Заліщики – Онут

Понеділок, 27 червня. Заліщики – Городок

По сніданку почалося збирання в дорогу. Ми переганяли катамарани від рятівної станції, де вони стояли під наглядом чергових, завантажували на них наші речі, а керівництво мало зустріч з батьками міста. Коли всі зібралися, відбулося офіційне знайомство учасників експедиції один з одним, бо склад наш за останні два дні дуже змінився. Зразу після цього ми відходили, але я ще встиг відпровадити Наталю на автостанцію. Вона залишала експедицію, але твердо обіцяла повернутися за один-два тижні.

Тепер у мене нова команда. Я займаю місце капітана на кормі з правого борту. Зліва від мене сидить Олена, молода жінка зі Львова, переді мною її дочка Орися, учениця дев’ятого класу, а ще одне місце спереду займає Оксана, студентка львівської консерваторії. Всі вони спеціалізуються в етнографії, і, як я зрозумів, вони будуть збирати народні українські пісні, легенди, звичаї і таке інше. Не встигли ми вийти з Заліщиків, як Оксана почала просити мене зупинитися в найближчому селі, бо їй дуже не терпілося розпочати свою роботу. Але ми не можемо собі дозволити велику зупинку, – адже Оксані потрібно, щонайменше, години чотири, і ми б безнадійно відстали, а я б отримав прочухана від Гаврилова. Словом, на зупинку я не погодився. Тоді Оксана звернулася до Гаврилова, катамаран якого ми наздогнали, і умовила його залишити її в Репужинцях удвох із Арбутом, який теж мав якусь свою роботу на березі біля того села. Він плив на каяку і охоче погодився прийняти до себе молоду симпатичну дівчину. Оксана взяла свій магнітофон і зробила нам ручкою па-па.

Того дня ми мали пройти заледве тринадцять кілометрів, і незабаром наша флотилія була вже на місці стоянки в Городку. Цимайло в черговий раз кудись поїхав, а експедицію знову очолив Гаврилів. Зразу по прибутті він за якимось своїм, нікому невідомим принципом призначив чергувати двох новеньких дівчат, які цим призначенням були дуже обурені. Дійсно, треба ж було завчасу їх попереджати, щоб вони собі не планували ніякої роботи на вечір. У нас чергування починається з вечері, і в тому є сенс, бо по вечері начиння у темряві зазвичай не миється – це робиться зранку, а новій зміні не хочеться за кимось робити брудну роботу. Отож, зручніше нову зміну починати з вечері, але не всі про це знають. Коли дівчата сказали Гаврилову, що вони мають роботу з анкетування населення і не можуть чергувати, він не звернув на це жодної уваги. Сказав:
- Будете чергувати, – і пішов геть.

Новачки побурчали трохи, але за чергування взялися. Щоправда, я помітив, вони при нагоді намагалися чи словом чи ділом Яркові дошкулити, на що він, правда не звертав уваги. Тільки в обід, коли Ріта вже зовсім мало налляла йому зупи, буквально на денці, він, попоївши, попросив чергових варити більше, бо ж група велика.

Поки Гаврилів десь вештався, ми поставили намети, назбирали патиків і почали готувати вечерю. Він прийшов у супроводі бригадира місцевого колгоспу і приніс нам відро огірків та миску помідорів. Це село, як і інші далі по Дністрі, спеціалізується на вирощуванні овочів для продажу у великих містах. Дехто їздить з ними аж у Прибалтику на власних авто. Майже на кожному обійсті стоять теплиці, покриті поліетиленовою плівкою. Однак справжньою столицею “помідорової республіки” є Горошова, найбагатше село в українському Придністров’ї. Там усі хати облицьовані кольоровою керамічною плиткою, а паркани пороблені з листів нержавійки, але цікаво, що вулиці в тому селі такі, як і всюди – небруковані, у вибоях та глибоких коліях, де-не-де позасипуваних жужалкою.

По вечері ми залишилися біля вогнища. Один з комсомольців приніс гітару і почав співати туристські пісні. Хто знав – підспівував. Гаврилів сидів на катамарані і все поглядав на річку. Оксани і Віктора ще не було. Ярослав явно був цим заклопотаний і виглядав каяка. Поруч сидів бригадир, який ані на хвилину не полишав Ярка, відай, боявся, щоб той не пішов перевіряти санітарний стан села. Та Гаврилова це цікавило найменше.

