Рудь – Грушка

Вівторок, 19 липня. Рудь – Кременчук.

Рано-вранці, ще до загального підйому, нас наздогнав Олексій М’ясниченко, який ще вчора домовився з Гавриловим про приєднання до експедиції. Він зразу приступив до чергування, і було видно, що це хлоп рахманний і працьовитий. Одначе він чомусь з нами снідати не став, нібито хоче харчуватися окремо.

Після сніданку всі роз’їхалися в різних справах. Дехто поїхав дивитися печери, хтось на каяках пішов шукати інформантів, а Цимайло відправився на Реут, притоку Дністра, про яку казали, що дуже забруднена. Я мав очолити групу для поїздки на екскурсію до Руді, але коли за нами приїхало авто, то вже не було кому їхати. З тяжкої голови гадаючи, що господарі більше зацікавлені в екскурсії, ніж ми, я став вибачатися за відсутність людей і просив трохи почекати, поки хтось не з’явиться. Водій та його супутник поводилися якось непевно і мене осяяла думка, чи не є для них ця екскурсія зайвим клопотом. Я обережно спитав:

- А може на сьогодні вже відмовимось від екскурсії?

Моя пропозиція була сприйнята з прихованою радістю, а на знак подяки за позбавлення від зайвих у гарячу літню пору турбот нам пообіцяли кілька ящиків помідорів і огірків. Через годину я вже траґав ящики з овочами з газика, який загруз у болоті на під’їзді до табору. Їх було так багато, що я сумнівався, що ми колись то все поїмо. Та тут підійшла жінка з молдавської групи і дорікнула мені, що овочі привезли і на їхню долю.

- Бігме! Беріть скільки треба, тут на всіх вистачить.

Я допоміг молдованам піднести ящики до їхнього вогнища і з того часу контакти між нашими групами почали ставати тіснішими.

В нашому таборі крім мене залишався ще Дмитро. Йому треба було перевісити і відрегулювати двигун на боті, адже гвинт ледве занурювався у воду, а часом і зовсім не крутився. Симпатяга-моторист, який нас буксував вчора, погодився допомагати Дмитрові. Вдвох вони добре впоралися з цим завданням, але двигун на “ночвах” ремонту не підлягав. Без моторів наш подальший рух виглядав дещо непевно, але допомога прийшла зовсім несподівано. Перед обідом до нашої пристані підлетів з обертасом легенький червоний човен, команда якого в складі двох чоловік відрекомендувалася Гаврилову працівниками держводінспекції, які мали завдання супроводжувати експедицію в межах підвідомчої ділянки Дністра. Ми радо прийняли хлопців у наш колектив, а вони швидко зорієнтувалися в ситуації і невдовзі приєдналися до поріділої “еліти”. Їхня допомога полягала головно у буксування наших плавзасобів. Але якось так стало вже традицією, що буксувалися звичайно великий катамаран, “ночви” і той малий, що відбився від нашого гурту, на якому завжди розміщався колектив без певних обов’язків. Решта мала, як і раніше, гарувати на веслах, бо Дмитро ще не знав можливостей свого двигуна і часом підтягав тих, хто занадто відставав.

Коли повернувся Цимайло, благодушний настрій, який до того панував у таборі, вмить вивітрився і змінився нервовою напругою. Знову треба було поспішати, а тут ще цей М’ясниченко додав нам осоруги. Він вдруге відмовився їсти разом з усіма. Стурбовані дівчата навратилися до нього, щоб з’ясувати причину такої поведінки і врешті-решт витягли з нього, що його знегував Гаврилів. Виявился, що Ярко не досить наполегливо запрошував Олексія до сніданку, а коли той в дусі нашого народного бонтону став відмовлятися, кажучи, що має свої харчі, Ярослав незмудра у своєму дусі з ним не роздебендював:

- Не хочете, то як хочете, це ваші справи, – і пішов геть.

Цього було досить, щоб покривдити вразливого левенця. Гаврилів забув про ранкову розмову і зразу не міг збагнути свою вину, коли дівчати просили його вибачитися перед гостем. Прецінь вибачатися він пішов, але Олексій йому відповів:

- Ні, не вибачу!

- Чому?

- Не вибачу, і край! Такий вже в мене характер.

