Грушка – Строєнці

П’ятниця, 22 липня. Грушка – Кам'янка

О шостій годині нас побудили сигнали піонерського горну, яким трубив Гаврилів. Правда, дехто не розуміючи, що то за звуки, не спішив вилізати з намету, а іншим під цю музику почали снитися сни на військову або піонерську тематику. Планованій вихід о сьомій годині не відбувся, вийшли лише о дев’ятій, а в Кам’янці були близько першої. Нас весь час тягли на буксирі, отже швидкість нашого руху – десять кілометрів на годину. Знаючи це, можна реально оцінювати необхідний нам час переходу з одного пункту до другого. Чому цю елементарну істину не може збагнути наше керівництво, залишається для мене загадкою.

Кам'янка – давнє українське місто, відоме з часів Богдана Хмельницького, але тепер воно в складі Молдови, і, очевидно, для цього є якісь історичні причини. Сліди українського населення у Придністров’ї лишилися в багатьох назвах сіл, які тепер мають молдавське закінчення –уци, або –уць, -еука. Раніше вони звучали як –івці, -івка: Ленківці стали Ленкауцями, Климівні – Климеуць, Макарівка – Мекереука і т. д. Наші молдавські друзі не раз говорили нам, що молдавани в давнину рухалися уверх по Дністрі і ніби прищепили українцям в якійсь мірі свою культуру. Це питання занадто складне і на ньому ми зупинятися не будемо, але фактом є те, що молдовани були на Дністрі були населенням прийшлим. А ще в 30-х роках 19-го століття в ці місця заходив легендарний Устим Кармалюк. Згідно з переказами, він один час переховувався неподалік Кам'янки в одній з печер біля села Валя Адине. Очевидно в той час тут переважало українське населення.

В Кам'янці нас чекала, звичайно, урочиста зустріч. Традиційний хліб-сіль, але на цей раз його приймав не Гаврилів, а Цимайло, бо Ярко десь зник зразу по прибутті. Одначе слід сказати, що зустріч була, направду, дружня. Взаєморозуміння між керівництвом експедиції і "отцями" міста має давню історію. Колись на вимогу експедиції в місті спільними зусиллями було ліквідоване величезне сміттєзвалище і цей факт став прикладом дієвості нашої роботи та її безперечної користі при вирішенні екологічних проблем. Хоч я особисто думаю, що ліквідація того звалища була попросту на часі, а тепер обом сторонам дуже вигідно подавати це за якусь "співпрацю". Майже усі промовці згадували цей факт і славили Кам'янку та місцеву владу за цей прояв високої свідомості і глибокого сумління.

Мітинг закінчився концертом фольклорних ансамблів, який доповнила наша етнографічна група, виконавши пісню "Ой, дівчино, шумить гай". Вже давно наші дівчата поривалися на сцену, але якось не виходило. Тут же, мабуть в силу особливо приязних почуттів до експедиції нам ласкаво дозволили виконати свій номер. Ярина підійшла до акордеоніста, наспівала йому пісню і він в момент підібрав мелодію, отож ми співали навіть у музикальному супроводі. Не знаю як слухачі, але виконавці були в захваті і кілька днів згадували цю подію.

Після мітингу ми знову обідали в ресторані, але Гаврилів цим вже незадоволений, бо навіть дешеві обіди перевершують суму наших добових. По обіді нас полишив Олексій М'ясниченко і ми тепло з ним розпрощалися, навіть Гаврилів потиснув йому руку. Напевно, Олексій вже вибачив Яркові його недостатнє знання народного етикету.

Коли ми збиралися на обід, ніхто не хотів лишатися чергувати біля катамаранів, тому в таборі прийшлося сидіти Цимайлові, а коли ми поїли ніхто не хотів віднести йому щось поїсти. Це мусив зробити Гаврилів, тому ми на довгий час лишилися без керівництва. За планом у нас мала відбутися екскурсія по місту і Гаврилів вже домовився з екскурсоводом про зустріч через 40 хвилин. Однак Ярко необережно обмовився, що музеї та історичні місця нас найменше цікавлять і ми б воліли ліпше вивчити санітарний стан міста. Ці слова, мабуть, налякали представника місцевої влади настільки, що нас зразу завезли кудись далеко на якийсь міфічний "холм слави", звідки ми самі навіть не знайшли б дороги назад. Цей "холм" був насправді невеличким пагорбом серед моря зеленої кукурудзи, хоч, можливо, мав колись воєнне значення.

Далі нас повезли оглядати інші культурні об’єкти міста і на це пішло не менше двох годин. Весь цей час розлючений Гаврилів бігав по місту і шукав наш автобус, аж, нарешті, знайшов у місцевому зоопарку, де ми оглядали головним чином представників парнокопитної фауни. На дослідження міста вже не було часу, бо мали вже відпливати на місце стоянки, яке нам влада виділила десь далеко аж у Жабці. Приставлений до нас опікун, правда, наполегливо пропонував нам відвідати ще і міський музей, але переконавшись у тому, що ми дійсно не маємо часу і не підемо шукати приховані забруднені стоки у Дністер, відпустив нас із показним жалем.

