Строєнці – Дубосари

Віторок, 26 липня. Строєнці – Рибниця.

Зранку я встав раніше всіх і пішов наверх пити воду. Коли я вертався назад, побачив, що посеред Дністра пливуть наші "ночви" і, судячи з усього, до берега приставати не збираються. Я побіг вздовж берега за ними, маючи намір зупинити човен, але команда, яка раніше, напевне, безтурботно спала, вже почала рухатися і повернула його до берега, але все одно вони пристали на метрів 50 нижче табору. Їх було разом п’ять чи шість осіб. До пізньої ночі вони шукали фотоапарат, а потім пішли вниз за течією. Кожен з них мав чергувати частину ночі, щоб керувати човном, але через чиюсь безвідповідальність ця мандрівка ледь не закінчилася для них трагічно. Черговий на вахті заснув і човен, не маючи жодних сигнальних вогнів, мало не врізався в потужний буксирний катер, що йшов проти течії з порожньою баржею. Тільки завдяки тому, що, ніби відчувши небезпеку, прокинулася єдина на борту дівчина, чорноока симпатична Тетяна, вдалося уникнути зіткнення, яке могло привести і до людських жертв. Але про це ми довідалися пізніше, коли той недбалий черговий завинив удруге. Цього ж ранку я зауважив тільки, що вся команда човна була не в гуморі, але пояснив це собі невдалими пошуками фотокамери.

Питання зниклої тушківки муляло мене і досі, тому я зразу спитав у прибулих, чи не бачили вони її на човні. Відповідь була негативною, але я розумів, що такі дрібниці їх не хвилювали, тому почав пошуки, переконаний, що тушківка не могла зникнути безслідно. Я розштовхав на човні якогось сплюха, що загорнувшись у вітрило спав на лавці і витяг спід неї картонну коробку, яка вся розмокла настільки, що бляшанки ледь трималися купи. Я перевіз консерви до табору на каяку, який чомусь був причеплений до човна.

Коли я дістався до табору, там вже панувало невластиве для ранку пожвавлення. За своєю звичкою Цимайло велів рухатися далі без сніданку, чому не заперечував і Гаврилів, бо на березі було мало патиків. Місце вибирав я, тому почав енергійно заперечувати і на доказ своєї правоти приніс оберемок різзя, якого насмикав з плоту найближчої хати. Це переконало Гаврилова і він відмінив розпорядження Цимайла, звелівши повторити чергування недбалицям-москвичкам. Ті неохоче взялися готувати сніданок, але робили це так ліниво, що перше, ніж він був готовий, згоріли усі дрова. Я пішов до плоту вдруге, але мене присоромив якийсь вуйко, сказавши, що не годиться порядкувати на чужому подвір’ї, навіть і покиненому. Отож, сніданок настільки затягнувся, що ми вирушили в подальшу путь аж о дванадцятій годині, бо ми ще ходили на закупи і серед іншого купили п’ять пляшок олії.

Під час плавання у нас сталася небезпечна сутичка з браконьєрами. Взагалі, ми раніше не звертали особливої уваги, коли бачили, що люди ловлять рибу сітками, а такі випадки стали траплятися все частіше. Рибінспектора серед нас вже не було, а інші не хотіли конфліктувати з порушниками норм риболовлі. Однак вчорашні докори одеситів, очевидно, подіяли на Марту і вона наполягла на тому, щоб ми не обминули перших же браконьєрів, яких ми зустріли в дорозі.

Біля лівого берега двоє чоловіків нахабно серед білого дня витягали з води сітку. На докучливі вимоги Марти Гаврилів наказав нам іти до берега. Рибалки не звертали на нас жодної уваги і навіть тоді, коли Гаврилів сунув одному з них своє посвідчення, не сприйняли наших намірів серйозно. І тільки, коли переконалися, що ми не жартуємо, перейшли до погроз і брудної лайки. Правда, старший з них був стриманіший і поступливіший, але молодий вчепився в сітку обома руками і посилав нас кудись подалі, інакше він, мовляв, дістане нас з берега набоєм. Тоді Богданка заявила, що ми порубаємо сітку і взяла у свою тендітну ручку важку сокиру, що якраз лежала поруч на палубі. Аргумент був переконливий, не дивлячись на те, що ним скористалася дівчина, тому хлопець одразу випустив сітку. Гаврилів дістав свої папери і приступив до складання акту. Звичайно, ця писанина була даремною витратою часу, бо злочинці називали вигадані прізвища і адреси, і коли ми пізніше передавали сітку в рибінспекцію, там навіть не поцікавилися звідки були і як себе називали ці браконьєри.

Після цієї пригоди ми на всякий випадок трималися подалі від лівого берега, густо зарослого верболозом, бо погроза рушницею могла бути легко здійсненою. Оленку, яка в той день ішла на каяку, як завжди, тягнуло до хлопців і вона постійно підходила до берега, що надзвичайно злостило Гаврилова. Він кликав її назад, але вона ніяк не могла зрозуміти, що може їй загрожувати.

