Онут – Хотин

Середа, 29 червня. Онут – Устя.

Дорогою до Устя ми проминули столицю “помідорової республіки” Горошову, навіть не підозрюючи, які там дива і які гостинні люди. А навпроти Горошової, на правому березі, є поле, яке завжди засіяне якимось овочами. З овочами всі роки ми мали великі проблеми, тому на тім полі ми інколи крали цибулю і помідори. Свою злодійкуватість ми намагалися виправдовувати тим, що поле колгоспне, а значить “нічиє”. На людських городах ми не крали ніколи, але добре навчилися жебрати по хатах.

Зразу за полем на схилі давнього берега Дністра є печера “Дуча велика”. Кілька разів ми навідувалися до неї у пошуках якихось археологічних матеріалів, але марно. З цих місць, від Баламутівки і далі, ми вже починали досліджувати знані Троянові вали, але тут вони не є явно вираженими.

В Устя ми мали прийти приблизно о шостій, але в дорозі не обідали, тому біля четвертої були вже на місці. Щоправда, на веслах ми намучилися добряче. За Горошовою течія Дністра повільна, і коли є супротивний вітер, катамарани треба тягти линвою. В той рік якось обійшлося завдяки високій воді. Не встигли ми розвантажитися, як на березі з’явився якийсь мотоцикліст, з вигляду схожий на лісника, з довгою русявою бородою. Прибулець спитав, чи не експедиція ми, і коли ми це підтвердили, він поцікавився, де начальник. Гаврилів нехотя обізвався:
- Ну, я начальник.
- Цимайло?
- Ні, Гаврилів.
- А де Цимайло?
- Має приїхати. А ви хто?
- Я місцевий житель, Михайло Стецюра, живу тут недалеко.

З цими словами “місцевий житель” зліз з мотоцикла, підійшов до Ярка, простягнув йому руку, а далі, міцно потискуючи правицю Гаврилова, з піднесенням продовжив:
- Дозвольте мені привітати вашу експедицію на нашій чарівній подільській землі, побажати вам успіхів у вашій шляхетній роботі, міцного здоров’я, а також особистого щастя. Сподіваюсь, що спільними зусиллями ми відродимо красу і первозданну чистоту нашого Дністра.

Гаврилів стояв, схиливши голову, чухав довгу чуприну, намагаючись з усіх сил спримати сміх і надати свому обличчю серйозного вигляду, а ми з цікавістю оточили гостя. Михайло виявися шалено балакучим, але ми так і не спромоглися витягти з нього, хто ж він такий і чим займається. Очевидною була лише його поетична натура, бо він скоро почав читати нам свої вірші про Дністер, – якісь смішні, ніби дитячі. Далі він нам розповідав про свої статті в районній газеті на захист природи, допитувався про наші плани і результати роботи, обіцяв іти з нами, але найбільше йому кортіло зустрітися з Цимайлом, мабуть він про нього багато чув.

Десь у паузі потоку красномовства Гаврилів попросив гостя підвести його мотоциклом до села, і той з готовністю погодився, але їхати не спішив, все допитувався про Цимайла, Чечуру, підкачував балони мотоцикла і знову розповідав або розпитував. Яркові ж терміново треба було у село, казали, що там вже бачили Цимайла, і він хотів уточнити місце стоянки.

Кілька разів Гаврилів вже вирушав до села, але його зупиняли або Бардадим або дівчата, – мовляв, є ж мотоцикл, нащо йти пішки, і Ярко повертався і знову просив Михайла поїхати. Той висловлював готовність, але з місця не рухався. Це була чиста комедія. Коли Гаврилів, нарешті, сів на заднє сидіння, і вони від’їхали метрів зі сто, їм назустріч вилетів, гицаючи на купинах старенький джип. На хвилину машина і мотоцикл зупинилися, і ми бачили, як Гаврилів пересів у машину, а Михайло почав бігати довкола неї, протягуючи всередину руку, – очевидно, з кимсь вітався. Потім машина поскакала до табору, а за нею мотоцикл. До нас знову приїхало начальство, на цей раз районного масштабу. Стецюра бігав довкола, намагаючись злапати Цимайла і про щось з ним поговорити, але той не звертав на нього жодної уваги. Це дуже образило романтичного природоохоронця і він непомітно зник. Більше його ми вже ніколи не бачили.