Було вже по десятій, коли зовсім з протилежного боку, гарно вбрана в новеньку суконку, з торбочкою через плече, в таборі несподівано з’явилася Оксана і безневинним голосом спитала:
- Археолог вже тут?

Ми просто оніміли. По-перше, від елеганського вигляду Оксани, по-друге, від несподіванки і, по-третє, від передчуття біди. Не встигли ми їй відповісти, як Гаврилів покликав її до себе на катамаран:
- Оксанко, підійди-но сюди.

Дівчина неквапливо підійшла до начальника, і ми бачили, як він жестом запросив її сісти на сусідню скриню. Між ними зав’язалася бесіда, зміст якої нам залишився невідомим, але ми пізніше довідалися, що Оксана домовилася зустрітися з археологом о шостій годині в означеному місці і пішла пішки до села. Як виявилося, село було розташоване в кількох кілометрах від місця висадки, і дівчині прийшлося йти спочатку лісом, а потім полем. В селі вона нічого цікавого не знайшла, але познайомилася з директором будинку культури цукрозаводу “Хрещатик”, який відвіз її мотоциклом в своє село познайомитися з тамтешнім фольклорним ансамблем. Коли Оксана звільнилася, було вже досить пізно, і повертатися на місце зустрічі тим самим шляхом було, на її думку, безглуздо, бо навряд чи її там так довго міг чекати Арбут. Отже, вона вирішила повернутися до експедиції іншим, більш зручним шляхом. Вона поїхала машиною в Заліщики, а далі на попутних авто дісталася до Городка, впевнена, що Арбут вже давно тут. Тим же, хто знав Віктора, було ясно, що він і досі сидить і чекає її на березі. Він же вихований на прикладі героїв Аркадія Гайдара, серйозно ставиться до даного слова, до того ж джентльмен. Оксана почала переживати. Відчуваючи свою провину, вона пропонувала різні безглуздя, такі, наприклад, як плисти назустріч археологу катамараном.

Гаврилів тим часом шукав поради у бригадира, і той, видно було, хотів би нам допомогти. Він закликав до себе двох місцевих козаків, які вже крутилися довкола табору трохи напідпитку, і попросив їх поїхати машиною за бідакою. Ті хлопці ніби-то і готові були поїхати, але не спішили. У одного авто було не в порядку, другий же був сильно п’яний, – але не настільки, щоб втратити розум, і їхати не хотів. Нарешті, було вирішено, що більш тверезий поїде на авті більш п’яного. Потім вони довго уточнювали місце, де сидить той нещасний. Гаврилів їм показував мапу, і вони уважно роздивлялися, довго водили по ній грубими брудними пальцями, але видно було, що gjghb wsrfdscnm нічого вони в тій мапі не розуміють. Там тільки Гаврилів міг дати собі раду з тим павутинням одноколірних ліній. Коли вже, нарешті, все вияснилося, знову стало питання про авто і так далі по колу. Тут Гаврилів збагнув, у чому суть, і сказав:
- Козаки, могорич буде!

Це подіяло магічно. Зразу розмова прийняла діловий тон, і було вирішено, що з хлопцями поїде Оксана. Вона щось трохи м’ялася і їй порадили взяти ще когось з собою на допомогу. Дівчина вибрала мене. Ми поїхали дорогою у напрямку до Заліщиків і виходили до берега там, де це було можливо. Ми волали в темряву ночі, але ніхто не відповідав нам. Поступово дорога віддалилася від берега, і їхати далі не було сенсу.

Тим часом люди Цимайла на свому човні типу “Дон”, зовні дуже схожим на великі ночви з мотором, переправились у розважальних цілях на другий берег річки. Частина з них там і залишилася, а двоє чи троє з них повернулися назад за новою групою. Знову в ті ночви напхалося більше людей, ніж треба, і вони з піснями поплили на вогонь ватри, яку вже розпалили на протилежному березі їхні друзі. Але, як раз посеред річки мотор заглух, і човен понесло течією вниз. Було чути, як моторист кілька разів намагався завести двигун, але це йому так і не вдалося. Мабуть вони трохи веслували, бо віднесло їх не дуже далеко, і десь там вони пристали до берега.

