Дубосари – Бендери

Четвер, 3 серпня. Дубосари – Криуляни.

На десяту ми мали бути в Криулянах, це кілометрів на дванадцять нижче за течією. Ясно було, що не встигнемо, але, тим не менше, Цимайло нас підганяв і, взагалі, як завжди у таких випадках, вносив непотрібну нервозність. В результаті знову речі поскладали абияк, тобто у безладді, а потім на зупинці не могли знайти найнеобхіднішого. Закопчені баняки, сокири, цукор, халва, цибуля, брудні кухонні рукавички, розідрані пакети концентратів могли опинитися в одному міху, мармоляда, крупи, приправи, інструменти, порожні пляшки, шматки для миття начиння – і іншому, а в кожному – брудний індивідуальний посуд. Гаврилів все хоче підписати мішки, щоб знати, що куди класти, але все не виконає свій задум – чи часу нема, чи забуває, але це було би, дійсно, доречно. Що ж стосується індивідуального посуду, то усі намагання привчити нас тримати його при собі були марні. Також є маса брудного зайвого посуду, бо при від’їзді його майже ніхто не забирав додому, бо коштував він тоді копійки. Як тільки ціни стали відповідні, різко скоротилася кількість забутих мисок і горняток. Правда, користь від зайвого посуду є, бо ним, звичайно користуються гості, але по використанні не миють. Щоправда, це інколи роблять деякі старанні чергові. Одного разк Гаврилів заявив нам таке:

- Шановне товариство! Склад експедиції постійно міняється, але поганий звичай лишати свій посуд при кухні передається від групи до групи немов за естафетою. Я підозрюю, що ветерани говорять новеньким приблизно так: Гаврилів буде говорити, щоб ви тримали посуд при собі, але ви не робіть цього, а свій посуд лишайте немитим на кухні.

Ми оцінили гумор нашого адмірала, але надалі все залишалося так, як було, хіба що посуд стали мити зразу по їдженні.

До Криулян ми йшли на веслах. Течія після греблі вже була, а це вже добре. Якби нам не заважав вітер, то десь на дванадцяту ми би могли бути в селі, а так прибули тільки о першій. Просто на березі була організована бесіда на екологічну тему з пляжниками, яких тут було багато з усіх кінців країни. Я запам’ятав одну ленінградку, яка в Криулянах відпочиває щорічно і тому зацікавлена у чистоті Дністра. Вона довго розпитувала нас про Львів, експедицію, наше Товариство, а потім вона розповідала щось про себе. І було в тій розповіді щось цікаве, бо ми довго сиділи з нею на піску і розмовляли, але я вже забув, про що саме. Ввечері на зборах у клубі вона теж активно виступала, а місцеві жителі відмовчувалися. Як завжди емоційно говорив Мірча Подару, керівник молдавської наукової групи, яка час від часу приєднуються до нас із своєю пересувною гідрохімічною лабораторією. Взагалі, від Молдавії до нас майже кожен день хтось приїжджає, а хтось від’їжджає, пройшовши з нами один або два переходи. От нині вже поїхав Боря Норкін, про якого ми багато чули і мали надію, що він з нами буде довше.

Назву села Криулянии молдовани пояснюють дуже оригінально. У них є легенда про романтичну любов парубка Кріу і дівчини Ляни, яким батьки не дозволили одружитися. На знак протесту молоді люди кинулися в Дністер і втопилися. Опечалені батьки посилилися на цьому місті і започаткували село. Насправді ж першими поселенцями тут були українці і хтось назвав село Кривляни. Можливо мешканці села дуже полюбляли кривитися. Такого типу назви зустрічаються вздовж українського Придністров’я доволі часто – Добрівляни, Нагоряни, Придністряни та інші.

П’ятниця, 4 серпня. Криуляни – Вадул- луй-Воде.

По сніданню Цимайло почав збирати групу на впорядкування джерела десь далеко за селом, і мало кому вдалося уникнути участі в цій акції, бо Юрко був дуже наполегливий. Я відмовився тим, що маю закупляти продукти. Отже, я залишився в таборі, а коли звільнився, взявся за свій щоденник, та довго над ним не мучився, бо в небі щось заторохкотіло і невдовзі в таборі приземлився ґвинтокрил. Оскільки начальства не було, гості повели розмову зі мною. Це були працівники водної охорони, а з ним – журналіст провідної центральної газети. Вони запропонували мені злітати з ними в Рибницю, де сталася якась біда, в результаті якої потруїлася риба. Я із задоволенням погодився, бо ще ніколи не літав вертолетом.

