевидно, це була найбільша недбалість "адмірала" за всю експедицію.

Але найбільше цікавилося керівництво Товариства тим, чи не перетворилася експедиція на відпочинкову прогулянку, чи всі сумлінно працюють, а якщо ні, то треба всіх гнати до біса. Один з керівників зразу по приїзді злапав випадкового місцевого жителя, який мав необережність гнати корову повз табір, і влаштував йому справжній допит відносно можливих забруднювачів Дністра. Коли новоспечений еколог почув, що тут недалеко є цукроварня, яка можливо скидає відходи виробництва і в річку, то схопив кавалок олівця і шмат обгорткового паперу і нашвидкуруч записав цю інформацію. Тепер він нам тицяв цей папірець під ніс і гнівно шпетив:

- Я собі уявляю, як ви тут працюєте! Я лише півгодини в експедиції, а вже ліпше вас знаю екологічну ситуацію в окрузі. Так діло не піде, активніше треба працювати, хлопці!

Ми винувато чухали чуби і спантеличено мовчали. Через кілька років я знайшов цей папірець із мало зрозумілими карлючками в архівах експедиції і мимоволі посміхнувся – яким не був тоді смішним демагогом автор тих записів, він зробив швидку політичну кар’єру і навряд чи пам’ятав про свою "екологічну" діяльність. Керівництво, як завжди, нагадувало Гаврилову про необхідність суворої дисципліни в експедиції. Від нього вимагали, щоб він робив нам підйом не пізніше, ніж о сьомій, складав план роботи на кожен день, а після вечері заслуховував індивідуальні звіти про проведену роботу. Наші провідники погано уявляли собі наші реалії і вважали, що ми повинні працювати від підйому до відбою, ніби ми не потребуємо відпочинку і поняття про робочий день в наших умовах неприйнятне. Але ці ж керівники зразу ж забули про свої вказівки і замість планованої на вечір великої наради ми усі разом святкували день народження однієї з дівчат. Біля вогнища лунали пісні, жарти, було дуже весело, а коли почався дощ, ми залізли під велике шатро, яке використовували як склад для продуктів і яке на цей час було майже порожнє, і продовжували святкувати далі. Завтра велика група львів’ян від’їжджає додому і для багатьох з нас це був останній вечір в експедиції, вечір прощання.

Неділя, 17 липня. Наславче – Могилів Подільський.

Повставали після святкування пізно, особливо гості, які ще звечора заповідали бути черговими. Не маючи досвіду, вони довго поралися з цією справою і наварили малою щоправда, і баняків на такий великий кагал у нас у не було. Крім львів’ян в таборі опинися також якісь молдовани, але було неясно, чи приєднуються вони до експедиції, чи теж гостюють. Цілий ранок львівський кореспондент організовував інсценування якогось “народного” свята. Дівчата перебралися в строї, що в той час вони робили дуже охоче з будь-якого приводу. Який би захід Товариство не проводило, при його плануванні завжди від дівчат було запитання, чи приходити в строях. Вишиванок, лейбиків, фот, горбаток, герданів було за безцінь поназбировано членами Товариства по селах так багато, що дехто на цьому робив свій маленький бізнес. Я спочатку не розумів істинних причин такої любові до народного вбрання, аж через роки два мені одна випадкова людина сказала, що про експедицію у придністровських селах іде поганий поголос, ніби ми збираємо і перепродаємо в діаспору за великі гроші предмети народного мистецтва. Я сам був свідком, коли селяни просто дарували дівчатам вишивані сукні та інші коштовні речі, але ніколи не думав, щось хтось їх перепродує. Коли я сам, нарешті, захотів придбати собі вишиванку, то мусив вже заплатити за неї п’ять долярів, що на ті часи були великі гроші.

Нараду ми все-таки провели, мабуть більше для очистки сумління, але Орест, який більше за всіх галасував і наполягав на необхідності серйозної розмови, ще звечора пішов у гості до молдован і повернувся аж перед від’їздом, млявий і байдужий до справи, які його ще недавно так хвилювали. Тоді я ще не знав, які наслідки має гостювання у молдован. Як і слід було чекати, нарада закінчилася нічим. Знову товкли воду в ступі. Начальство не уявляло собі специфіку нашої роботи і більше наполягало на формальностях, які нелегко було реалізувати. Громадська робота, безумовно, дає певну користь, найбільше пропагандистську, але їй властивий той недолік, що нею займаються тільки при бажанні, а засобів примусу практично нема. Коли бажання є, робота іде, а коли його нема, навіть велику і перспективну роботу будь-хто може її покинути в будь-який момент, не довівши справу до кінця. Тепер вже, правда, існують спеціальні фонди, які фінансують громадську роботу і вимагають звіти про неї, але коли фінансування закінчується, закінчується навіть перспективна робота. Як тоді, так і тепер найбільш дієвим стимулятором громадської роботи залишається наша совість, але ж наскільки легко її спокусити!

