Самбір – Верин

Початок другого тижня роботи експедиції. Неділя, 29 травня.

Звечора домовилися піднятися о 7.30, але Цимайло почав нас будити на десять хвилин раніше, виявляючи велику нервозність, чим викликав роздратування хлопців. Він, взагалі, дуже любить дисципліну, але не розуміє, що дисципліна має бути або свідомою, або з примусу. Свідомості в нас ще нема, а він не має засобів примусу. Замість того, щоб знайти якийсь компроміс або вдатися до логіки, він постійно свариться, кричить на нас, чим втрачає власний авторитет, бо його накази виконуються на другий чи на третій раз. Дорогою на двірець він весь час панікував, все боявся, що запізнимось на потяг, хоч часу було ще предостатньо. Одним словом, він поводився метушливо-схвильовано, як сільська бабця, яка вперше потрапила до міста. І то не тільки в цьому випадку. Як же все-таки прикро, коли одна-єдина особа, силою обставин поставлена на чолі колективу, своєю поведінкою постійно без усякої потреби вносить дискомфорт у людські стосунки.

У вагоні Гармаш і Цимайло періодично сварилися з будь-якого, навіть найменшого, приводу. Їхня розмова – суцільні взаємні дорікання за давно минулі гріхи і помилки. Згадувались якісь конференції, які були нездало організовані, старі образи, невиконані обіцянки, втрачені можливості і матеріальні цінності. Словом, наш звичайний базарний спосіб спілкування, коли все сказане опонентом одразу рішучо заперечується, а потім вже підшукуються перші-ліпші спростування. Очевидно, інтелігентність не приходить автоматично разом із вищою освітою.

В Дрогобичі нас чекав автобус, з якого вискочила галаслива комсомольська активістка. Вона повезла нас до райкому комсомолу, де наше керівництво радилися, мабуть, з годину, а потім ми поїхали на будівництво Стрийського водосховища. По дорозі кілька разів зупинялися пити мінеральну воду. Кругом курорти, цілющі джерела, а відпочиваючих багато, і щоб випити горнятко води, треба довго стояти в черзі. Бачили ми також, як качають нафту довкола Борислава, Якісь примітивні, споруди, певно, ще австрійських часів. Звичайно, видобуток дуже низький. Ми заїхали на нафтопереробний завод. За добу він переробляє п’ять тисяч тон нафти, з яких три – привізна аж з-під Ленінграду, а решта – з Долини і місцева.

Будівництво водосховища, на яке ми їхали, почалося в 1979 році. Водосховище мало регулювати водостік Стрия і постачати питну воду до Львова. Мета була поставлена похвальна, але не була врахована можливість негативного впливу цієї споруди на рівень і склад ґрунтових вод, які тут повсюди виходять на поверхню мінеральними джерелами. Спеціалісти з державної служби запевняли, що шкідливого впливу не буде, але гарантій ніхто давати хотів. Поки що греблю тоді допіру почали будувати, готовий був лише канал аварійного скиду води під час повені. Загальна площа затоплення – 1600 га, а довжина водосховища має дорівнювати 12 км. Воно затопить кілька сіл і ліси на схилах Карпат, про вирубку яких мова не йшла, і цілком можливо, що тисячі кубометрів деревини мали загинути під водою, як це звичайно бувало у подібних випадках в Радянському Союзі.

