Львів – Вовче – Головецько.

Перший день експедиції. Неділя, 22 травня 1988 року. Витоки.

О восьмій годині ранку зустрілися на двірці і зразу ж почали уточнювати, хто йде в експедицію, а хто тільки відпроваджує своїх легковажних знайомих. Нарахували дев’ятнадцять осіб, які були між собою майже незнайомі, здається навіть, що більшість з них і на відкритті не була. Знаючи тепер постійні проблеми із залученням учасників до пізніших експедицій, я дивуюся, як тоді без особливої агітації в експедицію їхало досить багато активних молодих людей. Хтось із керівників Товариства приніс зо два десятки червоно-білих каптуриків і, виправдовуючись за невідповідність кольорів завданням і духу експедиції, розподілив їх серед учасників. Було трохи прикро, що у Товариства не знайшлося тканини інших кольорів, але ніхто не заперечував проти такої ознаки приналежності до експедиції.

Знайомитися між собою ми почали вже у вагоні. Виявилося, що серед нас найбільше студентів, було також кілька науковців різної спеціальності, вчитель географії з чотирма учнями, комсомольський діяч і офіцер запасу, який вже почав виконувати функції завгоспа. Студенти-медики, їх було троє, мали виконувати роль гідрохіміків і гідробіологів, студенти-біологи мали займатися своєю біологією, а решта – загальною біологією.

Оскільки Товариство грошей на експедицію ще не виділило, так само як і не забезпечило обіцяною тушківкою, всі харчі, які хто мав, були переписані, оцінені для кожного в грошовому еквіваленті з обіцянкою компенсувати всі витрати з початком фінансування. Тут же, в потязі, з’ясувалося, що хтось-таки обачливо прихопив якісь баняки, сокиру; намети теж були – і власні, і громадські. Пересідаючи на іншу електричку, докупили собі ще дещо з харчів – супи в пакетах, хліб, сіль. Поступово і я переконався, що “якось воно буде”.

Десь о першій годині ми були вже в Турці. Нас зустріла кіногрупа з “Молдова-фільму”, яка знімає стрічку про експедицію, і працівники місцевого райкому комсомолу. Один з цих діячів широким жестом запросив нас до ресторану. Ми задоволено-здивовано між собою переглянулися, подумки відмітивши рівень прийому. В ресторані нас чекав накритий стіл на 25 персон, але сам обід, як для ресторану був досить скромний. Тим не менше, ми не були занадто вибагливими, вважаючи, що їмо задурно. Одначе ми переоцінили гостинність місцевої комсомолії, бо мали самі розраховуватися за обід, який коштував, як на наші можливості, недешево. Я думаю, що якби ми були ліпше знайомі один з одним, наше обурення не обмежилося би тільки здивованим похитуванням голови і втратою тільки-но здобутого оптимізму. Надалі ми вже завжди цікавилися в подібних випадках, скільки коштуватиме обід. Бувало, що нас інколи годували задурно, але, якщо платили самі, то навіть в ресторанах за обід з нас брали по одному-півтора карбованці, тобто по значно знижених цінах. Так ми вперше познайомилися з формами роботи і можливостями комсомольських функціонерів районного масштабу. Для експедиції це мало не аби-яке значення, бо саме комсомол взяв над нами шефство.

Після обіду ми поїхали автобусом в те село, недалеко від якого починається річка, по якій ми мали суходолом і водою пройти десь чи не півтори тисячі кілометрів. Річка називається Дністер, а село Середа. Тепер селу вже повернуто давню назву Вовче, але в совєтські часи без огляду на думку мешканців село було перейменовано на честь командира місцевої пограничної застави Середи, який шалів у цих місцях у роки першої совєцької окупації. В ті часи багато людей, тікаючи від переслідувань чи просто від нового лиха, намагалися перейти кордон, але цей перевертень виявися надто спритним сторожовим псом і затримував багатьох біженців. Не знаю, чи можна вірити, але вже наступного року люди казали, що Середа катував спійманих, а їх трупи кидав у студню коло левади, в самому центрі села.

