Бендери – Олонешти

Четвер – п’ятниця, 10-11 серпня. Бендери.

Бендери відомі в українській історії тим, що тут провів свої останні дні гетьман Іван Мазепа. Коли ми ще збиралися в експедицію, хтось про це нагадав і запропонував принагідно пошукати в цьому місті якихось слідів його перебування в цьому місті. Цим та людина не на жарт перелякала якусь офіційну особу, так, ніби було запропоновано надати гетьманові звання Героя України.

Мазепа разом з королем Карлом ХІІ після поразки під Полтавою емігрував у Молдавію, яка тоді була під владою Туреччини. Його резиденція була у селі Варниця, яка тепер входить в межі міста Бендери. Тут він невдовзі і помер, але коли це сталося, досі точно невідомо, адже в літературі можна знайти різні дати. Судилося гетьманові і по смерті дістати тяжких поневірянь, бо його прах турбували не раз. Спочатку Мазепу скоромно поховали у Варниці, але козацьке військо, яке було з ним, хотіло зробити гетьманові пишний похорон і тому звернулося до шведського короля з проханням урочисто перепоховати гетьмана в Ясах. Однак достеменно відомо, що останки гетьмана остаточно опинилися у Галаці, тому лишається неясним, чи домовину перевезли з Варниці до Галацу одразу, чи перепоховання сталося двічі – спочатку в Ясах, а потім у Галаці. За шведськими джерелами відомий лише опис урочистого походу під час перепоховання. Процесія була дуже урочиста – на чолі ішли шведські і козацькі сурмачі, далі виступала козацька старшина з гетьманськими клейнодами. Домовину везли шестеро коней під охороною козаків з оголеними шаблями, а шведський король, посли інших держав, які на той час були при ньому, Пилип Орлик та Войнаровський їхали верхи слідом. Далі з похиленими прапорами ішли королівські трабанти і турецькі яничари. Похід замикала відділи козаків та юрба цивільних осіб різних національностей з Бендер та околиць. Під час перепоховання Службу Божу правив тодішній митрополит Молдови. За молдавськими літописами, турки, які невдовзі загарбали Галац, відкопали могилу гетьмана, сподіваючись знайти у ній великі скарби. Розчаровані невдачею, вони викинули знайдені кістки у води Дунаю. Сліди кургану на місці першого поховання Мазепи ще довший можна було побачити на березі Дністра, але пізніше зовсім загубилися.

Під час нашого перебування у Бендерах у нас не було часу на пошуки можливого місця поховання гетьмана. Комсомольський діяч, який був до нас приставлений, запропонував дуже насичену програму різноманітних заходів. Він, як львів’янин, знав українську мову, тому ми відчули в ньому свою людину докучали йому своїми приватними проханнями. Наприклад, хтось просив дістати квитки на потяг, від чого він буквально у розпачі, бо не міг відмовити, але і часу на це не мав, адже начальство вимагало від нього зовсім іншого.

Перший день нашої роботи пройшов досить нездало, бо відвідини промислових об’єктів та очисних споруд мали лише ознайомчий характер, а прес-конференція пройшла дуже мляво. Кіно-група хотіла щось за фільмувати, але увійшла у суперечку з місцевою владою, тому її наміри лишилися нездійсненими. Режисерові дуже хочеться підняти питання про екологічну шкоду від видобутку шутру в руслі Дністра і задокументувати на плівці серйозну розмову на цю тему, але це комусь не подобається.

На другий день автобус знову привіз нас до міста, де ми мали щось робити, але більшість нас замість роботи пішла відпроваджувати Марійку та Ірину додому. На це пішов майже цілий день. Чекаючи потяга, ми сиділи на двірці та їли кавуни. За теревенями не зчулися, як настав час прощатися і ми з жалем розлучилися з цими файними дівчатами.

Дістатися до табору з міста було дуже складно. Розгубивши дорогою один одного і пересідаючи з одної попутної машини на другу, блукаючи в лісі серед незчисленних піонерських таборів, усі страшенно змучилися і зголодніли. Напевно у кожного на думці у кожного було поїсти і добре відпочити. Але це були даремні сподівання. У кухарів плов підгорів, тому порції були буквально символічні, а відпочинок треба було відкласти до ночі, бо ми мали ще їхати на якийсь грандіозний зліт. Вражені цією звісткою, ми пересварилися з Цимайлом, бо завчасно про цей зліт нас не попередили. Але автобус вже під’їхав, тому сваритися було марно.