Карпати гори молоді, знаходяться ще на стадії формування, крім того, це – сейсмічна зона, тому існує серйозна загроза зсувів алювіальних порід. На правому березі після аварійного скиду такий зсув уже стався і завалив дорогу. Дуже добре було видно склад породи: галька, глина, пісок. Колись вода підмиє береги водосховища, схили Карпат зсунуться у воду, і ця жахлива суміш води, піску і гальки прорве п’ятдесятиметрову греблю і рине долиною вниз, несучи із собою смерть і руїну. Надії на припинення робіт були сумнівні, бо припинити – це значить визнати помилку, а за помилку можуть судити, адже вгатили в будівництво мільйони. Отож, у відомчих інтересах було триматися облудної ідеї і надалі, хоча будівництво в наступні роки йшло мляво. Коли Львіська обласна рада через два роки підняла питання про прискорення будівництва, наше Товариство виступило проти його продовження взагалі, а учасники експедиції з плакатами пікетували обласну раду з вимогою припинити будівництво. Це був перший організований виступ проти нової демократичної влади області в часи загальної ейфорії та захоплення її показною діяльністю. Акція Товариства не знайшла порозуміння і багатьма була потрактована мало не як “антинаціональна”. Не знати, як би розвивалися події, якби в державі знайшлися гроші на фінансування подальшого будівництва, але тривала економічна криза автоматично зняла питання про Стрийське водосховище.

Плануючи затопити деякі села, будівельники, певно, і не подумали про пам’ятки культури та історії. В Довгому, одному з таких сіл, знаходиться могила Корнила Устияновича. Тут він розписував іконостас у місцевій церкві і раптово помер. Ми були в цьому селі, але довго не могли знайти могили художника, бо тут є два цвинтарі. Місцеві хлопці в джинсах і футболках “Монтана” про Устияновича навіть і не чули. Не дивно, що їм не шкода свого села, вони тільки і чекали, коли ж їх, нарешті, виселять звідси і поселять ближче до міста. Старший чоловік, який ішов з церкви, показав нам дорогу. В цей день якраз були Зелені свята. До церкви прийшло так багато людей, що не всі могли в неї вміститися, більша частина стояла довкола. На нас дивилися як на чужинців, але коли дехто з нас перехрестився на церкву, люди поставилися до нас доволі приязно і охоче відповіли на запитання. Могила художника була біля самої церкви, а трохи далі – хата, в якій він помер. Ми зробили кілька знімків могили і хати, розпитали господарів, але вони мало що знали. Народна пам’ять коротка.

Вертаючися до Дрогобича, ми заїхали в Тустань. Це старовинна фортеця, побудована на скелях висотою у п’ятиповерховий будинок, що стрімко ідуть вгору від землі і справляють враження своєю загадковою величчю. Мабуть “чортів камінь” біля Спаса того самого геологічного походження. Власне, від колишньої фортеці лишилися тільки сліди – продовбані ходи, криниця, рештки муру. Народна етимологія виводить назву фортеці від “Тут стань!” Науковці ж відносно цієї назви не мають єдиної думки.

В Дрогобичі від нас відділилися Цимайло і Гармаш, які знову поверталися до Львова. Всі ми полегшено зітхнули і з легким серцем поїхали до Самбора, звідки завтра мали рушати далі вниз по Дністрі. В Самборі на двірці ми чекали якихось меліораторів, які ніби хотіли приєднатися до експедиції, але їх не було, а замість них приїхали дві симпатичні дівчини, студентки біофаку, та Василь Макарець, досвідчений турист і компанійський батяр, якого я вже бачив у Львові на дискусійному клубі в палаці культури “Будівельник”. Цілу зиму там велися несміливі дискусії з питань демократизації, гласності, свободи слова, поки на одну з них не прийшла група львівських дисидентів, яка зчинила там великий рейвах, після чого “клюб” прикрили назавжди.

В гуртожитку ми обговорили план дій на наступний етап. Оскільки за тиждень експедиція мала пройти досить велику відстань, ми вирішили розділитися на дві групи, з тим щоб одна група в перший день їхала автобусом, друга ж – ішла пішки, а на наступний день – навпаки. На третій день ми мали об’єднатися. Перспектива рухатися пішки з переобтяженими наплечниками нікому не подобалася, але найбільше незадоволення висловлював Бардадим, який весь час намагався прилаштуватися в табірну групу і фактично ще пішки з рюкзаком не ходив, хоча з огляду на його вагу це можна зрозуміти. Макарцю ж такі переходи здавалися дурницями, і хто з ним ішов, не знав біди, бо він тягнув на собі все, що можна було якось причепити до його наплечника.

