Стара Ушиця – Новодністровськ

12 липня. День святих Петра і Павла.

Снідали ми об одинадцятій, а буксир мав прийти о третій, тому ми ще раз хотіли поїхати в Непоротове, але прийшов Цимайло і забрав Дмитра з його човном до себе, бо їхній мотор зіпсувався остаточно. Юрко каже, що вся ця справа з аквалангістами завалиться. А якби не Дмитро не привіз свій човен?..

Залишившись без човна, ми вирішили йти в Кормань на каяках і вжє почали їх рихтувати, коли несподівано прийшов катер. Капітан сказав, що йому треба виходити вже зараз, бо маю забирати людей з роботи. Ми погодилися з цим, але попросили все ж таки на годинку зайти до Кормані. Той неохоче погодився.

За наказом капітана ми зносили деякі речі на катер, самі теж мали розташуватися на ньому, а напівпорожні катамарани з'єднали у вервечку і причепили до корми катера. Ось таким караваном ми вирушили о першій годині. Хоча світило сонце, вітер був свіжий, а хвиля висока. Катамарани були зв’язані довгими стропами, їх постійно смикало з боку на бік і вони легко підстрибували на хвилях.

Ми вже підходили до Кормані, коли в Орисі вітром зірвало солом’яного капелюшка і він одразу опинився метрів за п’ятдесят від катера. Всі підняли великий галас і дехто пропонував зупинити катер, але Гаврилів поставився до цієї біди цілком байдуже і не хотів турбувати капітана, який і без того був незадоволений затримкою. Поступово усі затихли і вже Орися цілком змирилася зі втратою, коли раптом Василь Макарець скочив на борт катера і скочив сторч головою у воду. Капелюшка не було видно навіть з катера, тим більше, його не бачив Василь, але він впевнено поплив назад повз шлейф катамаранів. Мирон Гончарук перекинувся парою слів з Гавриловим. і ось уже друга людина за бортом! Катер далі йшов своїм курсом, але капітан вже збагнув, що на судні коїться щось незрозуміле і з німим запитанням подивився з рубки на Ярка. Той махнув йому рукою, мовляв, іди своїм курсом. Він, мабуть, думав, що хлопці здорові, допливуть до берега і пішки доженуть нас в Кормані. Але капітан зрозумів у чому річ і вирішив інакше. Він на широкій дузі зробив каравану обертас і підігнав катер до хлопців, які вже досить стомлені повилазили на борт, а потім катер ще довго йшов назад, аж поки на хвилях на показався той капелюшок, який прийшлося діставати багром. Від перебування у воді він назавжди втратив свій елегантський вигляд і Орися вже ніколи його не вбирала.

Як тільки Василь вбрав одежу, Гаврилів підкликав його до себе і між ними почалася з виду дружня бесіда. За таке порушення дисципліни (та ще й техніки безпеки!) Василя безумовно слід було виключити з експедиції, але Ярко обмежився тільки цією розмовою, бо інакше, хто би тоді рубав патики, носив воду, веслував на катамарані? Хлопців в експедиції було дуже мало, тим більше таких, як Макарець. Але і Василь усвідомив всю безглуздість своєї поведінки і оцінив її влучно і справедливо:

- Хлоп'ятство. Більше цього не буде.

Однак "людську природу тяжко відмінить". Пройшло чотири роки і такий самий випадок стався з Василем вдруге. Знову в когось вітром здуло капелюшок і знову Василь довго думав, перше ніж рішився скочити за нам у воду. Тоді ми йшли під вітрилами під сильним вітром і мали досить велику швидкість. Василь на це раз капелюшок так знайшов, але це було вже дуже далеко від катамарану. До берега було значно ближче, але Василь цього не бачив і намагався наздогнати катамаран. Тоді я гукнув киянину Сергію Проніну, щоб він теж ліз у воду і разом з Василем плив до берега, а команда мала зняти вітрило і йти до берега теж. Все здавалося закінчилося благополучно і я не надав цій справі великого значення, але насправді це купання дорого обійшлося Сергію. Вода була вже холодна, він застудився і захворів, але не зізнавався, бо не хотів лишати експедицію. Потім я зауважив, що він слабий, але з виду це був хлопець здоровий і думав, що ось-ось він одужає. День проходив за днем, а Сергію ставало все гірше. Це тривало так довго, що я навіть не усвідомив собі зв’язку хвороби з тим купанням. В решті решт він мусів поїхати додому, але в Києві хворів ще з півроку і навіть лікарі не знали, що з ним. Сергій приїхав на наступний рік, але знову захворів і знову передчасно поїхав додому і вже більше ми його ніколи в експедиції не бачили. Пройшло, певно, ще років десять і, коли, ми якось при зустрічі згадали ті пригоди Василя з капелюшками, Сергій печально відкрив мені таємницю тої своєї хвороби.