Табір ми влаштували нижче міста на протилежному правому березі в оточенні молодих горіхів на місці відпочину місцевих жителів. Усе що годилося для вогнища уже давно було визбиране, тому з патиками було сутужно. По воду теж треба було ходити далеченько аж до жіночого монастиря, що був при великій мурованій церкві на горбі. При цій нагоді у когось виникла ідея скористатися допомогою церкви в нашій екологічній роботі. Звичайно, це питання надто загальне і не могло бути вирішене на рівні якогось монастиря, але цікаво було б знати ставлення рядового духовенства до охорони природи. Отож, ми вирішили зустрітися з ігуменею, тим більше, що до настоятельки ми мали конкретні претензії, бо черниці неподалік монастиря в одному з придністровських урвищ влаштували звалище сміття. На наш погляд таке ставлення до природи суперечить християнській моралі, хоча в прямій постановці у Святому письмі про захист навколишнього середовища нічого не говориться. Хоча Ной за Божим помислом мав рятувати багатьох звірів від потопу, і це теж можна трактувати як захист природи. Першою делегацією до монастиря була етнографічна група. У народних ношах дівчата викликали довіру у черниць, вони навіть домовилися, що ігуменя прийме керівництво експедиції.

Субота, 23 липня. Жабка.

Зрання я пішов до монастиря по воду і зайшов до церкви. В цей день був якийсь празник, але я забув який самий. Пам'ятаю тільки, що вірні несли до церкви домашні хліби, оздоблені візерунками і надписами. Моя поява у церкві не залишилася непоміченою через мій зовнішній вигляд, про що я заздалегідь не подумав. Моя похідна ноша, брудна і розцяцькована різнобарвними емблемами зразу викликала антипатією присутніх до моєї особи, до того ж неголеної і, можливо, нечесаної. Тим не менше, я звернувся до однієї з черниць, яка в куточку рахувала гроші. Вже розуміючи безнадійність задуманої справи, я запитав її, чи можна бачити настоятельницю. Вона подивилася на мене з неприхованою неприязню і сухо спитала:

- У якім питанню?

- У питанні екології, – відповів я, сумніваючись, чи монашка розуміє, про що йдеться.

- Вам треба гроші? – спитала вона підозріло.

- Ні.

- Що ж тоді?

- Я би хотів поговорити про стан прилеглої до монастиря території, – відповів я, усвідомлюючи вже, що ця відповідь остаточно вирішить сумнівну справу побачення з ігуменею, але подумав собі, що хоч не я, то принаймі черниця скаже тій, що звалище не залишилося для експедиції непоміченим. Черниця відповіла мені, що настоятелька чи то хвора, чи просто не має часу, але в усякому разі наша розмова на цьому припинилася. Я ще, правда, для очистки власного сумління хотів піти прямо до настоятельки, та не знайшов її резиденції, а питати вже не наважився, тому взяв відра і пішов до криниці, яка була влаштована в типово молдавському дусі – вода витікала з-під гори у невеличкий басейн з невисоким цямринням, а на дні у променях ранкового сонці виблискував золотистий пісочок. Біля басейну поралася старенька черниця, але коли я підійшов, вона швиденько закінчила свою роботу і пішла геть. Напевно, мені треба було з нею привітатися "Слава Ісусу Христу", але я не знав, чи прийнята така форма вітання у православних. Я спокійно помився чистенькою холодною водичкою, зробив кілька кадрів з монастиря і церкви і пішов до табору. Про свою розмову з черницею я розповів Гаврилову і у того не виникло бажання виясняти ставлення церкви до проблем захисту природи.

Ще звечора у нас виникла ідея написати листа до Ради Міністрів СРСР з конкретними пропозиціями для захисту Дністра. Про цей наш намір, а також про те, що ми хотіли зібрати під листом підписи місцевих жителів, якимось чином довідалось міське начальство. Напевно, ці наші плани комусь не сподобалися, бо обіцяного автобусу за нами ніхто на присилав. Натомість зранку до нас завітали якісь комсомольські діячі, думаю, щоб розвідати наші плани. Ми ж, не маючи нічого до роботи, тинялися по таборі, а кілька осіб збиралися до від'їзду.

Коли збори закінчилися і можна було сідати у фургон, який нам надали гостинні молдовани, почалося тяжке прощання. На цей раз не обійшлося лише фотографуванням на згадку, обіймами і поцілунками. Несподівано одна дівчина дуже розплакалася, і, втішаючи її, заплакали інші. Словом, почалося колективне ридання з морем сліз, навіть у хлопців підозріло поблискували очі і тільки Гаврилів ліниво позіхав, дивлячись збоку на цю зворушливу сцену прощання.