Розділити експедицію було неважко, бо п’ять хіміків вже були окремою групою, але Гаврилів дав дівчатам право вибору компанії. Вони довго між собою радилися, але не прийшли до згоди, і питання вирішилося жеребкуванням. Сліпий жереб розділив хіміків навпіл, в результаті чого вони замість збиратися в дорогу звечора, як велів Гаврилів, влаштували собі вечір прощання.

Другий тиждень експедиції. Понеділок, 30 травня.

О шостій наша група була вже на ногах, але оскільки вчорашнє прощання, мабуть, сильно затягнулося, дівчата так і не зібрали свої речі. Не зважаючи на те, що часу було обмаль, дівчата не втрачали своєї душевної рівноваги – неквапливо мили зуби, милися самі і потихеньку перекладали свої речі з місця на місце. Не втрачав рівноваги і Василь – він швиденько зібрав дівчатам їхні наплечники, один навіть переклав двічі. Решта ще спала, коли ми пішли до автостанції, до якої треба було пройти пів-міста. На автобус квитків не було, бо після свят багато людей поверталися до Львова, і ми були змушені їхати потягом, сидячи на наплечниках в брудному тамбурі. У Рудках ми вийшли і далі тьопали пішки до автостанції ще кілометри з два. Автобуси ходили дуже рідко, тому замість їхати на Чайковичі, ми поїхали зразу до Сусолова. Вже звідти Гаврилів послав мене і Валентину у Чайковичі перевірити завод кормових антибіотиків.

В селі стояв специфічний запах відходів виробництва заводу, але мешканці на нього не марикували, либонь, звикли і не помічали. На заводі ми зустрілися з головним інженером, жінкою років тридцяти, яка дуже настрашилася, коли ми їй відрекомендувалися. Від душі стало її шкода, коли побачили, як різко змінився колір її обличчя від рожевого до яскраво-червоного. Як виявилося, завод терпить великі збитки через штрафи за неочищені скиди в Дністер. Останній штраф було заплачено буквально за пару тижнів перед тим після відвідин чергової комісії. Ми наполягали на зустрічі з директором і, хоч він намагався її уникнути, ми все-таки отримали можливість з ним поговорити. Розмова могла затягтися у безконечність, якби ми не поступилися своєю принциповістю. Таке бувало не раз. Відсутність власного транспорту, постійна скрута з харчами, пізніше – потреба в бензині робили нас дуже залежними від тих, кого ми мали перевіряти. Ось і тут після довгої і неприємної розмови ми взамін на запропоновану до наших послуг “Волгу” погодилися скласти акт тільки про можливість забруднення річки під час ремонту очисних споруд. Зрештою, ми і не могли довести, що “на ремонті” вони знаходяться мало не постійно. Та наші акти не мали жодної юридичної сили, але тоді ані ми самі, ані керівники підприємств про це не знали. Типовий прояв тодішнього рівня радянської правової культури. В наступні роки роки завод кілька разів міняв свою виробничу орієнтацію, аж поки, нарешті, економічна криза привела його до повного закриття, і тим вирішилося питання про забруднення ним Дністра.

На директорській “Волзі” ми поїхали у Подільці, щоб подивитися на ферму, яка стояла просто на березі. Таке явище зустрічається досить часто, і немає сумніву, що гноївка з ферм часом спускається в Дністер. Вирішити це питання можна лише перенесенням ферм із водоохоронної смуги подалі від берега, але де взяти на це гроші? Ось і тепер, оглянувши ферму, ми не знайшли явних порушень і пішли до Сусолова пішки. Недалеко від села у лісі ми знайшли наш невеликий табір, де на нас вже чекав розкішний обід. Наталя на свята їздила додому і привезла надзвичайно смачні домашні сирні пляцки. Вдалою була також і “зупа”, і друге, а на третє був чай з квітів суниць. Просто чудово!