Було вже близько дванадцятої, час лягати спати, але учасники експедиції перебували в п’яти різних місцях: купка людей у таборі турбувалася долею своїх відсутніх товаришів, на протилежному березі хтось з наших лапав рибу, човен з іншими віднесло кудись вниз, Арбут далеко від нас чекав Оксану, а ми з нею шукали його з дозволом залишити, нарешті, свій пост.

Гаврилів весь той час сидів на свому катамарані в компанії бригадира і вглядався то в один, то у другий бік. Як я можу собі уявити, він був дуже стурбований ситуацією, та ще й, як виявилося, переживав за Оксану, бо не знав, що з нею поїхав і я.

Однак поступово експедиція почала збиратися докупи. Першими з’явилися ми з Оксаною. Гаврилів вже і нам дуже зрадів і хотів віддати хлопцям обіцяний могорич, здобутий, очевидно, з допомогою бригадира. Хлопці рішуче відмовлялися, не знати чому – чи тому, що не виконали завдання, чи не захотіли ганьбитися. Гаврилів хлопців умовляти не став, забрав ту пляшку на катамаран, де продовжив своє чатування. Час від часу звідти долинав до нас легенький дзенькіт скла.

Човен, який занесло течією, хлопці притягли берегом і потім разом з рибалками перебралися до нас, але археолога все ще не було. Гаврилів вслухався у хлюпання хвиль, а Вадим подавав у темряву сигнали ліхтариком. Ми вже втратили надію побачити Віктора цієї ночі, коли з катамарана почулося:
- Плине!

Ми повискакували на берег і побачили, що, дійсно, до берега щось швидко наближається. За кілька секунд вже можна було розгледіти каяка і людину в ньому. Це був Віктор. Коли він наблизився до берега, першими словами його були: - Я одін.

Ми всі наперебій почали йому пояснювати, що все в порядку, що Оксана вже тут, притягнули його каяк і допомогли йому вийти не берег. Археолог був такий втомлений, що ледь ворочав язиком, а нам не терпілося дізнатися про його пригоди. Але Гаврилів сказав, що людину спершу треба нагодувати і велів розігріти рештки вечері, а сам взяв археолога руку і повів його на свій катамаран. Звідтам Віктор повернувся більш життєрадісний і, сидячи за баняком зі своїми улюбленими “макаронами по-флотськи”, розповідав нам про пережите. Він чекав тоту Оксану в умовленому місці до одинадцятої години, тобто аж поки не стемніло, а вже тоді вирішив плисти до табору. Течія була дуже швидка. В темряві його двічі заносило на кам’яні гряди, і то велике щастя, що каяк не перевернуло і не роздерло каменями. Треба сказати, що Віктор абсолютно не вмів плавати і в разі нещастя одразу пішов би на дно. Від надміру гострих відчуттів він втратив орієнтацію у просторі й часі і чекав наближення табору ще задовго до того, коли б це могло бути. В кінці він навіть подумав, що проминув його, але, нарешті, побачив блимання ліхтарика, яким постійно сигналізував Вадим. Віктор навіть не повірив, що це кінець його поневірянням, аж поки не побачив нас усіх. Коли археолог закінчив свою розповідь, було далеко по першій, і ми одразу пішли спати, задоволені тим, що цей занадто клопітний день щасливо завершився.

Вівторок, 28 червня. Городок – Онут.

Зранку чергові готували обід з тим розрахунком, щоб з’їсти його в дорозі, а сніданок для нас приготувала дружина бригадира. Вона працює кухарем у школі-інтернаті, і тому сніданок, як на наше похідне життя, був дуже смачний, та ще й з трьох страв. Правда, коли ми везли їжу з кухні, я забув у авті горщик з омастою для борщу, і господиня дуже бідкалася, що борщ нам не засмакував. Вона так переживала через мою недбалість, що мені аж стало її шкода.