Невдовзі прикотився ще і автобус, який привіз дівчат у народних строях з хлібом-сіллю та ще якийсь обід. Наші дівчата вже придбали собі в селах горбатки і запаски, а тут з’явилася нагода їх використати. Вони вирішили асистувати Гаврилову при врученні хліба-солі. Більшість же ця комедія мало цікавила, тому Цимайло і один із начальників з великими труднощами почали нас зганяти на церемонію. Прийнявши хліб, Гаврилів вже, як знавець, став на ним чаклувати – поцілував, посолив і покуштував. Потім він з набитим ротом давав інтерв’ю.

Вже до цього небо почали затягати свинцево-сині хмари, а коли ми сіли обідати, раптово налетів вихор, і всі розбіглися по наметах. Я сподівався доїсти свою зупу ще до дощу і сидів під деревом, аж поки не почув чи то веселі, чи перелякані зойки моїх дівчат:
- Славку! Ходи швидше! Намет зносить!

Я озирнувся і побачив, що порожній намет тримається на двох чи трьох кілочках, решту повиривало шнурками, натягнутими скаженою силою, і вони тріпотіли вітрі наче розкручені пращі. Дівчата бігали довкола, намагаючись схопити їх і втримати намет на місці. Він лопотів і плескав, а дівчата переконливо верещали. Я покинув свою миску і побіг їм на допомогу. Здається, я прибіг вчасно, бо, затримав бись на секунду, бігме, намет полетів би за вітром у ліс, і ми б мусили тягти його звідтам і ставити наново під дощем на мокру землю. Всі речі, включаючи спальні мішки, дівчата ще не внесли до намету, і вони б наскрізь змокли у страшенній зливі, яка почалася по перших шквалах вітру. У вайлуватого ж Віктора порозкидані на березі речі змокли дуже сильно, так само як і його персональний намет. Милосердна Оксана дозволила йому ночувати в нашому наметі п’ятим, а потім ще довго кляла своє милосердя, бо Віктор виявився дуже неспокійним. Він не тільки гучноголосо хропів і пускав вітри, але і розмовляв уві сні, хвицявся ногами, тому бідна Оксана більшу частину ночі просиділа в наших ногах при вході у намет.

Та віхола принесла нам відчутні збитки. Легкодуха команда з великого катамарану недбало закріпила причальні линви, і його зірвало потужним поривом вітру. Першою це помітила Оксана і сміливо кинулася за ним у воду, за нею побіг Степан, а далі вже вся команда. Хлопці випередили Оксану і наздогнали катамаран, але вже далеко від берега. Вони вирішили повертатися назад на моторному ході, та ніяк не могли завести двигун. Що хлопці з тим двигуном робили, ми не бачили, але уся справа закінчилася тим, що вони його втопили. Потім вони довго тягли катамаран берегом.

Дощ поступово став ущухати, однак, зовсім не перестав. Ми сиділи по наметах, а Цимайло і Гаврилів поїхали в село на прийом. Користуючись відсутністю керівництва, Володя Поляков і Віктор Арбут взяли владу у свої руки. Пройшовши по наметах і прозондувавши наш настрій, вони прийшли до висновку, що його треба підняти і рушили в пошуках відповідного засобу. Пізніше Цимайло довідався про їхню ініціативу, але до конфлікту не дійшло, бо він сам порушив режим на прийомі у начальства.

Вечеряли, а точніше, закусювали ми в цей день по наметах і рано полягали спати, тільки з великого жовто-зеленого шатра ще довго лунали веселі пісні, з яких одна виконувалася з особливим піднесенням. Я запам’ятав з неї іно один рядок приспіву:
- Хорошо с перепоя веслом помахать!

