Головецько – Самбір.

Четвертий день експедиції. Середа, 25 травня.

Піднялися ми дуже пізно, бо вчора довго грали у футбол. Отже, поснідали тільки о 10-й, а через годину в школі почалося свято останнього дзвоника, яке директор саме найбільше сподівався зафіксувати на плівці. Роман і Мирон пішли в сусіднє село дивитися його санітарний стан, а більшість із нас лишилася, щоб стати видцями шкільного свята. Людей зібралося багато, і день видався погожий, сонячний, по-справжньому святковий, але саме свято не справило особливого враження. Було видно, що на його підготовку було витрачено багато часу і терпіння, – ми побачили справжню театралізовану виставу, малоцікаву, хоч часом і зворушливу, бо всі актори – і діти, і дорослі – грали свої ролі щиро, від усього серця. Я не міг не звернути увагу на те, що безмаль всі пісні і вірші виконувалися учнями російською мовою із сильним галицьким акцентом. Відчувалося, що ця мова дітям абсолютно чужа. І від цього це свято видавалося ще більше штучним, але ж, подумав я, українських пісень і віршів, веселих, жартівливих, життєрадісних і бадьорих на шкільну тематику відай просто нема (принаймні, я собі не міг пригадати таких). Ось вам і одна з причин добровільної русифікації України.

Після свята наша експедиція знову зазнала втрат. На цей раз нас покинув учитель зі своїми учнями. Хлопці пожертвували (звичайно, не без впливу вчителя) свої неотримані добові у фонд експедиції і залишили нам ще якісь продукти. Ми тепло з ними розпрощалися, посадили на машину з нашими речами, а самі далі пішли селами, які постійно тяглися вздовж річки. У цей день ми мали пройти вісімнадцять кілометрів, що для нас чимало, якщо взяти до уваги ту роботу, яку ми мали виконувати дорогою. При виході з села ми зупинилися напитися води із старої студні. На її кам’яному цямринні був викарбуваний лев на щиті, над яким стояв надпис: ”Герб Руси”.

Дві години ми рухалися, маючи можливість інколи виходити на самий берег для обстеження його стану, а потім річка пішла різко ліворуч і, зробивши велику дугу, знову верталася до дороги. Берегом, порослим високою травою, чагарниками і деревами, було дуже тяжко йти, тому ми пішли дорогою, шкодуючи, що залишили необстеженими три кілометри берегів. Наївні, ми не уявляли собі тоді ще, що детально обстежити весь Дністер за сто днів просто неможливо. Троє з наших відділилися від основної групи і пішли в село праворуч, де, за чутками, була старовинна церква. Пізніше вони розповіли, що село майже покинуте, лише в двох-трьох хатах живуть старі люди, а церква насправді дуже давня, і в ній збереглися старовинні образи. Десь через місяць стало відомо, що церква була взята на облік після того, як наші хлопці розповіли про неї в Товаристві охорони пам’яток історії і культури. Годині о третій ми прийшли в Стрілки, де нас чекали наші речі. Коли пообідали і стали готуватися до дальшої дороги, місцева влада з готовністю виділила нам машину, аби ми тільки швидше забиралися геть. Причина для їхніх побоювань була досить вагома – в селі було кілька підприємств, які дуже забруднювали річку. Але про це тоді ми поки що не знали і радо скористалися із запропонованої допомоги. Знову завантажили наші речі, а з ними відправили досвідчених туристів, двох хлопців і дівчину, які мали обладнати до нашого приходу табір і приготувати вечерю. Ми планували, нарешті, вперше провести ніч в наметах, бо дощу ніби не передбачалося, а зустрітися ми домовилися біля тунелю, який був позначений на карті.

