Устечко – Заліщики

Четвер, 23 червня. Устечко – Заліщики.

Зранку небо облягли важкі хмари, інколи накрапав дощ. Однак, на диво, ще до обіду розпогодилося, і до Заліщиків ми йшли дуже добре. На нашому катамарані разом із своїм учнем плив учитель з Тернополя. Якось так воно йде, що попри той горезвісний розкол, співробітництво між групами стає все тіснішим. Цей вчитель, Микола Луців, вельми симпатичний левенець. Він приніс із собою величезне вітрило і, приладнавши два весла замість щогли, зробив з нашого катамарана вітрильник. Щоправда, цю імпровізовану щоглу йому весь час треба було підтримувати руками, але, менше з тим, швидкість руху була вражаюча. Звичайно, ми йшли першими. Це ж ще в Берем’янах Цимайло хотів взяти один катамаран для переобладнання у вітрильник, але Гаврилів не дав і, видно, даремно. Втім, Микола подарував нам це вітрило. Воно було зроблене з парашутної тканини і було таке велике, що на наступний рік ми зробили з нього три або навіть чотири менших. Так наша експедиція була обладнана вітрилами.

Дорогою ми два рази зупинялися. Спочатку перед селом Іване Золоте за чиєюсь намовою зайшли в ущелину, де так темно, що неможливо зазнімкувати гарненький водоспадик, який дзюрчить у повній тиші лісу. А майже перед самими Заліщиками пили воду біля джерела під високою горою на лівому березі річки. Тепер тут побудовано капличку з фігурою Матері Божої, до якої ведуть гарні сходи з металевими бильцями, а ще вище обладнано саме джерело. Увесь цей архітектурний комплекс в зелені дерев і кущів надзвичайно мальовничий, а вода смачна і б‘є потужним струменем. Тут завжди є люди.

Приблизно о третій годині ми прийшли в Заліщики і дві з половиною години чекали решту біля мосту. Микола з хлопцем пішли до міста довідатись про розклад руху поїздів та автобусів, а ми з Наталею залишилися на березі удвох. Ми лежали горилиць поруч на траві і мовчали, але мої руки мимохіть самі потяглися до дівчини, і, на моє здивування, вона не була проти. Однак невдовзі прибув на свому моторовому човні Цимайло і порушив подальший розвиток подій.

Коли всі зібралися, Цимайло наказав вишикувати всі плавзасоби один за одним і в такому порядку рухатися на заплановане місце стоянки, де нас мало зустрічати місцеве начальство. Але, як завжди наш стрій поламався, і ми підійшли до берега безладною купою. Прийом був скромний, без промов, лишень дружні привітання. Серед зустрічаючих був якийсь солідний начальник, дуже цікавився нашою експедицією, заважав нам лаштувати табір, а потім, задовольнивши свою цікавість, не прощаючись, попрямував до своєї машини, кинувши на ходу невідомо кому:
- Людей треба нагодувати.

Оскільки команда була зрозуміла усіма правильно, тобто як данина ввічливості, на неї ніхто не зреагував і “люди” почали готувати собі вечерю самі. Стримане ставлення до експедиції з боку місцевого начальства наступного року переросло у справжню ворожість, якої в той рік до неї ніхто не демонстрував. Ми прибули тоді у Заліщики досить пізно, коли вже почало сутеніти, і про наше прибуття мало би хто мав знати. Однак, радіо “Свобода” вже передало, що Дністром рухається флотилія під синьо-жовтими прапорами і веде по селах агітацію на незалежну Україну. І в Заліщиках нам готувалася зустріч.