Слова для компанії виявилися актуальними, бо це ж вони загубили двигун у хвилях Дністра і завтра вже мали йти на веслах.

Четвер, 30 червня. Устя Бискупське – Рашків.

Зранку був дуже сильний туман. Намети мокрі і брудні. Особливо брудні днища, ззовні і зсередини. Перше, ніж рушати, треба було висушити речі і намети, – тому експедиція розділилася на дві групи. Одна займалася цією роботою та господарюванням, а друга пішла по справах у сусідні села. Хлопці Цимайла довго шукали загублений двигун, але безуспішно. Човен не мав доброї котви, і його постійно зносило з місця можливої згуби, а, може, вони і взагалі не там шукали.

В наступні роки ми дуже довго не ставали в цьому селі. Першою причиною було те, що тут не було доброго місця для стоянки, а другого – неприємна історія, яка тут сталася наступного року і повторення якої я більше не хотів.

А історія була така. Коли усі пішли в село агітувати людей, я лишився стерегти три катамарани і писав щоденник, сидячи на скриньці з документами. Невдовзі якийсь місцевий босовило у брудно-червоній футболці, побачивши катамарани на березі, підійшов до них, а потім скочив на мій, не питаючи дозволу. Він взяв з ящика яблуко і сів навпроти мене. Його зухвалість мені не подобалася, але я промовчав. З’ївши яблуко, непрошений гість почав ставити мені питання: хто ми такі і що робимо в селі. Я спокійно йому все пояснив. Хлопця це не задовольнило і він велів мені забиратися геть. Я відповів, що не можу рушати без людей, які зараз у селі, але як тільки вони повернуться, ми одразу підемо далі.

Розмова приблизно такого самого змісту продовжувалася з перервами близько години. Я сподівався, що, нарешті, хтось прийде з села, але нікого не було. Хлопець, який очевидно був напідпитку, нахабнів усе більше і почав мені погрожувати. Справа йшла до бійки, а батяр був явно сильніший за мене, тому я вийшов на берег, взяв у руки металеве весло і, сподіваючись, що моя “зброя” настрашить забіяку, казав йому забиратись геть. Але той не настрашився. Він повільно пішов на мене, підставляючи шию зі словами: “На, бий, бий!”. Бити його я не хотів, та і не зміг би рубанути по шиї ребром металевої лопасті весла, але зробивши перший крок, мусив робити і другий. Повагавшись секунду, я перевернув весло держаком уперед і зробив випад наче багнетом, намагаючись вдарити не сильно, але точно в сонячне сплетіння. Не знаю, втрафив я чи ні, однак хлопець гикнув, тут же різко повернувся і, кинувши якусь погрозу, швидким кроком пішов до найближчого провулку. Я боявся, що він пішов за підмогою, і почав по черзі відганяти катамарани подалі від місця події на недалеку мілизну, щоб мати зручнішу позицію в разі атаки. Але ракло більше не з’являлося, а пізніше я довідався від місцевого рибалки, що це відомий в селі баламут несповна розуму.

Більше подібних випадків у нас не було, але нерідко буває, що п’яна молодь приходить до нашого табору і не дає нам спокійно відпочивати. Місцеві хлопці вважають себе господарями на своїй території і ніколи не питають дозволу, чи можна посидіти біля вогнища. Після випадку в Усті, я намагався не загострювати стосунків з подібними гостями навіть у надзвичайних випадках, таких як, наприклад, той, що трапився у Кострижівці. Як правило, хлопці канючать у нас катамаран або байдарку, щоб переправитися на другий берег або просто покататися. Ми інколи перевозили людей з берега на берег, але п’яним забаганкам ніколи не потурали, хоча набридливі прохання могли тривати до глибокої ночі, а ми не могли йти спати, поки в таборі були чужі люди. Оскільки людей в експедиції завжди бувало недостатньо для денної роботи, то вночі ми чергували лише в крайніх випадках, тому місцеві жителі кілька разів крали в нас різні речі, необережно залишені на катамаранах або біля наметів. Два рази у нас крали катамарани, причому один раз хлопцям, які поверталися з вечірки, просто ліньки було йти додому пішки і вони поплили на нашому катамарані, а потім кинули його на березі. З Устя ми вийшли о 14.30. Щоправда, про момент відправки можна говорити лише умовно, бо всі вирушали в міру готовності. І взагалі, наша експедиція, завжди не зовсім організована, в цей день відрізнялася особливим безладдям. Вчорашні невдахи з двигуном взялися на свій розсуд формувати екіпажі, мінятися місцями, не питаючись жодного дозволу. Гаврилів, коли це побачив, аж позеленів від гніву – дуже не любить, коли хтось втручається в його справи. Удавано спокійно він підійшов до Ріти, яка вже командувала на чужому катамарані і ніби байдуже спитав:
- А хто це вам дозволив пересідати на цей катамаран?