Пішки нас рушило восьмеро людей, щоправда, Роман зразу відстав, бо затримався для детального обстеження очисних споруд на хлібозаводі і на мебльовій фабриці. Нас супроводжував ще місцевий комсомолець, але він покинув нас зразу за селом. Власне, це він нам під великим секретом подав відомості про місцевих забруднювачів річки, а також розповів про діючу старовинну церкву на лівому березі Дністра, де править дуже активний священик, про знахарку бабу Нельку, яка лікує всі хвороби та таке інше. Коли ми проходили біля хати цієї знахарки, тут дійсно стояло кілька автомашин – люди приїхали здалеку і чекали на прийом. Пройшло років десять, і до нашої експедиції долучилася американка з Чикаго, яка спеціально два роки досліджувала методи народного лікування – і травами, і замовляннями, але бабу Нельку вона, на жаль, не побачила. Отож, секрети її лікування лишилися для нас невідомими.

Рухаючись вздовж Дністра, ми знову милувалися мальовничими краєвидами, але в кожному прибережному селі їх звичайно псували звалища сміття під високими берегами річки. Кожне таке звалище ми ретельно наносили на карту. Коли до тунелю лишалося кілометри з два, у Бусовиську, небопочало швидко темніти і скоро почаласі злива. Ми спочатку перечікували дощ під стріхою церкви побудови 1718 року, про що свідчила дошка при її вході, а потім почали ловити авто. На дорозі машин не було зовсім, ситуація виглядала безнадійною, але ось з’явилося щось знайоме, гейби бачений колись фургон. Махаємо відчайдушно руками, авто зупиняється, і тут виявляється, що це машина нашої кіногрупи, яку ми вже і не думали побачити найближчим часом. Я навіть не знаю, що вони тут робили в той час. Наша радість була підсилена несподіваністю. Друзі підвезли нас до тунелю, але ми там нікого не побачили, то ж мусили шукати десь наш табір. Далеко, на протилежному березі в мальовничому місці виднілося два намети і димило вогнище. Ми повилазили з машини і стояли, кумекаючи, туди дістатися, але тут до нас під’їхала машина, а з неї вийшов чоловік, який відрекомендувався заступником директора місцевого радгоспу. На його пропозицію ми пішли на вечерю до контори, де і заночували, бо в табір йти полінувалися, та й було там дуже мокро. Дощ лляв цілу ніч.

П’ятий день експедиції. Четвер, 26 травня.

Ще вчора Гаврилів домовився з режисером про зйомку школи в Головецьку. Цілий ранок він видзвонював то директора, то режисера, але так нікого і не знайшов. Тим часом ми повставали і потяглися надвір. Вмилися біля криниці, там же поснідали радгоспною цибулею та редискою, до яких ще була власні ковбаса і чай. Романа, який вчора відстав, досі ще нема. Фактично, ми лишили його напризволяще, бо через зливу ніхто його біля тунелю не чекав. Його дружина Христина дуже стурбована, але виду не подає і весь час запевняє нас чи швидше себе, що її чоловік ніде не пропаде.

Не встигли ми поснідати, як з’явився наш комсомольський ватажок зі Львова, як звичайно, в акуратному костюмчику і сповіщає нас, що в райцентрі стався великий переполох в зв’язку з нашим мітингом у Лімні. Треба комусь їхати до Турки давати пояснення. Гаврилів спочатку зайняв рішучу позицію, мовляв, ніхто не має права відкликати людей з експедиції, бо це справа громадська, тим більше, що нічого особливого на тому мітингу не було. Але коли комсомолець заявив, що справою зацікавилися “органи”, то наш керівник розвів руками: “Треба їхати, Мирку”. Мирон аж ніяк не хотів лишати експедицію, але після цих слів якось похилився і мало не зі сльозами на очах погодився їхати давати необхідні свідчення тим жахливим “органам”. Всі почали радити йому, як себе поводити, але він майже не слухав. Настрій був зіпсований не тільки йому, але й усім нам. Усяке бажання працювати відпадає, коли не дають зробити зайвого кроку відповідно до відпрацьованого стилю керівництва за принципом “как би чєго нє вийшло!”