До Рибниці ми дійшли якось непомітно і, не знаючи, що його робити без вказівок Цимайла, який знову відстав, почали шукати місце хоча б для тимчасової стоянки. За цю справу взялася Богданка і дала нам вказівку пристати біля багнистого правого берега, поспіль зарослого рогозом і осокою, у місці, де зелене море рослинності дещо відступало від води. Вже через пару хвилин до нас підлетів моторний човен, з якого на берег вийшов довжелезний капітан міліції з пістолетом при боці. Ми не на жарт настрашилися, але гість чемно спитав, хто з нас старший. Виявилося, що він є одним з відповідальних за нашу перебування у Рибниці. Капітан повідомив, що нас поки що в місті не чекають, тому він рекомендував нам відпочити до восьмої години вечора, коли він за нами знову прийде. На наше запитання, де можна буде поставити табір, він відповів, що цим питанням не займався, але, подумавши, сказав, що трохи попереду є пустир, який нам може підійти.

Коли капітан від’їхав, ми усі полягали спати на палубі, адже берег був багнистий. Поспавши годину, ми вирушили шукати місце для табору, але згаданий пустир, весь захаращений сміттям, був геть не придатний для цього. До того ж, берег був завалений брилами гострого каміння і це б нам дуже заважало при розвантаженні. Поки ми міркували, що нам робити, до нас підійшли два солдати і вступили з нами у розмову. В їхню частину вже передали по рації повідомлення про прибуття експедиції, а ці хлопці, певно, були небайдужі до екологічних проблем. Вони сказали нам, що ми дуже вдало вибрали місце для стоянки – саме тут виведена під воду труба для неочищених стоків якогось підприємства. Очевидно, мався на увазі металургійний завод, найбільший в Молдові. Однак відшукати трубу в нас не було вже часу, бо повз нас пройшов буксирний катер, який тягнув решту нашої флотилії просто до центра міста. Цимайло та інші махали нам, очевидно, на знак того, що ми маємо слідувати за ними. Ми поспішили це зробити, тим більше, що із заходу на нас насувала чорна хмара і піднімався сильний вітер. Не встигли ми пройти і півкілометра, як до нас підійшов рятівний катер і відбуксував нас на рятівну станцію.

Дощ так і не зібрався і ми мали змогу без поспіху вирішити питання про місце стоянки. Всупереч нашим сподіванням, навіяним капітаном міліції, ніхто з офіційних осіб нас не зустрічав. Правда, якась пані певний час крутилася поміж нас і обіцяла влаштувати наш нічліг у гуртожитку, але мала ще спочатку додзвонитися до начальства. Начальства на місці не було і жінка якось непомітно зникла і ми її більше не бачили. Дві чи три години ми перебували у якійсь неповності, не знаючи, де нам ставати табором і як ми будемо харчуватися.

Вирішити ці проблеми в самому центрі індустріального міста по-похідному просто неможливо, тому дні перебування в Рибниці були повні безладдя та дискомфорту. Кінець-кінцем ми поставили намети на залізній палубі теплохода, переобладнаного під рятівнк станцію, а один просто на битій дорозі, а кому не стало місця в наметах, знайшли собі притулок в тісній каюті теплоходу. Вечерю ж готували на корабельному камбузі.

Середа, 27 липня. Рибниця.

Колись місто називалося Ридванець, бо було засноване молдовським боярином Ридваном. Воно розташоване по обох берегах річки Рибниці, очевидно, багатої на рибу, бо місцеві жителі здавна займалися риботоргівлею. Через це і була змінена назва міста. Це один найкрупніших промислових центрів Молдови. Крім металургійного заводу тут працюють також цукровий і цементний заводи та деякі інші екологічно небезпечні підприємства. Повітря в місті якесь сухе і ніби насичене якимось пилом, очевидно, саме це є результатом діяльності цементного заводу. Однак більш детально з екологічним станом міста ми не познайомились. Цілий день якась колотнеча – одні від’їжджають, інші приїжджають, хтось ходить по підприємствах, решта займається ремонтом човна і заготівлею продуктів. Роботи планувалося багато, а часу мало і, бігме, навряд чи ми хоч щось довели до пуття. Наприклад, наша група ходила досліджувати невеличку праву притоку Дністра. Нам сказали, що там є якийсь екологічно небезпечний об’єкт, можливо мався на увазі цукровий завод. Але чи то була не та притока (з правого берега в Дністер тут допливають дві річки), чи інформація застаріла, але нічого підозрілого на берегах потічка не було знайдено. Якби м не нарвали у закиненому саду абрикосів на компот, то ця наша прогулянка була б нічого не варта.

Ми прийшли у табір. коли там вже почався мітинг. Людей було мало, виступало само лише начальство, тому цікавого було майже нічого не було. Тільки й того, що після мітингу місцева рибінспекція жалілася нам, що місцевий рибгосп ловить у Дністрі рибу тралом. Самі вони заборонити це радгоспу не можуть, бо він має на це дозвіл, але це варварський спосіб в умовах Дністра, тому це питання треба вирішувати на більш високому рівні. Рибінспекція сподівалася, що ми їм зможемо допомогти.

А ввечері знову прощання. Від’їжджають майже всі львів’яни. Ми зібралися на катамарані своєю компанією, щоб в останній раз заспівати наших пісень, але до нас приєдналася мало не ціла експедиція. Наша згуртованість багатьом імпонує, та не всі розуміють її глибокі засади. Дехто розчаровано від нас відійшов, побачивши, що у нас тільки дві пляшки пива, інші б з ходу хотіли влитися у наш колектив, але ж ми неп просто веселі туристи, нас єнають не спільні розваги, а спільні ідеї, декому просто чужі.

