Давня історія Києва

В процесі моїх досліджень виявилися окремі факти напряму дотичні до Києва. Зібравши їх докупи і додавши трохи уяви я об’єднав їх у змістовому зв’язку в есей історичного характеру як основу подальших досліджень.

Почати треба з того, що Київ розташований в центрі зони тектонічних розломів які сформували річкову сітку басейну Дніпра. Тектонічні плити перебувають у постійному повільному русі, який пов’язаний з енергетичними процесами, шо мають різне пояснення. Якщо має місце виділення енергії, то зразу приходить на думку Чорнобильська катастрофа, причини якої до кінця не вияснені. Не виключено, що однією з них міг бути сплеск енергії, пов’язаний з рухом плит. Сама сітка тектонічних тріщин унікальна. Вони сходяться в районі Києва і по них з часом були утворені Дніпро та його притоки Прип’ять, Десна і Тетерів. Не можна промовчати і про відоме пророцтва апостола Андрія, який передрікав Києву благодать Божу. Можливо він був надзвичайно чутливою людиною і зауважив певну енергетику київських гір. Усі ці факти дають поживу для подальших роздумів.

Після заселення басейну Дніпра людиною на його території утворилося більше десяти етноформуючих ареалів (Стецюк Валентин. 2000, 10). Так я назвав ділянки земної поверхні, обмежені більшими річками, на яких кількаразово формувалися етнічні одиниці на основі окремих діалектів, на які розщеплялися спільні колись материнські мови. Вказану територію почергово заселяли індоєвропейці, германці, іранці, балти, слов’яни і, власне на їх основі формувалися пізніші народи (див. мапу на Мал. 1). Почерговість заселення цієї території, крім усього іншого, підтверджується мовним субстратом етноформуючих ареалів, коли деякі слова попереднього населення сприймаються новими прибульцям. В цілому існування етноформуючих ареалів є свого роду емпірічним узагальненням, яке, за висловом Вернадського, «не відрізняється від науково встановленого факту» (Вернадский В.И. 2004, § 15).

Л.Н. Гумільов стверджував, що етнос – це феномен біосфери Землі. Таке інтуїтивне розуміння сутності етосу не знайшло в його роботі переконливого доказу (Гумилев Л.Н. 1979). Існування етноформуючих ареалів добре ілюструє думку російського вченого, хоча в корені суперечить його уяві про характер впливу географічних умов на соціально-економічний і культурний розвиток народів.

Мал. 1. Мапа етноформуючих ареалів у Східній Європі, яка ілюструє почерговість субстратних впливів.

На тих самих ареалах в різний час з первісної мови формувалися діалекти, які пізніше розвивалися у самостійні мови. Сучасними назвами позначені предки відповідних народів. Цифри на ареалах відповідають таким періодам: 1. Формування індоєвропейських мови. 2. Формування германських та іранських мов. 3. Формування слов’янських мов. 4. Східнослов’янські племена часів Київської Русі.

На мапі не показана жодна з балтійських мов. Після германців правобережжя Дніпра заселяли балти, на яких пізніше нашарувалися слов’яни і мали сприйняти балтський субстрат. Слів подібних до балтійських в слов’янських мовах багато, але точно визначити їх походження неможливо, бо ті балтійські мови до нашого часу не збереглися. Хоча деякі особливості балтійських запозичень в слов’янських мовах можуть свідчити за те, що вони запозичені не з існуючих балтійських.

Як видно по мапі, навпроти Києва розташовувався ареал, який першими заселяли предки сучасних вірмен. У вірменському літопису Зеноба Глака ніби з 10-го чи 11-го ст. міститься легенда про заснування міста Куара, подібної до легенди про заснування Києва, відомої нам з “Повісті минулих літ”. Цей факт, відкритий М. Марром (Марр Н.Я. 1935, 44-66 та ін), викликає велике зацікавлення вчених. Виходить, що найдавніша згадка про заснування Києва знаходиться у вірменському джерелі. Але чому саме у вірмен існує ця легенда, як вона до них потрапила? Деякі історики на загадкове питання відповідають так, ніби цю легенду у Вірменію занесли полонені арабським полководцем Мерваном слов’яни після його перемоги над хазарами у 737 р.