Під вечір наші гості поїхали, з усіх них тільки Роман і Христина приєдналися до експедиції. Натомість нас залишили Оксана, Леся, Марта, пан Богдан і ще дехто. Щоправда, Леся і Марта твердо обіцяли за тиждень повернутися і слова свого дотримали. Прощання було тяжке і затяглося на дві години. На самі поцілунки пішло не менше ніж хвилин двадцять. А ми ж ще і фотографувалися, обмінювалися адресами, передавали вітання рідни і знайомим і т д. У мене було таке відчуття, ніби ми розлучаємося назавжди, не дивлячись на обіцянки про обов’язкові зустрічі у Львові. Я в це не вірив, і даремно. Навіть росіянин Арбут, прив’язався до нас і приходив на такі наші заходи, які взагалі росіянам здавалися “націоналістичними”. В той рік після довгої перерви радянських часів у Львові почали виникати Різдвяні вертепи. Серед персонажів цього традиційного народного театру часом бувала і роль “москаля”. Найбільш згуртовані члени експедиції організували свій вертеп “Дністер” і мені досі шкода, що на роль “москаля” ми не запросили Арбута. Два роки існував наш вертеп, чим ми заробляли непогані гроші на фінансування експедиції, навіть їздили на гастролі до української громади Вільнюса, але відновлена традиція швидко згасла.

Коли вже, нарешті, автобус з львів’янами зник за найближчим поворотом, ми повільно посунули в табір, де нас вже давно чекав "адмірал", щоб лаштуватися в подальшу дорогу. Гаврилів аж повеселішав, коли гості поїхали, він нас навіть не сварив нас за розтягнуте прощання. Приймати гостей завжди клопіт, особливо, коли гості – начальство.

Збиралися ми як завжди півтори години. Цимайлові набридло нас чекати і він зі своєю флотилією рушив уперед, щоб підготувати місце для стоянки. Його водолази теж нині поїхали додому. В дорозі ми зупинилися біля екологічно підозрілого об’єкту і тут я зустрівся з місцевими хлопцями, українцями з молдавського берега. Усі вони балакали досить чистою українською мовою і у мене зразу склалося враження, що мову вони вчать в школі. Однак, коли я спитав одного з хлопці в, у якій школі він вчиться, той з очевидним жалем відповів:

- У руській.

- А якою мовою розмовляєте в школі?

- На уроках по-руські, а на перемінці – по-українські.

- А росіян багато в селі?

- Жодної сім'ї нема.

- А молдавські є?

- Трохи є.

- І молдавська школа є?

- Є. Восьмирічна.

- По-молдавськи розумієш?

- Ажвеж.

Описана зустріч відбулася в невеликому селі Ленкавці, яке тепер називається Ленкеуць і ці хлопчаки були мабуть останніми з українські могікани в Молдові. В більших селах батьки ще говорять по-нашому, а діти здебільшого переходять на російську, можливо також і на молдавську, бо сам бачив і чув, як люди залежно від обставин говорять або по-молдавськи, або по-українськи. Процес молдованізації українців почався ще дуже давно. Це відмічав ще Афанасьєв-Чужбинський, пишучи про українське походження назв багатьох молдавських вже в 19-му столітті сіл. Молдавські інтелектуали, які не раз перебували в експедиції запевняли мене, що населення Наддністрянщини – це зукраїнізовані молдовани. Очевидно, експансія романського населення на північний захід мала місце, в деяких місцях воно асимілювало українців, а в інших само було асимільоване ними.