В селі ми негайно приступили до роботи, тобто ходили під дощем з наплечниками вздовж берега, дивилися на купи гною, брудні потоки з ферми, що стояла просто на березі, на цистерни з аміачною водою і висловлювали своє обурення місцевій владі, а нас знімали кіно- і фотокореспонденти. Потім машина повезла нас вгору. Десь за один кілометр від витоків Дністра вона повернула назад з нашими речами, бо дорога від дощів сильно розгрузла, а ми вже пішки почалапали далі.

Самі витоки ріки виглядали досить цивілізовано. Ми сфотографувалися біля вказівки “До витоків” на згадку і спустилися до самого джерела. Все навкруги було чистенько і симпатично. Нас знову знімали на плівку – ми або пили воду, або дивилися на карту, розмістившись біля обладнаного місця для вогнища на лавках під дашками.

Трохи пізніше ми зрозуміли, що порядок тут наведено допіру перед нашим приходом. Яма для сміття була нова, і в ній лежала чисто символічно одна бляшанка. Дашок над джерелом був свіжо помальований, і я замастив собі руки, коли, посковзнувшись, намагався втриматися, щоб не впасти. Вода з джерела не текла, либонь його щойно почистили, і воно тільки-тільки почало заповнюватися.

Назад в село ми поверталися вздовж річки і зустріли селян, які пасли худобу. Тепер всі мають можливість тримати корів більше, ніж раніше, але пасовиськ не вистачає, і люди мають клопіт з колгоспним начальством, бо безтолкові корови не відрізняють траву громадську від колгоспної. Дивно одначе, що кожен пасе свою худобу сам – єдиного громадського чередника нема. Дізналися від них, що нас тут вже давно чекали, приїздило районне начальство, наказало привести в порядок витоки річки, хотіли навіть дорогу підмостити, де найбільш збита. За річку казали, що, дійсно, брудна, а ще недавно й пструги, й раки були, а тепер навіть і жабів нема. А винна в усьому хімія, бо всі добрива після дощу в річку стікають.

Вже в самому селі зустріли іншу групу людей із сусіднього села. Їх не екологія турбує, а те, що їхнє село зовсім занедбане, бо всі колгоспні кошти йдуть на центральну садибу, а у їхньому селі нема дороги, і клубу теж нема. А тут, ніде правди діти, школа велика, з інтернатом, спортзалом, але в жахливому стані – давно вже потребує ремонту. Ми там ночували, тож мали можливість роздивитися – занедбана військова казарма, а не школа. Ввечері ми ходили на танці у клубі. Молоді було багато, танцюють по-старомодному, але ансамбль досить сучасний. Трубач сам же і співає, ясно, що всі пісні наші, українські. Цікаво, що там грають-співають тепер, коли по більших містах тільки і чути, що російську попсу. Поспілкувавшись з молоддю, ми довідалися, що у селі була стрілецька могила, яка була зруйнована в 1949 році. Потім ми говорили про зростання у країні громадської активності і запрошували всіх на мітинг, який запланований на завтра, і нам обіцяли приходити, але нікого з цих людей я на мітингу не бачив.

Другий день експедиції. Понеділок, 23 травня.

Погода і надалі хмарна, інколи падає дощ. Повставали коли хто захотів, але на 9-ту всі зібралися біля їдальні, правда, даремно, бо там було закрито, аж поки голова сільради не привіз куховарку на своєму мотоциклі. Швиденько поснідали і зразу ж почали збирати людей на мітинг. Ніхто, звичайно, йти не хотів. Прийшлося ходити від хати до хати і умовляти людей, але ж більшість була на роботі. Проте, кільканадцять людей все ж таки зібралося, та ще й школярів прислали зі школи, що була зовсім поруч, то ж можна було починати. Поступово з цікавості приєдналися ще люди, кіногрупа була задоволена, тим більше, що мітинг пройшов жваво, бо наші хлопці постаралися, говорили запально, пристрасно. Від влади більше говорив голова колгоспу, парторг же відмовчувався, чим кінематографісти були особливо задоволені, їм дуже хотілося показати, що бездіяльність і безпорадність партійного керівництва є типовим явищем на ті часи. Голова ж покірно визнавав свою провину, каявся і запевняв, що зробить усе, що в його силах, тобто ферму обвалує, організує збір сміття на березі річки і т.д. Я зусртів його через шість років на витоках Дністра, де він готував зустріч для поважних гостей – горілку, смажену баранину, овочі. Я спитав його, чи він пам’ятає про експедицію і чи щось змінилося в селі з тих пір. На моє здивування він не пам’ятав нічого, ні експедиції, ні кінозйомок, ні, тим більше, своїх обіцянок. Казав тільки, що багато за цей час гостей було, хіба всіх пригадаєш. Мені ж здавалося, що той мітинг неможливо забути. Впевнений, що за всі роки совєцької влади люди вперше отримали можливість говорити вголос те, що думали, хоча не всі насмілилися цю можливість використати. Наші ж хлопці, заохочені кінозйомкою, говорили про перебудову, гласність, нове мислення, закликали до громадянської активності. Селяни слухали уважно, самі ж говорили мало, здебільшого шепотіли до вуха про голову, що в хаті має туалет, з якого все тече в річку, та про інші подібні речі, про які боялися сказати відкрито. Пізніше, правда, знайшовся один сміливець, місцевий скандаліст, який гнівно виступив проти колгоспного начальства, але вся його промова стосувалася стайні, за яку він кілька років судився із сусідом. Поступово всі виговорилися, запал згас, люди почали розходитися, тільки найбільш активні ще говорили, розбившись на купки, про свої біди та нещастя, раді, що є кому слухати.