Пояснення сумнівне, бо Мерван, хоч і переселив 20 тис. сімей полонених, воював далеко від місць слов’янських поселень, і застосоване арабськими істориками означення переселенців як народу ас-сакаліба могло стосуватися як слов’ян, так і тюрків або фінно-угрів (Калинина Т.М. 2005,106-108). З другого боку, сама по собі легенда не могла зацікавити вірменського хроніста більше, ніж переселення великої маси чужинців, які цю легенду принесли. Він же нічого про це переселення не пише, та і саме переселення відбулося не у Вірменію, а у Кахетію, звідки ці люди втекли і на шляху втечі були перебиті. Крім того, є свідчення і логічні висновки на користь того, що Зеноб Ґлак, сирієць за походженням, жив у 4-му ст., будучи першим настоятелем монастиря Сурб Карапет, заснованого Григорієм Просвітителем, засновником Вірменської апостольської церкви. Він написав історію поширення християнства у вірменській провінції Тарон арабською мовою, очевидно тому, що ще не був винайдений вірменський алфавіт, який входить у вжиток тільки в 5-му столітті. З цього випливає, що він, дійсно, жив до цього часу, тобто задовго до Мервана і писав про поширення християнства у Вірменії по свіжих слідах, у той час як в 10-му чи в 11-му столітті таку роботу було б зробити значно складніше. Та і взагалі важко повірити в те, що історія християнства писалася арабською мовою після того, як панівною релігією в Передній Азії став іслам. Очевидно віднесення літопису Ґлака до 10-го чи 11-го ст. зроблене тільки тому, що в ньому є легенда про заснування Києва, яка ніби запозичена к давньоруського літопису тих часів

Отож, ніщо серйозно не перешкоджає нам прийняти інше припущення. Легенда про побудову міста Куара могла виникнути у вірмен ще в ті давні часи. Перевіз через Дніпро, про який з нехіттю згадується у літописі, але який бути міг, дозволяв контактувати між собою мешканцям обох берегів, тому і давні вірмени знали про легенду своїх сусідів. Дещо суперечать такому припущенню дані вірменського літопису про те, що місто Куара було побудоване в країні Полуні, тобто “полян”, а вони поселилися на території біля Києва значно пізніше того часу, коли в тих місцях мешкали предки вірмен. Однак назва країни Полунь не обов’язково має мати слов’янське походження, вона може бути лише слов’янізованою, бо ніяких “полів” біля Києва не було в ті часи. Пов’язування полян з полем – це, за словами Марра, «явно народна етимологія», бо навіть літописець пише, що там був “бір велик”. З другого, боку етноніми поляни і поляки безперечно мають спільну праформу, навіть польська держава первісно називалася Полянське князівство. Однак місцезнаходження прабатьківщини поляків у багнистій місцевості північніше Верхньої Прип’яті ніяк не дає підстав для називання їх жителями полів. В основі самоназви полян могло бути слово подібне до грецького φυλον “рід, плем’я”, бо прикладів самоназв типу “люди”, “народ”, “плем’я” в етнології є багато. З часом, первинна назва країни Полунь було переосмислено слов’янами як «польова місцевість», а її жителів стали називати полянами. Але чому саме грецьке слово береться до уваги? Тому, що прабатьківщина українців була в тому самому ареалі, що і греків. Звідси останні в кінці III тис. до н.е. почали свою тривалу міграцію, яка тривала кілька століть.

Шляхи руху греків зафіксовані заснованими ними поселеннями, оригінальні назви яких збереглися до наших днів і можуть бути розшифровані за допомогою грецької мови. Судячи з них, спочатку греки переправилися на лівий берег Дніпра і дійшли до Десни. Про це свідчать, принаймні, назви двох населених пунктів у Чернігівській області: с. Стаси в Чернігівському районі (від гр. στάσις «стоянка») і с. Олбин в Козелецькому районі (від гр. ὄλβος «благополуччя, щастя»). Звідси вони, використовуючи водний шлях в літній час, рушили вниз по Десні і далі по Дніпру, зупиняючись для зимівлі в зручних місцях і залишаючись там так довго, наскільки дозволяли умови. Таким чином на Дніпрі були засновані поселення, деякі з яких зберегли оригінальні грецькі назви до теперішнього часу. Одним з таких поселень і був Київ, назва якого може бути розшифрована із залученням гр. κίω «приводити в рух». Якщо ж первинна назва міста було Куара, як зазначено у вірменському літописі, то другою частиною назви може бути гр. ῥοή «потік, течія» від ῥέω «текти, литися».