Гаврилів повернувся до нас дуже здивований такою впертістю, але більше не звертав жодної уваги на художника і тим більше ніколи не цікавився, чи їв той, чи ні. Більш сердобольні дівчата взяли легеня під свою опіку і, звичайно, він харчувався разом з нами, але спочатку йому треба було носити їжу окремо.

По обіді знову почалося пиряння при завантаженні, бо нікому не хотілося втрачати можливість пройти на буксирі, а моторист заявив, що може тягти нас тільки до шостої години. В цій гонитві ми знову забули на березі намет, на цей раз той, що виконує функції продовольчого магазину. Це шатро нам було дуже шкода, і Гаврилів на другий день умовив якогось місцевого шофера зганяти на місце нашої стоянки, і той, на диво, знайшов скручений намет десь у прибережних лабузах.

В Кременчуці місце стоянки було дуже нездале – на широкому горбистому зарінку, який розділяв брудний потічок. Свіжих кизяків було стільки, що не можна було знайти чистої травиці, щоб поставити намети. Через це табір розтягнувся далеко по обидва береги потічка і це було надто незручно. Мирон знову конфліктував із своїми дівчатами, чейже при виборі місця для намету він недостатньо враховує специфічні дівочі інтереси. Поки він з ними сперечався, їхній катамаран вислизнув з прив’язі і потихеньку почав виходити на бистрину. Хтось зауважив це підняв ґвалт. Першими до берега підбігли я і Іван, хлопець років вісімнадцяти, який приєднався до експедиції в Наславчому як представник ЦК комсомолу Молдавії. Катамаран вже був у метрах п’ятнадцяти від нас і на очах набирав швидкість. Було видно, що вода дуже піднялася, бо всі катамарани, які ми повитягали на берег, були вже у воді, а течія стала помітно швидшою, очевидно вгорі спустили воду з водосховища. Розмірковувати не було часу і, користуючись своїм старшим віком, я скомандував Іванові:

- Чого стоїш? Плавати вмієш?

- Так.

- Тоді жени за катамараном і греби з ним ближче до берега, а ми підійдемо ботом.

Іван слухняно кинувся у воду виконувати наказ і через хвилину вже був на палубі і намагався скерувати рух катамарану веслом. Між тим підбігли інші хлопці, зіпхали бот у воду, а двигун, на щастя, завівся з одного оберту. Вони миттю наздогнали “втікача”, кинули Іванові фал і відбуксували катамаран назад. Потім виявилося, що у Івана хворі нирки і йому аж ніяк не можна було лізти в таку холодну воду. Мене ще довго мучили докори сумління, але дякувати Богові, все обійшлося добре. Дівчата розтерли хлопця спиртом, загорнули в тепле і поклали спати поруч себе.

Середа, 20 липня. Кременчук – Сорока.

В цей день нам треба було пройти аж сорок кілометрів. В середньому ми мали би проходити на цьому тижні по 25 кілометрів, що теж багато, але населенні пункти розташовані на Дністрі чомусь нерівномірно і ми не можемо зупинятися будь-де, а стаємо там, де нас зустрічають гостинні молдовани.

Ранок був похмурий, інколи падав дощ. Цимайло повитягав нам із наметів аж на сніданок. Нині чергують його дівчата і він взяв на себе загальне керівництво кухнею – заглядав у баняки і лембики, вимагав зробити меню за власним смаком і давав детальні вказівки, що і як робити. Чергові просто бісилися і кінець-кінцем пішли жалітися до Гаврилова, щоб він звільнив їх від такої пильної опіки. Той прямо в справу втручатися не став, але, підійшовши до кухні і, ніби ні до кого персонально не звертаючись, сказав:

Кому не подобається молочна ґаламиґа, може зварити собі зупу з концентратів. Тушівки поки що вистачає.

Цимайло натяк зрозумів, сам наварив лембик зупи і сам же її з’їв.

До Сороки нас почергово буксували Дмитро і водоохоронці, часом приходилося і веслувати. В цей день в околицях міста відбувалися всесоюзні змагання дельтапланеристів і ми стали свідками надзвичайно цікавого видовища. В німій тиші над нами повільно ширяли в повітрі зграї велетенських різнокольорових птахів і тримали наче в пазурах крихітні фіґурки людей, які вправно керували їхнім летом. Інколи якийсь з цих “птахів” сідав на вершечок високої, знизу зарослої лісом, а зверху лисої гори над лівим берегом Дністра і тоді вже перетворювався на незграбне сотворіння, яке шкутильгало і перекидалося, черкаючи величезними крилами по землі, аж поки не завмирало яскравим трикутником на зеленій траві.

