Новодністровськ
Четвер, 14 липня. Новодністровськ.
Зранку, розділившись на три групи, ми пішли вивчати культурно-екологічну ситуацію в найближчих селах. За домовленістю усі гри групи повинні були повернутися не пізніше п’ятої, бо на шосту нам обіцяли приготувати сауну в будинку управління електростанції. В таборі на господарстві лишилися Гаврилів і чергові і поки нас не було, вони домовилися з начальством про перевезення машинами плавзасобів і речей через за другу греблю, яка знаходилася на відстані 30 км від першої. Між двома греблями знаходиться буферний гідровузол, який використовується для регулювання стоку Дністра і непридатний для плавання.
Як і слід було чекати, на п’яту в табір ніхто не повернувся, не було нікого і через годину, але автобус за нами прийшов рівно о шостій. Шофер не хотів чекати, але Гаврилів якось протягнув час і через півгодини назбирався якийсь десяток людей, причому наш катамаран прибув до табору в останню хвилину, коли шофер вже завів машину. Нас мусили почекати, поки ми зберемо свої речі, але ми встигли зробити не тільки це, але навіть ще трохи поїсти, дарма, що на це все пішло ще якихось півгодини. Гаврилів в цей час тамував свій гнів цигарками.
Сауна була знаменита. Спочатку милися дівчата і витратили на цю процедуру більше двох годин. Спочатку ми їх чемно чекали, а через півтори години почали їм натяки, що пора б нарешті і виходити. Реакції не було жодної. Потім ми їх соромили, сварили, калатали у двері, але дівчата не хотіли виходити – і край. Коли, нарешті, відчинилися двері, ми вже хотіли увірватися до середини, нам сказали, що там ще дві миються. У нас вже не було сил сваритис, а на наші докори дівчата відповіли:
- Підете, подивитесь і самі все зрозумієте.
І справді, хвилин через десять ми все зрозуміли. Ні до того, ні після того я нічого подібного не бачив, вже, безумовно, ніколи не побачу. Досить сказати, що самих тільки душів різних видів у великому залі було з добрий десяток – звичайні, і душ Шарко, і циркулярний, і ще якийсь. Тут же був і кольоровий телевізор, велика рідкість на ті часи, і невеликий басейн і самовар, і телефон. Коли ми сварили дівчат, то необережно заявили, що нам вистачить 15 хвилин на миття, але в цей час вкластися не змогли, хоча і дуже поспішали. А коли ми вийшли через півгодини, то виявилося, що дівчата приготували нам сюрприз – десь дістали кілька пляшок пива (теж велика рідкість у продажу), що змусило нас забути образу негайно.
А в таборі нас чекав ще один сюрприз – приїхав Цимайло зі своїми хлопцями, але та група, що пішла у Ломачинці, навпаки, досі не повернулася. Гаврилів на цю звістку не прореагував жодним чином, напевно він вже втомився обурюватися нашою постійною недисциплінованістю. Я його розумію – важко керувати колективом, який працює на громадських засадах без писаних правил і функціональних обов’язків, без дисциплінарних стягнень і заохочень, коли вся робота організується стихійно на власний розсуд. В таких умовах всякий самодур з тиранічними замашками почуває себе як риба у воді, ще б пак – кожний акт сваволі можна демагогічно виправдати високими цілями, навіть гуманістичними ідеями. В цей день я виразно відчув, наскільки нам необхідний який нормативний документ типу статуту для організації нашої роботи і підтримання належної дисципліни.
Чекаючи на наших друзів з Ломачинців, ми сиділи під оборогом і вели нескінчену дискусію на національні теми, яка кінець-кінцем вилилася в суперечку про те, хто більше загубив людей – бандерівці чи енкаведисти. За відсутністю переконливих доказів це питання залишилося невирішеним, але в цьому випадку процес був важливіший. ніж кінцевий результат. Мене найбільше вразило те, що навіть молоденькі дівчата прийняли найактивнішу участь в цій дискусії, але мало хто розумів, що в партизанській війні неможливо дотримуватися правил і звичаїв ведення війни. Зловживання силою характерне для озброєної людини і в умовах безконтрольності, все залежить від її доброї волі та моральних якостей. Майже так, як в нашій експедиції. Після дванадцятої частина групи нарешті повернулася з Ломачинців, а решта прийшла, коли ми вже заспокоєні полягали спати.
П’ятниця, 15 липня. Переїзд.
Зрання почали пакувати речі. Справа рухалася дуже повільно, а етнографи хотіли ще раз йти в Ломачинці – там вони знайшли цікавих оповідачів. Гаврилів вагався – пускати чи не пускати, але все ж таки дозволив йти з наказом повернутися не пізніше 16.30. Вони пішли, але повернулися досить швидко. Очевидно вони боялися, що ми можемо поїхати без них.
