Пригоди з прапорами
У 1989 році ми вже йшли під національними прапорами. Дуже часто діти, побачивши з берега синьо-жовту “фану” на катамарані, гукали нам: “Слава Україні!”, на що ми із задоволенням відповідали: “Героям слава!” Я тоді дуже дивувався, як діти, котрі вперше в житті бачили національний прапор, знали, як його треба вітати. Мусимо все-таки віддати шану галичанам за їх високу національну свідомість, яку вони змогли передати своїм дітям навіть в часи совєцької окупації. Однак такого патріотичного підйому, свідками якого ми були в селі Німшин, я більше не бачив ніде. Коли наш перший катамаран випадково зупинився біля села, вістка про “чайку” з синьо-жовним прапором моментально облетіла все село, і, певно, все його населення збіглося на берег. Коли зібралися всі катамарани, на березі виник стихійний мітинг. Люди були надзвичайно схвильовані, багато жінок плакали. Нам розповідали про участь багатьох селян в ОУН і УПА, по знущання і провокації енкаведистів. Усіх охопило відчуття, що настали нові часи, і незалежність України – то справа вже недалекого майбутнього. Ми не планували тоді зупинятися в Німшині, але люди нас не відпускали. Нам несли молоко, яйця, овочі, навіть дрова, аби ми тільки залишилися. Ми не могли образити людей, і залишилися в селі, хоча і не всі – один катамаран мусив іти до Галича, куди мали прийти за графіком. Пригоди в Галичі описав Андрій Квятковський. Між тим радіо "Свобода" з-за кордону повідомило, що Дністром рухається флотилія під національними знаменами і це повідомлення мало амбівалентні наслідки.
У Заліщиках після вечері я майже одразу пішов відпочивати у свій намет. Коли вже почав засинати, мене розбудили і повідомили про прибуття на берег якихось підозрілих автомашин. Я нехотячи виліз із намета і пішов до катамаранів, де вже зібрався весь актив експедиції. Ми вглядалися в темряву і бачили два-три легкових авта, довкола яких стояли люди. Мені стало тривожно, хоча ще мав надію, що ці люди не мають до нас відношення, бо ніхто до нас не підходив. Але надії розвіялися, коли прибуло ще кілька машин. Усі вони зупинялися і гасили світло. Ми передчували щось недобре, але в нашому становищі нам не лишалося нічого іншого, як чекати на подальший розвиток подій. Ми стояли невеликою купкою і стиха перекидалися між собою короткими фразами. Коли останнє з прибулих авт прошурхотіло по гальці просто до нас, решта автомашин ввімкнула фари, як засліпили нам очі. З прибулого авта вийшов якийсь черевань і спитав:
- Хто тут старший?
Я виступив уперед:
- Я.
- Ви порушуєте чинне законодавство!
- Яким чином?
Черевань тицьнув мені якусь газету, здається, “Радянська Україна” і наказав щось там в ній прочитати. Я навмисне довго читав вказану мені статтю, одночасно міркуючи про те, що ж робити в цій ситуації. В статті йшлося про те, що останнім часом по річках України почали плавати човни під усілякими незареєстрованими прапорами, що заборонено законом, тому власники човнів, перше, ніж підняти якісь свої прапори, мають їх десь там зареєструвати. Ясно було, що йшлося про нашу експедицію. Газета – не документ і ніяких посилань на статтю якогось кодексу в ній не було, тому в принципі можна було ще сперечатися. Але я вже бачив довкола нас здорованів у міліцейській формі і було ясно, що влада налаштована дуже рішучо і затримає експедицію в разі нашої непокори. Треба було вибирати – або зняти прапори і продовжувати нашу агітаційну роботу, або припинити експедицію і наразитися на неприємності для її активних учасників. Я прийняв рішення і сказав:
- Мусимо підкоритися закону, – і передав іншим подивитися газету .
Усі схилилися над нею, а я побачив, що начальство полегшено зітхнуло. Ніхто з наших не сперечався, але прапори знімати ніхто не хотів. Я сказав міліціянтам, щоб йшли знімати самі. Ті відмовилися теж, посилаючись на небезпеку поламати ноги серед безладдя речей, які були на катамаранах. Врешті-решт ми попросили познімати прапори наших наймолодших учасників, майже дітей.
Один з міліціянтів склав акт про вилучення у експедиції “Дністер” п’яти синьо-жовтих прапорів і трьох зелених (екологічних) вимпелів, які обізвав флагштоками, бо хлопчиська питали, чи знимати прапори разом із флагштоками. Ми думали, що на цьому все закінчиться, але помилилися. Всіх, хто на думку начальства мав відношення до керівництва експедиції, попросили сісти до авт і повезли у міську прокуратуру. Там до третьої години ночі нас по черзі допитували, потім пропонували протоколи допиту на підпис. Ці підписи мали для цих людей якесь велике значення, бо коли Славко Фішер відмовився підписувати, його дуже довго умовляли це зробити. Було видно, що усім керує не прокурор, а загадкові люди у цивільному, про приналежність яких до певної організації ми могли тільки здогадуватися. Нас відпустили над ранком і ми пішки тьопали через усе місто у табір, де нас у тривозі чекали наші друзі.Через кілька днів Товариство прислало нам нові прапори, і ми знову їх підняли на своїх щоглах, але про наступну пригоду з прапорами я оповім у відповідному місці. Тут же іно скажу, що в подальшому русі на тернопільському березі Дністра ми зупинятися вже не могли, бо всюди нас на можливих місцях стоянок чекали міліціянти і чемно просили плисти на іншу дільницю або приставати до чернівецького берега. Якось так сталося, що чернівецькі влади не чинили нам перешкод, і мене досі гризе досада, чому ми не стали в Заліщиках на протилежному березі, де б могли стояти із піднятими прапорами на виду усього міста без перешкод, бо заліщицькі влади не мали над нами сили у чужій області.
Наступна пригода була в Старій Ушиці. До нас знову з'явилася делегація, але на цей раз дуже мирна. Практично розмова вилилася у дискусію про національні кольори, але один з поліцянтів прапори все-таки з катамаранів зняв. В процесі дискусію я заявив, що синьо-жовтий прапор буде державним через два роки. Практично точно через два роки Україна проголосила незалежність, хоча державноим прапор став пізніше.