В цей день крім львів’ян їхало ще багато інших. Було опівночі, але, йдучи містом, ми співали на повний голос. Так само галасливо ми поводилися і на двірці, та нас ніхто не чіпав, певно, усім подобалися наші співи. Та на пероні дійшло до "конфронтації". "Інтерфронтові", мабуть, надокучив наш націоналізм і вони завели свою пісню, московську. Ми чемно вислухали її, а далі знову заспівали наше, та тамті не стали нас більше слухати, а під гітару продовжили виконувати свій репертуар. Ми вже їм не заважали. Коли підійшов потяг, ми усі перецілувалися, завантажили речі у вагон і нас ще лишався час заспівати "Марушку". Коли здригнулися вагони і потяг тихенько рушив, ті, хто лишався, ще довго шли за ним і махали руками, а я – білою хусткою, яку щойно купив у Марти за карбованця, бо просто подарувати хустку чомусь не можна.

Четвер, 28 липня. Рибниця – Сахарно.

По сніданку ми поїхали в Сахарно дивитися монастир і водоспади. Це дуже мальовничий куточок, напевно, одне з найгарніших місць у Молдові. Та навряд чи тодішні мешканці монастиря, психічно хворі люди з лікарні, яка була розташована в колишньому монастирі, могли вповні оцінити всю красу навколишньої природи. Молдовани дуже нарікали на недоцільність використання будівель для психлікарні, їм би хотілося мати тут базу відпочинку для здорових. У принципі я їх підтримував, бо не вважав, що розкішна природа допомагає лікувати психічні недуги, хоча – хто його знає?

Після прогулянки вздовж мальовничого потічка ми пообідали на затишній лісовій галявині серед замшілого каміння дуже смачними стравами, які приготували для нас кухарі місцевого колгоспу. За обідом була відсутня одна пара – наша дівчина і молдавський кореспондент. Не з’явилися вони і пізніше. Ми не могли їх довго чекати і поїхали автобусом додому, бо треба було вже готуватися в подальшу путь.

Завантаження катамаранів стало пекельною роботою. Молдавани нас постійно забезпечують зелениною, але головно "ротундою" (болгарським перцем). Цих ящиків так багато, що ми навряд чи з’їмо той перець до кінця експедиції. Мо возимо його із собою, періодично викидаючи зіпсовані стручки, але нам приносять все нові і нові ящики. Тепер в експедиції вже багато хлопців, але працювали ми тільки втрьох – Дмитро, малий брат Насті та я.

Перед самим від’їздом з’явилася загублена парочка. Гаврилів підкликав до себе хлопця і сказав йому, що не може взяти його далі на маршрут.

- Чому? – здивувався кореспондент.

- Тому, що ви порушили дисципліну.

- А хто ви такий?

- Я начальник експедиції і відповідаю за доручених мені людей. За вас я не можу поручитися.

- А чому претензії тільки до мене? Ми ж удвох запізнилися!

- Ви відповідаєте і за дівчину. Сама б вона не запізнилася.

Хлопець пішов скаржитися до Цимайла, а дічина умовляла Ярка змилостивитися над її кавалером. Гаврилів був невблаганний, напевно в ньому грали ревнощі, але на захист кореспондента став Цимайло. Звичайно, дійшло до сварки, в ході якої Ярко вимагав розписку, що Юрко буде відповідати за цього легеня персонально.

- Не дам! – кричав Цимайло, – я командир експедиції, беру кого хочу!

- А я відповідаю за людей, гнув своє Гаврилів.

- Я теж відповідаю!

І тут раптом виплило, що саме через цього лобуря кілька днів тому ледь не сталося нещастя, коли він заснув на свому чергування під час нічного переходу. Про це нам сказала Тетяна, але на Цимайло її слова не справили жодного враження і відрізав:

- Я беру його на свій катамаран.

- Ну, і будеш мати з ним новий клопіт!

На цьому вони розійшлися.

На буксирі за потужним катером ми знову пішли до Сахарна і скоро були на місці. В селі пристати не було місця, тому ми зупинилися за околицею на крихітній галявині, яка знайшлася серед хащі колючих чагарників. Ввечері молдовани повели нас до місцевої знаменитості – самодіяльного художника, прізвище якого я забув записати, напевно тому, що в мене не було настрою, через ознаки якоїсь застудної хвороби. Крім досконалих копій Рубенса, Джорджоне, Крамського та Іванова, в просторому будинку були розвішані також оригінальні роботи: натюрморти, пейзажі та портрети. Для пейзажів була характерна зіпсована перспектива, а портрети були якісь асиметричні. Якби роботи були виконані в якійсь авангардовій манері, це би можна було видати за стиль художника, але ж він наслідував класиків. Тим не менше, усі одностайно висловили своє захоплення роботами і привід для цього давали натюрморти, які майстрові, безперечно, вдавалися. Однак я підозрюю, що молдован більше захоплювала громадянська позиція художника, який був у немилості у властей тільки тому, що підписував свої роботи латинською графікою, простіше кажучи, по-румунськи.

По поверненні мене запросив на допит Гаврилів. Він спитав, чи я купив у Строєнцях оливи.

- А як же! Аж п’ять пляшок! – відповів я.

- А де ж вона? Жодної пляшки нема!

- Не знаю, – промимрив я, хоча насправді знав, що її вибовтали оті кореспонденти, які окупували "ночви". Мабуть усі свої гроші вони витрачали на горілку, а закусювали виключно овочами, які щедро зрошували олією. Спантеличений Гаврилів відійшов від мене, чухаючи потилицю.

П’ятниця, 29 липня. Сахарно – Ципово.