Після обіду ми продовжили гратися в експедицію – позували перед об’єктивами, оглядали каналізаційні стоки, ферму і т.д. Тим часом наш керівник поїхав далі у Лімну, щоб підготувати місцеве начальство до нашого прибуття, забезпечити нічліг і харчування. Ми відправили з ним наші наплечники, а самі в супроводі кіногрупи пішли за водою. Місця ми проходили чудові, краєвид дивовижний – хати вже стоять подалі від води, не на самому березі, а самий берег порослий вербами, вільхами і подекуди травою.

Дорогою ми часто зупинялися, розпитували людей, фотографували церкви і хрести на подвір’ях, яких ми бачили багато. Ці хрести, як ми довідалися, ставилися в різних випадках, але їх можна поділити на дві групи. Є хрести на підсилення прохання допомоги Господа (щоб урожаю бути, щоб діточки годувалися, щоб чоловік або син з війни повернувся). Інші хрести ставилися в подяку Богові за одужання після тяжкої хвороби, за щасливе повернення з війни, заробітків. Багато з тих, хто емігрував в далеку Америку також ставили хрести, щоб залишити пам’ять про себе. На вході до церкви Пресвятої Богоридиці ми побачили пам’ятну дошку з таким надписом: “Найбільшому украіньскому поетови Тарасови Шевченкови в столїтнї роковини уродин 1814 – 1914”. Ця дошка в глибині Карпат, поставлена селянами на власні гроші, і не за ініціативою влад, як це робилося в часи більшовицької окупації, була переконливим свідченням глибокої пошани галичан до поета, якого тут шанували, певно, більше, ніж на його батьківщині.
В наступному селі одна жінка дуже довго розповідала нам про старе життя, про війну, як від німців ховали худобу, як російські літаки спалили хату і поранили матір, обстрілюючи з село з кулеметів. Село було спалене майже до тла під час радянсько-польської війни 1939 року. Переказала вона нам також і стару легенду про якогось жука, що жив десь у грубезному пні, від чого і походить назва село Жукотин. Але така назва сіл є досить поширеною і зустрічається навіть у далекій Чувашії. Не виглядає вона на українську. Спитали ми жінку також, чи не знає вона стародавніх українських пісень, і виявилося, що знає, але ми не мали часу їх записувати, тож пообіцяли приїхати до неї спеціально пізніше.

Далі ми побачили музей народної архітектури та побуту, що розмістився в старій церкві. На дверях “музею” висіла велика колодка, а стежка до нього геть заросла бур’яном. На наші запитання люди відповідали, що не знають, що у музеї є цікавого, бо ніколи в ньому не були і бажання такого не мають. Коли ж церква була, ходили кожен день, а тепер нема сенсу. Просили нас допомогти відкрити церкву, щоб хоч у неділю могли Богу помолитися, це ж бо не горілку пити, шкоди від цього не буде. Ми їм радимо самим за це боротися, а вони відказують, що писали вже до Москви і Києва, але відповідь завжди приходить на район. З району приїжджають і питають, звичайно, з відповідною інтонацією: “А нащо вам церква?” Люди ж так залякані, що навіть суворого тону бояться. Навіть, коли ми їх просили записати щось в книгу побажань, то відмовилися, прямо заявивши, що бояться. Цікаво, що ті ж люди не бояться красти у колгоспі.