В машині було досить місця, тому багато хто поїхав відпроваджувати своїх друзів до міста. Не встигли ми оговтатися від проводів, як треба біло готуватися до зустрічі. Спочатку з протилежного берега донеслося якесь гукання, яке явно адресувалося до нас. Вийшовши на берег і вдивившись у самотню фігуру на тому боці, я впізнав у ній Наталю, яку я вже і перестав чекати. Мушу визнати, що я не дуже радів її появі і, усвідомлюючи непостійність моїх почуттів, не дуже опирався докорам сумління, які виникли у моїй душі. Можливо, моє єство пручалося у передбаченні нових неприємностей, які мені могла принести ця загадкова дівчина. Гаврилів відправив за Наталею малого хлопця з каякам і хвилин через десять вона вже виходила на берег. Моє сумління було надзвичайно уконтентоване, коли я відчув, що щиро втішився, коли побачив дівчину зблизька, і моє радісне привітання не було підробленим. Наталя зразу взялася до роботи на кухні, але я до тої справи не мішався. Після обіду ми поїхали на той берег до лазні і побували на консервному заводі, але там нічого цікавого не було, хіба що його допотопне обладнання. Ввечері до експедиції приєднався ще один учасник. До берега пристав катер рятівної станції моторист вивів на берег старшого вже чоловіка в широчезних сатинових шароварах і у вицвілій пілотці з китицею, такій, що колись називали "іспанками", бо таку пілотку носив іспанський диктатор Франко. Я подумав тоді, що його тримають за руку наче сліпого, але людина направду виявилася сліпою, що стало очевидним, коли моторист привів її до табору. Бувалі члени експедиції зразу пізнали свого давнього колегу ентузіаста-природоохоронця з Москви, який мав намір йти з нами аж до самого кінця походу. Називався він Корецький Віктор Петрович. Хоч прізвище було начебто українське, але розмовляв він чистою російською мовою і видно було, що він уроджений москвич. Одначе цей пан очевидно мав таки українські корені, бо невдовзі заявив нам, що на цей раз він почне вивчати українську мову – бажання для москвича, у моїй уяві, нетипове.

Через півгодини той самий катер привіз наших дівчат з міста. Одна з них, а саме Богданка, почуває себе дуже зле. Дівчина скаржилася на болі у животі і її визвалася лікувати Леся. Вона поміряла дівчині температуру і встановила попередній діагноз – апендицит. Бардадим наполягав на негайній госпіталізації, Леся його підтримала, Гаврилів знову звернувся за допомогою до молдован і вони знову виручили нас машиною. Богданку повезли до шпиталю Леся і Олексій. Вони повернулися вже в темряві години через три. Попередній діагноз не підтвердився, лікарі запідозрили отруту і затримали хвору у лікарні. Завтра вона має їхати додому у супроводі Мар'янки. Вечір був сумний, усі рано розійшлися по своїх наметах і полягали спати.

Неділя, 24 липня. Кам’янка – Рашків.

Після сніданку ми прощалися із золотоволосою Мар'янкою так, ніби вже ніколи не мали з нею побачитися. Але ж яка то була радість, коли через годину повернулася не тільки вона, але і Богданка. Леся, яка також їздила до лікарні, сказала, що Богданка надурила лікарів, ніби з нею вже все гаразд, хоча насправді вона ще слабувала. Мабуть за ніч вона трохи відпочила, настрій поліпшився, а полишати експедицію їй дуже не хотілося.

Коли дівчата повернулися, ми вже почали збиратися. Це була дуже довга історія через крутий берег і речі треба було зносити в обхід, тому ми вирушили лише об одинадцятій. Тепер у нас були більш численні екіпажі, тому і подорож була веселішою. Погода була чудова. Хоча приходилося добряче веслувати, ми не втрачали гумору, співали пісні, дуріли, жартували. Потім почалося купання, теж із жартами на воді, що дуже не подобалося нашому керівництву. Особливе незадоволення Гаврилова викликала Оленка, він напевно вже не раз пожалкував, що дозволив їй залишитися в експедиції.

Вже під сам кінець переходу нас взявся брати на буксир моторний човен, який вже тягнув за собою одну спарку. Моторист хвацько розвернувся перед нами на великій швидкості і різко зупинився, але катамаран Бардадима рухався за інерцією просто на нас. В цей час я розпутував стропи на носі і не побачив небезпеки. Коли я підняв голову, то побачив, що їхня команда ніби зціпеніла і не робить жодної спроби загальмувати або дещо розвернути свій катамаран, щоб зіткнення, яке вже було неминучим, сталося хоч би не під прямим кутом. В мене вже не було часу хапати весло і розвертати громіздку спарку і я в розпачі тільки дивився, як некерований катамаран Бардадима своїм гострим носом врізався в передню частину нашого балону. Склалося враження, що він просто встряв у наш катамаран, але я все сподівався, що найгірше минеться. Зіткнення сталося не зовсім під прямим кутом, а за час плавання такі зіткнення не раз бували і не мали поганих наслідків, але я забув, що то все бувало на значно менших швидкостях, коли ми йшли на веслах.