По дорозі на Ципово я побачив на березі серед дерев церкву якоїсь незвичної форми з облупленими стінами і напівобваленим дахом. Я запропонував Наталі зайти в село, щоб подивитися. Село називалося Зозуляни, а мешканці його були українцями. Місцеві хлопці сказали нам, що церкву побудували вихідці із Західної України, у що тяжко було повірити. Колись вона була гарна, але архітектура явно не наша – схожа на Тадж-Махал своєю єдиною сферичною банею із суфітом, розмальованим зорями. Сфотографувавши церкву, ми провели невеличку агітаційну роботу серед молоді на тему активізації громадського життя і рушили далі.

В Ципово ми зупинилися під високою горою, на високому схилі якої зберігся скельний монастир. Берег був голий, ані води, ані патиків. За тим і другим Дмитро ходив на боті на протилежний берег. Там розташоване село Вихватинці, знамените тим, що в ньому народився російський композитор Антон Рубинштейн, автор кількох опер, серед яких найбільш відомою є "Демон", симфоній і численних романсів на слова Пушкіна і Лермонтова. У селі є музей композитора і ми його одинокими гостями в той день. Просторі кімнати були майже порожні – запам’яталися лише чорний рояль та гнуті, також чорні, крісла. Але довкола музею був великий квітник і господарі нарізали Тетяні великий букет просто-таки шикарних червоних троянд. Цей запашний букет був прикрасою нашого катамарану впродовж кількох наступних днів.

Обід готувала Тетяна. Було багато авансів, але в решті-решт кожен з нас отримав до смішного мало якоїсь загадкової страви з невизначеним, хоча і приємним смаком та запахом, хоча явно м’ясом там і не пахло. А самою капустою хіба можна наїстися? Ввечері до нас спустилися хлопці з групи "Фенікс", які ведуть реставраційні роботи в монастирі. За спільною учтою вони багато розповідали про монастир і свою роботу, але нецікаво, тому я пішов спати. Все ще почував себе не зовсім здоровим.

Субота, 30 липня. Ципово – Дубосари.

Плани на цей день були широчезні. Ми мали піти до монастиря, а потім в урочище, де начебто було недосліджене, але багате на археологічні знахідки, поле, а потім знову у Вихватинці і на довершення – запис для телебачення.

Почали зі здавалося би найцікавішого – зі зйомок, які розтягнулися на три години, але насправді нічого цікавого в них не було. Почергово Цимайло, Гаврилів і я повторювали перед камерою те, про що вже було неодноразово говорено. Після цього зав’язалася сварка між дівчатами і Цимайлом. Тон задавала Тетяна, яка знає Юрка з попередніх експедицій. Ми відстаємо від графіка вже на три дні. За попереднім планом ми мали би бути в Дубоссарах ще вчора, за молдавським нас там чекають першого серпня о дев’ятій годині ранку. А туди ще 65 кілометрів. Дівчата наполягають на тому, щоб не йти зразу до Дубоссар, а це б збільшило наше відставання практично на тиждень, бо ми вже не можемо іти далеко своїми силами через слабку течію, а буксир знайти дуже тяжко. Сьогодні ж може підтягнути теплохід, який буде тут проходити приблизно о третій годині, хоч якась непевність у тому була, що, власне, і започаткувало сварку. Після взаємних звинувачень і нагадувань про колишні гріхи, опоненти перейшли до проблем сьогодення і, не дійшовши згоди, нарешті втомилися і ми усі разом полізли вгору до монастиря на висоту до ста метрів.

Монастир дуже великий і романтичний з цілим лабіринтом келій, видовбаних у вапняковій скелі у два-три поверхи. Келії мають вікна, а також елементи архітектури і з’єднані між собою як проходом по карнизах, так і арочними проходами. З поверху на поверх можна дістатися видовбаних сходах. Бригада, яка його реставрує, налічує близько двадцяти осіб, але серед них чомусь тільки один молдаванин. Хлопці планують зробити в монастирі туристичну базу, однак робота просувається дуже повільно, бо одночасно тут працює не більше чотирьох. Здавалося, що з такими темпами вони не реставрують його до кінця свого життя, але через вісім років я довідався, що в ньому вже відновлений монастир, проводиться Служба Божа, але для туристів він відкритий.

Керівник групи реставраторів прочитав для нас дуже довгу лекцію і я дещо записав з його нарації, за правдивість якої не ручуся. Монастир був розбудований в природних печерах, які використовувалися людиною ще в кам’яному віці, про що свідчать знайдені тут камінні знаряддя праці. Приблизно у 12 ст. до РХ. у цілому фракійському світі з’явилася традиція видовбувати штучні гроти з невідомою мето. Ніби в саме в цій місцевості було чорне царство мертвих і легендарний Орфей шукав тут свою Евридіку та був скинений недругами з бескиду і вбився. Вже дома я перечитав грецькі міфи і знайшов у них, що Орфея вбили вакханки у Родопських горах і що він був похований біля підніжжя Олімпу. Ще у цих місцях поширена легенда про відбиток стопи на каменю. Десь кажуть, що це стопа діви Марії, а в інших – Геракла. Неподалік від скельного монастиря є фракійське святилище площею у півтора гектари з незрозумілими спорудами, можливо, усипальницями. Очевидно уся ця місцевість була призначена для культових цілей, але у 6-му ст.. до РХ фракійці міняють релігію і перестають використовувати культові споруди. Ще через три століття система гротів у скелі починає використовуватися для оборони. Тут гети збудували свою фортецю, яка прикривала єдиний шлях на лівий берег, який ще два століття тому був суцільним багниськом, зарослим очеретом. Пізніше фортецю опанували слов'яни, а за ними – молдавани.