Цей день був погожий, дуже гарний. Ми йшли тим самим мальовничим каньйоном, що і раніше, милувалися природою, смажилися на осонні, ліниво махаючи веслами. Дівчата купалися у жовтій воді, але я не наважувався лізти у такий бруд, тому мусив терпіти спеку. Перше село, яке ми проминули, був Василів. За часів Київської Русі це було велике портове місто, місто-фортеця, про яке є згадки в літопису за 1230 рік. В урочищі Хом археологи розкопали велике городище, – очевидно, замок знаходився в цьому місці. Був розкопаний також і давньоруський храм, причому в його фундаменті ніби був знайдений скелет жінки. Так це чи не так, але в селі існує легенда про побудову цієї церкви. Ось вона, як ми її почули від Анни Портей у 1992 році.

Робота на будівництві йшла дуже тяжко – що за день поставлят, за ніч ся розвалит. Приснилося чоловікові з тих, хто мурував, що котра жінка перша принесе обід, то треба її замурувати в мур. Як він це сказав, то кожний чоловік побоявся, щоб його жінка не принесла першою обід. А першою принесла жінка того старшого від церкви (старости). І вони їй сказали: “Стань тута на мур”. Вона стала на ту стіну, і вони почали її обмуровувати. Чоловік плаче, жінка плаче, бо дитина маленька лишається. Дійшли догори, зверху камінь на голову поклали. Відтак була церква.

Легенда, безумовно, має бути досить давньою, з тих часів, коли ще поганські уяви про необхідність людських жертв були ще дуже сильні. А ось легенда вже з більш пізніх часів. Як Марія-Терезія була у Василеві, збудувала дуже велику церкву на горі, де городище. І хотіла таку церкву збудувати, щоби видіти з неї багато світу. І майстри будували і будували. І казала вона, що вже доста, і зраділа і питала майстрів: “Чи ж ви годні ще вищу збудувати?” А вони казали, що годні. Вона ся напудила, що вони десь збудуют церкву вище від тої і казала слугам забрати риштові від церкви. Лишилося там нагорі п’ятеро людей, що найголовніші були. І сиділи на церкві, просили дати ришіта (риштування), вона не хтіла. По тому вони робили собі крила з дощок і закладали руки і злетіли. Оден злетів на сусідню гору, двоє впало в Дністер, оден впав коло церкви, а оден впав тій самій горі, де Василівське городище, але на полі. Всі п’ятеро ся розбили.

Навпроти Василева розташоване село Виноградне, яке колись називалося Костельники. Село перейменували, щоб не було плутанини, бо в цьому районі є ще інші Костельники. Але люди би хотіли повернути селу стару назву і намагалися це зробити, однак намарно.

Далі з правого берега розташоване село Дорошівці, в якому зі мною в 1990 році стався цікавий випадок. Наше Товариство вже видавало свою газету, яка друкувалася десь у Прибалтиці невеликим тиражем. Я чергував біля катамарану, коли до мені підійшов місцевий хлопець. Ми поговорили трохи, а потім він запропонував мені взяти для експедиції трохи овочів. Ми пішли в село і зайшли до якоїсь хати. Там в одній з кімнат сиділо за чаркою четверо молодих людей і вели гарячу суперечку відносно національної символіки. Перед ними лежав засмальцьований, півзатертий екземпляр нашої газети. Я був дуже вражений, так само, як і інші члени Товариства, коли я їм розповів про цей випадок. Ми навіть не уявляли собі, що наша газета користується популярністю у далеких буковинських селах.

Зразу за Дорошівцями, але вже на лівому березі розташовані Зозулинці, де ми часто пізніше зупинялися в яблуневому садочку на березі Дністра. Але, на цей раз, ми Зозулинці проминули, хоч на обід планували зупинитися саме тут. Проминули ми і Синьків, і Брідок, а зупинилися аж у Миткові, бо флагманські “ночви” йшли з мотором і не відчували відстані так, як ті, кому доводилися весь час веслувати. У Миткові ми розігріли обід і з апетитом поїли. На третє був компот з черешень, яких ми тут же нарвали.