Цей зліт мав військово-патріотичне спрямування. Він був задуманий як велична маніфестаційна і одночасно театралізована вистава. Цимайло запевняв нас, що ми мали грати у цьому заході одну з головних ролей. Однак на місці проведення було таке стовпотворіння, що нашої присутності, мабуть, ніхто і не помітив. Ціла імпреза продовжувалася не менше двох годин, але я так і не зрозумів, що воно таке. Пам’ятаю прожектори в темряві, велетенську стелу, високі сходи до неї. На сходах – ветерани, здається були також і молоді солдати, а навколо – лави юнаків та дівчат у напіввійськових строях. Кожний підрозділ був вбраний інакше – там були представники різних видів військ, санітари, дозиметристи, водолази, парашутисти, понтонери, мисливці за лисами із своїми раціями і топографічними картами, але найбільше було невідомо кого. Спочатку був похід до стели, а потім усі стояли довкола неї і слухали ветеранів. Звичайно, усі, крім мене, бо я пішов до виноградників і вперто перевіряв, чи не визрів десь, бува, виноград. Пошуки були безрезультатними, тому я повернувся і ще довго нудьгував з цигаркою, сидячи позаду всіх на бетонованому бордюрі.

Загадковим є питання про походження назви міста. Я чув, що дехто з росіян пов’язує її зі Степаном Бандерою, бо вони здебільшого вимовляють його ім’я як "Бендера". Відповідно, ці люди вважають Бендери західноукраїнським містом. Можливо, інші мають асоціації з Остапом Бендером, хоча особисто я такого не чув. Однак, я читав, що в основі назви міста лежить персидське слово, яке означає "порт", але персів тут ніколи не було, тому, можливо, таку назву містові дали турки.

Принагідно треба відзначити, що тепер в місті є українська гімназія імені Івана Котляревського. Інша гімназія носить ім’я Олександра Пушкіна. Молдавської гімназії нема. Хотілося б, щоби українська гімназія збереглася і тоді, коли місто Бендери повернеться у склад Молдови.

Субота, 12 серпня. Бендери – Тирасполь.

В останній день перебування у Бендерах ми вже почали відверто обурюватися – дехто заорганізованістю, і а інші – неорганізованістю нашої роботи. Зранку ми мали їхати у Тирасполь, а назавтра знову повертатися до Спеї ще на якийсь грандіозний захід. Все це нам так набридло, що ми насіли на Цимайла з вимогою тікати звідси якнайшвидше. Напевно, він і сам вже втомився від усієї надмірної показухи і тому дав нам команду вантажитися у похід. Ми з радістю кинулися знімати намети, але тут з’явився запізнілий автобус. На ходу ми вирішили, що четверо з нас їдуть до Тирасполя автобусом, а решта – водою. Про Спею вже мовчали.

Юрко мав нас чекати у Тирасполі на 12-ту годину, але ми прийшли туди о 13-й. Цимайла на березі не було, та нас чекав місцевий комсомолець. Він зразу зателефонував, щоб висилали автобус, яким мали їхати десь на завод. Автобуса ми чекали дві години, а тим часом ходили до кафе їсти морозиво, пили з автоматів газировку, бо була страшенна спека. Тут же на березі нашу увагу привернув пам’ятник Суворова – на коні із високо піднятою рукою. Пізніше я бачив подібний пам’ятник цьому російському полководцю у Румунії. Він у цих місцях довго воював з турками, мав гучні перемоги і навіть заснував Тирасполь. Пам’ятника Пушкіна у місті тоді ще не було, але пам’ятник Тарасові Шевченкові був. Загадка? Ні! До 1940 р. Тирасполь був у складі УРСР і тут був Педагогічний інститут ім. Т. Шевченка.