З монастирем, який тут виник, пов’язано кілька легенд. В них йдеться або про нещасливе кохання, або про таємні скарби. Фінал легенд був однаковий – їх герой (нещасливий коханець, монах-бандит і фінагент) кидався головою вниз з високої кручі, а знайдені тут скарби, теж, здається, не приносили нікому щастя. Увійшов у легенду також якийсь дід Онуфрій, який добровільно охороняв монастир від злочинців від 1948 до 1954 року. З початком другої світової війни часи були непевні, монахи займалися грабіжництвом, населення теж користалося слушним моментом, тягнучи до комори все, що було можна з тих чотирьох церков, які були в монастирі. Словом, є про що розповісти довірливим туристам.

Прослухавши лекцію, ми залишили свої записи в книзі побажань, порадивши групі "Фенікс" зв’язатися з нашим Товариством. Потім ми ще трохи полазили по скелях, а Цимайло, який чергував у перший раз за цілу експедицію, спустився вниз готувати обід, але і тут до цього не дійшло. Юрко побачив теплохід і підняв алярм, щоб ми шви день збиралися в путь. Ми кинулися вниз, покидали у безладді свої речі на катамарани і тільки тому, що теплохід на кільканадцять хвилин зупинився в селі біля пристані, ми встигли зібратися. Пришвартувалися ми до теплохода теж дуже швидко, але, як виявилося, абияк. З нашого, лівого борта три недостатньо щільно з’єднані катамарани під час руху з великою швидкістю жахливо перекособочилися – їхні носи відхилилися вліво, а ближчі до борта ще й позадиралися вгору. У такому вигляді катамарани створювали величезний опір воді і вона періодично потоками прокочувалася по палубах, промочивши за кілька разів наші речі наскрізь.

Мене це дуже непокоїло і я почав шукати спосіб, як виправити положення. Проаналізувавши усю систему, скоріше безсистемність, натягнутих мов струни строп, якими катамарани були з’єднані з бортом теплоходу, я зрозумів, чому носи задерлися так сильно вгору. Один з фалів явно був зайвим, але був занадто коротким, тому тільки на нього припадала уся сила на тяги. Я взяв сокиру і вистачило одного удару по натягнутій стропі, щоб він вмить тріснув. Я не чекав такого ефекту. Катамаран рвонуло їз страшною силою так, що я перелякався, аби не обірвалася решта строп, але нічого страшного не сталося. Я стурбовано озирнувся навкруги, чи на накоїла моя авантюра більшого лиха, але на обличчях моїх друзів я не побачив жодної реакції. Після цієї "корекції" носи дещо опустилися, але все ще відходили вліво. Пізніше на зупинці, ми додатково підтягли стропи, але це мало що дало.

Такий спосіб пересування наробив нам багато шкоди. Час від часу при поворотак памуба катамарану або налізала на металевий буртик вздовж борта теплоходу або втискувалася під нього. Кутники арматури катамарану гнулися, дошки дерлися і траскали. Я мусив весь час підважувати палубу металевим веслом, намагаючись тримати її весь час під буртиком. Потоками води нам позмивало деякі речі, а ми всі були мокрі з голови до п’ят і не мали надії перебратися в щось сухе, бо ж і речі теж були так само мокрі.

Через дві години теплохід доставив нас до якоїсь турбази, а ділі ми мусили рухатися своїми силами. Після попередньої швидкості наш повільний рух згасив рештки ентузіазму до веслування. Течії вже не було, бо почалося Дубосарське водосховище, а до Дубоссар було ще дуже далеко. Ми побачили, що просуватися вперед нема жодного сенсу, доцільніше чекати нової щасливої нагоди. І тут нам дійсно пощастило. Той самий теплохід, забравши на турбазі нову групу туристів повіз їх на прогулянку у тому самому напрямку до Дубоссар. Капітан знову дозволив нам пришвартуватися і на цей раз ми це зробили вже більш ретельно і зі знанням справи. Тепер іти було саме задоволення і в нас швидко з’явився добрий настрій. Ми повилазили на палубу теплоходу і познайомилися з командою і з деякими пасажирами. Особливо пощастило мені, бо три дівчинки, котрих я фотографував на згадку, познайомили мене із своїми батьками, які почастували мене канапками і кавуном.

Так ми дійшли до самих Дубосарів і тільки кінець переходу пройшли на веслах. В місті пристати до берега не було де, бо всюди ми бачили звалища сміття і ледве знайшли більш-менш чисте місце біля водно – спортивної станції. Але тут запах громадського туалету був такий нестерпний, що у всіх навіть зіпсувався настрій. Ми поставили намети на брудному сірому піску і полягали спати у поганому гуморі. Перед сном ми з Гаврилівим обговорювали ситуацію, що склалася. Сьогодні по дорозі експедицію залишили майже усі молдавани, а завтра їде решта львів’ян. Нс залишається вісім чоловік. Плавзасобів теж вісім. Вже тепер тягли як баласт великий катамаран і "ночви". Треба якось їх позбутися. Вирішили запропонувати Цимайлові залишити їх на водній станції на зберігання.

Неділя – понеділок – вівторок, 31 липня – 1 серпня. Дубосари.