Цікаво було дивитися на землю з висоти пташиного польоту і пізнавати місця, якими нещодавно проходили, але ми зрізали шлях і летіли більше не над Дністром, а над суходолом. Зразу ми приземлилися у Рибниці, де нас чекав ще один вертоліт, а потім полетіли разом з ним у якесь село, де сталася та біда. На місці вже були представники влади і керівництво тутешнього колгоспу. А сталося ось що. Дві тисячі кубічних метрів гноївки одного з резервуарів при великій товарній фермі якимось чином витекли у маленький потічок, а далі ця отруйна маса потрапила в притоку Дністра і знищила більше, ніж півмільйона одиниць риби. Ми приїхали трохи запізно і картина була зовсім не така жахлива, якою б її можна було уявити на підставі складеного раніше акту. Потічок тепер виглядав досить чистенько, а на березі річки лиш де-не-де видно в корчах дохлу рибу. Кореспондент газети, щоб виправдати свою поїздку, згріб патичком трохи тої риби докупи і зробив знімок, який потім був надрукований у газеті. Голова колгоспу вини не визнає, відповідальності нести не бажає. За його словами, дощі розмили обвалування резервуару, і трохи гноївки, дійсно, витекло у річку. але риба подохла зовсім не від того.

Роздивившись довкола на місці, я так собі подумав, що прорвати обвалування аж ніяк не могло, бо дощів давно не було. Напевно, колгосп періодично спускав гноївку в потічок, як це звичайно буває в багатьох місцях, але на цей раз дещо перебрав звичайну норму і риба потруїлася. З цією гноївкою просто біда, і біда загальна. На більшості ферм гній з-під худоби змивається водою, потім ця маса зберігається у величезних ямах і нібито використовується як добриво, але насправді на поля її вивозять дуже мало, та і робити це у великих масштабах теж не можна, бо інакше у сільгосппродуктах буде надлишок нітратів. Отож, в багатьох місцях гноївка кінець-кінцем різними шляхами потрапляє у Дністер. Особливо зручно робити скиди гноївки в річки під час великих дощів, а найліпше – під час повені. Це такий технологічний "секрет" наших господарників.

У цьому випадку справу передали прокуророві, але мені не віриться, щоб голова був притягнутий до відповідальності. Навіть якби були безперечні докази вини, відшкодувати збитки у кілька сотень тисяч карбованців він би аж ніяк не зміг, хіба би був покараний по партійній лінії. Коли ми прилетіли назад, табір вже знявся, і я доганяв свій катамаран, розпізнаючи його згори по "фані". Перехід в цей день був дуже великий, на веслах йшлося надзвичайно важко і на місце стоянки ми прийшли у повній темряві голодні і злі. Ставити намет вже не було сили, тому я вирішив спробувати ночувати просто неба на палубі катамарану.

В наступні роки я спав на палубі дуже часто, інколи навіть в дощ, але припинив цю практику після того, як переконався у її небезпечності. Якось ранком я виліз на хвильку зі спальника на берег, а коли повернувся, то побачив, як зі спальника вилізла велика змія і слизнула у воду. Чи була це гадюка чи вуж, я сказати не можу, але виходило, що змія спала вночі разом зі мною, їй було дуже тепло поруч з людиною. А взагалі, змії навіть нерідко жили на катамаранах. Спочатку у ящиках поселяться миші, яких приваблюють наші запаси круп, а потім миші своїм запахом приваблюють змій, які нерідко плавають у воді.

Субота, 5 серпня. Вадул- луй-Воде – Григоріополь.

Роса в ночі була дуже сильна. Я прокинувся від холоду і вийшов на берег ропалити вогнище. Усі ще спали, але раптом я побачив, що до табору наближаються Наталя, Настя і Катруся. Я зразу збагнув, що вони не ночували в таборі. Уся трійця була неприродно збуджена, з червоними від безсоння очима і розкуйовдженим волоссям. Вони весело щебетали про свої нічні пригоди, але я мало їх слухав, мене це не цікавить. Добре, що ані Гаврилів, ні Цимайло не довідалися про їхній вчинок, інакше би був великий скандал.