Коли прийшов автобус, то треба було вже їхати на обід. Обідали ми в ресторані. Це був заклад досить високої категорії, і наше вбрання не зовсім пасувало до його інтер’єру. Але це ще нічого. Двоє молдаван, обидва кандидати наук, зайшли до залі босі. Цікаво було дивитися, як вони із незалежним поглядом чалапають брудними ногами по паркету і килимах. Спочатку офіціанти цього не зауважили і хлопці встигли їсти перше. Але потім був великий скандал. Коли офіціантка побачила під столом босі ноги, вона ледь не зімліла. У неї був такий вираз обличчя, ніби вона побачила за столом ведмедів. Жіночка, як тільки отямилася, негайно викликала метрдотеля, і той у категоричній формі поставив хлопцям вимогу тут же залишити приміщення. Знизавши плечима, хлопці підкорилися цій вимозі, але зробили вигляд, наче вони не розуміють, у чому вони завинили. Офіціантка ще довго була в шоковому стані і не могла нас обслуговувати. Своє обурення вона висловлювала Гавриліву, а той, з усіх сил намагаючись не розсміятися, робив великі очі, цмокав язиком та осудливо хитав головою. Він узяв усю провину на себе, мовляв, не догледів цього неподобства, але це мало рятувало ситуацію, кобіта ніяк не рішалася повернутися до своїх обов’язків. Вона була так схвильована, що при остаточних розрахунках помилилася (звичайно, не на нашу користь), а до того ж зарахувала нам і ті дві порції другого, які ті хлопці не з’їли. Це була її маленька сатисфакція.

Після обіду нас возили по заводах. Десь там нас мав би зустрічати Цимайло, але його ніде не було, тому ми просто подивилися місто, бо на самі заводи нас не пускали. На шосту годину ми повернулися на берег, де на невеличкому майданчику мав відбутися екологічний мітинг. Правда, людей зібралося дуже мало, але мітинг пройшов жваво. Місцеві жителі просто рвалися до мікрофону, і кожен з них щось вимагав від влади. "Влада" миролюбно з усім погоджувалася, але обіцяла мало, посилаючися на об’єктивні труднощі і одночасно дорікала несвідомій частині населення. Під час мітингу зі мною розмовляли двоє людей, розпитуючи про Товариство – як ми його створили і що воно робить. За їх словами, створити щось подібне у Тирасполі неможливо, бо люди зовсім пасивні, задурно ніхто працювати не буде.

На цьому мітингу збулася давня мрія молдавських кінематографістів зафільмувати виступ Гаврилова перед громадськістю. Вони привезли із собою лист на адресу Ради Міністрів Молдавії, підписаний активістами-екологістами, з вимогою стати на захист Дністра. Ярослав з натхнення прочитав лист перед натовпом своїм гучним командирським голосом, і ці кадри увійшли до остаточної редакції фільму, але ми його так ніколи і не побачили.

Після мітингу нас потягли на буксирі на якийсь "румунський пляж". Там мало бути добре місце для стоянки. Мотористи катеру, що нас тягнув, не знали, де то є, а рибалки, яких ми розпитували, давали суперечливі пояснення. Ми пройшли кілометрів 12, і мотористи почали нервуватися, бо ставало темно. Кінець-кінцем, ми зупинилися на першому-ліпшому пляжі, але виявилося, що поблизу нема води. Десь далеко на повороті річки блимали вогні, і хлопці на каяку пішли туди по воду. Вони повернулися не менше, ніж через півтори години, але ми мали трохи води на катамаранах, якої вистачило зварити манну кашу. Забувши про посланців, ми ту кашу усю і з’їли. Прийшлося їм задовольнитися лише чаєм. Щоправда, до чаю було щось солодке.

Неділя, 13 серпня. Тирасполь – Чобручі.

Село, до якого ми мали дійти, називалося тоді Чобручі, а тепер молдавською – Чобурчіу. Це село українське, але кілька кілометрів далі, на протилежному березі, знаходяться інші Чобручі, мешканцями якого є у більшості молдавани. Для походження назви сіл є кілька пояснень, пов’язані зі словом "обруч", що зовсім непереконливо, або з іменем козака Чубурча, який першим поселився у цьому місці. Однак це ім’я саме вимагає пояснення, а виглядає воно татарським або турецьким. Чобручі, так само, як і деякі інші села на нижньому Дністрі, колись мали поставляти матросів для російського флоту, за що їх сім’ям надавалися певні пільги та земельні ділянки.

До обіду малі катамарани тягнув Дмитро. Великий з причепом ішов на веслах. Там веслують четверо здорових парубків, але все одно вони від нас далеко відстали. Дмитро не може тягти усіх, він і нас ледве тягне і при цьому його двигун немилосердно коптить. Водна інспекція, яка за нами спостерігає з вертолету, нам за це дорікає і жартома обіцяє оштрафувати. Коли ми зупинилися на обід, Дмитро на боті пішов шукати бензину і його довго не було. Через годину Гаврилів велів мені його знайти, і я пішов уздовж берега на пошуки і скоро знайшов. Він займався тим, що катав на боті п’яну кампанію. У човен набилося стільки людей, що він ледве не черпав воду через борти, а в ньому були і діти. Я вжахнувся, коли побачив цю картину. Як виявилося, прогулянка була платнею за бензин, який дали Дмитрові відпочивальники, яких тут було дуже багато. По прогулянці нас обидвох частували вином, і ми ледве вирвалися з цієї гостинної компанії.