Назва міста Дубоссари походить з турецької мови (Депе сари – "жовтий пагорб"). Воно увійшло до складу Російської імперії у 1791 р. після мирної угоди з Турцією у Ясах, коли турки мали поступитися усією територією між Богом і Дністром. Місто розвивалося досить повільно, аж поки тут у 1954 не побудували першу на Дністрі ГЕС. З того часу водосховище ГЕС дуже замулилось. Йдучи по ньому, ми бачили, що по мулькому дні можна було пройти від пологого берега метрів сто аж поки вода сягала вище колін. Було якось незвично дивитися, як рибалки стоять мало не посередині водосховища і ловлять рубу на вудку. Лише на колишньому фарватері річки залишалися великі глибини. Під тиском води мул спресовувався, тому дно було достатньо твердим. Ми в цьому переконалися, коли пізніше хотіли брати проби ґрунту на дні спеціальним пристроєм. В деяких місцях береги заболочувалися, через що формувався нездоровий клімат, розводилися нетипові для цієї місцевості комахи, серед яких міг бути анофелес, збудник малярії.

Це водосховище, так само як і Новодністровське, не має шлюзів, тому ми мусимо знову перевозити катамарани та експедиційне майно за греблю машинами. Готуючись до цього, ми до обіду розбирали і пакували речі в ящики та великі парашутні сумки. Але спочатку нам треба було переправитися на протилежний берег, вздовж якого йшла дорога і був добрий спуск до води. Ми хотіли це зробити вже сьогодні. Нашу роботу перервало місцеве начальство і почало розмову з докорів, що ми прийшли зарано і це завадило організувати урочисту зустріч експедиції, яка була запланована. Виявилося також, що нас дуже чекали в селі Жора, приготували хліб-сіль, виступ фольклорного ансамблю тощо. Ми ж проминули село, буксова ні теплоходом, хоча теж хотіли побувати в тому селі, про яке нам розповідали молдовани. Від цієї неузгодженості планів і карнавального характеру, який часом набувала експедиція робилося якось прикро, але, як виявилося через кілька років, карнавальні риси мали усі революції в Центрально-Східній Європі в 1988-1990 рр. Цей феномен дослідив і описав американський історик Педрик Кені у своїй книзі "Карнавал революцій". Знайшлося в його книзі місце і для нашого Товариства та експедиції "Дністер".

У розмові з начальством домовилися, що на другий берег переправимося завтра, а нині підемо до лазні. Дорогою туди ми повішали про всякий випадок в місті об’яву про місце нашої стоянки і закупили деякі харчі. Однак помитися ми не змогли, бо в лазні зіпсувся насос. Юрко Цимайло, очевидно, занепокоєний відсутністю поповнення втратив рештки гумору. Зрозуміло, що в місті ми мали проблему з дровами для вогнища. Коли я жартома запропонував пустити великий катамаран на дрова і тим вирішити зразу дві справи, він дуже розгнівався. Його давні друзі і сподвижники підводили свого командира, бо не виконували дані обіцянки приєднатися до експедиції в районі водосховища. Один з них, Олег Бонару, найбільш активний, про якого ми чули неодноразово, проміняв, як казали, сплив по Дністрі на водний похід по озерах Карелії. Про інших взагалі не було чути, тому Цимайло вирішив поїхати довідатися більш точно про ситуацію до одного свого приятеля, який мешкає десь тут поруч. Він обіцяв повернутися завтра о десятій рано.

В понеділок чергувати припадало Наталі, хоч чергувала зовсім недавно. Дівчати залишилося лише троє, їх треба жаліти. Отож, прокинувся раніше і взявся готувати сніданок, благо, що хтось звечора вже воду приніс. На встигла ще закипіти вода, як в таборі зявилося троє бравих парубків, один з яких, одначе несміливо, запитав, чи можна приєднатися до експедиції. Я з радістю відповів:

- Звичайно, можна. А ви звідки, хлопці?

- Зі Львова!

- Зі Львова? Чудово! Ну, то ставайте до роботи.

Це, дійсно, була радість, я вже не думав, що зі Львова хтось ще приїде. Правда, хлопці були не з нашого Товариства, просто один з них вже бував у попередніх експедиціях Цимайла і добре його знав.

Юрко прийшов після сніданку, все ще не в гуморі. Навіть львівське поповнення його не втішило, може, саме тому, що львівське. Оскільки ставало ясним, що більше поповнення не передбачається, Гаврилів запропонував йому залишити великий катамаран і "ночви" на водно-спортивній станції, про що ми вже думали раніше. Цимайло аж скипів, коли це почув. Він знову почав згадувати усі кривди, які ми йому завдали, і правдиві, і примарні. Мабуть, вже всоте він нагадував Гаврилову:

- Ти памяташ, що ти обіцяв у Львові? Не тільки Гаврилів, але ми вже всі затямили, що Ярко обіцяв Цимайлові допомагати в експедиції, взявши на себе господарські функції. Ярко, як завжди, на це питання не відповідав, а ставив своє:

- Скажи, навіщо нам тягти за собою ці потвори? Відповідь зводилася до того, що при великій кількості плавзасобів експедиція виглядає солідніше і престижніше. До тогож Цимайло з гіркотою додав, що без власних плавзасобів він би зовсім тратив вплив на експедицію, бо ж не має права розпоряджатися малими катамаранами, і його було трохи жаль. Але Гаврилів стояв на свому:

- Ти знову полишаєш експедицію і примушуєш мене робити те, чого я не хочу і не можу. Я не буду тягти твої плавзасоби.