Далі манджали вже без зупинок і загалом були в дорозі десь години три, подолавши за цей час кілометрів вісім. Прибували ми на нашу нову стоянку окремими групами, і жодна з них не потурбувалася про вечерю і ночівлю, всі чогось чи на когось чекали, хоча місце нічлігу нам вже призначили в якомусь двоповерховому гуртожитку. Кінець-кінцем наш завгосп розвинув бурхливу діяльність: почав всіх термосити, бігав з поверху на поверх, щось шукав, сварився, видно, сильно був голодний. За його вказівкою почали готувати вечерю на вогнищі, просто на подвір’ї.

Патиків не було, ї шукати їх ніхто не хотів. Я пішов на цвинтар і приніс звідти пару вербових гіляк і тим заохотив на пошуки вчителя зі своїми учнями. Вони принесли кілька соснових цурпалків, але все було мокре і горіло, звичайно, як мокре. Коли більшість вже повечеряла, прийшов наш керівник і доїв всю гречану кашу, не спитавшись, чи всі вже їли. Як виявилося, не всі, отож дехто лягав спати голодний.

Перші враження від групи не дуже приємні. Просту господарську роботу з власної ініціативи ніхто робити не хоче, а коли вже щось зробить, то вважає це мало не геройство. Наш керівник дивує нас своїм зовнішнім виглядом: в костюмі при краватці, гейби не в похід зібрався, а на пресконференцію. На перший погляд він людина дуже солідна, але виявилося, що дуже любить пожартувати, особливо ніби жартома виставити у невигідному світлі когось із своїх колег. Є такий тип людей з гумором за чужий рахунок. Науковий керівник, той що “педант”, це вже інший тип – бурхлива і хаотична енергія. Генерує ідею, запалюється, багато і натхненно про неї говорить, розвиває далі і знову говорить, говорить безконечно. Взагалі, неорганізованість, недисциплінованість була властива багатьом в експедиції. Запізнитися на сніданок чи на нараду, самочинно поміняти прийнятий план дій, послухатися керівника тільки після третього чи четвертого нагадування – все це було типовим явищем під час усієї експедиції, але в перші дні при відсутності дружніх відносин, які роблять людей поблажливими один до одного, це дратувало тих, хто хоч трохи привчений до порядку. Поки що не відчувається єдиної команди. Двоє з наших керівників постійно сваряться, а третій, чув, вже хоче все покинути і тікати швидше додому. Але в цей день першим втік комсомольський діяч, а за ним – науковий керівник, а двоє начальників ще лишилося.

Третій день експедиції. Вівторок, 24 травня.

По сніданку в шкільній їдальні почали збирати людей на мітинг. Мені вже набридли ці умовляння, і я пішов подивитися на сільську дерев’яну церкву. Вона стояла горбі, майже невидима за тісним кільцем ясенів, які її оточували, і я довго шукав місця, з якого б її можна було сфотографувати. Це привернуло увагу кількох селян, які почали мене питати, коли вже нарешті церкву відкриють. Виявилося, що і вони писали в різні інстанції, але місцева влада твердо займає в цьому питанні негативну позицію, в той час як в сусідньому районі декілька старих церков вже дозволили відкрити. По дорозі до місця мітингу мене знов питали за церкву, а відповідав, що ми приїхали сюди зовсім у інших справах. Приблизно так само говорили з селянами і інші наші люди, а в результаті на мітинг ніхто з селян не прийшов, бо екологічні проблеми турбували їх значно менше, ніж справи віри. Почекавши разом з нами, режисер кіногрупи почав дратуватися і вимагав від нас знову йти умовляти людей зібратися, поки нема дощу. У нього, звичайно, свої турботи, але ми все ж таки перейнялися його проблемами, та і він був, правда, дуже настирний. Отож, пішли ми знову збирати людей і на цей раз казали приблизно так: “Ходімо вже на мітинг, поговоримо про річку, а потім будемо говорити про все, що захочете”. Однак дехто обіцяв поставити питання також і про відкриття в селі церкви, толу досить багато людей зібралося.