Обіцяних машин довго не було, але о дванадцятій прийшов автобус, яким було відправлено більшість речей і трохи люду. Ще через дві години прийшла вантажівка, яка могла взяти лише великий і малий катамарани. Коли ми поверталися назад, зустріли ще одну машину з нашим майном. Два малих катамарани, "ночви" і два каяки були складені абияк, зокрема було видно, що каяки закріплені недбало і соваються по палубі верхнього катамарану. І хоча вни не загубилися в дорозі, але практично вийшли з ладу бо їх обшивка попротиралася до дір твердими стропами. Як виявилося пізніше, цю машину дістали і безконтрольно завантажили хвацькі водолази Цимайла, яким до збереження нашого майна було мало діла.
У нас ще лишалася купа майна і з чотири десятка людей, а в нашому розпорядженні був тільки один невеликий автобус типу “черевик”, але не мав бензину, бо його видурив у водія Цимайло, для своїх машин, які мали перевезти величезний табір водолазів з їхнім майном. Призначена для нас вантажівка поїхала геть, бо шофер мав свої особисті справи, а попутних більше не було, тому сиділи склавши руки і чекаючи на якесь диво.
Нарешті, прийшов якийсь КамАЗ, на який ми покидали решту речей, але виявилося, що нам самим нема на чому переїхати у новий табір. У Цимайла місця було дуже мало, та й до того ж його хлопці ставилися до нас, львів’ян, м’яко кажучи, не по-дружньому. Людмила хвилювалася за свою лабораторію, яку вже можна було відправити автобусом раніше, але через неуважність два ящики залишилися на березі. Тепер кудись їх запхати не було жодної можливості. Усі нервували так, гейби перед кимось стояла перспектива залишитися у Новодністровську назавжди. Пристрасті дійшли до точки кипіння і Гаврилів втік від того бедламу геть, сказавши, що іде до греблі шукати попутну машину. Не переймалася ситуацією одна Оленка. Напевно вона вважала, що все колись якось вирішиться і сміливо погодилася на пропозицію місцевих хлопців покататися на моторовому човні. Оскільки "адмірала" не було, питати дозволу не було в кого.
Пройшов деякий час, всі наші речі якимось чудом були завантажені, у фургонах знайшлося місце і для наших людей і решти майна. Можна було б вже і їхати, але не було Оленки і Гаврилова. Очевидно хлопці завезли Оленку кудись далеко, а Гаврилів, мабуть, все ще шукав непотрібну нам тепер машину. Цимайло нікого чекати не хотів і як ми тільки розсілися по місцях, дав команду рушати. На березі він лишив Мирона чекати відсутніх, щоб разом з ними добиратися до другої греблі попутними.
Біля греблі ми зустріли Гаврилова, який вже повертався до табору. Цимайло пояснив йому ситуацію і запропонував сідати в машину, але в машині практично місця не було, тому Гаврилів відмовився і пішов до Мирона чекати Оленку. Ця трійця приєдналася до нас напрочуд дуже швидко, але щось там між ними мало статися, бо завжди невгамовна Оленка була помітно стримана, Мирон теж не був такий балакучий, як завжди, а постійно сердитий "адмірал" тепер був розгніваний до краю. Зразу по приїзді він почав нас сварити за невпорядкований табір і розкидані на березі речі зовсім безпідставно на думку тих, хто тут був мало не зранку. Вони ж не мали часу привести все у порядок, бо зразу по приїзді пішли на екскурсію до монастиря на другому березі річки.
Між тим, я мав час оглянути гідротехнічні споруди. Ми влаштували табір зразу після греблі, яка виконує водорегулювальну функцію – підтримує більш-менш постійний стік води в Дністер, бо через першу греблю періодично скидають великі маси води, які б дуже сильно міняли рівень води у річці. Тридцяти кілометрова зона між обома греблями справляє дуже прикре враження. Ту або зовсім немає води і через огорожу видно саме голе каміння, або вода піднімається на кілька метрів вгору і тоді її потихеньку скидають в Дністер за другою греблею. Одначе і тут Дністер має неприродний характер, бо рівень води в нього завжди понижений, а через це він живиться глибокими, дуже холодними підземними водами. Температура в річці тримається в межах 10-12º С через що риби на протязі кількох кілометрів в Дністрі нема. По приїзді сюди Оксана, не зовсім ще одужавши від ангіни, легкодухо скочила у воду, а ввечері вже мала сильну нежить.
По вечері Гаврилів нам знову вичитував за недисципліновану поведінку, однак про Оленку взагалі не згадав. Мирон же сказав мені, що він хоче виключити її з експедиції. За цим Ярослав оголосив нам план завтрашнього дня. Ми вступаємо на територію Молдавії і на знак цієї урочистої події в Наслав чому відбудеться велике фольклорне свято дружби народів, на яке має прибути також делегація від Товариства. Свято відкриється урочистим мітингом, після чого нас чекає святковий сніданок, а по ньому почнеться розважальна програма. Ярко пообіцяв, що розбудить нас о сьомій, тому порекомендував нам піти спати раніше, ніж завжди. Дехто до цієї рекомендації прислухався.
Стурбований станом здоров'я Оксани, я сказав їй, що перед сном розітру їй ноги спиртом, вона ніби погодилася, але після зборів вона десь зникла. Я почав її шукати і мені сказали, що їй розтирає ноги Бардадим. Я розцінив це як зраду.