Зразу по сніданку ми пішли далі. Не було навіть часу дізнатися про історію міста та про походження назви, яка з водою має дещо віддалене відношення. Молдавською (і, очевидно, румунською) назва міста означає "Княжий брід". Колись тут молдавський князь Штефан, перейшовши вбрід Дністер, розбив військо турків. Тепер тут курортна місцевість і мені довелося тут побувати вдруге через вісім років.

Спочатку наш катамаран тягнув на буксирі Дмитро, потім ми йшли під вітрилом і тягли Дмитра, а пізніше нас усіх буксували катером. Кілька разів зупинялися через дрібниці. То хтось рятівний жилет загубить, то обірветься недбало зав’язана стропа, то комусь на берег треба, а на зупинках ще хтось і загубиться. Взагалі уся публіка якась неорганізована, ледве рухається, а стропи на катамаранах усі переплутані. Остогидла вже уся ця експедиція і Цимайло, і Гаврилів, навіть люди якісь чужі. Вечір пройшов безглуздо. Ми пішли з Наталею на прогулянку і зайшли досить далеко, бо всюди були дачі. Десь над урвищем ми знайшли тихий куточок і посідали на траву. Але тут на нас налетіли цілі хмари комарів, і вони завдали нам стільки клопоту, що нам хотілося швидше втекти до табору. Розмова не клеїлася, але потім Наталя спитала мене, чи не маю я її лише за іграшку. Не знайшла ліпших обставин. Звичайно, я їй заперечив, але пізніше я зрозумів, що треба було сказати в такій ситуації. Назад цілу дорогу ми йшли мовчки, ми стали одразу якісь чужі один одному. Невдовзі Наталя поїхала, і наше прощання було вельми прохолодне. Ми вже знали тоді, що у Львові будемо зустрічатися хіба що випадково, і так воно, дійсно, було, але не знали ми, що доля нас знову зведе у новій експедиції. Та це вже буде зовсім інший роман.

У таборі тим часом панували веселощі. Вечір був дуже теплий і більшість вирішила спати надворі. Львів’яни зі сміхами та жартами довго мостилися, а потім у їхньому кутку почалися співи, спочатку несміливо і тихенько, а потім все голосніше. Десь о другій, а, може, і пізніше вони вже реготали так, що розбудили Гаврилова. Той на них спросоння нагримав і лиш тоді вони позамовкали, мов миші. А я ще довго не міг заснути, все дивився на зорі і заснув перед ранком, коли вже Вега сховалася за лісом.

Неділя, 6 серпня. Григоріополь.

Зранку Гаврилів запропонував Цимайлові провести збори експедиції на тему дисципліни. Юрко дуже зрадів цій пропозиції. Зразу після сніданку, приблизно о дев’ятій, Гаврилів розпочав збори і передав слово Цимайлові, напевно, плануючи виступити після нього. "Командир" з видимим задоволенням та ентузіазмом розпочав свою промову. Він говорив про наші обов’язки, але виключно високі і шляхетні, бо, звичайно, не міг витрачати час на якусь там жалюгідну повсякденну дисципліну. Ветерани експедиції відверто нудилися, бо чули все це вже неодноразово, але особливо дратувався Гаврилів, бо йому не стало часу промовити до нас хоч би слово. Цимайло говорив рівно годину без перерви і зупинився лише тоді, коли настав час їхати на збори до міста.

Збори не обіцяли бути цікавими, але несподівано ми стали глядачами театральної вистави з поганими акторами, яку дехто дивився з обуренням, але такі, як я – з веселим зацікавлення. Голова виконкому, солідний та енергійний, на наших очах почав допит своїх підлеглих та керівників місцевих підприємств. Усе було розписане як по нотах: суворі запитання, смиренні відповіді, "щирі" покаяння, "тверді" обіцянки. Не знаю, чим би це все закінчилося, якби не встав кореспондент центральної газети, який все ще був з нами, і не заявив, що уся ця нарада є атавізмом застійних часів. Між тим, вів він далі, прихід експедиції можна було використати з більшою користю, вона ж бо не має аналогів у цілому Радянському Союзі. На зустріч з нею можна було запросити студентів з будзагонів, яких є кілька у місті, щоб передати їм досвід, але цього не було зроблено.