Після вечері я майже одразу пішов відпочивати у свій намет. Коли вже почав засинати, мене розбудили і повідомили про прибуття на берег якихось підозрілих автомашин. Я нехотячи виліз із намета і пішов до катамаранів, де вже зібрався весь актив експедиції. Ми вглядалися в темряву і бачили два-три легкових авта, довкола яких стояли люди. Мені стало тривожно, хоча ще мав надію, що ці люди не мають до нас відношення, бо ніхто до нас не підходив. Але надії розвіялися, коли прибуло ще кілька машин. Усі вони зупинялися і гасили світло. Ми передчували щось недобре, але в нашому становищі нам не лишалося нічого іншого, як чекати на подальший розвиток подій. Ми стояли невеликою купкою і стиха перекидалися між собою короткими фразами. Коли останнє з прибулих авт прошурхотіло по гальці просто до нас, решта автомашин ввімкнула фари, як засліпили нам очі. З прибулого авта вийшов якийсь черевань і спитав:
- Хто тут старший?
Я виступив уперед:
- Я.
- Ви порушуєте чинне законодавство!
- Яким чином?

Черевань тицьнув мені якусь газету, здається, “Радянська Україна” і наказав щось там в ній прочитати. Я навмисне довго читав вказану мені статтю, одночасно міркуючи про те, що ж робити в цій ситуації. В статті йшлося про те, що останнім часом по річках України почали ходити човни під усілякими незареєстрованими прапорами, що заборонено законом, тому власники човнів, перше, ніж підняти якісь свої прапори, мають їх десь там зареєструвати. Ясно було, що йшлося про нашу експедицію. Газета – не документ і ніяких посилань на статтю якогось кодексу в ній не було, тому в принципі можна було ще сперечатися. Але я вже бачив довкола нас здорованів у міліцейській формі і було ясно, що влада налаштована дуже рішучо і затримає експедицію в разі нашої непокори. Треба було вибирати – або зняти прапори і продовжувати нашу агітаційну роботу, або припинити експедицію і наразитися на неприємності для її активних учасників. Я прийняв рішення і сказав:

– Мусимо підкоритися закону, – і передав іншим подивитися газету .

Усі схилилися над нею, а я побачив, що начальство полегшено зітхнуло. Ніхто з наших не сперечався, але прапори знімати ніхто не хотів. Я сказав міліціантам, щоб йшли знімати самі. Ті відмовилися теж, посилаючись на небезпеку поламати ноги серед безладдя речей, які були на катамаранах. Врешті-решт ми попросили познімати прапори наших наймолодших учасників, майже дітей.

Один з міліціянтів склав акт про вилучення у експедиції “Дністер” п’яти синьо-жовтих прапорів і трьох зелених (екологічних) вимпелів, які обізвав флагштоками, бо хлопчиська питали, чи знимати прапори разом із флагштоками. Ми думали, що на цьому все закінчиться, але помилилися. Всіх, хто на думку начальства мав відношення до керівництва експедиції, попросили сісти до авт і повезли у міську прокуратуру. Там до третьої години ночі нас по черзі допитували, потім пропонували протоколи допиту на підпис. Ці підписи мали для цих людей якесь велике значення, бо коли Макарець відмовився підписувати, його дуже довго умовляли це зробити. Було видно, що усім керує не прокурор, а загадкові люди у цивільному, про приналежність яких до певної організації ми могли тільки здогадуватися. Нас відпустили над рано і ми пішки тьопали через усе місто у табір, де нас у тривозі чекали наші друзі.

Через кілька днів Товариство прислало нам нові прапори, і ми знову їх підняли на своїх щоглах, але про наступну пригоду з прапорами я оповім у відповідному місці. Тут же іно скажу, що в подальшому русі на тернопільському березі Дністра ми зупинятися вже не могли, бо всюди нас на можливих місцях стоянок чекали міліціянти і чемно просили плисти на іншу дільницю або приставати до чернівецького берега. Якось так сталося, що чернівецькі влади не чинили нам перешкод, і мене досі гризе досада, чому ми не стали в Заліщиках на протилежному березі, де б могли стояти із піднятими прапорами на виду усього міста без перешкод, бо заліщицькі влади не мали над нами сили у чужій області.