Через хвилину по зіткненні обидва катамарани розійшлися і ми з Гавриловим подивилися на можливе місце тарану. Над водою балон був цілий і на ньому не було жодних слідів.

- А ну, помацай балон під водою, – наказав мені Гаврилів, а сам почав сварити Бардадима. Я нахилився над водою і скільки міг дістати рукою обмацав балон. Дірку я не знайшов і сказав про це Яркові. Той трохи заспокоївся і залишив у спокої Олексія, який у своє виправдання все ще щось кричав і махав руками. Ми причепилися до човна і так на буксирі закінчили перехід.

Коли прийшли на місце, ми витягли нашу спарку на берег і зразу побачили у нижній частині балону круглу діру, у яку міг увійти великий палець. Напевно під час тарану ніс балону був високо над водою, а той, що у нас врізався, навпаки, був занурений. З пробоїни потихеньку витікала вода. Гаврилів, Бардадим і я роз'єднали спарку і перевернули катамаран носом униз, щоб вода витікала сильніше. Вона пішла потужним струменем і текла так довго, що важко було повірити, що в балон входить стільки води, а він ще тримався над водою.

З ремонтом нам допомогли місцеві хлопці досить слушними порадами. Я просто дивувався їх практичним розумом, бо ж з такою справою вони зустрілися вперше, а особисто був у цій ситуації практично безпорадний. Отож, за порадою хлопці ми забили діру дерев'яним чопом, а зверху поставили латку з джинсової тканини, просякнутою епоксидною смолою. Поверх того ми наклали ще шматок поліетилену і все це затягнули бандажем з парашутних строп, які теж намастили епоксидкою. Ми дуже турбувалися за якість цього ремонту і спершу, ладнаючи спарку, ставили пробитий балон в середину, але потім про це забули і катамаран благополучно дійшов до самого кінця, не потребуючи більш серйозного ремонту. Без сумніву, пройшов би він і другу експедицію, якби його під час модернізації не розчавив трактор. Однак Товариство мало ще один запасний катамаран і таким чином в експедиції лишилося все таки п’ять катамаранів. Але з новим катамараном на наступний рік сталася це гірша біда. Балони мали великі отвори для заправки пальним, які мали герметичні кришки. На ці кришки ми ніколи не звертали уваги, навіть не знали що це таке. А новому катамарані такої кришки не було і збоку балона зяяв великий отвір у який можна було просунути руку. Не знаю, чому на той отвір не звернули уваги під час лаштування катамаранів. Власне, не звернув уваги я, бо як капітан експедиції мав плисти саме на цьому катамарані. Може хтось і бачив цю діру, але мені ніхто про неї не сказав. Можливо для цього були якісь причини. Так чи інакше, як тільки я відплив від берега, лівий балон почав потихеньку занурюватися у воду. У моїй команді було двоє школярів і я велів одному з них пересісти на протилежний борт, вирішивши, що ми погано розмістили вантаж. Однак балон занурювався далі все більше. Ще не розуміючи причини, я спрямував катамаран на лівий берег і то вчасно, бо балон просто на наших очах пішов під воду. Ми всі вже сиділи на правому борті і з великими труднощами пристали до берега. Одразу ми підняли сигнал біди, перехрестивши вгорі два весла. Усі, хто нас бачив, підійшли до нас.

Це була дуже тяжка робота витягати на крутий берег катамаран з балоном повним води. На щастя на цей раз усі ящики були добре прив’язані і нічого у воду не впало, однак багато наших речей намокло, у тому числі документи і велика сума грошей. Ми їх потім сушили на сонці, прикладаючи камінцями, щоб не здувало вітром, але не завжди допомагало і час від часу треба було бігати за червоними десятками, які розліталися по берегу. Звичайно, ми зразу побачили причину нашого нещастя і знову я не повірив, що отвір можна буде залатати підручними засобами. Та практичні люди були на цей раз і в експедиції. Інструменти в нас також були і майстри витесали чіп діаметром десь під вісім сантиметрів і забили його у балон. Латку ставити вже не стали, лише обмастили чіп у місці стику епоксидною смолою. У воді чіп розбухнув і закрив діру намертво. Але це ще не все. В об двох балонах ще були якісь функціональні отвори і теж незакриті. Оскільки були ще інші отвори для кріплення балону, які не сполучалися з порожниною, ми на них не звертали уваги. Через кілька днів я почав зауважувати, що мій катамаран сидить у воді глибше за інших. Спочатку я подумав, що це є наслідком більш тяжкої арматури, але далі ставали очевидним, що причина інша. Аж тоді при ретельному огляді ми звернули увагу на ті злощасні отвори і законопатили їх надійно, попередньо виливши з них багато води. Взагалі пізніше нам досить часто приходилося латати дірки в балонах, як у металевих, так у м'яких надувних. У нас завжди був клей різних сортів та інші необхідні матеріали.