З часом якась греків, очевидно велика, покидала обжиті місця і знову пускалася в путь, який в кінцевому підсумку привів їх на Пелопоннес. Решта ж теж не сиділи на місці і зі зростанням чисельності населення заселили великий простір по берегах річок Сула, Ворскла Псел і далі до верхів’їв Сіверського Дінця. Доказом присутності греків в цих місцях є розшифровка місцевих топонімів, таких як Полтава, Хорол, Тахтаулове, Коломак та ін. за допомогою грецької мови (детальніше про це в розділі «Давні греки на Україні».)

Мал. 2. Давньогрецька топонімія на Україні.

Достовірність розшифровки топонімів підтверджується їх доброю фонетичною відповідністю грецьким словами, а також їх концентрацією на порівняно на невеликому просторі. Додатково ймовірність походження топонімії підвищує розташування гаданих грецьких поселень у вигляді ланцюжка вздовж Десни і Дніпра, що позначають шлях руху мігрантів.

Але дещо раніше греків почали мігрувати прадавні тюрки як носії культур шнурової кераміки. Одне з їхніх племен, а саме булгари, предки сучасних чувашів, піднялося із причорноморських степів до Києва, про говорять наступні топоніми:

Юркове, селище у Звенигородському районі Черкаської обл. – чув. йўрĕк «жвавий».

Журжинці, село Лисянського району Черкаської обл. – чув. шăршă «пахощі».

Тараща, село Корсунь-Шевченківского району Черкаської обл., місто в Київській обл. – чув. тăрăш «турбуватися».

Боярка, село у Звенигородському районі Черкаської обл., місто у Київській обл. – чув. пайăр «власний».

Улашівка, село у Білоцерківському районі Київської обл. – чув. улăш «переміна, зміна».

Узин, місто в Київській обл. – чув. уççăн «вільний, відкритий».

Кодак, село в Обухівському районі Київської обл. – чув катăк «кусінь, уламок».

В самому Києві існують або існували власні назви, які можуть були розтлумачені за допомогою чуваської мови:

Карачун, озеро на території Пуща-Водицького лісу – чув. хура «чорний», чун «душа».

Либідь, річка – чув лĕпĕте «уголовина, видолинок».

Хорив, один із засновників Києва – чув. хăрав «страх, переляк».

Юрковиця, узвищща т урочище – чув. йўрĕк «жвавий».

Отож. очевидно, булгари зупинилися в Києві і переправилися на лівий берег Дніпра, далі вони піднялися вверх по Десні і далі у верхів’ях Волги стали творцями Фатьянівської культури, одного з варіантів культур шнурової кераміки. Переправа мала тримати довго, тому на правому березі могло бути побудоване міста, а перевіз мав стати постійним, який обслуговувала певна залога. Він став відомим на далекі відстані, тому не дивно, що вірмени могли почути легенду про побудову Києва. Вірменська назва Куара як раз говорить про водний шлях.

Київ розташований в ареалі, який заселяли поляни. Він обмежений Дніпром, Россю і Тетеревом. Встанови, які народи проживали там до полян, не вдалося. Неподалік розташований ареал обмежений Прип’яттю, Тетеревом і Случчю. Ще задовго до того, як булгари прибули до Києва, там сформувалася итальська мова, яка розвилася в оскійсько-умбрійські і латино-фаліскські. Коли італіки мігрували до Середземномор’я, цей ареал заселили германці і витіснили або асимілювали булгар. На основі давньо-германської мови тут сформувалася материнська мова англосаксів. Деякі італьські слова перейшли в мови наступного населення як субстрат. В англійській мові дуже багато запозичень з латинської, і серед тих запозичень мали би бути субстратні, і хоча відокремити їх досить складно, деякі приклади можна знайти. Наприклад, Порціг спеціально пов’язує лат. sulcus “борозна” з д.-англ. sulh “т.с.”. Хоча подібні слова є і в інших індоєвропейських мовах, тільки в латинській і в давньоанглійській ці слова мають те саме значення (Порциг В., 1964, 167). Іншою подібною парою є лат. collis і д.-англ. hyll, обидва “пагорб”. Латинське і давньоанглійське слова, за Порцігом, “мають однакову ступінь аблаута і форми суфікса, тоді як в словах інших індоєвропейських мов, споріднених з цими двома репрезентована вища ступінь аблауту та інші типи похідних утворень” (Там же, 163). Махек вважає також, що слвц. kurit’ “гнати” і prikurit’ “прибігти” споріднене із лат. currare “бігти”. Якщо це італьський субстрат, то він мав би бути присутнім в давньоанглійській через яку це слово могло потрапити в словацьку. До нашого часу воно зберіглося у формі horse “кінь”, споріднене з сер-в.-нім. hurren “спішити”.