Голова явно розгубився від такої несподіванки тим більше, що москвича підтримали місцеві колеги-журналісти. Почалася бурхлива дискусія, а коли вже голова трохи оговтався і спробував опанувати ситуацію, соломи у вогонь підкинув Гаврилів. Він попросив слова і сказав:

– Дякуємо за прийом та за запропоновану допомогу, але щоби добре нам допомагати, треба знати умови і особливості нашої роботи, організацію і побут. Цим ніхто не цікавиться, натомість призначають усілякі зустрічі, мітинги, збори, наради, до яких ми зовсім не готові, бо у нас нема навіть часу для вивчення екологічної ситуації на місцях. Інколи ми навіть не можемо вчасно потрапити на заплановані заходи, але справжньої та ділової допомоги нам ніхто не надає. Крім того, експедиція має багато усіляких керівників, але як кажуть: "Сім баб – сім рад, а дитя безпупе".

Представник комітету охорони природи аж підскочив на свому місці, коли почів ці слова. Не давши Ярославові закінчити, він став звинувачувати експедицію у якихось примарних гріхах, що виглядало дуже якось по-базарному. Та і усі збори перетворилися у суцільний базар і поступово закінчилися, як закінчує свою роботу кожний колгоспний базар – тихо і непомітно. Коли почали розходитися, нам запропонували піти в їдальню, але виявилося, що обід там коштує 1,5 карбованця і ми чемно відмовилися від такої послуги, хоча вже добряче зголодніли. Ми поспішили до табору, щоб приготувати собі обід, але тут, як на гріх, один за другим стали прибувати гості – кореспонденти і комсомольські діячі з Кишинева і з районів, інспектори водоохорони з Одеси тощо. Кожен з них вимагав уваги до себе або просив чимось допомогти або нагодувати. Комусь негайно треба було брати інтерв’ю, іншому – перевезти речі через Дністер, ще хтось привіз фотоплівку і хотів вже негайно її віддати, але за нею треба було кудись іти. Словом, не встигав Гаврилів звільнитися від одного гостя, як на нього вже чекав якийсь інший і нікого не цікавило, що Яркові треба було організувати обід для всього голодного кагалу. Нарешті, він звільнився і зі словами: "Це експедиція, чи якийсь балаган, чи базар, чи дідько його знає що!" пішов видавати продукти черговим і консультувати їх, скільки горняток рису і води треба взяти для каші на 35 осіб. Підозрюю, що серед читачів знайдуться розумники, які скажуть собі, що він як керівник не може добре організувати чергування. Теоретично вони будуть мати рацію, але проводити відповідний інструктаж з кожним з новоприбулих і пояснювати, де що лежить у Ярка просто нема часу, цим би треба було займатися кожен день. До того ж, навряд чи то все можна зразу запам’ятати.

Після обіду московський кореспондент довго нас фотографував у різних видах, а Мірча Подару намагався розвеселити дівчат заяложеними байками, почерпнутими з творчості Михайла Зощенка. Одночасно ми збиралися до лазні, до якої було досить далеченько. Ми гуздралися так довго, що можна було подумати, ніби ми збираємося на Північний полюс. І коли вже здавалося, що уже всі зібрані і можна сідати в бот, то виявлялося, що хтось забув мило або рушник і так далі без кінця. Все це викликало серед публіки веселі коментарі і жарти, наче ми були не в експедиції, я на якійсь веселій прогулянці. Щоправда, так воно і було, бо давно ми вже не вели жодної екологічної роботи, але це мало коло турбувало.

Після лазні я зателефонував до Львова і довідався, що мітинги тривають, а Василь Макарець вже кілька днів перебуває у цюпі. Усі, хто його знав, дуже йому співчували, бо не думали, що цей арешт принесе Василю якусь користь. Однак відсидівши кілька місяців у в’язниці, він вийшов на волю мало не національним героєм, а ще через деякий час був обраний народним депутатом.

Понеділок, 7 серпня. Григоріополь – Пугачени.

До Пугачен зранку пішли своїм ходом. Зразу по відході до нас підійшов моторовий човен, люди з якого попередили нас, що на 14.30 нам готується урочиста зустріч. Ми мали досить часу, але все-таки спізнилися. Спочатку ми зупинилися біля барж, на які вантажився шутер, видобутий тут же з русла Дністра, але жодних заходів не вжили, лише фотографували процес. Потім ми пристали до берега, щоб фотографуватися біля дбайливо обладнаного джерела. Це мав би бути добрий приклад для наслідування, зокрема в наших краях.