В подальшому в Заліщиках ми ставали вже на правому березі, фактично вже не в Заліщиках, а на околиці села Кострижівка. Однак і тут ми мали неприємність через національний прапор. В таборі ми завжди піднімаємо прапор на щоглі щодня зранку і спускаємо перед сном, одночасно співаючи Гімн України. Як виявилося, це не всім подобається. Якоїсь ночі в таборі з’явилася група п’яних молодиків, які з матюками зірвали прапор і забрали із собою. В експедиції з роками встановилося правило не конфліктувати з місцевим населенням, тим більше не вступати у бійку. А в цьому випадку бійка була би неминучою, якби ми стали боронити прапор. Знаючи з досвіду, що в селі злочинців можна знайти досить легко, я вирішив, що розумніше покарати їх у законному порядку, тому ні сам не виліз з намету, ні дав команди вступати в бійку іншим.

Наступний день почався із бурхливого обговорення події. Були такі, хто наполягав на тому, що треба би були з тими хлопцями битися. Однак, на мою думку, міліція не буде розбиратися у причинах бійки і потрактує і нас, і місцевих як звичайних хуліганів. Нікого я не переконав, натомість зібрався і разом з одним із журналістів, який був експедиції, пішов до сільради. Злочинці були знайдені, але міліцією справа була потрактована настільки серйозно, що мала передати її на розгляд в СБУ. Батьки хлопців настрашилися на жарт і разом із синами приходили два чи три рази просити у нас пробачення і закриття цієї справи. Розлючений, спочатку я був невблаганний, так само, як і дехто інший. Але врешті-решт злість пройшла, а сльозливі прохання розжалобили нас усіх. Наскільки зухвало себе поводили хлопці вночі, настільки тепер перетворилися у перестрашених кошенят, яки зробили шкоду. Вони плакали і принижено просили не ламати їм життя. Плакали, правда, не всі. Один з них весь час похмуро мовчав. Як виявилося вже пізніше, він був з Донбасу і приїхав у Кострижівку до родичів у гості, і саме він підбив хлопців на безрозсудний вчинок зірвати прапор.

П’ятниця – субота – неділя, 24-26 червня. Заліщики.

Заліщики – курортне місто на лівому березі Дністра. Його найліпші часи припадають на міжвоєнні часи, коли сюди на літній відпочинок приїжджали грошовиті люди з цілої Польщі. Це був найпівденніший і найтепліший куточок тодішньої польської держави, де вирощувалися найсмачніші і найдешевші овочі і фрукти. Біля самого берега колись був закладений дендропарк, в якому і досі ростуть різні екзотичні дерева. Навпроти Заліщиків розташоване село Кострижівка, з якого вже починається Буковина, що перед війною належала Румунії. Дністер розділяв українців, які були громадянами різних держав, і цей поділ відчувається і досі у самосвідомості людей, хоча мова людей така сама, навіть багато однакових прізвищ. Мешканців лівого берега буковинці і тепер часом називають ляхами, а ці їх, навзамін, – румунами. На польському боці люди мали більшу свободу у виявленні своєї національної свідомості, румунські ж влади намагалися асимілювати українців. Українських шкіл там не було зовсім, насадження державної мови заходило так далеко, що навіть мати із сином-урядовцем мусила у війтовстві розмовляти румунською мовою, аби уникнути можливих неприємностей для сина.

Дністер – неширока річка. Коли на польському боці українці з синьо-жовтими фанами і патріотичними піснями святкували національні свята, румунські жандарми ставали на березі і не дозволяли буковинцям спостерігати за цими урочистостями.

З високого правого берега на Заліщики відкривається непоганий краєвид – Дністер оточує це зелене містечко півкільцем, і воно виглядає зверху дуже привабливо. На жаль, зблизька видно всю його занедбаність. Ми пройшлися берегом, подивилися на примітивні “виходки” на подвір’ях приватних будинків, лазню над Дністром, яку закрили перед нашим приїздом і так більше ніколи і не відкривали. Функції каналізації у цьому місті завжди виконували дощі. Тут навіть були рівчаки вздовж вулиць, якими брудна вода спливала у Дністер під час опадів. Однак, побудувати систему каналізації з очисними спорудами в таких маленьких містечках нелегко. Через маленькі масштаби робіт жодна проектна організація за совєтів не бралася за розробку необхідної документації, бо це було невигідно, тепер же вирішити проблему ще складніше.