В Могилеві ми стояли в якихось хащах, які чудом збереглися посеред міста. Цимайло, звичайно, нічого не підготував – ні води, ні вогню, ні патиків. Усе це нам прийшлося робити самим. Вода, правда, була недалеко, але дорогу до неї перетинав глибокий яр, через який вела дуже слизька після дощів стежка. Набравши вони, ми, балансуючи відрами, немов циркачі-еквілібристи, над обережно спускалися вниз, а потім дерлися наверх, передаючи відра з рук в руки. Навіть було дивно, що ніхто з нас не послизнувся і не впав. ото була б комедія!

Людей у таборі багацько – осіб сорок. На всіх готувати неможливо, а розділитися хоча би приблизно порівну ми ніяк не могли. Довелося молдованам харчуватися окремо. Це виглядало якось не по-людськи, але на то не було ради і так вже тривало до кінця експедиції., хоча новоприбулі, навіть із самої Молдавії, приєднувалися до нашої групи. Ще в Ново дністровську до експедиції повернулися Настя і Катря, які у нас проходили практику. але знудилися в експедиції і Гаврилів їх відпускав на тиждень додому. У знак подяку вони привезли йому пляшку шампанського, але досі не було нагоди її розкоркувати. Нарешті тут десь у кущах довкола тої пляшки зібралося вузьке коло ветеранів експедиції, посмакували винцем, трохи потеревенили, а потім приєдналися до великої компанії біля вогнища. Тут вже лунали ніколи не чувані нами пісні. Співали головно молдовани. В їх репертуарі, крім своїх, були ще пісні різних народів, популярні у післявоєнні і навіть передвоєнні часи. Я запам’ятав дві з них. Перша була дещо філософського змісту, бо в ній співалося, що поруч з добром уживається зло і то невідомо, кому більше пощастило – той від кого втекла наречена, чи той, до якого вона втекла. Друга була романтичним танго і в ній було щось про море і про місяць, а також, звичайно, про кохання. Пісні непогані, але тоді їх вже ніхто не співав. Наші пісні були простіші, але пройшли випробовування віками. Молдовани нас уважно слухали, а один з них, найбільш п’яний, дуже просив нас співати старі козацькі пісня, але наполягав на тому, щоб вони походили не з часів Олександра І. Кожного разу він перепитував, чи це пісня не з епохи ненависного йому царя, а пізніша або більш рання. Я запевняв його, що наші пісні дуже старі і мають щонайменше 200 літ, хоч ніяк не міг зрозуміти, чому він так не любить того Олександра, бо по мені всі вони однакові. Аж, нарешті, він мені пояснив, що саме за царювання того царя Молдова було прилучена до Росії (я подумав, що, як і багато інших країн і народів, "добровільно").

Прецінь найбільше молдаванам подобалася наша “Марушка”. Вони дуже просили нас її повторити, але ми її ніколи не повторювали і, взагалі, після неї вже нічого не співали. Останні рядки цієї пісні були такі: “Марушка, моя Марушка, йди зі мною спати до ліжка. Спати, Марушка, спати!” Це переклад на "нормальну" українську мову, бо співалася вона на львівському діалекті польської мови, зрозумілому не тільки львів’янам. Щоправда, спочатку наші цнотливі дівчата не дозволяли нам співати цитований вище двозначний рядок, а вимагали заміняти його словами, повторюваними в рефрені кілька разів, які закликали Марушку йти тільки рвати яблучка. Однак після запевнень, що слова треба розуміти у прямому значенні, нам була дозволено цю вольність і останній рефрен став закликом іти готуватися до сну. Пісня була популярна в експедиції років десять, а потім інтерес до неї впав і спробу зацікавити нею нове покоління молоді були невдалими. Довше тримався "Джон Бравн", але і він поступово вийшов з нашого репертуару.

Понеділок, 18 липня. Могилів Подільський – Рудь.

Сьогодні у Люди день народження і сьогодні ж вона іде. Макарець, двоє дівчат з медінституту та я зібралися в їхньому наметі і влаштували прощальну учту. Але прощання не виглядало сумним, так як бувало з львів’янами. Люда – бувала туристка, для неї прощання і зустрічі – буденна справа. Але все-таки жаль було втрачати таку невтому трудівницю і ми дякували їй за роботу передачу досвіду. Вона підготувала собі заміну в особах двох студенток медінституту, Валі та Іри. Потім ми всі пішли в місто на закупи і Люда весь час розмірковувала, коли ж їй ліпше виїхати. Зникла вона якось для мене непомітно під час наших зборів у дорогу, залишивши на спогад два смачні торти.