Топився я з катамараном ще один раз, але це вже було через багато років, коли ми вже ходили на надувних катамаранах. Поступово нитки, якими були прошиті чохли, попріли і в тому виявилася велика небезпека. Справа в тім, що балони ми звичайно добре напомповуємо зранку, а під час спеки повітря у балоні розігріваються, від чого у внутрішній гумові камері підвищується тиск. Коли чохли тримаються міцно, це не має наслідків і ми мало звертали увагу на те, що балони вдень часом ставали занадто тугими. І от на одному з переходів, нарешті, сталася біда. Спочатку ми почули якийсь тріск, який зразу ж повторився раз і вдруге, а потім ніби щось вибухнуло і правий балон моментально почав занурюватися. Я відразу дав команду: "Усі на лівий борт!" і добре, що це знову була спарка і три цілих балони тримали катамаран на плаву, хоча деякі речі таки добряче намочилися. Коли пристали до берега, виявилося, що чохол був розпоротий на довжину у півтора метри, камера теж тріснула по шву на дещо меншу довжину. В польових умовах направити все це було неможливо. Нам добре пощастило, що один з катамаранів на той час був розібраний і ми мали можливість замінити і камеру і чохол. З того часу ми уважно слідкуємо за станом чохлів і поступово прошиваємо їх додатково.

Але повертаємось до Рашкова. Сіл з такою назвою є кілька, одне з них, що на Буковині, ми проминули вже раніше. Існує думка, що назва цих сіл походить від румунської (молдавської) назви гриба рижика. В такому випадку усі українські села з назвою Рашків мають бути засновані вихідцями з Молдавії. Саме румунське слово може походити від діалектної української назви цього гриба "рижок", але не від нього походять назви сіл, інакше б вони називалися Рижків або, в крайньому випадку, Ришків.

Закінчивши ремонт, ми пішли до села купувати молоко для все ще хворої Богданки. Вона ходила з нами по різних хатах, але втомилася і ми залишили її чекати на одному з обійсть. Господиня-українка довідалася, що дівчина хвора і заопікувалася нею як рідною дитиною – наварила їй чаю з деревію, дала молока і меду і навчила, що і в якій послідовності пити. Коли ми повернулися з молоком, Богданка, заживши ліки, була майже здорова.

Обіду в нас фактично не було, ми пили молоко, їли холодну тушківку і фрукти. В цей день від’їжджав Віктор Арбут, який мене здивував тим, що попросив у Гаврилова на дорогу бляшанку тушківки, що нам вже усім до дідька набридла. Голодний, він вирішив її з'їсти перед дорогою, а ми йому допомогли, тому він мусив просити у Ярка ще одну.

Поїхав Віктор від нас якось буденно, але відчувалося, що він би хотів більш теплого і дружнього прощання, адже були разом шість чи сім тижнів. Та не було на той час майже нікого в таборі, а ті, що були, мали свій клопіт. Тому, потиснувши Вікторові руку та сказавши на прощання якусь банальну фразу, кожен повертався до своїх справ і більше не звертав на нього уваги. Експедиція продовжувала жити своїм життям, а він відразу ставав чужий і мусив сам-один іти далеко до села і навіть не знайшлося нікого, хто би хоч помахав йому на прощання рукою. Відчувалося, що на душі у нього дуже кепсько, і я взяв відра, щоб, ідучи по воду, трохи відпровадити і підбадьорити цього старого романтика бодай теплим словом. Все що я йому міг сказати, було запросити приїхати до нас ще раз. І він таки в експедицію ще повернувся і потім на довгі роки став її неодмінним учасником.

Наша команда в цей день чергувала, ми готували ранню вечерю, а Богданка лежала в затінку і, на мою думку, нудилася на самоті. Велике ж моє було здивування, коли я, принісши дівчині щось попоїсти, побачив її у доброму гуморі у компанії місцевих хлопців, з якими вона різалася в дурня. Я посидів трохи з ними, а коли повернувся до вогнища, вечеря вже скінчилася, усі кудись поділися , тільки мої дівчати мили начиння. Я потинявся по табору і, не знаючи, що робити, пішов на свій катамаран і сів у задумі на рундуку.

Спочатку до мене приєдналася Орися, потім Оленка і Мар'янка. Світив місяць-молодик і навівав на нас сентиментальний настрій. Ми згадали той день, коли дівчата прибули в експедицію і їх зацікавило, зокрема, що я про них подумав при першій зустрічі. Я не став їм брехати і ми стали наче рідні.