Але, повертаючись до першої подорожі, слід зазначити, що чутка про хвацький вчинок наший хлопці випередила експедицію, бо в Ново дністровську нас питали, чи правда, що таке було.

О 13.40 ми прийшли в Кормань і Гаврилів відправив нас до села з наказом повернутися рівно от третій. Ще він нам казав не ходити великими групами по селі, а по двоє-троє, що охопити опитами якнайбільше людей, але так не вийшло. Далеко по селу ходити не було часу і ми всі вешталися по тих самих хатах, що були ближче до берега. Тут я вперше звернув увагу на одну учасницю експедиції, таку огрядну, що мені навіть стало дивно, чому я її раніше не помічав. Поводилася вона дуже тихенько, певної компанії не трималася, і чим вона займалася в експедиції залишилося для всіх невідомим. Навіть Гаврилів, який ревно слідкував, щоб всі хоч формально мали якусь галузь роботи, здається мені, випустив цю даму з поля зору. Зовнішній вигляд був у неї дуже оригінальний. Вона завжди ходила у вицвілих трикотажних спортивних штанях, які вона підкочувала вище колін, тому вони нагадували певну деталь зимової дамської білизни. Це обурювало наших дівчат, особливо Оксану, але, оскільки з кобітою ніхто не був у близьких стосунках, дівчата не наважувалися натякнути їй про недоречність її вбрання на селі. От і ходила вона, до речі, викладачка музики, від групи до групи, відлякуючи від наших етнографів можливих інформантів. Називалася вона Лариса.

Цікавого ми в селі знайшли дуже мало, хіба що одну велику сімейну фотографію румунських часів. На світлині була навіть на родина, а цілий рід. Її власниця розповіла нам мало не про кожного, хто був на знімку. Ми пере фотографували світлину як "документ", хоча я так досі і не знаю, яку він має цінність для історії.

На катер ми дещо запізнилися, чим Гаврилів, звичайно. був незадоволений, та ще на біду Мар'янка загубила металевий ґудзик від своєї білосніжної спідниці в стилі "сафарі". Вона зробила занадто широкий для вузької і довгої спідниці крок, ґудзик відірвався і впав у воду. Деякий час ми шукали його між камінців у прозорій воді, але не знайшли.

Ось так через невідповідну екіпіровку ми витрачали часом дорогоцінний час. Виходило так, що і капелюшок погано, і трикотажні рейтузи погано, і "сафарі" теж зле. До речі, той ґудзик виявився на наступний рік непотрібним, бо Мар'янка вкоротила спідницю, хоча в експедицію більше не поїхала. Певно вона боялася, що знову загубить ґудзик і тоді спідницю треба було би вкорочувати ще. Міні було на той час вже не в моді, а коли мода повернула, повернулася до експедиції і Мар'янка, правда, вже в іншій спідниці.

До Непоротова ми прийшли вже без пригод. Капітан сам знайшов нам місце стоянки, правда, нездале, але ліпшого і не було. Коли ми отаборилися, то виявилося, що до села йди дуже далеко, бо його відділяла від нас довга затока. Як тільки ми поставили намети, Гаврилів велів мені зібрати групу з шести людей і переплисти на катамарані в село за фруктами і молоком. Охочих поїхати знайшлося сім. На тому боці Макарець вирішив піти по вишні у великий сад, запущеність якого говорила, що він мав бути нічийним, а решта пішла по хатах шукати духовну і матеріальну їжу. Однак ми спромоглися виконати лише другу половину завдання, бо населення, на нашу думку, було "бездуховним". Ніхто нам старих пісень не співав, навіть ніхто не міг пояснити нам назву села. Неподалік села на високому березі був діючий до 1954 року скельний монастир, але жодна людина не могла нам сказати бодай його назву. Так само дівчата не знайшли в селі традиційних народних вишивок, і це нас дуже дивувало. На все село була одна жінка, в якої, казали, були вишивки, але виявилося, що то вишивки зроблені за журнальними взірцями.