В Заліщиках у когось з нас виникла ідея послати телеграму на адресу партійної конференції, ми довго складали її текст, в якому намагалися якось відбити трагічний стан Дністра, але врешті-решт відправили телеграму малопереконливого змісту, не особливо вірячи у те, що її хтось прийме до серйозної уваги. А взагалі чогось цікавого за ці три дні перебування в Заліщиках не було. У таборі безлад і анархія. Міняється склад експедиції – одні їдуть, інші прибувають, щодня зворушливі прощання. Звичайно, що розлучатися було жаль, бо за цей час ми дуже зблизилися один з одним і на прощання обіймалися і цілувалися зі сльозами на очах, але найбільші жалі ще були попереду.

Псували нам настрій і постійні дощі. Перший день ми взагалі провели в наметах, допіру перед вечором приїхав якийсь комсомольський діяч і заявив нам, що маємо їхати на цукровий завод “Хрещатик” на чернівецькому березі Дністра. Пізніше він ще кілька разів приїздив до нас і завжди дивився на нас із неприхованою неприязню, – видно було, що ми завдавали йому багато зайвого клопоту. Слід сказати, що комсомольські діячі вже відчули, що у державі намічаються великі переміни і почали до них готуватися. Як вони “готувалися” я не знаю, але пізніше один з колишніх організаторів нашої експедиції сказав мені при випадковій зустрічі:

- Поки ми бігали по експедиціях, розумні люди робили великі гроші.

Судячи з того, що багато керівників комсомолу обласного рівня стали пізніше директорами банків або їх філій і взяли у свій штат цілі комітети комсомолу, то, очевидно, і вони були серед тих “розумних”.

На заводі “Хрещатик” ми говорили із спеціалістами про проблеми заводу. Нас цікавили, звичайно, очисні споруди. Як нам пояснили спеціалісти, для обладнання якісних очисних споруд на цукровому заводі мати гроші мало. Потрібні ще і відповідні матеріали, на які в державі існують ліміти. Особливо тяжко дістати необхідне скловолокно, яке входить до переліку стратегічних виробів. Тепер вже можна сказати, що така система лімітів є необхідною складовою соціалістичної економіки, орієнтованої, головно, на військову та космічну промисловість, тому багато проблем легкої та харчової промисловості не могли бути вирішені принципово. Це багато хто із спеціалістів розумів і наші екологічні теревені сприймав як дитячий лепет, який треба терпляче вислуховувати.

Другого дня до нас на вечерю завітали гості, якісь місцеві жителі, які проводжали свого родича до війська. Були вони вже нетверезі, і ще принесли з собою пляшку горілки, – то на нашу компанію як бегемотові шротина. Однак після такого подарунку прибульці вже почували себе у нас господарями, а нас мали за своїх гостей. Той легінь, якого відпроваджували в армію, весь час співав російські пісні і розмовляв російською мовою з сильним українським акцентом, поки йому його дружина чи сестра не зробила зауваження. А він на це відповів, що у них так заведено – з приїжджими говорити російською. Тоді наші дівчата почали його “виховувати”, і він перейшов на нашу мову, але не надовго. Оця рабська звичка переходити на мову завойовника сидить у наших людях дуже міцно.