Вночі я прокинувся від гучного співу. Спочатку я не міг збагнути, хто, де і що саме співає, але потім усвідомив, що українські пісні співає якась дівчина десь тут близенько, в нашому таборі, але хто саме співає, того я не міг зрозуміти, хоч голос здавався мені знайомим. Я хотів був знову заснути, але не міг, та й цікавість мене розбирала, тому я виліз із намету і зразу побачив, що посеред табору в місячному сяйві стоїть у самому купальнику дівчина і волає на все горло:

- Дивлюсь я на небо та й думку гадаю…

Я підійшов ближче і побачив, що пісня виконується для одного слухача, який сидів біля вогнища поруч з десятилітровою каністрою. Я присів біля ним і запитав, чи не бояться вони, що побудять табір. На це дівчина відповіла мені, що вона співає тихенько і я не зміг з нею сперечатися, бо вона тут же завела нову пісню. Раніше я ніколи не чув, щоб вона співала українські пісні, тому був дуже заінтригований цим фактом. Мабуть, на дівчину в цю ніч найшло якесь осяяння, бо вона раптом ні сіло, ні впало сказала нам:

- Я дуже-дуже люблю свій народ!

Після цього розмова вмить припинилася і поновилася вже на якусь нейтральну тему. Хлопець націдив і мені з каністри, а потім спитав у дівчини, чому вона пішла вчитися саме в медичний інститут. Дівчина відповіла просто, без жодних хитрувань:

– Я поступила до медичного інституту тому, що нема і не може бути більш шляхетнішого обов’язку в людини, як полегшувати страждання хворим.

В такій благородній компанії я відчув себе зайвим, тому пішов спати, заспокоєний тим, що майбутнє нашого народу – в надійних руках. В наступні роки, коли наші стосунки стали більш близькими, студенти-медики, розважаючи нас, розповідали нам про різні комічні випадки, пов’язані із хабарництвом викладачів медінституту. Ні оповідачів, ні слухачів ця система хабарництва абсолютно не обурювала, ми лише весело сміялися, хоча вже тоді треба було би замислитися, чи дійсно здоров'я нашого народу будуть оберігати добросовісні і шляхетні лікарі.

Понеділок, 25 липня. Рашків – Строєнці.

Цей другий на нашому шляху Рашків я запам’ятав ліпше, ніж той. перший, напевно, ми менше стали працювати на веслах. Пам’ятаю, що зранку чергували москвички і хлопці з водної інспекції. Звичайно зміна чергових відбувалася перед вечерею, але відповідно до обставин могло бути інакше. Через це і вийшло якесь непорозуміння і чергові почали готувати сніданок дуже пізно. Напевно, вони теж довго слухали українські народні пісні. Пізнім сніданком усі були незадоволені, але з вини Гаврилова нас чекала ще і благенька вечеря, в той час, як обіду взагалі не було.

Все почалося ще вчора, коли Ярослав дав команду перевантажити на бот усі ящики з тушківкою, які до того були майже на кожному катамарані. Ця балія все ще не має потрібної осадки через малий вантаж і Дмитро запропонував усі харчі тримати в ній. Для черговий відтоді це був марудний клопіт видобувати з черева боту необхідні для кухні продуктів. Щоб дістати якусь бляшанку тущківки або пачку чаю чи лаврового листу, треба було кожного разу переставляти з місця на місце великі і маленькі коробки та ящики, металеві, картонні, дерев'яні, що ними був заставлений увесь бот. Але в цей день ми залишилися зовсім без тушківки. У Дмитра знову щось негаразд із двигуном і він відпросився у Гаврилова в Рибницю завчасно, щоби мати можливість домовитися з механіками про ремонт. Разом з Дмитром пішов також Іван-комсомолець, щоб дістати бензину і заготовити якісь продукти. Перед їхнім від’їздом я взяв з бота один ящик тушківки і кинув його на великий катамаран, але пізніше його хтось переставив на "ночви", що і мало кінець-кінцем печальні наслідки.

Вийшли ми вже тоді, коли стало припікати. Цимайло десь пішов з моторним човном, а наша "еліта" залишилася його чекати, бо ж не звикли ходити на веслах. День був чудовий і ми у веселому настрою пливли серед широчезної вже ріки. Мар’янка, яка не вміла плавати , церувала мою тільняшку, а решта купалася, дуріючи, як завжди. У нас на борту з’явився новий пасажир – симпатичне кошеня, яке дівчата назвали Макарцем на честь Василя, який в той час вже мітингував у Львові і там потрапив на кілька місяців до Цюпи. Моя тільняшка була дуже довга, Мар’янка її дещо вкоротила і з відрізаного зробила також тільняшку також кошеняті. Мене з ним в однакових одностроях кілька разів фільмували і оператори потім казали, що кадри вийшли чудові, але чи потрапили вони до фільму, мені не відомо, бо я його ніколи не бачив.

Десь на півдорозі ми вгледіли на березі вертоліт, люди біля якого махали нам руками, пропонуючи нам пристати. Коли ми вийшли на берег, то виявилося, що одеські природоохоронці разом з кореспондентом газети "Вечерняя Одеса" виявили жахливий злочин супроти Дністра. На березі стояв трактор, під яким натекла таки, правда, невеличка калюжа масла. Одесити метушилися довкола, погрожували трактористові покаранням і все фотографували той злощасний трактор з різних боків, але так, щоб був видний і вертоліт. Вони зажадали від нас бланків актів про порушення і, коли довідалися, що бланки у Цимайла, а його самого нема, то неймовірно обурилися, мовляв, як це можна працювати в експедиції без бланків. Ми переконали їх, що Цимайло йде за нами і залишили з ними одну спарку, а наша, як слабенька, пішла далі.