В цей день знову була плутанина із зустріччю біля виконкому, як це було у Старому Сам борі. Ми оглядали місто двома групами і домовилися зустрітися о 12.30 біля міськради. Цимайлові особливо ходило о зустріч з Романом, який вже активно працював в експедиції у своєму звичайному стилі Але ця зустріч не відбулася, хоча обидва запевняли, що були біля міськради рівно о 12.30. Мабуть, хтось із них біля райвиконкому. Але головною подією в цей день був мітинг. Його експромтом організував Цимайло, через що обід розтягнувся на три години, бо всіх, хто повертався з міста, чергові направляли на мітинг без обіду, але найголоднішим не перешкоджали пообідати і залюбки наливали повну миску борщу, який в цей день вийшов дуже вдалим.

Мітинг відбувався у якомусь дворі серед виходків і сарайчиків. Дозвіл на нього Цимайло не питав, бо це було ще до указу, але міську владу він сповістив і запросив взяти у мітингу участь. Влада, звичайно, не могла лишити це народне зібрання без контролю і направила до нас своїм представником якогось комсомольського діяча. Цей хлопець був якийсь байдужий до всього. Він весь час тримався осторонь, в розмови не втручався. Видно було, що проблема, яку піднімали мешканці сусідніх будинків, була типовою для міста і не мала в найближчому часі перспектив на вирішення. Йдеться про житлову проблему. Будинки, в яких мешкали люди – старі, без вигод, з вогкими стінами, перенаселені; у дворі – бруд, антисанітарія. До того ж десь поруч гупав якийсь двигун і, як казали люди, цілодобово. Власне, це був не мітинг, а якийсь базар. Мешканці намагалися злапати якогось учасника експедиції і викласти йому все наболіле. Вони сподівалися, що ми зможемо їм чимось допоїти.

Цимайло був у центрі подій. Стоячи біля якоїсь шопи посеред розвішаної білизни, він, задоволений активністю людей, які, мабуть, вперше в житті мали нагоду бути вислуханими, з удаваною увагою слухав їхні безконечні скарги і інколи намагався скерувати мітинг у русло екологічних проблем. Коли він говорив про бруд у дворі, всі погоджувалися, але коли за звичкою переходив до краси Дністра, хід думок роз’єднувався – Юрко запрошував людей йти на берег, а вони намовляли його заглянути до їхніх помешкань.

Коли я фотографував з різних боків цей "мітинг", до мене підійшов, мабуть, прийнявши за кореспондента, немолодий вже чоловік і запросив подивитися, в яких умовах живе його сім'я і сфотографувати весь той жах. Він багато не говорив, вважаючи не без підстав, що самий вигляд темної вогкої кімнати, в якій крім дорослих мешкають ще троє малих дітей, буде красномовнішим від усіх слів. Я не хотів безпідставно обнадіювати нещасну людину будь-якою допомогою, хоч би шляхом публікації знімків у пресі, тому ввічливо пояснив, що ми приїхали у зовсім інших справах. Але чоловік від мене не відходив і я вже мало не погодився іти за ним, коли за мене несподівано затупився статечний легінь, який дотепер стояв мовчки осторонь:

- Бадіко, та не навіряйтеся людині, вони мають зовсім інше завдання, займаються екологією, а ваше житло нікого не цікавить.

Мабуть ці слова образили чоловіка, бо він зразу від мене відійшов і я зміг звернути увагу на події, що відбувалися довкола Цимайла. Пристрасті вже почали згасати, бо люди скоро зрозуміли, що нас не хвилюють їхні проблеми. Як тільки Цимайло починав запрошувати спуститися до Дністра, усі одразу замовкали. Ті, хто стояв подалі відходили нібито у якихось своїх власних справах, а найближчі до Жмайло сором'язливо тупцювали на місці, аж поки хтось з них знову не починав ново коло скарг і знову починала жевріти якась розмова, аж поки зовсім не згасла.