По обіді ми вирушили до запланованої стоянки, де завтра мала відбутися наша зустріч з другою групою. Треба було пройти вісім кілометрів. Ми йшли головно вздовж Дністра, якого, правда, і не бачили, бо берегом тягнеться протиповенева дамба, поросла непролазними лабузами. Земля розорана по саму дамбу, хоч де-не-де зустрічаються таблички з нагадуванням про п’ятдесятиметрову захисну смугу вздовж Дністра, яку розорювати заборонено.

Коли ми прийшли на місце, то виявилося, що, всупереч мапі, ліс тягнеться аж за полем, далеко від берега. А сам берег урвистий і зарослий непролазними чагарями та верболозом. Довго ми вагалися з вибором місця табору, але, нарешті, віддали перевагу воді перед лісом. На невеличкій галявині між кукурудзяним полем і річкою хлопці поставили два намети – один для дівчат, а другий для себе. Спочатку нам місце здавалося не дуже вигідним, але потім обжилися і не відчували жодного дискомфорту. І пізніше я не раз мав нагоду переконатися, що не треба довго вишукувати місце для табору, треба лише, щоб близько були дрова і вода. Навіть непривітне місце з часом обживається і сприймається в поході такою самою домівкою, як і табір в більш мальовничій місцевості.

Зразу біля наших наметів у Дністер вливається Верещиця. Цікаво дивитися, як перемішуються води цих двох річок, бо Дністер каламутний від дощів у горах, а Верещиця зовсім прозора. Зустрічаючися в одному руслі, води двох річок деякий час течуть ще різнобарвними смугами вздовж протилежних берегів, але поступово границя між ними розмивається, і вода набуває однакового світло-жовтого кольору. Незважаючи на те, що вода у Верещиці видавалася досить чистою, по воду ходили до села, яке називається Повергів. Ріща, тобто хмизу, було багато на березі, але в нас не було сокири і доводилося ламати патики руками.

Вівторок, 31 травня. Повергів.

З ночі падав затяжний дощ, тому з наметів повилазили дуже пізно. По сніданку Гаврилів звелів мені йти до села за продуктами. Це дуже близько від табору, не більше одного кілометра. Перший, кого я зустрів по дорозі, був старий дід з косою.

- Слава Йсу!

- Слава навіки!

- Сільрада в селі є?

- Нє, нема. У Колодрубах.

Хотів подивитися на мапу, де ті Колодруби, і поліз за нею у польову сумку, що теліпалася у мене на боці. Але коли вуйко побачив мою сумку, набиту паперами, сильно настрашився і не схотів більше зі мною говорити. Навіть не відповів, чи є в селі правління колгоспу, а коли я спитав про церкву, сказав:

- Побачите. Я нічого не знаю, бо неписьменний, моє діло косов махати.

На цьому наша розмова закінчилася, бо дід тут же пішов далі. Та і взагалі, народ тут невелемовний. Пізніше я мав нагоду говорити з агрономом колгоспу, він теж не дуже роздебендював зі мною, але хоч відповідав на мої питання. Я цікавився головно меліорацією, чи дала вона якусь користь. Я раніше бачив на Поліссі, що часом вода в річках зовсім зникала через те, що меліораційні канали були прориті глибше дна річок. На мої конкретні питання агроном нічого не міг відповісти, але сказав, що коли задощить, то поля замокають, бо вона через дамбу через дамбу в Дністер не може стікати, а помпи, які б мали перекачувати її в річку, не працюють. Я бачив також, що шлюзами в меліораційних каналах також не користуються, і спитав про це агронома, але той і сам не знав, для чого їх тут поробили. Я був дуже здивований такою байдужістю. Очевидно, стан нашого довкілля залежить і від нашої культури.