Мітинг розпочав наш керівник у своїй звичайній манері – загальні гасла, заклики до совісті людей, оспівування земної краси і таке інше. Люди слухали з байдужими і безвиразними обличчями, а між тим в задніх рядах став помітним якийсь рух. Я підійшов ближче і з’ясував, що у двох наших хлопців, Романа Данильчука і Мирона Гончарука, виникла ідея написати листа до обкому партії з проханням відкрити церкву, зібрати у людей підписи, а потім цей лист разом з підписами відвезти просто до обкому, бо селяни не довіряють місцевій пошті. З начальства на мітингу не було нікого, крім директора школи, який одночасно був і заступником голови сільради. Голова колгоспу був на мітинг запрошений, але, мабуть, до нього вже докотилися вісті про перебіг мітингу у Вовчому, і він, не бажаючи червоніти перед об’єктивами з кольоровою кіноплівкою, кудись поїхав у колгоспних справах, яких у кожному колгоспі завжди знайдеться чимало, і то невідкладних.

Була, правда, в натовпі якась недовірлива особистість, яка уважно і підозріло роздивлялася довкола, але за весь час не вимовила ані слова. На вигляд це був типовий комсомольський працівник – акуратно підстрижений, при краватці, в добре випрасованому костюмчику. Ми з режисером почали розпитувати людей, чи не знають вони цього чоловіка, і ніхто не міг нам сказати нічого певного, але трохи пізніше нам повідомили, що це якийсь працівник райкому, але чи партії, чи комсомолу, не знати точно.

Тим часом на мітингу розпалилися пристрасті. Роман почав активно наступати на директора з докорами за необладнані туалети в школі, за загальний низький санітарний стан річки і села взагалі. Та це було би ще нічого, але він далі почав повчати директора, що тепер вже часи змінилися, змінилося і ставлення до історії. Треба було би і їхньому селі активно зайнятися вивченням історії рідного краю, створити в школі ініціативну групу, взяти на облік всі історичні пам’ятки села, деякі з яких, наприклад, хрест Шашкевича, були, як кажуть люди, зруйновані з відома директора, і розпочати роботи з їх відновлення. Треба було би, вів далі Роман, і церкву відкрити, адже церква потрібна людям, вона підтримує моральність, допомагає у вихованні дітей і т.д. І хоч це все говорилося далеко не в тактовній формі, директор терпляче слухав, але коли мова зайшла за церкву, він не витримав і сам перейшов у наступ: “Ви ще не знаєте, що то був за хрест і на честь кого він був поставлений! А церква у нас відділена від держави, їй не можна доручати виховання дітей!”. Усвідомивши, що його відчитували при учнях його ж школи, він розпалився ще більше, і справа почала виглядати дуже кепсько. Один з наших керівників став вибачатися перед директором, вибачився і винуватець цієї колотнечі, тому директор згодом трохи заспокоївся. А в цей час слово взяв кінорежисер. Він почав свою промову з теми дружби наших народів, які між собою ніколи не воювали та мали близькі культурно-історичні корені. Далі він говорив про нашу мову, яка тепер вмирає, як і ця річка, і тому ми маємо дбати і про те і про друге. Але головний мотив його виступу був такий, що культура господарювання в тутешніх селах, у порівнянні з його рідними, молдавськими, дуже низька. Добре, каже, що ви вигодовуєте свиней, але і самім не можна поводитися по-свинськи. Гірко це було слухати, але в чомусь він мав рацію, бо після дощів подвір’я в селі буквально потопали в болоті гноївки.