В басейні Прип’яті германці стали творцями східнотшинецької культури (XV-X ст. до н.е.). Її окремим варіантом була сосницька культура поширена в на прабатьківщині англосаксів і також в басейні Десни і Сейму. Тобто, в кінці першого тисячоліття англосакси почали переселятися на лівий берег Дніпра. Подальша їх історія розглядається в статті Англосакси в Східній Європі. Однак якась їх частина так і залишилася на прабатьківщині і в найближчій місцевості надовго. Довколо Києва їхню присутність засвідчує топонімія. Особливо прозорі англосаксонські корені назви річки Ірпінь.

Мал. 3. Річка Ірпінь.

Фото з сайту Foto.ua

Ця річка має широку заболочену заплаву, тому earfenn, складене з д.-анг. ear 1. “озеро”або 2. “земля” і д.-анг. fenn “болото, мул”, може бути перекладене для назви Ірпіня як “замулене озеро” або як “заболочена земля”. Таке тлумачення підходять вповні тим більше, що в давні часи заплава річки мала би бути більш заболоченою, ніж тепер. Пропоноване для розшифровки назви і.-є. *pi- “пити” (Янко М.П. 1998, 156) недостатньо обґрунтоване. Назва міста Фастів очевидно походить від д.-анг. fǽst «сильний, міцний, твердий» īw, eow «тисове дерево». Для розшифровки назв с. Сквира на р. Сквирка, лп Росі і самої річки добре підходить д.-анг. swiera “шия”, “яр, ущелинf”, якщо к після с є епентезою, тобто вставним звуком для додання слову більшої експресії. На користь пропонованої етимології говорить назва села Кривошеїне, розташованого неподалік на крутому вигині тієї ж річки, яка може бути калькою більш давньої назви. Іншими прикладами топонімії англосаксонського походження серед інших можуть бути такі:

Ворзель, селище міского типу в Київській обл. -д.-англ. orgel «гордий, пихатий».

Кирдани, село у Білоцерківському районі Київської обл. – д.-англ. cyrten “гарний”.

Мирча, село західніше Димера в Київській обл. – д.-англ. mirce “темний, чорний”.

Раковичі, село в Радомишльському районі Житомирської обл. – д.-англ. racu «русло», wīċ «житло, поселення».

Сміла, районний центр Черкаської обл. – назва міста може мати як слов’янське, так і давньоанглійське походження. В основі слова може бути той самий корінь, що і в анг. smile “посміхатися” або smell “запах”. Однак, оскільки в старовинній назві присутній дифтонг, ліпше підходить smiellan “вдарити, тріснути”.

Таценки, село, підпорядковане Обухівській міськраді Київської обл. – д.-англ. tācen “знак”, ”диво”.

Тетіїв, місто у Київській області – д.-анг. tætan “радувати, пестити”,

Феневичі, село в Іванівському районі Київської обл. – д.-англ. fenn «болото», wīc «хата», «село».

Англосакси як на прабатьківщині, так і довкола Києва залишались до приходи слов’ян. На правах старожилів вони очолювали місцеві громади. Київ виконував роль місцевої столиці. В середині IX ст. там правили князі англосаксонські князі:

Аскольд – д.-англ. āscian «просити, вимагати», «закликати, обирати» та eald (англ. old «старий»), ealdor «князь, пан».

Дір – д.-анг. dieren «цінувати, хвалити», diere «дорогий, цінний, шляхетний».