Зустріч нам влаштували помпезну. На березі стояла маса людей. Попереду – найбільш огрядні, ясно, що начальство, за ними – поспільство, а діти бігали всюди. Ми вже знали, що будуть хліб-сіль, промови і таке інше. Однак місце зустрічі було вибране нездале – вода була дуже плитка, а берег замулений, тому ми не могли тут пристати і мусили спуститися трохи нижче. Тут, навпаки, був дуже крутий берег, а серед дерев не було місця для мітингу. Дехто з череванів прийшов зустрічати нас сюди, а більшість лишилася на старому місці. Спочатку усе пішло ніби шкереберть, але як тільки перший промовець дістався до мікрофону, усе пішло, як має бути. Поки промовці, місцеві і наші, виступали перед публікою, нас знімкували і фільмували, а ми безсоромно просто перед об’єктивами обдирали отриманий хліб і їли без солі, наче були з голодного краю.

Після урочистостей, зрозуміло, був концерт, потім вже обід і "круглий стіл", описувати який нема сенсу, бо нічого цікавого на ньому не було. Коли ми, нарешті, залишилися самі, Гаврилів звелів нам перебирати ротунду. Ми її використовуємо виключно на салати, але її безмежні запаси поповнюються практично кожен день. Попсовані плоди ми викидаємо, а порожні ящики використовуємо на дрова. Молдовани порадили нам приготувати фарширований перець і Марійка з Іриною з ентузіазмом взялися за реалізацію цієї ідеї. Ярослав спочатку був проти, пам’ятаючи, певно, "ліниві вареники" у Заліщиках, але з ротундою, дійсно, треба щось робити. Подумавши трохи, він не тільки дав "добро", але і допомагав дівчатам фарширувати перець. Якщо хтось колись буде готувати цю страви, то нехай затямить, що перед фаршируванням рис треба зварити. Ми цього не зробили, тому з цієї справи вийшла велика морока. Уся справа зайняла шість годин – спочатку перець фарширували, а потім тушкували у великому баняку на маленькому вогні. Перцю нафарширували стільки, що його би вистачило на цілу сотню, якби не прийшлося більшу частину викинути. У верхній частині баняка рис так і залишився сирий, а на дні все згоріло. Щоправда, те що було всередині, вийшло дуже смачним і його вистачило ще й на сніданок. Але на чищення баняка продовжувалося кілька днів.

Вівторок, 8 серпня. Пугачени – Спея.

Спочатку ми довго ішли під вітрилами, і це було дуже весело, але потім Дністер зробив поворот, і вітер став супротивним. Рухатися уперед було зовсім неможливо. Прийшлося тягти катамарани берегом за стропи. Це було зовсім неважко, бо берег був вкритий файним пісочком, а вода тепла. Так ми пройшли з кілометр, а далі почалися корчі і ми мусили сідати за весла. В дорозі ми були дуже довго і страшенно зголодніли. Добре, що на нашому катамарані був хліб, тому ми змогли дещо перекусити. Під час ідження нас наздогнав один з катамаранів, на якому йшов Віктор Шестопалов, росіянин з Кишинева, і ще хтось. Віктор до того не вимовив жодного слова українською, але коли побачив у нас хліб і помідори, заволав диким голосом:

- Хлопаки! Дайте шматочок хліба!

Це нас дуже розсмішило і, заохочуючи його похвальне починання, ми віддали їм рештки наших харчів.

Перед самою Спеєю нас наздогнав Дмитро на своєму боті і трохи потягнув нас на буксирі. Мірчо Подару зі своєю командою був уже тут, вибрав місце для табору, а його кобіти вже готували обід не тільки для себе, але і на нашу долю. За обідом нам розповіли, що три дні тому на цьому місці втопилися три дівчинки, сестри 14 – 16 літ. Тіла двох дівчаток знайшли неподалік села, а пошуки третього ще тривали. Нещасні батьки казали нам, що тіло має сплисти на третій день і дуже просили Дмитра, щоб він на боті пошукав його на боті нижче по течії. Видно було, що хлопцеві ця робота дуже неприємна, але мусив погодитися, а дорогою він завіз мене з Марійкою та Іриною в село на закупи.