Мирон і комсомолець поїхали в район, а ми сумно почали лаштуватися в далеку дорогу. Радгосп нам виділив автобус, щоб ми завезли речі аж у Бережницю. Вони теж не хотіли, що ми тут залишалися надовго і запевняли нас, що з екологічної точки зору в селі все нормально. Очевидно, щоб ми не вешталися селом, шукаючи можливих забруднювачів середовища, нам запропонували екскурсію до замку, де, згідно з легендою, помер князь Лев. Під проводом одного з місцевих керівників ми полізли на високу гору, але жодних решток замку тут не знайшли. Щоправда замок або якісь фортифікації там вповні могли бути – вершечок гори зрізаний, а нижче другим ярусом йде уступ явно штучного походження. З гори в бінокль ми розгледіли також іншу місцеву дивовижу – “чортів камінь”, який височив на схилі протилежної гори. Згідно з народною легендою цей камінь чорт ніс одним пальцем, щоб знищити ним село, але заспівали півні, чорт настрашився і випустив камінь. Таким чином врятоване село люди перейменували на Спас. Спускаючись з гори, ми розглядали зверху розташований на закруті ріки автопарк радгоспу, і зверху виглядало так, ніби це підприємство природі аж ніяк не шкодить. Для заспокоєння власної совісті ми обійшли парк довкола, нічого особливого не знайшли і рушили здовж зарінку вперед. Далеко перед нами в тому ж напрямку рухалася якась фігура. Мені здалося, що це був Роман. Ми подивилися в бінокль, і виявилося, що це дійсно він. Як тільки Христина переконалася в цьому, вона побігла до чоловіка, а ми тактовно відстали, щоб дати їм можливість втішитися зустріччю і наодинці обмінятися думками з приводу нічної пригоди.

Як виявилося, дощ застав Романа ще в Стрілках, де він витратив багато часу, шукаючи замаскований стік з меблевої фабрики і перевіряючи стан каналізації в школі і на хлібозаводі. Стік виходить в Топільчанку, яка впливає в Дністер, а в школі каналізаційна система фактично не працює через нездале планування. Роман з усім цим розібрався, склав цілу купу актів, для чого, правда, треба було побігати, шукаючи начальство, яке поховалося від експедиції по хатах.. До тунелю він прийшов уже близько дванадцятої. Не знайшовши нікого, він влаштувався на нічліг в хаті якогось селянина, де його нагодували та ще й почастували чаркою. Зранку він вже побував у Старому Самборі, шукаючи нас, потім повернувся сюди і, поки ми дряпалися на гору, знайшов стічну канаву автопарку, майстерно замасковану серед лабузів, перевірив звіроферму радгоспу, відходи з якої були звалені просто на березі, знайшов ще й інші недоліки і склав всі необхідні акти разом з директором, який вже думав, що щасливо здихався нашої експедиції. Незважаючи на втому, настрій у нього був піднесений, але, коли ми йому розповіли, що Мирона викликали в Турку до КГБ, цей настрій йому наче вітром здуло, і у повному розпачі він дослівно повторив те саме, що казали і ми:

- Після цього пропадає всяке бажання працювати.

З нами Роман вже не пішов, бо сильно позбивав ноги у важких гумаках, а разом з Христиною поїхав до Старого Самбора, де ми домовилися зустрітися о дванадцятій годині біля виконкому. Та на цьому його пригоди не скінчилися. Вже в місті Роман виявив, що десь загубив свій щоденник з усіма актами та іншими матеріалами експедиції і мав знову їхати назад на пошуки і врешті-решт таки знайшов свої папери, а, повернувшись до Старого Самбора, продовжив роботу у своєму стилі.

Ми ж по дорозі до міста зайшли на кам’яні кар’єри в селі Завадів. Розробка шутру в цих кар’єрах привела до того, що рівень води в криницях дуже впав. Один з місцевих жителів запевняв нас, що і в Дністрі рівень води впав, і, дійсно, по опорах моста було видно, що колись рівень води був значно вищий, ніж тепер. Хоча, могло бути, що русло стало глибше через винос гальки водою, тобто це питання зовсім не просте.