Дівчина почала щось пояснювати, але Ярко не міг довго стримуватися:
- Ану, давай на свій катамаран, і щоб без мого дозволу…

Далі, мабуть, Гаврилів продовжив подумки, але Ріта його зрозуміла добре, пішла на своє старе місце, але з цього часу ворожнеча між цими психологічно несумісними особами набула ще більш загострених форм.

Спочатку ми йшли з Оксаною удвох, бо Олена і Орися пішли на етнографічну вивідку у Мельницю Подільську. Зустрітися домовилися у Худиківцях, і вони прийшли туди вчасно, що було для мене приємною несподіванкою. Але і потім я мав нагоду переконатися, що Олена доволі дисциплінована людина, чого не скажеш про її дочку, дуже миле сотворіння, але примхливе і неслухняне. Взагалі, з дітьми все було багато клопоту, а бували серед нас навіть і шестилітні діти. Діти є діти, зі своїми особливими інтересами, безпосередністю і непосидючістю. В експедиції для них забагато вражень, і коли дитина знаходиться на катамарані, вона постійним захватом і мінливими бажаннями може зіпсути життя будь-якій врівноваженій людині. Їм постійно щось треба – поїсти, попити, в туалет, пересісти, покупатися і т.д. Особливо докучають хлопчики. То їм хочеться поставити вітрило, то плисти на каяку, то веслувати без потреби, то подивитися у лоцманську карту або бінокль капітана.

Мельниця Подільська розташована на горі між Худиківцями і Вільховцем. Щоб побувати в місті, найліпше зупинятися під горою, якраз навпроти церкви у Перебиківцях, що на правому березі. Тут в горі є обладнане джерело, яке називається “Турецька криниця”. Вода в джерелі помічна, дуже впливає на очі. Місцеві люди шанують його і поставили поруч кам’яний хрест, який завжди прикрашений рушником. Переказують, що раніше джерело било трошки вище. Ніби там турки закопали скарб, який люди час від часу шукали, а щоб вода не заважала пошукам, джерело обладнали нижче. Скарб так ніхто і не знайшов, але металеві гроші в джерелі можна знайти. За якимось звичаєм люди кидають в нього монети.

Зразу за джерелом вода широко розтікалася по каменистому схилі, частково знову йшла у ґрунт, а під горою утворювала досить велике болото. Якогось року, коли в експедиції було достатньо людей, ми продовбали рівчаки від джерела до болота і від болота до Дністра. В результаті, ми і місцевість дещо осушили, і додали в Дністер трохи чистої води. Наступного розу, зразу по прибутті на це місце, ми побігли дивитися на наслідки нашої роботи і з задоволенням побачили, що вода сама поглибила русло і вийшов досить натуральний потічок. До того ж, місцеві пастушки продовжили нашу роботу – викопали в руслі яму і її виклали камінням. Це єдиний випадок, коли місцеве населення одразу підтримало нашу ініціативу.