- Ти не будеш, знайдуться інші.

Інших було, правда, обмаль – Корецький та ще один москвич, журналіст Боря Норкін, який приїхав вчора, але ночував у родичів і оце тільки прийшов до нас з речами. Ситуація направду складалася так, що Цимайло мусив відмовитися від поїздки в Артек на екологічну конференцію, куди дуже хотів потрапити, і лишатися в експедиції.

Оскільки усі урочистості в Дубоссарах були намічені на вечір, ми взялися до переправи. Завантаживши речі, ми потихеньку веслували на протилежний берег, коли я помітив, що нас потихеньку, а далі все більше зносить вліво. Я дав команду лівому борту веслувати сильніше і оглянувся назад. Великий катамаран з "ночвами" на буксирі вже досить швидко зносило до греблі, просто до скиду води на турбіни. Ми підняли страшенний ґвалт, та і вони вже помітили небезпеку і веслували щосили. Сталася би велика біда, якби на допомогу не примчав рятівний катер, який швидко взяв бідаків на буксир.

Настала доволі тяжка і марудна роботи – звільняти катамарани, розбирати спарки, вантажити все це на машини, які нам надав місцевий клуб ДТСААФ, а потім то знову все розвантажувати. На все це пішло, правда, не більше двох годин. бо перевозити треба було всього лиш метрів на триста. По цьому на пішли на конференцію до міста.

Дорогою ми зустріли своїх старих друзів кінематографістів. Як завжди, зустріч була дуже радісна, бо вони ставляться до нас із великою симпатією, особливо оператор. Режисер чекав чогось особливого від Гаврилова, якого він спитав:

- Виступати будеш?

- А що я можу сказати?

- А як же з водосховищем?

- Треба спускати! – як завчений урок, відповів йому Ярко.

- Отож то! А Цимайло меле щось незрозуміле – і вашим, і нашим.

Незважаючи на показну рішучість, Гаврилів все ж таки виступати за спуск не став, бо справа з водосховищами виявилася не такою простою, як декому здавалося.

Мова йшла про обидва водосховища – Новодністровське і Дубосарське. Приклад останнього показував, що водосховища поступово замулюються і колись перетвориться у велике багнисько. Ми і самі бачили, як Дубосарське водосховище замулилося а позаростало водоростями. Наші збори не могли впливати на прийняття будь-якого рішення, але важливим було подати голос громадськості, хоча була небезпека, що громадськість може бути некомпетентною. Тим не менше, Цимайло запропонував зборам гру, зміст якої полягав у тому, що присутні нібито мали вирішувати долю водосховища, прийнявши одне з таких запропонованих рішень:

1. Нічого з водосховищем не робити.

2. Вивозити мул з дна водосховища на добриво.

3. Спустити водосховище.

Про яке водосховище йшла мова я не зрозумів, певно, малося на увазі якесь абстрактне водосховище. Більшість в залі, переважно випадкові люди, не знали суті проблеми, але зразу погодилася взяти участь в грі. Тоді людям подобалося, що хтось питає про їхню думку. Рішучість присутніх не похитнула репліка Гаврилова, який просив припинити цю несерйозну забаву. Гра продовжувалася, поки не поступила пропозиція спочатку вивчити процеси, які відбуваються на водосховищі. Цимайло включив цю пропозицію до списку можливих рішень і аж тоді стало ясно, що треба вивчати наслідки усіх запропонованих варіантів. В залі настало замішання, між присутніми виникли локальні суперечки. Щоб уникнути безладдя, Цимайло настояв на голосуванні, але, коли його провели, виявилося, що за кожний з варіантів проголосували одинці, а решта утрималася.

Гра явно не вдалася, почалися нові виступи, при чому голос забрали вже спеціалісти. Представники ГЕС доводили, що обидва водосховища приносять велику користь для екології плавнів у гирлі Дністра. Через малосніжні зими, весняні повені стають недостатніми для затоплення усієї поверхні плавнів і це шкодить гніздуванню водних птахів, багато видів яких вже зникають і тому занесені у Червону книгу. Інші казали, що у мулі на дні водосховища залягли відклади солей від часу Стебніковської аварії у 1983 році, коли в Дністер потрапили сотні кубометрів солоної ропи. При спуску водосховища солоний мул наробить великої шкоди господарству. Такий погляд був помилковим, бо мул вже не міг бути змитим водою, бо вже спресувався під її товщею. Була також висловлена думка, що водосховище на досягло ще рівня динамічної рівноваги, тому поки що зарано говорити про його вплив на середовище. Були ще інші виступи, яких я зрозумів, що не нам вирішувати такі складні питання, де поєдналася екологія і економіка. Я поділився своїми думками з Гавриловим, він погодився зі мною забрав голос. Він заявив, що вирішити проблему водосховища не в наших силах, ми можемо її тільки поставити перед фахівцями і вже від них вимагати прийняття розумного рішення. При цьому він згадав про доповідь голови райвиконкому, присвячену екології, в якій про водосховище навіть і не було згадано при тому, що доповідач прекрасно цю проблему розуміє, що було видно з відповідей на запитання до нього, але не має сміливості підняти її на належний рівень. Таким чином, вів далі Гаврилів, усе залежить від рівня відповідальності місцевої влади, її готовності захищати інтереси людей. Після усього хаосу, який панував довкола до того, виступ Гаврилова знайшов розуміння, його навіть підтримав кишинівський професор, Голова комітету захисту Дністра.