Тим часом лист до обкому був вже готовий, я краєм ока бачив, що люди почали під ним підписуватися. Відчулося, що настрій натовпу різко змінився. До режисера підійшла якась жінка і почала дякувати за допомогу, дослівно “за те, що Ви для нас зробили” і з свого боку обіцяла, наче від імені усіх селян, на майбутнє більше дбати за річку, не виносити на береги сміття і додержувати чистоти на подвір’ях. Не знаючи причини такої метаморфози, режисер мало не отетерів, але довго над тим не замислювався, бо його увагу привернув новий промовець – пристойно вбраний молодий селянин, який став пояснювати причини низької культури господарювання на селі. Колгоспники заробляють мало, мусять підробляти, розводячи свиней, але потрібних будматеріалів в селі купити не можна, не можна їх і привезти, якщо вони десь і є, бо дорога до села зовсім розбита. Отже, подвір’я як слід не вимощені, не огороджені, тому всюди райно, гноївка, болото. Після цієї промови загальний настрій став більш довірливим, натовп розбився на групи, в кожній з яких обговорювалася якась окрема тема. Я чув, як директор школи погоджувався з тим, що загальна культура села дуже низька, а потім зізнався, що в селі, згідно вказівки згори, перед приходом експедиції було проведено збір сміття по берегах річки, але за якихось пару днів люди знову його накидали. Отака культура! Дехто з нас ще раз вибачився перед директором, і було видно, що він не тримає на нас зла. Тепер він вже більш спокійно говорив про церкву, пояснюючи далі, що церква у нас відділена від держави, а школа від церкви, що до церкви він не має жодного відношення і що вона не повинна мати впливу на його школярів. Ми ж відповідали, що церква потрібна як запорука збереження народної культури, моральності і тому подібне.

На цьому, власне, мітинг і закінчився. Люди ж почали запрошувати нас до церкви, бо хоч вона офіційно і закрита, але вони мають від неї ключі і можуть для нас відкрити. Не всі в душі погоджувалися з таким свавіллям, але відмовитися означало б образити цих людей. Пішли ми всі до церкви, хто з охотою, а хто під примусом обставин. Церква стара, але люди підновлюють її, ремонтують по ночах, отже загальний стан її задовільний. Як тільки люди зайшли до церкви, зразу попадали на коліна, стали плакати і молитися, дорослі і діти, чоловіки і жінки, і це видовище було надзвичайно зворушливим.

Одна старенька повела мене до вівтаря і каже, що тут колись були три сходинки, як і треба було в нашій вірі, а тепер тільки одна, як у руській церкві. На вівтарі побачив стару біблію в бляшаній (!) оправі. Подивилися ми її – стара, якась ставропігійська, але чистенька, не подерта і не зашмарована. Показали нам і шафу із вбранням для священика – теж все в доброму стані. Коли я вийшов з церкви, більшість людей була уже надворі. Наш керівник Юрко Цимайло звернувся до вірних з промовою, в якій знову нагадав людям, що церква відділена від держави, а далі якось так розвинув свої думки, що врешті-решт прийшов до теми ходоків у Леніна, а потім знову перейшов до екології. Говорив він із підкресленою повагою до віруючих, але одночасно застерігав від непродуманих кроків. Натомість більш необачний Роман заявив прямо, що церкву треба відкрити і обіцяв селянам зробити все, що в наших силах. Але перед директором ще раз вибачився привселюдно за попередню нетактовну поведінку. Після цього почали потихеньку розходитися.

Нам треба було рухатися далі, і то далеченько, тому ми звернулися до кіногрупи, яка була коло церкви, але нічого не знімала, буцімто закінчилася плівка, з проханням трохи підкинути наші речі на своїй машині, але у них закінчився і бензин. Тоді ми звернулися до місцевих хлопців, пояснили ситуацію, і справа була вирішена моментально, через кілька хвилин бензин вже був. Але перед дорогою ще треба було поїсти. Ідучи до їдальні, я побачив, що наші керівники розмовляють з директором школи і з тою підозрілою особою, яка була на мітингу, (це, як виявилося, був комсомольській діяч районного масштабу, який ніби опинився в селі випадково). Видно було, що наші виправдовуються за небажаний для влади перебіг подій. Між тим Роман і Мирон вирішили поставити на листі до обкому сільрадівську печатку, бо так просили селяни. І це знову загострило ситуацію. Директор негайно обурився і гнівно заявив хлопцям, що беруться не за свою справу. Тоді Гаврилів, наш завгосп, щоб заспокоїти директора, пішов на хитрість і почав розтовкмачувати йому, що наша експедиція громадська і не може йти на конфлікт з місцевим населенням, мусить прислухатися до потреб людей. Не знаю, чи він переконав директора. Люди ж, побачивши, що на нас насідає начальство, знову скупчилися довкола, але ми їх попросили розійтись, ще раз пообіцявши зробити все, що в наших силах.