В самому кінці села серед дерев стояла дерев’яна церква Святої Параскеви побудови 1772 року, в лепському стані, а навпроти церкви через дорогу – невиразний клуб, огороджений поламаним парканом. Обидві установи були закриті з тією тільки різницею, що клуб до вечора, а церква – назавжди, як думали ті, хто її закривав. Але наступного року церква була вже відкрита. Біля церкви стоїть високий дубовий хрест на честь 950-ліття Хрещення України. Більш значний ювілей цієї події місцева парохія в ті часи вшанувати не спромоглася. Трохи далі за церквою знайшов пару старих поховань, серед яких – могила пароха Колодрубського:

“Тутъ спочиває Петръ Ив. Павловичъ упок. 11 новембера 1888.”

Тою самою мовою було вибито напис на кам’яному хресті поруч:

“Сей паматник поставлений на мьсцы где стояла церковъ Пресв. Матеры Параскевіь до 1722 року”.

Коли я вішав нашу відозву до жителів Дністровського краю, в якій ми закликали їх стати на захист Дністра, до мене підійшов якийсь чоловік у кашкеті з дубовими листочками на тулії. Це був лісник, або побережник, як казали колись. Ось він розповів мені дуже багато цікавого. За його словами колись у Дністрі було так багато риби, що ті, хто займався її заготівлею, мали під час війни бронь від фронту. Була біла риба, соми, лящі, все. А тепер вертоліт рибоохорони літає, патрулює річку, навіть вудки забирають у рибалок, коли нерест, а риби все нема. В Тисмениці ж риби було багато до самої стебниківської аварії, бо вода в ній трохи солона і тепла, таку риба любить. Але коли воду у 1983 році “пересолили”, то риба, рятуючись, тікала вверх проти течії Дністра і Бистриці, які кишіли нею так, що просто міхами можна було набирати. Тепер інколи риба в Тисменицю заходить, але виходить, бо знову отруту спускають у річку.

Невдовзі після мого повернення в табір прибула наша друга група, але до вечора падав дощ, тому ми, нудьгуючи, сиділи по наметах. Коли, нарешті, дощ перестав, ми повечеряли, а потім у нас відбулася затята дискусія з національного питання. Я мав можливість наочно переконатися в тому, що офіційна совєцька історіографія далеко не втратила авторитету серед непосвячених, не дивлячись на критику її за необ’єктивність, і примітивну заідеологізованість, з якою вже виступали навіть самі історики. Мабуть, людині, яка не займається історією спеціально, дуже тяжко позбутися лжеістин, набутих за шкільних часів. Вона буде козиряти ними ціле своє життя всупереч логіці і посиланням на авторитети, які колись були затавровані як “буржуазні націоналісти”. Зрозуміло, що в нашій дискусії поділ на супротивників стався за мовною ознакою: україномовні проти російськомовних, серед яких були принаймні один росіянин і один українець. Однак на позиції крайнього російського шовінізму стояв не львівський росіянин Микола Медведєв, а Олександр Бутенко з Кривого Рогу. Всі вже втомилися і пішли спати, а він ще вперто демонстрував свою обізнаність із заяложеними офіційними формулюваннями, наївно сподіваючись переконати ними не менш впертого Макарця. Але збоку було видно, що обидва вони є справжні українці: ще один не встигне скінчити фразу, а другий вже кричить “Ні!” Через рік, коли експедиція вже відкрито йшла під національними гаслами і прапорами, ми не хотіли брати з собою росіян, чесно застерігаючи їх від серйозних конфліктів у колективі. Однак Бардадим і Медведєв вже говорили українською і запевняли, що їх погляди за останній рік значно змінилися. Ми взяли їх і ще одного росіянина, і вони нам не перешкоджали в нашій роботі, хоча часом і висловлювали своє несприйняття деяких наших акцій.

Середа, 1 червня. Повергів – Веринь. Середа, 1 червня. Повергів – Веринь.