Нарешті ми натрапили на якогось діда у розхристаній сорочці, з-під якої виглядав великий срібний хрест на срібному ж ланцюгу. Дівчата зраділи явно релігійній людині і поспішили до діда з надією отримати відповіді на різні запитання. Прецінь розмови якось не виходило. Я зразу побачив, що старий є просто малознаючим демагогом і пішов на вулицю їсти морву. Невдовзі до мене приєдналася і незадоволена Оксана.

- Дід верзе якісь нісенітниці, – сказала вона покрутивши головою.

Одначе її щось муляло і вона знову повернулася на подвір'я, але так нічого цікавого від діда не почула. Дорогою назад ми купили п’ять літрів молока і відро помідорів та огірків. Коли ми вже сиділи на катамарані, Мирон несподівано дістав пляшку вина, яку ми тут же випорожнили і закусили помідорами. Якось непомітно ми останнім часом забули про "сухий закон", який ще ніхто не відміняв. Але в цей день було свято Петра і Павла, парафіяльне свято на рідному Личакові.

По поверненні у табір Василь нам розповів, що з саду його погнала якась жінка, тому вишень він не набрав. І цим фактом усі були так само здивовані, бо сад був великий, очевидно колгоспний і звичайно у таких випадках люди не бувають аж такі принципові.

Я би не писав так багато про людей у Непоротовім, якби по повернення до Львова не дізнався, що десь на Буковині є села російських старообрядців, які давно вже перейшли на українську мову, але зберігають віру батьків. Вони поселилися тут колись, втікаючи від гонінь у Росії. На нових поселеннях, за свідченням Афанас’єва-Чужбинського, їх називають "липова нами". Вже наступного року десь біля Хотина я питав у людей, чи живуть тут "липовани" і у відповідь почув:

- Я як же! Живуть! Ми називаємо їх "кацапи".

І тоді, і пізніше я розпитував, в яких саме селах живуть "липовани", але відповіді були суперечливі. Через сім років я знову був у Непоротові і в розмові з одною молодою жінкою питав, чи не живуть в селі вихідці з Росії, але вона запевнила мене, що вони ніякі не старообрядці і з походження є українцями. Тим не менше, для мене село зберігає свою загадковість.

Після вечері Гаврилів дозволив групі з шести осіб поплисти до скельного монастиря, щоб завтра хтось міг лишитися у таборі, коли поїде дивитися решта. Вони відправилися о 21.45 тодішнього московського часу, коли ще було видно. Через сорок хвилин група вже була нагорі і подавала нам сигнал ліхтариком, а ще через півтори години вони піснями вже повернулися назад. Звичайно, що у темряві вони нічого цікавого не побачили.

Поки екскурсантів не було, ми теж співали пісні, але декому не подобалося, що ми співаємо українські. Мене вже Гаврилів попереджав, щоб ми співали щось російське, бо росіяни ображаються. Я спитав "адмірала", хто саме, але він не сказав. У цей вечір усе з’ясувалося. Під час співів до вогнища підійшов Арбут і у паузі спитав, чому ми не співаємо відомих туристських пісень або пісень Висоцького чи Окуджави, а лишень самі українські. Його підтримала Люда Гурко, а москвичкам же було "до лямпочки", що ми там співаємо. Вислухавши Віктора, ми здивовано переглянулися між собою, а потім розреготалися, самі не знаючи чому. Нічого путнього ми археологу відповісти не змогли, а натомість почали співати старі львівські батярські пісні польською мовою. Хтось навчив нас співати пісню про Джона Бравна особливим способом, коли весь час співається тільки один куплет, але на другий раз промовчується одне слово, потім два, три і так далі. В останній раз вже взагалі нічого не співається, пісня ніби закінчилася, але потім все іде навпаки. Пауза має триматися рівно стільки, скільки би звучали пропущені слова. Щоб одночасно вступати після паузи, всі мали в голові рахувати такти. Ця забава усім дуже сподобалася і пісню в експедиції співали років дванадцять.