До запланованої зустрічі “біля виконкому” залишалося ледве півгодини, і ми поманджали до міста. Не пройшли ми і сотні метрів, як до нас під’їхало авто, з якого вийшли двоє молодих людей, чоловік і жінка. Чоловік відрекомендувався секретарем райкому комсомолу і з докором заявив нам, що ми згідно з планом нині о дванадцятій годині маємо бути в селі Стрілковичі, де нас чекають люди, зібрані на екологічний мітинг. Це було для нас надзвичайно неприємно. Ми навіть не уявляли собі, що план експедиції, який ми мали за папірець для звіту, є документом, яким керується місцева влада при взаємодії з експедицією. План був складений абсолютно нереально, інколи ми просто фізично не встигали туди, де б мали відповідно до нього бути. Більше того, він навіть не узгоджувався з поетапним розкладом руху експедиції, яким ми керувалися у своїй роботі. Цей випадок був далеко не останнім свідоцтвом нашого невміння організувати і спланувати більш-менш складну акцію. Ми пояснили секретарю, що за нашим розкладом ми маємо бути в Стрілковичах завтра, і якщо влади хочуть провести мітинг, то нехай зранку приїдуть за нами на місце нашої стоянки в Бережниці. Секретар буркнув собі щось під ніс, сів у авто, і більше ми його вже ніколи не бачили.

У нас залишалося хвилин п’ятнадцять до обумовленої зустрічі, коли ми побачили ліворуч від дороги закинутий єврейський цвинтар. Пройти повз нього і не подивитися було непростимо, і ми махнули рукою на зустріч, бо все одно спізнювались. Цвинтар мав жалюгідний вигляд – жодної доглянутої могили, надмогильні кам’яні плити або попадали або похилилися і позаростали бур’янами. В наступних експедиціях ми побачили ще кілька таких “жидівських окописк”, і всі вони були в однаковому стані, наче у померлих зовсім не лишилося родичів. Тепер все змінилося. Єврейський цвинтар у Старому Самборі обведений муром, усі пам’ятники встановлені рівненькими акуратними рядами, хтось за чиїсь гроші навів порядок. Нащадки, очевидно, не забули-таки тут своїх предків. Та і в інших місцях, хоча і не всюди, єврейські цвинтарі почали впорядковуватися і доглядатися. Зразу за цвинтарем починалося місто, але ми ще довго йшли, поки дісталися до центру, і аж тут вияснили, що в райцентрі є райвиконком і міськвиконком. Ми не знали біля якого саме “виконкому” чекав нас Роман. Шукаючи його, ми зустріли адміністратора кіногрупи, і він сказав нам, що режисер з оператором поїхали-таки знімати ту школу, але чи зняли чи ні, залишилося для нас невідомим, бо до наступної зустрічі з кіногрупою через місяць ми про то вже давно забули.

Романа ми знайшли у райвиконкомі, і він з кількома хлопцями пішов оглядати місто, а я з двома дівчатами, Наталею і Валею, машиною поїхали шукати наш табір. Біля самої Бережниці ми повернули до Дністра, але їхати було неможливо – дорога перетворилася на суцільне болото. Ми пересіли на КамАЗ і заїхали на ньому просто в кар’єр, який утворився в руслі Дністра після інтенсивних розробок шутру. Колись тут річка розділялася на два рукави, а тепер їх стало з десять, між якими працюють екскаватори, сновигають самоскиди. Довго ми блукали по кар’єру і заростях верболозу, поки не побачили намети на другому березі Дністра, який вже в цьому місці перейти було неможливо. Тепер наші блукання тривали в пошуках переправи. На щастя трапився ще один КамАЗ, який перевіз нас на той бік. Ми швидко відшукали намет, я якому сиділа наша “опергрупа” і різалася в карти. Пізніше виявилося, що поблизу не було ні дров, ні води, а хлопці навіть і не подумали завчасно подбати про влаштування нашого побуту.
Через годину почала прибувати решта нашої експедиції, приїхав і Петро Рубан, наш комсомольський ватажок. Знову почалася докучлива розмова про той нещасний мітинг і його наслідки. Виявилося, що справа далеко не скінчилася, а щойно починалася. Ображений директор, очевидно, потребував сатисфакції і не давав справі затухати. Рубан наполягав, щоби завтра в Турку їхали вже разом і Мирон, і Роман і давали там пояснення. Все було настільки гидко, що коли Рубан пішов, то всю розмову разом припинили, немовби тим самим знімалася вся проблема. Але каша вже заварилася, і пізніше стало ясно, що навіть ті, хто її заварив, не знали, як з неї вилізти.