Ми набрали води і лишили відра на березі, щоб Дмитро забрав їх, коли піде назад, а самі пішли шукати, де можна купити хліба. Ще раніше нам говорили, що в селі є цікавий музей і радили нам побувати в ньому. Музей ми знайшли, він містився у колишній церкві, яка під час війни була рясно побита кулями і досі стояла не потинькована. Тим не менше, виглядала вона досить акуратно, але була закрита. Зацікавлені, ми знайшли директора і попросили його відкрити музей. Цей чоловік якраз мав якусь пильну роботу, але все кинув і охоче задовольнив нашу цікавість. Та ліпше б він цього не робив, бо музей був зовсім тривіальним. Однак ми слухали директора дуже чемно, серйозно гортали грубі книги із списками загиблих та розглядали фотографії незнайомих людей. У квітні 1944 року в цьому місці почалися кількамісячні запеклі бої після того, як штурмова рота 113-ї стрілецької дивізії Червоної Армії несподівано для німців у білий день захопила плацдарм на правому березі Дністра. До початку травня плацдарм був розширений і його зайняли частини 8-ї армії під командуванням Чуйкова. Однак німці вдало організували контрнаступ і майже повністю цю армію знищили. Вони не змогли просунулися до Дністра лише через те, що підходи до нього червоні встигли щільно замінувати. Фронт пройшов через село Шерпени неподалік правобережної частини Спеї. Пізніше залишки армії Чуйкова замінив 34-й гвардійський корпус і стримував плацдарм до серпня, коли почалася Ясо-Кишинівська операція. В цих боях росіяни втратили аж 12 тисяч бійців. Полеглих вояків, як росіян, так і німців, місцеве населення поховало досить недбало і жодних пам’ятних знаків тоді встановлено не було. Лише у 1985 році, коли кишинівські краєзнавці довідалися про поховання і звернули на них увагу місцевих влад, тут почалося будівництво меморіалу "Шерпенський плацдарм". Однак, за словами директора, спеціально для вшанування пам’яті полеглих ще раніше сюди приїжджав маршал Конєв. Чому його приїзд не мав таких наслідків, як пошуки краєзнавців-школярів, для мене лишилося неясним.

Потім ми ходили у магазин, дуже далеко, і годину стояли там у довжелезній черзі. Коли ми повернулися, вечеря була вже готова, за якою я познайомився з трьома новими хлопцями, котрі перед тим підійшли до нас на моторовому човні. Вони мали тягти нас на буксирі до Спеї, але запізнився, тому що моторист серйозно покалічив собі руку. По вечері вони пригощали мене і Гаврилова вином. Його у них ціла каністра. Хлопців теж просили шукати тіло дівчинки, бо Дмитро його так і не знайшов. Хлопці, очевидно, пили для хоробрості, а я від них не відставав. Вже пізно Марійка та Ірина почали співати веселі пісні, я до них приєднався, але решта нас не підтримала. Вони не забули про загиблих дівчаток.

Середа, 9 серпня. Спея – Бендери.

Зранку хлопці з човном пішли на пошуки тіла, а я з тяжкою головою блукав по порослому лісом півострові, на якому ми якраз стояли. Очевидно, бої тут були, дійсно, дуже сильні, бо по стільких роках я раз-по-раз знаходив у піску стріляні гільзи. Коли я повернувся, хлопці з човна мили в річці якийсь брезент, від якого йшов неприємний запах. Вони знову були сильно п’яні і пригнічено розповіли мені, як знайшли те, що шукали.

Під впливом трагічної історії ми вчили наших дівчат плавати і одночасно обговорювали її причини. В цьому місці на дні трапляються глибокі ями, які лишається після видобутку піску і шутру в руслі річки. Ями можуть поглиблюватися і пересуватися під дією течії. Я сам несподівано потрапив у таку яму, коли пісок посунувся під ногами, і я почав падати на спину. Зрозумівши, що далі починається глибина, я просто поплив спиною вперед, але дитина могла розгубитися в такій ситуації, втративши ґрунт під ногами. Очевидно, спочатку почала топитися одна з дівчаток, яка не вміла плавати, а дві інші намагалися її безуспішно врятувати. В такий ситуаціях страх паралізує розум, тому можуть трапитися зовсім безглузді трагедії. В іншому місці нам розповідали, як втопився хлопчина, намагаючись переплисти Дністер. Коли до протилежного берега лишалося зовсім мало, він з переляку повернув назад і був би повернувся живим, але стресу не витримало серце.