Під самими Чобручами нас спитали з берега місцеві хлопці, чи ми не зі Львова, чим ми буле немало здивовані. Як виявилося зі слів хлопців, у селі нас чекають дві дівчини-львів’янки, Оксана і Галя. Я зрадів – випадковий збіг був неможливий, це мали бути ті студентки з біофаку, яких я відпроваджував із Залісок до Львова. Вони обіцяли повернутися на початку серпня, тому я їх вже давно чекав. Багато людей змінилося в експедиції, немало було нових знайомств, які переросли у щирі стосунки, але до друзів перших днів експедиції, коли враження були найсильніші, у серці залишилися найтепліші спогади.

Село ми пройшли без зупинки і нікого на березі не бачили. Наша стоянка була трохи нижче, у місці, де Дністер розливається на два рукави. Вхід до лівого, що вужче правого і має свою окрему назву Турунчук, перегороджений порогами, між якими бурлить піною швидка вода. Ще здалеку було видно, що це місце небезпечне. Перед самими порогами на лівому березі, на кам’яних брилах під деревами стояла група людей і махала нам руками. Я вглядався у них, силкуючись пізнати серед них Оксану і Галю, але зрозумів, що їх там нема. Правда, серед людей була інша Оксана, медичка, я її зразу пізнав по коротенькій спідничці. Вона випередила експедицію і тепер чекала нас, очевидно, з представниками місцевої влади. Чекав нас також і кореспондент "Комсомольської правди", але про це ми довідалися пізніше.

Наш караван тягнув на буксирі Дмитро. Замість того, щоб заздалегідь почати розворот і пристати до берега, заходячи проти течії, він просто пішов до берега і зупинився. Як тільки катамарани були позбавлені рушійної сили, швидка течія понесла їх на пороги, що були вже перед нашими очима. Мали би ми великі неприємності, якби без команди дружно не налягли на весла і встигли пристати до берега буквально у двох метрах від порогів. Коли вже Дмитро засвоїть особливості навігації на Дністрі?

Після короткого знайомства із зустрічаючими Гаврилів послав Олега до села пошукати наших дівчат, і через годину він повернувся разом з ними. Дівчата вже втратили надію знайти експедицію і зібралися вже повертатися до Львова, хоча чекали нас тільки один день. Я зразу заопікувався дівчатами, ми нашвидкуруч обмінялися згадками про початки експедиції, щоб лише показати присутнім, що ми вже стріляні вовки, а не те, що дехто. Часу на розмови не було, бо треба було лаштувати табір. Потім була довга нарада, на якій стояло питання, як нам рухатися далі. Для повноти досліджень треба би були іти обома протоками, але розділити нашу експедицію на дві групи було складно. Вирішили, що наша, львівська, група іде Турунчуком, бо Гаврилів дуже хотів знайти козацькі могили, які гейби були на острові, утвореному протоками.

Понеділок – вівторок, 14-15 серпня. Чобручі.

У перший день перебування в Чобручах ми їздили до Слободзеї (тепер – Слобозія) на свято будівельника. Нічого цікавого на тому святі не було – усе у дусі добрих старих застійних часів, тобто парад, концерт на стадіоні, виступи передовиків соціалістичного змагання і таке інше. Хотілося би залишити для нащадків детальний опис подібних урочистостей, але у мене тільки спогад про них викликає відразу і нема сил описувати ці шаблонові свята. Безпосередньо нас стосувався лише екологічний мітинг, на якому з’явилося кілька одеських природохоронців, але, так би мовити, з різних колгоспів. Одна група входила у загальну експедицію "Дністер" і вже пройшла Турунчуком, тому нам вже не було сенсу повторювати цей маршрут, що нас вельми втішило. Друга група була якимось неформальним громадським об’єднанням, що поставило собі за мету сприяння "перебудові". У мене склалося враження про них як про звичайних демагогів. Людей на мітингу було мало, виступати майже нікому не хотілося, але ця група старалася за усіх.