На третій день Наталя, Вадим і я пішли до монастиря, що був якраз навпроти нашого табору на горі. Ми дерлися вгору через хащі, аж поки не зупинилися перед дротяною загорожею, а далі полізли вздовж неї через кропиву, що була вище голови. Нарешті, ми знайшли в загорожі якусь фіртку, від якої йшла кам’яниста доріжка, і нею до нас побігли, гавкаючи, три пси невідомої породи, великі як телята. Ми почекали трохи, чи не з’явиться на те гавкання хтось із людей. І дійсно, через кілька хвилин на доріжку вийшов кульгавий дідуган і підійшов до фіртки. На наше прохання пропустити нас в монастир він відповів категоричною відмовою:

Ми ще довго умовляли діда, і, нарешті, він натякнув нам, що якби ми, як усі люди, прийшли від головного входу, то він би, можливо, нас і пропустив. Довелося нам лізти чагарниками ще вище до дороги, а потім йти дорогою до воріт, біля яких сторож нас вже чекав і, перемінившись на більш гостинного господаря, пропустив нас на територію колишнього монастиря.

Цей монастир, як виявилося, закритий був з початку 60-х років, але ще в 1955 році ченці побудували собі великий двоповерховий житловий будинок, – не відчували, мабуть, перемін на гірше. Решта будівель – старі: церква під ґонтом з 15-16-го століття, другий житловий будинок – 17-18 -го. Місце дуже затишне і після закриття монастиря використовувалося як база відпочинку, а тепер, начебто, порожнє. Але по всьому видно, що люди тут, без сумніву, бувають, бо для пікніків у вузькому колі ліпшого місця не знайти. Були в цьому монастирі якісь поховання, але старий про них нічого не знав. Він нам щось-таки розповідав, але нічого цікавого. Тепер монастир давно вже відкритий. Недалеко від нього на самому вершечку високого берега побудована велична церква, яку видно на багато кілометрів звідусіль. Вона просто притягає відвідувачів, але я там більше ніколи не був і нічого докладного про неї і про монастир сказати не можу. Чень церква православна і належить до Московського патріархату.

Харчування в експедиції одноманітне, тому у дівчат часом виникає ідея приготувати щось неординарне – голубці, налисники або пироги. Останній тиждень Настя, смішна і балакуча волиняночка, все заводила розмову саме про пироги з сиром і намовляла свою невелемовну і сором’язливу подругу Катрю взятися за цю справу в день їхнього чергування. Гаврилів цю задумку всіляко підтримував і брав на себе обов’язок забезпечити дівчат необхідними інгредієнтами. Нині, нарешті, дівчата чергують, все необхідне закуплене, і справа дійшла до конкретної реалізації. Але дівчата спасували. Спочатку вони замість справжніх пирогів запропонували нам якісь ліниві вареники, на що ми погоджувалися теж. Тоді вони намагалися перевести розмову на жарт, але Гаврилів жартів не розуміє. Єдине послаблення, яке він дав дівчатам, то було перенесення цієї страви з обіду на вечерю. Але і ця поблажливість врятувала дівчат від кпинів, бо замішане ними тісто вийшло невдалим. На їхнє щастя на вечерю нас запросили до ресторану. З того часу Гаврилів мав велику недовіру до кулінарних здібностей наших дівчат і завжди, коли чергові заводили розмову про фарширований перець або налисники, сприймав це як недоречний жарт або недолугу фантазію і розповідав нам, як ліниві дівчати хотіли нас нагодувати варениками з сиром.

Однак, слід сказати, що в наступні роки пироги, голубці, млинці та інші складні страви робилися доволі часто. Щоправда, ми із здивуванням довідалися, що не всі європейці розділяють наше захоплення пирогами. Один англієць (точніше – валієць), який коротко перебував в експедиції і втік, не витримавши випробування нашими харчами, українськими жартами, відсутністю душів і барів по селах, просто давився тими варениками, але доїсти невеличку порцію так і не міг. Наступного дня після випробовувань варениками він несподівано заявив нам, що достроково відбуває до свого туманного Альбіону. Там він, очевидно, зробив нам гучну антирекламу, бо з того часу жоден британець не зголошувався до нашої експедиції.