Далі на правому березі розташоване невеличке буковинське село Рухотин. Тут є дуже стара мурована церква і дзвіниця при ній. Вік церкви виказують похилі стіни і маленькі вікна – як бійниці фортеці. Іншою цікавинкою села є городище з на диво високими валами. Назву села місцеві жителі пояснюють як “Рух на Хотин”. Село тягнеться вздовж потічка вбік від Дністра, а навпроти нього починається село Дністрове, яке колись називалося Вовківці. Мешканці хотіли би повернути стару назву, та їм чомусь не дозволяють. В кінці села є дуже лепський водоспадик. Тут же чудове місце для табору на зеленій галявині серед чагарників. Але туристи мають бути обережними. На скелях, порослих старими акаціями, дуже багато гадюк.

За кілометр від села під високою горою над Дністром є каменоломні у відслоненнях силурійських порід. А на горі стоїть старовинне село Звенигород. У літописах є згадки про давньоруські міста з такою назвою, їх було декілька у різних місцях у Галичині, під Києвом, неподалік Москви. Гейби в одній з оповістей, а саме у тій, де говориться про удільного князя Івана Ростиславовича Берладника, мався на увазі саме цей Звенигорода. А життя цього амбітного князя переповнене багатьма драматичними авантурами. Своє прізвисько він отримав від назви міста Берладі, куди він втік після невдалої спроби сісти князем у Галичі на запрошення мешканців міста. Пізніше він подався на Смоленськ і Москву, де служив у князя Юрія Довгорукого, на доручення якого воював з новгородцями. Галицькі князі не могли простити Берладникові зазіхання на галицький престол і вимагали його видачі впродовж років. Ставши, нарешті, київським князем, Довгорукий з політичних міркувань вирішив видати таки Берладника Ярославу Галицькому і велів доставити його у кайданах в столицю для передачі галичанам. Однак за Берладника вступилося духовенство, тому Довгорукий відправив його назад у Суздаль. Дорогою за наказом чернігівського князя Ізяслава Берладник був перехоплений і опинився у Чернігові. Коли ж Ізяслав зайняв місце померлого Юрія Довгорукого, Берладник втік з Чернігова до половців, разом з якими пішов на Галичину і по дорозі взяв у облогу Ушицю (ту, що тепер називається Старою). Очевидно нещаслива доля цього князя-невдахи викликала до нього велику симпатію простого люду, бо захисники міста почали переходити на його бік, і він би взяв Ушицю, але половці зрадили його, повернувши назад у степи. Життя своє Іван Берладник закінчив у Солуні (тепер Салоники в Греції). Берладниками називали також вільних людей, подібних до пізніших козаків.

В часи монгольської навали Звенигород був зруйноване і занепав, як місто, але тут є дуже багато цікавого. На мисі гори є залишки земляних оборонних споруд; невисокий вал, який де-не-де ще зберігся, окреслює колишню границю міста. А на вершечку гори серед дерев стоїть стара церква, біля якої розташований цвинтар, де можна знайти кам’яний хрест трьохсотлітньої давнини. За Австрії і Польщі в селі господарював якийсь німець, по якому люди мають добру пам’ять. Його могила на цвинтарі з великою мармуровою плитою завжди добре доглянута, чого не скажеш про інші старі поховання. Скромний, але чепурний палацик німця теж зберігся добре. В селі панує дух сивої давнини. Не дивно, що тут від старших людей можна почути фантастичну легенду про костел, який запався під землю, та інші цікаві речі.

Від Вільховця течія вже зовсім слабенька. Ми з Оленою порядно втомилися, бо дівчата більше співають, ніж веслують. Коли вони проспівали “Човен хитається”, певно, вже втретє, ми наздогнали наших одвічних суперників з веслування – Степана Ковалишина зі своїми дітьми, Оленкою і Мирославом. Власне, вони нас почекали, щоб співати разом, але коли побачили, що ми їх випереджаємо, знову схопилися за весла. Діти сильно переживають, коли хтось обганяє, і негайно піднімають алярм. І на цей раз, забувши про втому, ми веслували до повної знемоги, по черзі випереджаючи одні одних, аж поки не наздогнали решту катамаранів і далі рухалися разом з усіма.