На другий день знову були поїздки, але найбільше враження справила екскурсія на острів, який, так само, як і протока, називається Турунчук. Голова місцевого колгоспу привіз нас на високу гору посеред острова, з якої все було дуже добре видно навкруги. Колись цей острів був недоторканим куточком дикої природи. Як він тоді виглядав мені було тяжко уявити, бо тепер він був геть увесь розораний і засаджений кукурудзою. Коли це зробили вперше, отримали непоганий врожай, але, поступово втративши вологу, ґрунт перетворився мало не в камінь. Дощова вода на ньому не затримується і стікає у ріку. Відповідно, і кукурудза там вже не росте – у середині серпня висота її ледь сягала коліна. А оскільки хімічних добрив та гербіцидів не шкодували, то земля стала і отруйною. Єдине спасіння – знову віддати цю землю силам природи, але чи відновиться попередній стан острова, то залишається під запитанням. Але і цей вихід був неможливий, бо земля острова уже увійшла у плани землекористування і висить тягарем на господарстві місцевого колгоспу, бо об’єм поставок кукурудзи державі визначений при врахування площі острова також.

Ввечері ми плавали на протилежний берег митися, бо лазні у селі не знайшлося. Після гігієнічних процедур одна парочка вирішила пройти пороги на каяку. Вони вже розпитали місцевих хлопців, в якому місці найглибше і тепер хотіли набратися адреналіну. Гаврилів спочатку не дозволяв їм це робити, тим більше, що дівчина не вміла плавати, але вона була така надокучлива, що Ярослав махнув на них рукою. Мовляв, якщо втопитеся, то буде вам наука на усе життя.

Як тільки дівчина розмістилася на каяку, то одразу стало ясно, що вона веслувати не вміє також. Кавалер на ходу вчив, як то робиться на каяку. Пісня цієї короткої науки вони відчули вже себе цілком готовими для водного слалому і рушили на буруни. Ми з берега слідкували за ними. Видно було, що у смузі порогів є два проходи, один з яких був менш небезпечний. Однак з каяку їм було видно гірше, бо рухалися вони просто у пастку. Вода на порогах шуміла дуже сильно, але ми з остраху підняли такий галас, що на каяку нас почули і обернулися. Побачивши, як ми відчайдушно махаємо руками, вони повернули назад. Відійшовши трохи від порогів, любителі гострих відчуттів зробили нову спробу, але їх знову понесло не туди. Ми знову кричали несамовито, і вони знову повернули назад. Я думав, що вони зрезигнують зі своєї дурної забаганки, але помилився. З третьої спроби вони потрапили куди треба і на шаленій швидкості, підскакуючи на бурунах, пройшли небезпечну ділянку і вийшли на спокійну течію.

Середа, 16 серпня. Чобручі – Чобурчіу.

Обіцяний буксир не прийшов, тому ми вирушили до молдавського Чобурчіу на веслах і були в дорозі вісім годин. Може з дві годин ми витратили на пошуки води та обід. Люди тут не дуже привітні. Це я відчув ще вчора у магазині, коли розпитував людей про лазню. Можливо, на них впливає природа, бо в цій місцевості береги дикі, не окультурені. На обійстях фруктових дерев майже нема, здебільшого тільки горіхи.

Ми пройшли село і влаштували табір на пляжі біля обеліску перед Раскаєцями (тепер Рескеєць). Обеліск був поставлений на місці загибелі 11-ти вояків Червоної Армії, які у квітні 1944 року переправилися на другий берег Дністра з метою створити плацдарм для формування Дністра, так само, як це було біля Спеї. Ця спроба виявилася невдалою, але усім сміливцям посмертно було присвоєно звання Героя Радянського Союзу.

Під час короткої стоянки ми більше розважалися, вчили дівчат плавати, що не сподобалося дуже Цимайлові. Він провів з нами виховну бесіду на тему підвищення нашої активності у роботі, але ця бесіда переросла у суперечку. Я в ній участі не взяв, вирішивши раніше піти спати після важкого дня. Не встиг я заснути, як почув, що повз наш табір проходить теплохід. Передчуваючи біду, я вискочив з намету і, як виявилося не даремно. Хвилі, підняті теплоходом зірвали два спарені катамарани і я мусив скакати у воду, щоб їх рятувати.

Четвер, 17 серпня. Олонешти.