Пізніше нам розповідали, який переляк вчинили одесити в правлінні колгоспу, куди вони прийшли складати акт у супроводі мальовничого гурту напівголих дівчат, дві з яких обережно вели під руки сліпого, босого і голого по пояс, але у своїх широченних сатинових шароварах і ви бляклій пілотці з кутасом часів громадянської війни в Іспанії.

Ми ж тим часом ішли далі без особливих пригод, виглядаючи на високому лівому березі "Вежу вітрів", про яку нам казали молдовани як орієнтир нашої зупинки. Нарешті, ми побачили на горі якусь альтанку і зразу почали шукати місце для табору. Всюди був грузький берег, для наметів не було місця і ми повільно просувалися далі вперед, раз-у-раз пристаючи до берега. Під час наших пошуків знову прилетів той самий вертоліт. На цей раз одесити гордо демонстрували нам сітку, яку вилучили у браконьєра. Вони нам заявили таке:

- Ви вже два місяці в експедиції і досі не вилучили жодної сітки, а ми вже чотири конфіскували!

Ми з ними особливо не сперечалися і нічого не пояснювали, бо рівень ентузіазму у нас був істотно нижчий. Неоднозначне в нас було і ставлення до браконьєрів. Мешканці Придністров’я з діда-прадіда ловили рибу сітками, це було їхнє ніби успадковане право, яке ми в них тепер нахабно намагаємося відібрати. Кореспондент газети знову клацав затвором, знімаючи нас на тлі сітки, вертолету, катамарану і т. д. В цей час нас наздогнав малий катамаран з черговими, вони йшли на веслах, мабуть, Цимайло на своєму моторному човні знову десь зупинився. Вони рухалися вздовж лівого берега, часто зупинялися і у нас склалося враження, що вони нас бачать і ось-ось спрямують свій рух на нас. Коли вертоліт відлетів, ми знову почали шукати місце для табору і нарешті знайшли на березі суху галявину. Я побіг на гору дивитися, чи є поблизу вода і патики. Недалеко на сільській вулиці була колонка, а патиків можна було натаскати з плоту покиненого обійстя. Вирішивши, що місце для стоянки добре підходить, я побіг стежкою між плотами на берег, а по дорозі зауважив, що катамаран з черговими, який до того часу ледве рухався за течією, раптом почав набирати швидкість і пішов у напрямку села, що далеко виднілося біля наступного повороту Дністра. Я вибіг на відкрити місце і почав кричати, свистіти і махати руками. Луна відповідала мені з другого береза і підсилювала мій істеричний голос, але намагання були марні. На катамарані або не чули, або вдавали, що не чують. У мене навіть склалося враження, що чим голосніше я кричав, тим сильніше вони налягали на весла.

Зневірившись в можливості повернути втікачів, я пішов до своїх дівчат і казав розбивати табір, не переймаючись тим, що той катамаран пішов далі. Як тільки ми розвантажили речі, зразу же повстало питання про вечерю. Оскільки жодних продуктів у ас не було, ми пішли в село щось купити. На наше щастя крамниця була недалеко, але в ній, крім макаронів, бринзи і цукерок, нічого такого не було, чим би ми могли задовольнитися. Отже, вирішили готувати макарони з бринзою.

Через те, що кострового причандалля у нас теж не було, ми мусили назбирати на березі якесь каміння і зрихтували таке-сяке вогнище та кип’ятити воду на хитких каменюках. Не встигли ми засипати у воду макарони, як до нас берегом прийшло двоє втікачів, хлопець і дівчина. На мої докори вони відповіли, що не чули жодних криків, у що тяжко було повірити, але ми лишили їх у спокою, хоча дівчата, які мусили за них чергувати, продемонстрували їм свою зневагу мовчки. Це вміють робити тільки жінки – самими лише рухами і поставою. Але ця дівчина була не з тих, хто звертає увагу на подібні дурниці. Зазирнувши у баняк своїми короткозорими очима і переконавшись у тому, що справа з вечерею вже вирішена, вона в супроводі свого кавалера зникла так само раптово, як і з’явилася.

Невдовзі після цього підійшла друга спарка на чолі з Гаврилівим і ми пояснили йому ситуацію, але він, здається, нічого не зрозумів, бо наминаючи макарони бурчав, що вони без тушківки.

Тим часом там десь далеко, Цимайло залагодив свої справи і наздогнав, нарешті, свої справи і на моторному човні наздогнав великий катамаран і "ночви", які рухалися разом, і хотів узяти їх на буксир. Але молдовани, які були на "ночвах", попросили Юрка трохи почекати. Вони втопили фотоапарат і хотіли його віднайти, промацуючи гливке дно річки ногами. Цимайло їх чекати не схотів, чим дуже образив своїх давніх друзів, і пішов з великим катамараном далі.