Як раз у цих місцях в березні 1944 року, перепливаючи Дністер у крижаній воді, тікав від росіян знаменитий німецький ас Ганс-Ульрих Рудель. Цей пілот "Штуки" (Юнкерса-88) є визнаним найкращим пілотом у світі, принаймі, серед льотчиків штурмової авіації вже точно. Він прославився тим, що за час війни попопив радянські кораблі лінкор "Марат", крейсер "Мінськ", есмінець "Стерегущий", близько 70-ти десантних суден, знищив більше п’яти сотень радянських танків, ще більше автомашин, чотири бронепотяги, півтори сотні артилерійських батарей. Він був єдиною людиною, удостоєною найвищої німецької нагороди – діамантів до золотих мечів та дубового листя Рицарського хреста. Тоді Рудель приземлився за лінією фронту, щоб врятувати своїх товаришів, які зробили вимушену посадку. До того таку рятівну операцію він робив вже шість разів. Одначе на цей раз літак не зміг злетіти на грузькому полі і німці мусили тікати від росіян пішки, які хотіли взяти знаменитого аса у полон. Драма цієї втечі є рідкісним прикладом безмежних зусиль, котрі у смертельних обставинах може продемонструвати людина у жадобі життя та свободи.

Перед Сорокою ми наздогнали групу Цимайла, яка зупинилася, щоб почекати нас з метою увійти в Сороку єдиною флотилією на веслах. Але до міста було ще далеко, а веслувати нам не хотілося і ми вдали, що не розуміємо відчайдушних жестів Юрка. Ми підійшли майже до міського пляжу і стали навпроти нього, а потім повилазили на берег, щоб поласувати морвою, бо були неймовірно голодні. Невдовзі показалася група Цимайла і Роман пішов каяком сваритися з Юрком, бо йому вже остаточно набридла ця показова парадність, до якої ми все частіше стали вдаватися на шкоду нашій основній роботі. Цей демарш виявися барзо доречним, бо Цимайло йшов до нас з єдиною метою – вилаяти за недисциплінованість, а це б тільки ще більш загострило стосунки в нашому і без того не дуже згуртованому колективі.

Таким робом ми в злагоді дійшли до міста, але нас о тій порі ще не чекали. Виявилося, що урочистий мітинг відбудеться о сьомій годині біля старої фортеці. Аж тоді нас мали повести на вечерю до ресторану. Була лише шоста година і ми, голодні, хотіли ще до мітингу проскочити в ресторан, для чого навіть відповідно перебралися. Однак змінити план дій було вже запізно. Так нам пояснив Іван, який непогано виконує справу посередника між нами і владою. Година очікування пролетіла у розмовах з місцевими жителями, які з власної охоти поінформували нас про екологічний стан міста. Як виявилося пізніше, ця інформація стала для нас у пригоді.

Коли почався мітинг, то виявилося, що на ньому присутнє дуже високе республіканське керівництво, а хід його відбувався за відпрацьованим сценарієм застійних часів. Промовці піднесено говорили про досягнення і великі гроші, які виділені державою на охорону природи, і запевняли, що ці гроші будуть належно використані, так що ті окремі недоліки, які ще випадково залишилися поза увагою господарників, найближчим часом будуть успішно подолані. Поки йшли промови, я мимоволі почав прислухатися до скептичних коментарів двох кобіт, які стояли позад мене. І були в тих коментарях така зневіра і презирство до промовців, що я не витримав і запропонував їм вийти до мікрофону і сказати все, що вони думають і про екологічний стан міста і про його батьків. Жінки, на вигляд бойові, іронічно відповіли:

- Ага, зараз. Ви тут приплили і уплили, а нам з цією владою жити. Вам нема що втрачати, а нас з черги на квартиру викинуть.

Через п’ять хвилин кобіти десь зникли. Мітинг добігав кінця, і головуючий, задавши традиційне запитання “Хто ще бажає виступити?”, хотів був уже його скоренько, за звичкою оголосити закритим, не чекаючи відповіді, коли з нашої лави вперед виступив Гаврилів і, піднявши руку, промовив:

- Я!