Після зборів обговорювалося питання про допомогу місцевих влад у постачанні експедиції. Ще в Сороках якийсь працівник комсомолу, призначаючи нам точну дату прибуття в Дубоссари, ретельно записав. Що саме ми потребуємо і обіцяв все це для нас підготувати. Такою завбачливістю ми були вражені і чекали в Дубоссарах на особливу гостинність, але той діяч нікому нічого не переказав і сам нічого не зробив, та і взагалі нам на очі не показувався. А голова райвиконкому, покритикований недипломатичним Гавриловим, говорив на цю тему сухо, хоч ніби щось і обіцяв. Молдавський професор просив його на ображатися на Гаврилова і допомогти нам з бензином. Для нас головною проблемою був саме бензин і ми дістали його пізніше, але без допомоги цього голови. Коли нас привезли на машині до табору, там нас вже чекали дві нові львів’янки, студентки медінституту, які прихали на зміни команді Бардадима. Вони виявилися дуже співучими і коли Володя, один з новоприбулих хлопців після вечері виніс гітару, у нас почалися співи. Співали популярні тоді туристські пісні, Висоцького, Окуджаву і подібне. Цимайло сидів біля вогнища і уважно слухав, а якщо хтось заважав – сварився. Раніші я якось не помічав у нього особливої любові до пісні, але через десять хвилин все стало ясно. Коли дівчата заспівали наші пісні, Юрко підвівся і пішов геть.

Середа, 2 серпня. Іванче – Старий Оргеїв.

У вівторок ми поїхали до Іванчого. Зразу нас повели у музей народної творчості, а після цього просто на ґанку музую відбувся концерт фольклорних ансамблів. Концерт як концерт, яких я наслухався чимало і які взагалі мало кого вражають особливою майстерністю виконавців. Але ось наперед вийшов дід з губною гармонікою. Він приклав інструмент до губ і ми стали свідками великого дива. Перед нами звучав справжній оркестр. Гармоніка була не звичайна, а якась особлива, бо дуже груба, але і техніка артиста була досконала. Як він досягав ефекту звучання кількох інструментів, залишилося поза межами мого розуму. Дідусь виконав кілька народних мелодій, а потім дві класичні речі, якісь варіації на угорські мелодії – "Угорську рапсодію" Ференца Ліста і ще щось. Не тільки я, але і усі присутні, серед яких були якісь іноземні гості, були надзвичайно вражені – виконання було феноменальне. Ні до того, ні після того я нічого подібного не чув.

Далі було багато розмов з місцевими діячами. У культурно-історичному плані це був дуже багатий район. На 290 гектарах тут розташовано безліч різних див, але щоб їх дослідити і окультурити треба дуже багато грошей. Отже, постає одвічна проблема нашого буття: "Де взяти гроші". Побіжно, однак, відзначу, що влада жалілася на дуже низьку активність місцевого населення в громадській роботі, як культурологічній, так і екологічній. Ми нічого не могли порадити, бо такої проблеми в нашому Товаристві не було. По обіді на обмежені кількість осіб, в результаті чого дві особи лишилися голодними, ми поїхали в Старий Оргеїв.

На великому півострові у вигляді дуже довгого язика, утвореного річкою Реут з крутими берегами, достоту такому самому, як Джурині, розмістився давній скельний монастир. Тут же можна побачити гарну церквицю пізнішої побудови, рештки гето-дакської фортеці та руїни турецької лазні. У середні віки тут було місто, яке вважається серцем Молдови. В цей день церква була зачинена, ми не могли подивитися, як вона виглядає в середині, але в монастирі побували. Він не є великий, але цікавий тим, що повністю видовбаний у скелі, зовсім без мурованих стін, як це бувало в інших місцях. В одній з келій я побачив на стелі викарбувані солярні знаки у вигляді кола з позначеним центром по середині і свастику – наука Арбута не пішла даремно для мене. Взагалі увесь півострів виглядає дуже мальовничо – урвисті береги, з одного боку за річкою барвисто-зелена низина, а з другого – високі гори, які майже зімкнутим колом оточують і півострів і рівнину.

Після екскурсію ми ще зупинилися подивитися на Реут в іншому місці, де він, за словами молдован, настільки брудний, що риба жити в ньому не може. Підійшовши ближче до води, ми зрозуміли, що, дійсно, риба тут не виживе, але у темно-коричневій вони купалися два десятки хлопчаків і мали від того велике задоволення. Ми дивилися на них із жахом. Але річка має здатність само очищуватися, якщо припинити брудні стоки. Сподіваюся, що економічна криза у Молдові привела до очищення Реуту, але також і до втрати робочих місць для місцевого населення.

Ввечері Наталя з Цимайлом поїхали до Оксентего на сільський схід. Там вони мали також розібратися з керівництвом рибгоспу, який ловить рибу тралом. Очевидно, поїздка закінчилася нічим, бо я про той трал вже ніколи не чув. Поки вони їздили, я мав нагоду познайомитися з новенькими дівчатами. Нині до нас приєдналися ще дві. Вони з етнографічної секції нашого Товариства, свої люди, хоч я з ними і не був раніше знайомий. Тепер знову в експедиції переважають львів’яни, формується нова тепла компанія, бо усі дівчати поводяться дуже активно. Особливо моторна Марійка, яка зразу по прибутті заходилася чергувати.