Під час сніданку дискусія про нашу активність продовжилася. Гаврилів висловив думку, що люди мало активні через організаційні недоліки нашої роботи. Керівництво експедиції не має чіткої концепції екологічної діяльності на Дністрі, не забезпечило нас чіткою програмою роботи, не визначило необхідну спеціалізацію учасників за напрямками роботи. Отож, не дивно, що люди, не маючи роботи, більше розважаються. Цимайло був з цим згідний, але було видно, що займатися організаційною роботою йому не хочеться. Він попросив Ярка записати адреси найбільш активних учасників, щоб наступного року їх знову запросити в експедицію. Почавши про це говорити, він так захопився, що почав фантазувати, як буде розвиватися експедиція у наступні роки – поступово вона перетвориться у постійно діючу інституцію із солідним фінансуванням, штатами, майном і навіть зі своїм друкованим органом, альманахом "Дністер". Він тільки не здогадався запланувати у дусі Остапа Бендера побудувати десь у мальовничому місці резиденцію експедиції під назвою "Дністровські Васюки". Слухаючи Юрка, ми потихеньку мили в річці особистий посуд, а потім розходилися у своїх справах.

В цей день ми все ще чекали, що нас будуть буксувати, але не дочекалися і мусили іти далі своїм ходом – більше на веслах, але інколи під вітрилами. Течія Дністра в цьому місці дуже звивиста, через один-два кілометри робить чергову луку, тому вітер нам допомагає тільки на окремих ділянках, а на інших більше заважає. Отож, коли повз нас проходив буксирний катер з баржею, навантаженою шутром, ми знаками попросили капітана взяти нас на буксир. Він погодився на це досить охоче, але до баржі пришвартувалися не усі – дехто відстав, а капітан чекати не міг. Тягли нас дуже довго. У певному місці матроси з баржі скочили у воду і, випливши на берег, пішли до села Пуркарь. Хоча тут лука не дуже велика, вони встигли набрати у селі знаменитого місцевого вина "Рошу де Пуркарь", а десь на баштані – мішок кавунів. Ми підібрали їх на березі, а потім цілу дорогу тільки те і робили, що пили смачне вино та їли кавуни.

Ми пройшли приблизно 40 кілометрів і дуже турбувалися долею наших друзів, які лишилися десь позаду. Там був один катамаран і бот Дмитра. Однак хвилювання було даремним, бо скоро прийшли і вони – їх підтягнув катер, на який ми чекали зранку. Табір ми влаштували на високому правому березі на великій галявині серед грубезних білявих тополь. Такі посадки (чи природні гаї) почали траплятися де-не-де вздовж Дністра вже від Бендер. Це нам полегшує паливну проблему, а нас так підсилено лякали, що у Молдові патиків не буде зовсім. Від тополь іде приємний смолистий запах, який, перемішуючись із терпким запахом верболозу, утворює у сухому повітрі своєрідний аромат, який хочеться вдихати ще і ще.

Ввечері повз наш табір пройшов катер, з якого нам гукнули:

- Хлопці! Там далі є баштан. Ідіть набрати кавунів та динь для дітей!

Дітей серед нас не було, але ми б і самі поласували лігуміною, тому на пропозицію відгукнулися. Очевидно, це був той самий баштан, з якого нам вже принесли кавунів матроси з баржі, але наші посланці його так і не знайшли. З доброзичливою командою катера та його капітаном доля нас ще зведе у самому кінці нашої подорожі, але тоді ми про них зразу забули.

Ми з Галиною рано вклалися спати на палубі нашого катамарану, а тим часом біля вогнища почалися справжні оргії, бо в Ігоря був день народження. До на долітали пісні типу "Шумел камиш", яка була у недалекі часи "фірмовою" для п’яних компаній. Коли ми вже позасинали, на катамаран прийшла заплакана Оксана і попросилася до нас. Ми їй ще вчора пропонували приєднуватися до нас, але вона боїться комарів. Сьогодні ж до неї почав чіплятися п’яний Ігор і вона не витримала його нахабства. Ми радо прийняли Оксану до себе, але комарі їй дуже докучали, вона весь час крутилася, буквально билася об палубу як риба – сама не могла спати і нам заважала. Потім почався дощ, і вона втекла назад до намету. Дощ падав усе сильніше, а Галя не мала, чим добре накритися і скоро почала бухикати. Я їй звелів лягти коло мене, і ми притиснулися одне до одного і накрилися вузьким брезентом. Це був вже не сон, але було тепло, хоч і мокро.