На площі стало тихо. Присутніх явно заінтригував такий перебіг подій, бо від експедиції вже виступав Цимайло, який стояв “у президії” серед високого начальства, а виступ на вигляд рядового учасника міг бути незапланованим і тому цікавим.

Гаврилів, який вперше за всю експедицію перебрався в свіже, новеньке вбрання і тому виглядав на диво симпатично, підійшов до мікрофону і виголосив приблизно таку промову:

- Шановні друзі! Ми прослухали виступи відповідальних осіб, із слів яких випливає, нібито в місті не існує серйозних екологічних проблем, а ті недоліки, які ще залишилися, будуть в найближчому часі усунені. Я дозволю собі висловити сумнів щодо цих запевнень. Ми перебуваємо в місті заледве годину, але вже довідалися, що із свинокомплекса в ще донедавна кристально чисті озера стікає гноївка, що найближчі допливи Дністра надзвичайно забруднені, а в самий Дністер з-під землі стікає нафта і що це місце перед нашим приходом було засипане шутром. На жаль, ми не маємо достатньо часу, щоб залишитися надовше у вашому місті і докладніше дослідити його санітарний стан, але я сподіваюся, що хтось із місцевих жителів зараз після мене вийде до мікрофону і скаже про проблеми, які хвилюють усіх. У мене все. Дякую за увагу.

Закінчивши свій виступ легким поклоном, Гаврилів повернувся на своє місце. Головуючий з видимою тривогою підійшов до мікрофону і спитав:

- Хто ще бажає виступити?

Тиша стояла непорушна. Почекавши дві-три секунди, явно заспокоєний головуючий закрив мітинг і люди почали розходитися. Учасникам експедиції запропонували відвідати музей, який був розташований у фортеці. Всі посунули туди, але я залишився випалити цигарку біля парапету, припускаючи, що нічого цікавого в тому музеї нема. Але я помилився. З фортецею пов’язані походи Богдана Хмельницького та його сина Тимоша проти молдавського господаря Лупула. Крім того, є цікава легенда про порятунок захисників фортеці від голодної смерті під час облоги білим лелекою, який приніс їм у дзьобі гроно винограду. Відтоді білий лелека з виноградом у дзьобі є одним із символів Молдови. Подиву гідним є теж те, що замок був побудований на місці генуезької факторії, яку вони називали Оліхонія.

Гаврилів теж не потрапив до музею, бо його перехопив при вході відомий молдавський вчений, один з ідейних керівників експедиції, який нас постійно зустрічав, починаючи з Наславчого. Неподалік від мене вони розпочали жваву бесіду, а фотокореспонденти скористалися цією нагодою і знімали їх в різних ракурсах. Я думаю, що вченому йшлося саме про це, бо з Ярком йому в принципі нема про що говорити. Треба було зробити з виступу Гаврилова більший розголос у пресі.

Після відвідин музею ми пішли до ресторану, де нас чекала вечеря досить багата як на ті гроші, що ми за неї платили – по карбованцю з особи. В той час це була вартість чотирьох пляшок пива, якщо би пощастило їх знайти в продажу. Потім ми відвідали сусідній бар, з якого нас ледве витягнуло керівництво.

Оскільки місця для стоянки в місті не було, ми мусили знову сідати на катамарани і йти в район недалекої турбази. Планувалося, що ми залишимо речі і плавзасоби під наглядом міліції, а самі підемо ночувати кудись в тимчасово порожній піонерський табір. На місці ж виявилося, що міліція не може взяти на себе відповідальність за наше майно і від нас вимагалося лишити когось на березі для чергування разом з міліціонером. Від такої міліцейської “люб’язності” нам був самий лише клопіт, бо ніхто на березі лишатися не хотів, крім Романа, але його не хотіла пускати Христина. Коли подружня пара стала обговорювати цю справу, в їхню розмову не досить гречно втрутився Цимайло, який обвинуватив кобіту у втручанні не в свої справи. Христина обурилася, Роман став на її захист, все це було дуже неприємно. Кінець-кінцем на березі лишилися Роман, Мирон і Христина, а ми поїхали ночувати в піонерський табір. Табір був чудовий, просто взірцевий, але опис його виходить за рамки нашої тематики.