До Рашкова ми прийшли страшенно змучені близько десятої години, але я зовсім не пам’ятаю подій того вечора, настільки я був втомлений. Вже в наступній експедиції Орися показала мені чотири розлогі верби і могилку під ними, біля яких ми тоді ночували, і ще 14 років по тому згадувала, як тоді в темряві кричали: “Рашків! Рашків, де ти?”.

П’ятниця, 1 липня. Рашків – Хотин.

З цього загадкового Рашкова ми вийшли об одинадцятій і за годину вже були в Білівцях. Поки ми пройшли це довге село, то зупинялися двічі – пили молоко, розпитували місцевих жителів. Нічого цікавого ми не почули і пішли роздивлятися село. Воно стояло пусткою. На деяких обійстях давно не бувало людей, вікна позабивані дошками, подвір’я позаростали лабузами. Всі дерева дуже старі – грубі і високі. За Білівцями в лісочку стоїть кам’яний хрест, огороджений парканом, в пам’ять про вимерле від якоїсь пошесті село Добрівляни, яке тут стояло колись. Тут же недалеко починається високий земляний вал з ровом, який іде до села Вигода на Збручі. Далі залишки валів можна побачити і вздовж Збруча в тих місцях, де берег низький. Якщо бути уважним, можна помітити, що вали, разом з високими берегами, утворюють безперервну оборонну лінію, яка тягнеться до Гермаківки. Тут знову можна побачити залишки валу, який вже іде вбік від Збруча. Він здебільшого розораний, тому неясно, де він колись закінчувався. Імовірно він ішов до річки Нічлави, яка тече в глибокому яру і є природним захисним рубежем. Від села Устя, де Нічлава впадає в Дністер, лівий високий берег Дністра тягнеться до Білівців, і таким чином штучно-природний оборонний ланцюг замикається. Виникає припущення – чи не окреслюються таким чином границі удільного князівства Івана Берладника?

Рештків земляних валів і Придністров’ї багато. Більшість з них люди називають Трояновими, і це дуже цікаво, бо римський імператор Траян, який правив на початку 2-го століття і провадив войовничу політику, дійсно, будував вали, але в Дакії, на території сучасної Румунії. Римські володіння закінчувалися на Дунаї, однак, могли збудувати два оборонні вали між Прутом до Дністром. Решта валів до римлян не можуть мати жодного відношення. Вони не утворюють єдиної системи і, очевидно, насипалися з наказу різних володарів у різний час.

Далі йти було зовсім тяжко, течії сливе не було, бо тут вже починається водосховище, гребля якого стоїть за двісті кілометрів від цих місць. Щоб полегшити роботу на веслах собі і Олені, я інакше розмістив вантаж на палубі, тому що катамаран іде швидше, коли він лежить на воді горизонтально, а не із задертими носами, – тоді опір води найменший. Крім того, я намагався іти в кільватері за переднім катамараном, і це теж допомагало.

Та біля Збруча сил вже не було зовсім. Настрій впав остаточно, границю переходити не хотілося. Нам здавалося, що за Збручем починається зовсім інший край, в якому живуть інакші люди, з якими ми не знали, як себе поводити. Ми зупинилися біля гирла Збруча і віддалися на волю слабенької течії, те саме зробив і Стефко Ковалишин. Ми прощалися з Галичиною. Дівчата полізли у воду, і я теж не витримав. Оскільки дівчата мене в той день не слухалися, я злостився на них і вирішив їх трохи настрашити. Я заплив далеко-далеко вперед, аж за Збруч і довго плавав там різними способами. Жіноцтво сиділо на катамарані тихо і не кликало мене, відчуваючи, що я не в гуморі. Коли я повернувся, Олена сказала мені, що вона подумала, що я їх хочу покинути. Це мене дещо розважило, та і купання пішло на користь. Ми почали перегукуватися зі Стефком, чи не повернути нам назад, але зворотного шляху не було.

До хотинського моста ми дійшли непогано. Там сиділи хлопці Цимайла, яких послали вперед шукати місце стоянки, але вони злегковажили цим завданням. Частина з них пішла до міста на пиво, решта тинялася по березі. Ми не встигли їх добре розпитати, як до нас підлетів моторний човен з двома незнайомцями на борту. Вони зійшли на берег, привіталися українською, що нас здивувало, і спитали:
- Експедиція?
- Так.
- А ми вас шукаємо.