Шостий день експедиції. П’ятниця, 27 травня.

Зранку був сильний туман, і вилізати з наметів ніхто не хотів. Роман і Мирон на дванадцяту мали вже бути в Старому Самборі, де мали зустрітися з Рубаном і їхати разом у Турку, але ясно було, що вони не встигнуть, бо не спішили, і ніхто їх не підганяв. Вийшли хлопці тільки об 11.30, а через півгодини ми всі рушили до найближчої дороги, щоб якось дістатися до Самбора. В тракторному причепі ми доїхали до траси і стали ловити попутну машину до міста, але нас ніхто не хотів брати. Прочекавши дві години в холодку на рюкзаках і зрозумівши безперспективність дальшого чекання, ми вирішили когось послати до райвиконкому за транспортом. Жеребок випав на мене.

Жодна машина і надалі не зупинялася, і довелося їхати на таксі. Довідавшись, з якої я експедиції, водій цілу дорогу скаржився на поганий стан Дністра, і у мене склалося враження, що йому душа болить за річку більше, аніж головному інспектору екобезпеки району.

- В те єдине місце, – казав він мені, – де колись в Самборі можна було купатися, тепер вивели каналізаційну трубу, і люди мусять їхати відпочивати десь далеко за місто.

Шофер навіть повіз мене показати, як саме виглядає та труба, але на тому місці, де колись вона, можливо, була, весело бовталися дітиська. Стався невеличкий конфуз, і назад ми вже їхали мовчки.

В райвиконкомі я зайшов до заступника голови, відрекомендувався і став просити машину. Одначе ця проблема для райвиконкому виявилася занадто складною. І їх машина була на ремонті! Голова зателефонував до райкому партії, там же завжди все є, і ніби щось пообіцяли. Чекали ту машину хвилин двадцять – нема. Дзвонимо знову.

- Та їдьте вже! Водій давно чекає. Але щоб через півгодини – назад.

- Буде зроблено!

Побігли в гараж. Шофер ліниво виліз з-під капота і почав неквапливо допитуватися, куди їхати і скільки людей треба забрати.

- Ні, – каже, – не влізуть.

- Петре, поїхали, заберемо хлопців! – звернувся він до свого приятеля.

- А де це?

- Та тут близенько, зразу за містом, – втрутився я.

- Ну поїхали!

Відїжджаючи почули, як та сама жінка щось нам кричала услід, мабуть, щоб через півгодини конче були в гаражі.

Коли ми приїхали, біля райвиконкому, як з-під землі знову вискочив Рубан в своєму костюмчику і наказав завтра о дев’ятій бути в Дрогобичі, а післязавтра звідти рухатися далі. Згідно ж з нашим планом ми мали стояти в Самборі три дні і в подальшу подорож вирушати саме звідси. Ще він сказав, що з Романом і Мироном він не побачився і із злістю заявив, що в обкомі на них будуть складені “відповідні” характеристики і надіслані на місце їх навчання, а там вже “будуть карати”. Не встигли ми нічого докладно з’ясувати, як він знову зник. Христина, звичайно, почала рюмсати, але Гаврилів її трошки заспокоїв тим, що буде захищати хлопців і на знак протесту покине експедицію, якщо будуть якісь репресії.