Тим часом до мене підійшов Мирон і повідомив, що є цікава інформація для етнографів. Оскільки нікого з них на мітингу не було, то прийшлося мені прийшлося мені грати їхню роль. Мирон взяв мене за руку і підвід до того самого легеня, який нещодавно боронив мене від настирного прохача. Як виявилося, це був місцевий художник Олексій М'ясниченко, який за іронією долі теж сподівався на нашу допомогу, але вже більш дотичній до нас справі. Його хвилювали і стан Дністра, але головною турботою для нього була доля дерев’яної церкви у селі Бернашівка, яка свого часу була перенесена туди з Почаєва. Церква мала старовинні іконостас та образи, але це все за чиїмось наказом було викинуте з церкви. Художник випадково знайшов іконостас на сміттєзвалищі і зберіг його, зробивши первісну реставрацію. Церква ж руйнується і далі і, очевидно, буде невдовзі знесена, чого, на думку Олексія, допустити аж ніяк не було можна. Однак не сказав нам Олексій, що і в самому Могилеві Подільському також є старовинна дерев’яна церква, сфотографувати б яку я обов’язково знайшов час, але не довелося.

Натомість він нам повідомив, що в Лядовому живе вчителька, яка збирає фольклор, сама добре співає і малює, організувала в селі народний ансамбль, одне слово, суцільний скарб. Цікаво би було познайомитеся з нею, записати її пісні, але до того села було далеченько, треба було їхати автобусом. Прикро, бо на це вже не було часу. Несподівано, зачувши нашу розмову, свої послуги нам запропонував комсомольський діяч. Він мав райкомівську машину і міг підкинути етнографів на годину-другу до Лядового, якщо би це нас задовільнило. Я розшукав Ярину і Михайла, студентів консерваторії, які мали магнітофон, і вони з дозволу Гаврилова домовилися про поїздку. Машина би мала підійти о четвертій.

Після цих клопотів ми з Мироном пішли на те місце, де мав продовжуватися мітинг, але на березі нікого не було. Не було людей і в таборі і ми вдруге сіли за борщ. Невдовзі з’явився обурений і сердитий Цимайло і мовчки приєднався до нас. Пиняво з’являлися інші і ми почали збиратися в дорогу. Тут раптом виявилося, що на нашій наступній зупинці в селі Рудь нас чекають на сьому. Туди було п’ятнадцять кілометрів. Як то Цимайло розраховував з тим мітингом вчасно потрапити до Руді, залишається невідомим, але тепер, коли до зустрічі залишилося заледве дві години, він згадав про дану комусь обіцянку і перетворив наше збирання у дорогу в якусь несамовиту гонитву. Ярина і Михайло, зібравши свої речі, з великим запізненням поїхали до Лядового і мали наздоганяти нас каяком, який залишили на городі під наглядом господині найближчої садиби. Решта в поспіху пиряла з речами і у безладді вантажила їх на катамарани, а Цимайло бігав серед нас і все кричав: “Швидше, швидше, швидше!”. В міру готовності катамарани відходили, а забуті речі мав забирати на свій бот Дмитро Ондрушко.

Не знаю, коли б ми прийшли до тої Руді, якби нас з півдороги не тягли на буксирі і нам вдалося потрапити туди на восьму. Нам швиденько вручили хліб-сіль, Цимайло і Гаврилів виступили з короткими промовами, а потім дали інтерв’ю для молдавського радіо. Далі треба було їхати на гостину до центральної колгоспної садиби. Та ще ж намети треба поставити, бо невідомо, коли повернемося. І тут у Мирона з дівчатами стався конфлікт, бо виявилося, що вони забули свій намет. Нервове напруження, здається, дійшло крайньої точки, якщо такі лагідні до того люди почали між собою сваритися. На щастя намет знайшовся на боті і можна було би їхати, та хтось ще побіг в кущики, і це вже почало злостити розпорядників, які зовсім не розуміли наших проблем. Коли вже мотори заревли, за-за мису річки на каяку вилетіли Ярина з Михайлом і всі відчайдушно замахали їм руками – не поїдемо ж ми без них, коли вони вже тут. Зрозуміло, що їм теж треба було в кущі і пройшло ще хвилин п’ять, коли ми нарешті рушили в дорогу, минаючи чистенькі молдавські садиби.

Вечеря запам’яталася хіба що молдавським виноградним самогоном, який називається цуйка. Це такий запридух, що розпорядники не наважилися частувати ним дівчат, а наливали по чарці тільки хлопцям в кабінеті директора школи після вечері. Мені помилково запропонували дві і наступного дня я мав дуже кепський стан. На прощання нам подарували два ящики груш, які ми потім гризли протягом наступних трьох-чотирьох днів. Дедалі подібні подарунки ставали щораз частішими.