Згідно з літописом ці князі платили данину хозарам, які теж були англосаксами (див. статтю. Хозари), і ходили походом на Цареград. Але в літопису вони ретроспективна названі руссю. Русь з’явилася дещо пізніше в особі варязького правителя Новгорода, який підступним способом вбив Олега і став князем у Києві. Але англосакси нікуди не ділися, вони помстилися варягам, вбивши його сина Ігоря. Літопис інтерпретує цю подію невідомо наскільки точно. Для нас може бути цікавим лист імператора Іоанна Цимісхія київському князю Святославу (964 – 972), в якому містилися такі слова:

Мислю, що ти не забув про поразку батька твого Інгоря, який, знехтувавши клятвою, приплив до столиці нашої з величезним військом на 10 тисячах суден, а до Кіммерійського Боспору прибув тільки-но з десятком човнів, сам ставши вісником своєї біди. Не згадую я вже про його [подальшу] жалюгідну долю, коли, вирушивши в похід на германців, він був узятий ними в полон, прив’язаний до стовбурів дерев і розірваний надвоє (Диякон Лев, 1988, VI, 10).

Ясно, що мова йде про князя Ігоря, який загинув мученицькою смертю, як зазначено в літописі, від рук деревлян, але імператор називає їх чомусь германцями, відрізняючи їх від варягів (русі) і від слов’ян. Очевидно він мав для цього підстави, знаючи, що мова тих деревлян була германська. На той час розрізняти різні германські мови було складно, тому він обрав узагальнену назву. Назва племені деревлян нібито походить від того, що вони жили в лісах серед дерев. Але тоді усі слов’яни жили серед дерев і така ознака не могла ідентифікувати якесь плем’я точно. Можна походження етноніму «деревляни» виводити від назви відомого германського племені тервініїв (Яйленко В.П. 1990, 116). Я думаю, що свою назву плем’я отримало вже після вбивства Ігоря від д.-англ. dreawian “карати”. Похідне від нього dreawl “каратель” могло існувати, оскільки існувало д.-англ. dræwel як складова слова у значенні “розпалене залізо”.

Плем’я деревлян довгий час не входило до складу давньоруської держави. Принаймні, в 10-му ст. деревляни в нього не входили, що неодноразово підкреслював свого роботі О.М. Насонов (Насонов А.Н. 1951, 29, 41, 55-56). Те, що варяги не могли включити до складу “руської землі’ сусідніх полянам деревлян може говорити про те, що це були залишки споріднених до них англосаксів, які змішалися із зайшлим слов’янським населенням. У літописі зазначається, що у полян був звичай “лагідний і тихий“, тоді як древляни “живяху звіриним способом”, тобто вони були войовничі або непокірливі.

Подана тут канва гіпотетичної історії Києва ставить багато запитань, навіть якщо аргументи наведені на корись присутності англосаксів переконливі. Однак викликає сумнів те, що вони перебували на своїй прабатьківщині або поблизу неї впродовж приблизно двох з половино тисячоліть. За цей час у їхні землі вторгалися курди, що переправилися з лівого берега Дніпра та балти з лівого берега Прип’яті. На зламі старої та нової ер тут з’являються слов’яни, що сформувалися в окремий етнос словаків. Всі вони залишили сліди свого перебування в топонімії, але врешті-решт повинні були вирушити на пошуки нових місць поселення (див. статті Кіммерійці, Давні балти за межами прабатьківщини, Етногенез слов’ян). Можна припускати, що їхнє співіснування з англосаксами не було мирним. Саме ця тема повинна мати інтерес у лінгвістів та археологів.

Література

Вернадский В. И. 2004. Биосфера и ноосфера. Айрис-пресс. Москва.

Гумилев Л.Н. 1979. Этногенез и биосфера Земли. ВИНИТИ.

Диакон Лев. 1988. История. Москва. «Наука».

Калинина Т.М. 2005. Ал-хазар и ас-сакалиба: контакты. Конфликты? ЕС. Иерусалим-Москва.

Марр Н.Я. 1935. Книжные легенды об основании Куара в Армении и Киева на Руси: Избранные работы. Том пятый. Москва-Ленинград.

Насонов А.Н. 1951. «Русская земля» и образование территории древнерусского государства. Москва.

Порциг В. 1964. Членение индоевропейской языковой общности. Москва.

Стецюк Валентин. 2000. Дослідження передісторичних етногенетичних процесів у Східній Європі. Друга книга. Львів – Київ.

Яйленко В.П. 1990-1. Готы в этногенезе славян. МКСА. Москва.

Янко М.П. 1998. Топонімчний словник України. Київ. Знання.