Коли Цимайло з’явився, ми дуже зраділи, сподіваючись додати до пісних макаронів тушківки, але виявилося, що її на катамарані нема. Цим я був дуже здивований, але розпитування нічого не прояснило. Тим часом моторний човен був відправлений за невдахами і через кілька хвилин вони вже були тут і над Дністром пролунав знайомий поклик:

- Тонька! Жрать уже готово!

Наталя, Леся і Марта вирішили піти подивитися альтанку на горі на горі і запросили мене з собою. Ми пройшли вздовж села і переконалися, що пройти навпростець піднятися вгору неможливо, бо на перепоні став потічок із зарослими чагарниками берегом. Прийшлося шукати місток і він таки знайшовся. Вже починало сутеніти і ракоподібний мостик серед гілок дерев виглядав дуже романтично. До того ж на другому березі стояв ще симпатичний млинок. Побудований з червоної цегли, чистенький і акуратний, він одразу зраджував свою бутафорію, але колись це безперечно був справжній млин. Ми піднялися до нього кам’яними сходами, але двері всередину були зачинені і ми просто обійшли млинок довкола. Колесо було зовсім новеньке і дійсно ніколи не крутилося, але під ним був старий жолоб, настільки старий, що вже заріс травою. Але файний був млинок! Можливо, навіть в ньому водилася і нечиста сила. Це припущення примусило нас швиденько піти звідси геть.

Вийшовши за останню хату, ми пішли стежкою, що тягнулася поперек схилу ледь піднімаючись вгору. Дорогою ми два рази натрапляли на морву і, звичайно, не могли її обминути. Вже перед самим верхом стежка пішла вниз, тому подерлися напростець до альтанки і через три хвилини були біля неї. Власне, то були рештки якоїсь споруди, вірогідно палацику, з яким місцеве населення пов'язувало цікаву романтичну легенду, яку я краєм вуха чув від молдован, але не можу переповісти читачеві її фабулу. Пізніше я довідався, що у в цій місцевості на початку 19-го століття розвив бурхливу діяльність граф, генерал-майор Вітгенштейн. Він сприяв економічному розвиткові краю, зокрема доклав чимало зусиль для засвоєння місцевим населенням населенням культури виноградарства і виноробства. У Строєнцях, які були його вотчиною, він побудував собі замок. Оце ж ми були, вірогідно на його руїнах. За іншою версією альтанка була пам’ятником генералові, який побудувала його донька і назвала його "Роза вітрів". Іншим слідом його великої садиби "Пояни" може бути також той млинок, що ми зустріли по дорозі.

Дівчата детально обстежили "альтанку", навіть повилазили на другий ярус, а я тим часом милувався панорамного Дністра у западаючих сутінках. Вже було досить темно, коли ми почали спуск і чим нижче ми спускалися, тим темніше ставало навкруги. Ледве ми вийшли на стежку, як одразу загубили її в темряві. Кілька разів ми через колючі чагарі спускалися вниз і піднімалися вгору шукаючи зручніший шлях, але в решті-решт потрапили у такі хащі, що я вже почав сумніватися, що ми виберемося з них самостійно. Довгі колючі пагони шипшини з усіх боків перетинали нам путь, праворуч було урвище, а зліва простяглася камінна кладка, певно рештки того замку, від якого лишилася та альтанка. Висота муру поступово зростала і кінець-кінцем досягла мого зросту. Я продирався вперед не шкодуючи джинсового вбрання, піднімаючи над собою колючі гілки або наступаючи на них ногами. Дівчата ж були у легкому вбранні і я був здивований, як вони пройшли той шлях майже зовсім неушкодженими. Коли рухатись вперед стало вже зовсім неможливо, ми, допомагаючи один одному, вилізли на уступ у тому місці, де змогли до нього дістатися крізь корчі, і опинилися на стежці, яку безрезультатно шукали раніше. Далі вже було зовсім не страшно, навіть біля млина, який у темряві виглядав особливо таємничо.

Недалеко від табору, там де до нього веде стежка між плотами, ми натрапили на групу людей, які вечеряли, сидячи на траві біля воріт власного подвір’я. Ми привіталися з ними, вони відповіли, а хтось із них попросив у мене закурити. Я почастував хлопців сигаретами, а вони нас у відповідь – вином. Зав’язалася розмова, яка затяглася далеко за північ, бо один з хлопців, який називався Микола, побіг кудись дістати ще вина. Ми його не дочекалися і спустилися до табору. Та Микола знайшов нас і тут і нам було дуже незручно знехтувати його компанією. Ми посідали біля вогнища і випили той трьохлітровий слоїк вина, який він приніс. Я дуже переживав, що наша учта може закінчитися якимось претензіями з боку хлопця, як це бувало неодноразово, тому схвально реагував, коли дівчата одна по одній втікали до своїх наметів. На моє здивування Микола чемно попрощався зі мною, коли я заявив, що пора вже йти спати, забрав порожній слоїк і зник у темряві.