На 10.50 ми мали встигнути на автобус, яким планували дістатися до Колодрубів. Як звичайно, в сільській місцевості автобуси ходять дуже рідко, тому запізнюватися було зовсім не бажано. Повставали ми близько дев’ятої і, маючи досить часу, неквапливо збиралися в дорогу – вмивалися і мили зуби, голилися і робили зачіски, розкладали свої речі на осонні для просушки. Начальник наш такими дрібницями не займався, швиденько поснідав залишками вчорашньої вечері, склав свій наплечник і почав підганяти нас, аби їли і збиралися хутчіш. Ми не звертали на його аргументи найменшої уваги – неспішно снідали і мили посуд, базікали і кепкували один з одного, затято сперечалися, хто що має нести. Найбільше базікав Макарець, але, коли шеф нагримав на нього, образився, мовляв, може зібратися за п’ять хвилин. Так воно і сталося, Василь покидав свої речі в рюкзак і був готовий раніше від усіх. Ми послали його вперед, щоб трохи затримав автобус на випадок нашого запізнення. Пізніше я переконався, що збирання завжди йде в однаковому пинявому темпі, прискорити який не можуть жодні спонукання. Тільки наочні ознаки реальної небезпеки або втрати дуже бажаних вигод мають над нами силу. Дощ має вже початися, а автобус завестися, тоді люди починають рухатися швидше. Так було і на цей раз: ми ледве встигли на автобус, бо водій не хотів нас чекати, і ми мусили бігти останні метри, щоб компенсувати попередню неквапливість.

До Колодрубів було недалеко, тому Гаврилів наказав мені, Оксані і Галі залишити наплечники в автобусі, а самім пройти правим берегом річки пішки, щоб подивитися, що там робиться в Тершакові і Липицях. Ми перейшли Дністер старенькою хиткою кладкою і довго блукали в прибережних хащах, поки не вийшли на центральну вулицю Тершакова. Це – тихенький хутірець, зелений-зелений, в якому є дерев’яна церква, закрита, звичайно, а коло неї кілька зарослих могил місцевих поселенців. Нічого цікавого ми більше не знайшли, тому пішли до Тисмениці, яку також перейшли кладкою. Вода в Тисмениці брудна, але іншого кольору, ніж в Дністрі, якась темно-сіра. На правому березі були вже Липиці. Ми питали людей, чи є риба в річці, і всі відповідали, що риба є, бо як же може бути річка без риби, але скільки тої риби, ніхто не казав певно. Чи люди розмову про рибу сприймали як недоречні жарти, чи як справжні рибалки не викривали таємниці про рибні місця, того ми не збагнули. Випадково ми зустріли в селі голову колодрубської сільради, за поведінкою якого я запідозрив, що він втік від нашої експедиції з Колодруб, а тут несподівано на неї і натрапив. Ми не стали його особливо допікати, бо екологічних порушень ми ще не зауважили. Поїхав він від нас очевидно задоволений. Потім ми зустріли дуже компанійського діда, Федь Петрович на ім’я, який охоче з нами теревенів, але мало що повідомив. За його словами, він ніколи з села не виїжджав, не воював, політикою не займався. Сказав тільки, що в селі є могила людини, яка колись загинула тут у трагічний спосіб, але хто був той чоловік і хто його вбив, Федь Петрович ясно не говорив. Я спитав, чи то не були німці і у відповідь почув:

- Та де німці!

- Росіяни?

- Та де москалі! Москалі файні хлопці!

Так ми і розлучилися з ним, нічого конкретного не довідавшись, бо дід всю розмову зводив до файних дівчат, які були зі мною, і особливо його цікавило, яка з них була моя. Певно, хотів залицятися до тої, яка була вільна. Цікаво було би з ним зустрітися і побалакати наступного року, коли мало не кожний дід освідчувався якщо не бійцем УПА, то, принаймі, репресованим.

В Колодрубах ми з’єдналися з основною групою, яка вже оглянула село і сиділа на зупинці, чекаючи автобуса на Миколаїв. Поки не було автобусу, я ходив на місцевий цвинтар дивитися, хто там похований. Нічого особливого я там не знайшов, крім того, що надписи на старих могилах зроблені штучним і потворним “язичієм”. Мабуть, тут була колись сильна громада москвофілів. Традиції москвофільства надзвичайно живучі. У наш час вони часто проявлялися в небажанні повертатися до батьківської греко-католицької віри. Коли я побував у Колодрубах через два роки, село вже було розділене на дві конфесії. При цьому більшість лишилася в православії. Оскільки церкви в селі не було, одночасно розпочалося будівництво двох церков – автокефальної і греко-католицької.