Як виявилося, один з цих людей був львів’як на ім’я Дмитро Ондрушко. Він мав намір приєднатися до експедиції. Умовити моториста взяти один катамаран на буксир було нескладно, ми посадили на нього усе жіноцтво, а другий повели самі підсиленим екіпажем. Нам треба було пройти ще зо два кілометри до фортеці, де хлопці нам радили стати табором, бо іншого місця не було. Тяжко далися нам ці останні кілометри, але нас підганяла зацікавленість фортецею, яку вже було видно далеко попереду. Її високі мури виглядали в присмерку спокійно і тривожно.

Ми підійшли до самої фортеці. Місце для табору було погане, захаращене і штиняве. Для наметів зовсім не було місця. Навіть ми, перші, ледве знайшли де поставити намет, але не стали це робити, бо були чергові і мали зразу приступати до своїх обов’язків. Поскладавши речі під корявим горіхом, ми взялися до діла. У цей день ми не обідали, і, відай, від голоду всі були страшенно зденервовані, – принаймі, мені так здавалося. Усі крутилися біля вогнища, намагаючись нам допомогти, але тільки заважали, а на наші не зовсім ґречні прохання відійти серйозно ображалися. Але як тут бути чемним, коли ти шукаєш тушівку або хліб і в поспіху ніяк не можеш знайти, а тебе хтось питає:
- А що там у вас булькає? – і ти мусиш дивитися, що там, дійсно, булькає і пояснювати, що то така собі звичайна зупа, і забуваєш, що шукав, а коли згадуєш, то виявляється, що за цей час хтось узяв твій ніж, щоб теребити бульбу, якої зовсім і не треба, а треба пшоно, але воно теж кудись поділося чи вже закінчилося.

Ось в такій колотнечі вечеря готується не годину, а півтори, а то і дві. Але все має свій кінець, і ми, нарешті, вечеряємо. Настрій піднімається, і ми відчуваємо, що ніби когось нема. Власне, це нам Боря сповіщає, що нема Цимайла і його команди у складі дружини, трьохрічного сина і дівчини Свєти. Він пропонує іти їм назустріч, бо на “ночвах” нема бензини, а без мотора, лише на веслах, вони взагалі ідуть кепсько, а тут ще така слабенька команда. Попри поліпшений настрій, ця пропозиція зустрічається гробовою мовчанкою. Друзі Цимайла вдають, що не чують, але є людина, яка мусить зайнятися цією справою через свої службові обов’язки. Гаврилів неохоче підводиться і прямує на рятівну станцію. Очевидно, він хоче попросити моторний човен, щоб іти назустріч невдахам і тягти їх на буксирі. На диво, він там когось знаходить і дістає човен, але у рятівників нема бензину, і Гаврилів гукає нашим мотористам:
- Хлопці, бензина є?
- Нема.
- А де ж вона поділася?
- А Цимайло віддав браконьєрові, який тягнув його на буксирі.

Брешуть, звичайно, є у них бензин, але дати не хочуть. А Гаврилів далі питає:
- А як же рятувати вашого командира?
- Хай своїм ходом іде!

Гаврилів радиться з рятівниками, і через хвилину вони сідають у човен, розвертаються і на шаленій швидкості зникають за закрутом ріки. За двадцять хвилин з-за того ж повороту вони з’являються знову, але вже потиху, бо за ними на линві тягнуться “ночви”. Вони пристають до берега, і ми бачимо, як Гаврилів, дякуючи, потискає руку рятівникові, а Цимайло гордовито, не звертаючи на них уваги, сходить на берег. Він сприймає доброчинну допомогу як належне.

Вечеряють невдахи вже в повній темряві, а після вечері Цимайло пропонує черговим свої послуги і йде до найближчої хати по воду. Однак, через дві хвилини він повертається і замість води приносить приблудного кота. По воду мусить йти Арбут.