Поселили нас в гуртожитку технікуму механізації обліку. Місця досить, нам виділили ціле крило, а тут кімнат більше, ніж учасників експедиції, бо сьогодні ще двоє поїхали, а Мирона ж і Романа ще нема. Вони приїхали пізно ввечері – справа розкручується, і нема на то ради. Цілий вечір ми чекали Рубана, щоб не тільки обговорити лімнинську справу, але і уточнити план роботи на найближчі дні. Одначе він так і не з’явився, відай, боявся з нами зустрічатися. З райкому між тим телефонували, що ми, дійсно, завтра маємо бути в Дрогобичі, а що далі, то їм невідомо. На щастя, несподівано приїхав Орест Гармаш, наш “науковий координатор”. Зразу підняв страшний галас, розкритикував усіх, взяв усе керівництво на себе, але не розпитав докладно, яку ми маємо інформацію. Ми ж, побачивши, який він герой, вирішили, що він сам ліпше всіх знає, що нам робити, та із задоволенням переклали всю відповідальність на нього. В лімнинській справі Орест, зрозуміло, зайняв рішучу позицію. В спільній розмові ми вирішили триматися дружно, а в разі якихось репресій разом припинити роботу експедиції, повідомити про це пресу і розіслати листи майбутнім учасникам експедиції з проханням проявити солідарність. Спати пішли в доброму гуморі.

Сьомий день експедиції. Субота, 28 травня.

Ми вже звикли до плутанини у плануванні роботи експедиції і, незважаючи на те, що нам ще вчора казали їхати нині до Дрогобича, чекали команди від Ореста, бо серед безлічі керівників ми, як це завжди буває, вважали найавторитетнішим найгаласливішого. Сам же Орест, не знаючи, що робити, зранку зайнявся своєю улюбленою справою – малюванням. На цей раз він малював якісь плакати. Однак якась непевність була і в нього, бо телефонував до райкому комсомолу, та там нікого не було – вихідний. Він щось балакав за якусь Бронницю, про яку ми нічого не чули. Нарешті, Мирон згадав про записку, яку ще вчора лишив для Гаврилова Петро Рубан. Цю записку ми передавали один одному і тут же про неї забували, аж її випадково знайшов у кишені Мирон. Записка – це вже документ, а в ньому стояло, що ми, дійсно, мали бути нині о дев’ятій ранку в Дрогобичі. А вже одинадцята! Орест підняв ґвалт, ми ж щиро здивувалися, що він не знає, що нам робити. Аж тут задзвонив телефон, і ми почули, що нас вже чекають у тій самій Бронниці, про яку згадував Орест. Отже, все з’ясувалося, і всі помчали туди. Я ж послався на хворобу і лишився в місті.

Зранку я почував себе, дійсно, зле, але самому сидіти в гуртожитку було дуже нудно. Поки латав джинси було ще терпимо, але коли закінчив роботу, не зміг витримати самотності і пішов оглядати місто. В центрі мене зразу вразив специфічний запах стічних вод. Унюхуючись, як пес, швидко відшукав напрямок до його джерела. Ним виявилася місцева річка Млинівка, перетворена на гидку міську клоаку. Від річки йшов такий сморід, що довго біля неї стояти без протигазу було просто ризиковано. Я пішов за течією, тримаючись подалі від берега, щоб на власні очі побачити, як ці нечистоти втікають у Дністер, але виявилося, що Млинівка впадає не у Дністер, а у Стрвяж (Стривігор), а вже той через кілька кілометрів втікає в Дністер, і при його впадінні цей бруд вже не такий жахливий. Місцеві жителі мені сказали, що Млинівка – це, власне, не річка, а канал, який витікає з Дністра і який раніше використовувався для руху коліс млинів. Тепер же увесь Самбір помережаний стічними каналами, гейби середньоазійське місто ариками. Були колись в Млинівці і риба, і раки, і люди в ній купалися, а тепер туди йде вся самбірська каналізація, як і стічні води м’ясокомбінату та цукрозаводу. В наступні роки ми більш детально вивчили не тільки екологічну ситуацію в місті, але і ті “заходи”, які приймаються для її “покращення”. Скажімо, військова частина з військовою майстерністю замасковує скиди каналізаційних вод. Цукрозавод намагається випускати відходи свого виробництва вночі, особливо, коли падають дощі. Часом восени, коли завод працює на повну потужність, скидів так багато, що вони отруюють рибу в Дністрі, і до нас кілька разів доходила інформація, що на протязі певного дня риба плила “догори черевом”.