Не маючи нічого до роботи, Люда організувала нас на ремонт каяка, бо ґума на його днищі пообдерлася на камінні. Була загроза того, що колись проб’ється і тканина, і каяк буде відремонтувати ще тяжче. Гумового клею було лише один маленький тюбик, і хто хоч раз клеїв гуму, той зрозумів, що того було обмаль. Треба було би мати, принаймі, чотири. Одначе Люда керувала нами на правах бувалого водного туриста. Ми по-джентльменськи їй не заперечували і виконували, хоча і без ентузіазму, її розпорядження.

Коли Цимайло побачив у Люди клей, він почав просити, щоб вона дала і йому. Оскільки клею було вже зовсім мало, Люда Юркові відмовила. Він же не відчепився, і тоді Люда почала його просити, щоб він ішов геть і не заважав працювати. Тоді Цимайло вкінець втратив опанування і бовкнув:
- Ти і в цьому році не знайдеш собі жениха!

Серед нас запанувала тиша, а Люда разом із сльозами проковтнула образу. Потім Наталя дорікала мені:
- Що ж ви за мужчини, коли не змогли присадити цього жлобав?

Я підійшов до Цимайла і порадив йому вибачитися перед Людмилою. Він пообіцяв це зробити, але про цю обіцянку ми забули обидва. До речі, жениха собі Люда через рік “знайшла”, вийшла заміж, але експедиції більше не бувала.

На нараді керівництва Цимайла все-таки зробили єдиноосібним начальником експедиції, надавши групі нашого Товариства мінімальну автономію. Юрко і цим був незадоволений, довго сперечався, але, нарешті, погодився. Гаврилів на нараді відмовчувався, – певно, міркуючи за принципом: “Скачи, бабо, хоч задом, хоч передом, діла підуть своїм чередом”.

Ввечері у нас була зустріч з населенням міста в літньому кінотеатрі. Хоча людей було мало, розмова вийшла дуже жвава. Мені особисто сподобався учитель історії, активний захисник Дністра. А за Цимайла знову було соромно, бо, розповідаючи про роботу експедиції, постійно забував або плутав наші прізвища, спеціальності і напрямки робіт.

Серед нас вже досить багато “туристів”, які ігнорують агітаційно-масові заходи. От і на цю зустріч багато хто не пішов, але коли всіх запросили на вечерю до ресторану, попереду були самі ледацюги. До нашої експедиції нещодавно приєдналися два комсомольські працівники, які навіть і не приховували, для чого приїхали. Коли наші активістки спитали одного з них, з якою метою він приїхав до експедиції, той простодушно відповів:
- Ви знаєте, я вже три роки не був у відпустці, хочеться трохи відпочити.

Особисто я не знайшов у такій відповіді “складу злочину”, але дівчата були дуже обурені цією наївною простотою, адже усі ми були впевнені, що в першу чергу ми виконуємо важливу місію. Незважаючи на проведену дівчатами виховну бесіду, цей діяч за ті два тижні, які пробув в експедиції, більше думав про відпочинок, до того ж поводився зарозуміло і до нас ставився досить зневажливо. Однак, якщо вже мова зайшла про відпочинок, то сама ця експедиція була добрим відпочинком для нас усіх. У будь-якому випадку, ми перебували серед мальовничої природи на чистому повітрі цілодобово, мали масу різних вражень і, якщо і робили якусь роботу, то була вона для нас цікавою і необтяжливою.

Після вечері експедиція розбилася на дві групи. Біля вогнища співали російські пісні, а десь у кущах – українські. Начальства нашого в цей час не було, вони знову засідали в наметі Цимайла. Коли ж вони повилазили і побачили такий розлам за національним принципом, то негайно прийняли заходи до нашого об’єднання, але з того нічого не вийшло. Хоч майже всі ми українці, але в тому, що одна частина з нас надає перевагу українським пісням перед російськими, інша частина бачить в цьому прояв націоналізму, а свою лояльність у національному питанні спішить засвідчити співом російських пісень.