Дорогою на Миколаїв в автобусі ми почули, що минулого четверга риба плила в Дністрі догори черевом, знову хлопці лапали її міхами, але мала дуже неприємний запах. Казали, ніби самбірський цукровий завод випустив в річку відходи виробництва. Пізніше ми ще кілька разів чули про цей факт і при нагоді повідомили про це рибінспекцію, але нам якось байдуже пояснили, що це черговий замор риби з невідомих причин, без конкретного винуватця.

В Миколаєві ми довго не затримувалися, бо планували спеціально повернутися сюди до санітарного лікаря району, який, за чутками, вже прославися як активний природоохоронець. Нашим першочерговим завданням було обладнати десь в цих місцях наш табір. Водій автобусу порадив нам зупинитися біля джерела за селом Верин, і ми поїхали туди іншим автобусом.

Тепер, якщо їхати з Миколаєва на Розділ, в селі Розвадів зліва від дороги можна побачити скромний пам’ятник. Це пам’ятник Василеві Біласу і Дмитрові Данилишину, бойвикам УВО і ОУН, які були страчені за вироком польського суду через повішення. Ці дві героїчні, і одночасно трагічні постаті вповні характеризують той жертовний тип галицької молоді, що складав основу ОУН, яка в 30-ті роки не відкидала методів терору у боротьбі за незалежну Україну. Крім нападів на пошти в Городку і Трускавці Білас і Данилишин відомі участю в атентаті на Тадеуша Голувка, співробітника Пілсудського, прихильника польсько-українського зближення. Обставини затримання бойовиків досить сумні. Тікаючи від жандармів після нападу на пошту, вони дісталися до околиць села Розвадова. І бойовики, і їх переслідувачі були вже змучені до краю, і ледве пересували ноги. Недалеко на полі працювало кілька селян з Розвадова. Жандарми стали їм гукати, щоб вони затримали втікачів. Прийнявши втікачів за звичайних злочинців, селяни схопили їх і передали жандармам. Трагедією в цих обставинах було те, що ці селяни були національно свідомі українці і не допомогли б жандармам, якби знали, що вони роблять. Так принаймі нам розповідали в селі вже наступного року. У мене склалося враження, що ціле село відчуває свою провину у скоєному. Того ж року селяни своїм котштом поставили пам’ятник Біласові і Данилишину недалеко від місця тої трагічної події.

Джерело ми знайшли біля самого старого русла Дністра, яке вже перетворилося на ланцюжок озерець, що геть позаростали очеретом. Цікаво, що навіть там, де вже давно нема води, рослинність різко відрізняється від тої, яка вкриває старі береги, і старе річище дуже чітко видно з гори. Краєвид тут прекрасний, і в наступні роки експедиція часто зупинялася на цьому місці. З лівого берега тут тісно підступають відроги Гологорів і круто спадають в долину, а на правому на багато кілометрів простяглася ідеальна рівнина, покрита луками, за якими в блакитній далечині проглядається село Пісочне.

Ледь ми знайшли підхожу для табору галяву, зразу почався дощ і падав з маленькими перервами до ночі. Дрова у вогнищі горіли дуже зле, бо по-перше були мокрі, а по-друге – горіхові. Ми ледве-ледве змогли приготувати їжу, а про те, щоб підсушитись не було й мови, а речі у всіх майже повністю мокрі. Ми планували на цьому місці стояти з пару днів, і галява була для стоянки дуже придатна – суха, бо піщана і чомусь дуже тепла. Просто відчувалося, як з під землі випромінюється приємне тепло, і це враження підсилювалося надзвичайними пахощами трав, серед яких, мабуть, були чебрець та материнка, що через плюту наші біологи встановити не встигли.