По обіді відправили речі машиною, з якою поїхав додому і Цимайло, певно, відчувши, що інцидент з церквою може мати для нього погані наслідки. За керівника лишився Гаврилів, і ми під його проводом пішки рушили далі. Зразу ж за селом почалися ліси. Річка виглядала серед них дуже мальовничо, загачена “грядами”, бистра і шумлива. Довкруги молода зелень, і це б могло викликати чудовий настрій, якби не постійно мокрі ноги. Нині, правда, дощу не було, але не було і сонця, тому трава була дуже мокра. Дорогою ми відпочивали на лоні розкішного краєвиду, коли почало виглядати сонечко, і то було так приємно, що настрій у всіх поступово піднявся і ми почали дуріти. Гори вже розходилися, і річка текла широкою долиною, посеред якої тяглася дорога, і вже не треба було скакати з каменя на камінь шукаючи вигіднішого шляху.

Перед самим Головецьком, куди ми вроздріб мандрували, усі зібралися докупи біля хреста на честь 50-річчя знесення панщини, поставленого у 1898 році. Такий хрест став великою рідкістю, а колись же їх було багато в нашому краї, та в совєцькі часи їх повсюди зносили, і, мабуть, тільки за розпорядженням місцевих влад, без спеціальної вказівки зверху, інакше б вони були знищені всі. Це була просто пошесть звичайнісінького вандалізму, ініційована якимось надобережним холуєм у запобіганні перед суворим, але малокультурним начальством. Ачей, і той хрест Шашкевича, про який ішла мова раніше, був таким самим хрестом, до встановлення якого був якимось чином причетний славетний Маркіян. Пройшло кілька років, і хрести на честь знесення панщини почали відновлюватися скрізь. При цьому доходило і до курйозів. У Берем’янах хрест поставили з датою на 1861 рік. Очевидно, нова сільська влада, не знаючи, коли була знесена панщина, спитала про це вчителя історії, а той подав їм рік знесення кріпосного права в Росії, так як про це вчили в школах цілого Радянського Союзу. Одначе пащина і крапацтво не одне й те саме і не усі знають різницю. Панщина передбачає дармову роботу селянина на пана кілька днів на тиждень, а кріпак від свого власника залежить значно більше, бо може бути проданий, подарований одним паном іншому, покараний за панським наказом фізично, навіть до смерті. У Галичині панщина була знесена 1848 року в часи “весни народів”, а особиста залежність селян від пана була обмежена ще в 1790-х роках за часів Марії Терезії та Франца ІІ.

Біля сільради нашу експедицію зустрів голова і вибачився перед нами, що не має для нас ліпшого приміщення, ніж сільрада. Отож, ми там і поселилися. Для дівчат знайшлися ліжка в кімнатах на другому поверсі, а хлопці розмістилися на підлозі у “червоному кутку”. На восьму годину була призначена вечеря в школі, де нас привітно зустрів її директор, жвавий і люб’язний, якийсь все нахвалював нам свою школу. Школа, дійсно, була чудова – новенька і чистенька, важко навіть було повірити, що тільки-но закінчився учбовий рік. Мене особливо вразило те, що жодна з парт не була пошкрябана або хоч би розмальована чорнилом, як це звичайно буває, особливо у міських школах. Це я спеціально перевірив в кількох класах, бо просто не міг повірити, що десь можуть бути такі дисципліновані і свідомі діти. Але директор хвалився іншим – сучасним обладнанням у класах, пересувними дошками, які, правда, не рухалися як треба, дитячими ліжками спеціальної конструкції, які на день перетворювалися в шафи, радіоустаткуванням і тому подібними речами. І при цьому він весь час натякав, як це все йому тяжко було діставати. Очевидно, він мав добру “пробивну” силу.

Причину надзвичайної гостинності директора ми зрозуміли, коли він попросив, щоб про його школу зняли кіно. Аж дивно, як чутки про кінозйомки бігли поперед нас. Гаврилів пояснив, що кіногрупа тепер має іншу роботу, але пообіцяв при нагоді прислати її в село при умові, що директор, виділить кіногрупі 40 літрів бензину, якого їй завжди бракувало. Директор був надзвичайно втішений.