По обіді на буксирі ми пішли курсом на Бендери. Дорогою цікавого було мало, хіба що чергова втрата фотокамери. П’яний Мірча Подару без особливої потреби стрибав з катамарану на катамаран. Коли він скочив на останній, той сильно нахилився, правий балон повністю занурився у воду. Катамаран би обов’язково перекинувся, якби Петро, один з молдавських науковців, швидко не зорієнтувався і не скочив у воду в повному вбранні. Після цього катамаран вирівнявся, усі знову розсілися пор своїх місцях, і тут виявилося, що дорога камера, що лежала на одному з наплічників зникла без сліду. Ірина згадала, ніби щось хлюпнуло у воду, коли нахилився катамаран. Було ясно, що пошуки безнадійні.

Гаврилів, якого просто бісять усілякі прояви недисциплінованості, дуже розлютився, але мусив стримати свою злість, бо недисциплінованою була поважна людина, якій незручно було давати зауваження привселюдно. Пізніше він, звичайно, поговорив на цю тему з Подару і, здається, тонко натякнув йому, що треба би було компенсувати втрату власникові, скромному хлопцю зі Львова, який збирав гроші на фотоапарат впродовж кількох років. Однак, натяк був, очевидно, занадто тонкім, бо лишився без наслідків.

Ми спізнювалися у Бендери на чотири дні і знали, що хтось тут нас міг чекати, бо це був кінець етапу. Одначе повз місто ми пройшли на повному ходу, бо нам приготували місце для табору на 6-7 кілометрів нижче міста. Ми виглядали на березі можливе поповнення, але нічого схожого не побачили. Зупинилися біля переліску на правому березі, де нас вже чекали люди Подару та кілька хлопціх у білих сорочках. Це були місцеві комсомольці, один з яких, родом зі Львова, пам’ятав мене з Григоріополя, але сам я його начисто забув.

У таборі ми дізналися, що в Бендерах у готелі нас чекає якийсь Ігор, ніби зі Львова. Через півгодини у таборі з’явився ще один львів’янин, Олег Рись. Як виявилося, він разом із своєю дівчиною вже три дні виглядав нас у Бендерах, але, коли ми проходили повз пристань, ненадовго відлучився, а, повернувшись, побачив дише хвіст нашого плавучого каравану. Бідний хлопець біг за нами берегом, а тепер, переконавшись, що ми таки зупинилися на стоянку, мусив бігти назад забирати речі і дівчину. Вони три ночі ночували на річковому вокзалі, обладнавши собі місце для спання на старих газетах під прилавком кіоску "Созпечать".

Води поблизу нашої стоянки не було, а в навколишні піонерські табори її завозять машинами. Весь час нашого постою ми мусили принизливо канючити воду у сторожів чи начальників таборів, а ті здебільшого на нас сварилися і давали воду не завжди. Особливо неприємно було вранці, коли приходилося ходити від табору до табору в пошуках повної бочки води, а розбуджені чуйними псами сторожі проганяли нас брудною лайкою, як злодіїв.

Спимо ми і надалі надворі, усі покотом на великій галявині у лісі. Очевидно, ми зайняли чиєсь місце відпочинку. У перший же вечір, о годині, приблизно, дванадцятій, до нас завітали гості. З машини, що довго човгала довкола нас, засліплюючи фарами, і кінець-кінцем зупинилася поруч, вивалилася весела компанія, у якій найбільш активною була п’яна молодиця. Вона зразу причепилася до Гаврилова, намагаючись зав’язати з ним розмову, чим заважала йому співати улюблену пісню "Гей, там на горі Січ іде!". Ярко конче хотів доспівати і не відповідав на настирливі питання, а жінка сприймала це як образу і вперто намагалася звабити нашого адмірала. Вона не відала того, що певна особа пильно спостерігала за його поведінкою і від його реакції на залицяння залежить, в якому напрямку будуть розвиватися його стосунки з цією особою. Пісня була довга, тому кобіта сприйняла поведінку Ярка як відверту зневагу, обурилася і хитаючись пішла геть. Машина загарчала, нічні гості зникли. Більше вони нас не турбували.