Пізніше ми помітили, що буковинські села Брідок, Митків і Мосорівка відзначалися особливо високою національною свідомістю їх мешканців. Одна старша жінка, колишня підпільниця ОУН, яка багато розповідала мені про роботу підпілля в цих селах, вважала, що ця свідомість була пробуджена агітаційною роботою вояків “петлюрівської армії”, одна з частин якої ніби-то стояла в Синькові. Вечорами хлопці переправлялися через Дністер на правий буковинський берег і вели просвітню роботу серед місцевих селян. Тоді багато буковинців зголосилися добровольцями до “петлюрівців”, і багато з них загинуло в боях, а ті, що повернулися, і самі стали пізніше до лав ОУН і УПА, і загітували до національно-визвольної боротьби більш молоде покоління. Насправді, військ Петлюри тут ніколи не було. Старий січовий стрілець в одній з експедицій розповідав нам, що то були вояки Української Галицької Армії, яка у червні 1919 року, перефомувавшися у трикутнику між Дністром і Збручем, розпочала звідси відому Чортківську офензиву. Однак агітаційна робота “усусів” велася на вже підготованому ґрунті. Ще з минулого століття на Буковині активно діяло культурно-освітнє товариство “Руська бесіда”, школи-читальні якого були і в придністровських селах, а одне з найдіяльніших відділень цього товариства було в селі Вікно, яке знаходиться в семи кілометрах від Миткова. Ми зустрічали багато національно свідомих українців і в інших селах Буковини, зокрема у селі Онут, де нам дві старші жінки співали пісню своєї молодості про героїв Крут. І цікаво, що мешканці цього села, розділеного колись границею між Росією і Австро-Угорщиною навпіл, досі різняться між собою рівнем національної свідомості. Стосунки між обома частинами села досить неприязні.

У цьому місці Дністер утворює луку, тому ми вирішили послати в Самушин групу етнографів суходолом. Пішки до нього можна дійти менше, ніж за годину, а водою на це треба години три. Отож, поки ми дістанемося до Самушина на катамаранах, етнографи матимуть час і на дорогу, і на свою роботу в Миткові. А щоб не було ніяких інцидентів, Гаврилів послав з ними Борю Фрумкіна з Чернівців, якому наказав за всяких умов припинити роботу о 18.30 і рухатися на місце зустрічі на березі Дністра. За Митковим, на станції водозабору для Чернівців, залишилася і хімічна лабораторія, а трохи далі в Колодрібцях зупинилися “ночви”, щоб почекати Цимайла, який мав приїхати того дня туди.

На веслах йти було гірше, ніж до обіду, бо дещо заважав вітер, але о 18.30 ми були вже в Самушині. Ми зупинилися на протилежному від села березі, щоб нас було видно, куди б не вийшла пішохідна група, і полягали на траві, чекаючи решту. Скоро повз нас пройшли “ночви”, але без Цимайла. Чомусь друзі не стали його довго чекати, певно, хлопцям не дуже залежало на тому, як начальник буде шукати нас поночі. Тепер я вже і не пам’ятаю, як він нас знайшов, але наступного дня він вже був серед нас.

Рівно о сьомій на протилежному березі з’явився Боря із своїми дівчатами. Він явно був задоволений, коли Гаврилів похвалив його за пунктуальність, дівчата ж були дуже ображені. Вони не довели свою роботу до кінця, тому що Боря змусив їх рушати в путь саме в той час, коли якась бабуся тільки-но розспівалася. Так буває майже завжди – дуже багато часу етнографи витрачають на умовляння людей щось заспівати, тому їм для роботи треба години чотири. Для прискорення процесу дівчатам би треба було вести розмови за чаркою, але вони таку форму роботи чомусь ніколи не сприймали.

Два катамарани пішли далі, а мені Гаврилів велів чекати лабораторію. Хіміки мали бути тут о восьмій, але прийшли аж о десятій. На їхньому катамарані були всі крупи, тому вони затримували вечерю, і я висловив Люді своє незадоволення, на що вона роздратовано кинула, що вони не байдики били. А те, що товариші сидять голодні, її не обходило, бо вона, бач, теж була голодна. По приході до табору ми побачили, що місце було вибране вкрай невдало – вода далеко, патиків майже нема. А планували зупинитися біля каплички і джерела перед Онутом, та там не було рівного місця. Тоді було багато взаємних дорікань, але в Онуті, направду, нема де стати табором. В той вечір також вийшло непорозуміння з чергуванням, в результаті вечеряли ми дуже пізно. Вже під час вечері Гаврилів розпочав з нами “виховну роботу”, а ми висловлювали йому свої претензії. Суперечка нам не зіпсула настрою, і ми співали до другої ночі.