Дві години я вивчав місто, втомився і повернувся додому. Не маючи ніякої роботи, почав оглядати гуртожиток, в якому ми жили. З нашої половини учні кудись виїхали і залишили після себе великий гармидер. Всюди розкидані конспекти лекцій, і все на російській мові, а, судячи із списків різних відповідальних та чергових, які всюди порозвішувані, більшість учнів – галичани; рідко є східні прізвища, а російських нема зовсім.

Близько восьмої вечора повернулася група з поїздки. Враження страшні. Село Бронниця розташоване недалеко від Дрогобицького нафтопереробного заводу. 150-літня діяльність заводу створила для села небезпеку неабиякої катастрофи. За селом на вододілі розташовані сховища-відстійники відходів виробництва заводу. Таких сховищ всього шість чи сім розміром 60х60 метрів, заповнених так званим кислим гудроном. Верхній шар рідини складається з парафіну, нижчий – з води, а на самому дні осіла кислота. Коли в одне з таких “озер” кинули мішок соди, то з дна вибухнула реакція стовпом пари і газів.

Довкола сховищ розкидано трупи і скелети свійських та диких тварин. Чи вони тут самі загинули, чи люди зробили звалище? Невідомо. Але головне, що все це розташоване на горі, і, якщо колись розмиються береги, небезпечна рідина може ринути просто на село. А село нещасливе ще й тим, що біля нього утворили величезне сміттєзвалище. Отже, не дивно, що мешканці дуже зденервовані таким станом речей. Деякі люди поводилися навіть агресивно, погрожуючи присутньому керівництву заводу фізичною розправою. Група з київської кіностудії весь перебіг подій знімала на плівку. Пізніше ми розповіли про Бронницю і молдавським кінематографістам. Вони спеціально поїхали до села на зйомки і були надзвичайно задоволені знятими ефектними кадрами.

Через два роки, працюючи над звітом про експедицію, я потребував свіжішої інформації про Бронницю і спеціально поїхав до села довідатися про його екологічний стан. На той час в Галичині вже всюди були обрані нові, національно-демократичні ради. Одним з такої нової хвилі адміністраторів був і голова сільради у Бронниці, до якого завітав по інформацію. Поводився він зі мною згорда, але мене це не обходило. Я запитав про проблему сховищ гудрону.

- Ця проблема вже вирішена, – відповів голова недбало.

- Невже? – не повірив я.

- Так, ми прийняли рішення про ліквідацію сховищ!

- І хто буде виконувати ваше рішення?

- Це мене не обходить!

- Але кого ви повідомили про рішення сільради? Хтось має розробити проект заходів. Хтось має їх реалізувати. Хто виділить на це гроші?

Тут в очах голови наче появилася якась ознака роботи головного мозку. Він змішався і знову почав говорити щось про прийняте рішення, яке лежало в архіві. У таку “компетенцію” в справах управління важко повірити. Але тут нічого не вигадано. Я думаю, що в перші роки демократизації подібних людей на відповідальних посадах було багато. Припускаю, що тепер їх стало менше.

Після Бронниці учасники експедиції їздили на Стебниківський калійний комбінат. П’ять років тому там сталася велика аварія, внаслідок якої ропа хвилею ринула Тисменицю до Дністра і отруїла воду на великому його протязі. Тепер цей комбінат на реконструкції, але подейкують, що він потихеньку все ще щось скидає в річку і на то має офіційний дозвіл.

Поділившись враженнями від поїздки, ми перейшли до своїх поточних справ. У нас знову змінилася влада. На один день до експедиції повернувся Юрко Цимайло і почав керувати на свій копил. Він і слухати не хоче про припинення експедиції на знак протесту, якщо буде продовжуватися переслідування Мирона і Романа. Це для нього занадто велика жертва. Щоправда, він не проти висловлення протесту взагалі і запропонував нам написати листа на партійну конференцію. На тому і порішили.