Співалися ще й інші старі львівські пісні, здебільшого специфічною польсько-українською говіркою, корені яких сягали ще австрійських часів. Зокрема вояцька пісня, яка згадує бравий вояк Швейк, мала і свій український варіант з приспівом: “При каноні стояв і фурфурт ладував…” Але найпопулярнішою стала “Марушка” з явно німецьким мотивом, яку ми вперше почули десь в цих місцях від Мирона. Тоді я думав, що традиція міського львівського фольклору буде збережена серед молоді, але я помилився. Нова експедиційна генерація старих пісень не знає, хіба що навчиться чомусь в експедиції, прецінь молодь тепер взагалі мало співає. Не обминула ця тенденція і нас. Вечорами здебільшого ми почали грати в інтелектуальні ігри, але найпопулярнішою грою стала жорстока “Мафія”, яку дехто з учасників демонстративно ігнорував. Так от, коли ми тоді вчилися співати Джона Бравна, який "нашим лєпшим пшияцєлєм бил", археолог нас знову запитав:

- А ви хоть знаєте, кто такой бил Джон Браун?

- Український буржуазний націоналіст, – серйозно відповів Мирон і ми знову вибухнули реготом. В наступні роки Віктор вже спокійніше сприймав наші співи і навіть на моє прохання якось розповів про цього борця за свободу негрів в Америці. Його розповідь усім сподобалася і ми інколи просили його розповісти щось цікаве з історії. А історію він, дійсно, знав і любив, але особливо любив відмічати різні історичні дати з чаркою. Так один час ми регулярно відмічали за його нагадуванням день взяття Бастилії 14-го липня.

Середа, 13 липня. Непоротове – Новодністровськ.

Усі хотіли побувати в скельному монастирі, до якого треба було плисти катамараном. Взагалі на катамарані чотири місця, але якщо його повністю розвантажити, то на ньому може розміститися до восьми людей. Напередодні одна група вже їздила туди ввечері, але через темряву нічого не побачила. Отож перед подальшим плаванням треба було органузувати туди кілька рейсів, щоб усі там побували. Ще до сніданку Гаврилів хотів послати туди одну групу, але сталося невелике нещастя – від надмірного перевантаження перевернувся катамаран. Сталося це так. Бажаючих їхати було багато і на палубу порожнього катамарану залізло аж дев'ятеро людей. Усі товклися на ньому, бо ніхто не знав, де і як сідати, бо не визначено було, хто має веслувати, а хто бути простим пасажиром. Тільки одна Лариса спокійно усілася на місце одного з гребців. Коли хтось ще скочив на палубу, катамаран раптом нахилився на лівий борт і всі, хто був на правому борті, посунулися теж лівий. Катамаран нахилився ще більше і вмить перекинувся. Всі, крім Лариси, встигли скочити у воду, але декого накрило з головою, може когось ще сильно і вдарило. Катамаран лежав догори баками, а ми стояли довкола нього в замішанні, роздивляючись один одного, поки хтось не розсміявся. Зрозумівши, що нічого страшного не сталося, усі розреготалися і почали вилазити на берег. Найдивніше було те, що навіть Лариса не постраждала, вона ж бо не могла стрибнути у воду і просто вислизнула зі свого місця вниз головою.

Цей випадок був наглядним підтвердженням давнього морського закону – на яхті той, хто не працює, повинен сидіти. Коли люди стоять, центр ваги плавзасобу підвищується, чим зменшується його стійкість. Добре, що цей випадок стався біля берега, бо виявилося, що дехто з дівчат не вмів плавати. Якби таке сталося на глибині, то наслідки могли бути сумними. Наступного року через неузгодженість дій команди один з катамаранів перекинувся від зіткнення з поромом і одна дівчина, пускаючи бульки, пішла каменем на дно. В паніці ніхто з команди цього не помітив, адже кожен рятував себе, але нещасну врятував один з місцевих жителів, який бачив зіткнення з берега.

Коли ми, нарешті, заспокоїлися, взялися перевертати катамаран. Як виявилося, поставити його у нормальне становище складніше, ніж перевернути догори баками. Ми добряче з ним намучилися, але тільки тому, що робили це не обміркувавши добре, як це можна легше зробити. Після цього ми перейшли до обговорення цього випадку. в процесі якого ми зрозуміли, що на катамарані не можна стояти без необхідності, бо це підвищує центр його ваги і зменшує його стійкість. Я згадав правило яхтсменів, згідно з яким на судні треба або працювати або сидіти, але ні в якому разі не стояти без діла.

Цим випадком розпочався також рахунок втрачених в експедиції фотокамер, бо Вадим Миколюк безповоротно зіпсував свою "дзеркалку". Вона потрапила у воду і не дивлячись на те, що він її розбирав і сушив, щось там всередині проіржавіло настільки, що фотоапарат навіть не взяли до ремонту. За два десятки років в експедиції було втрачено п’ять чи шість фотокамер, незлічена кількість весел, ножів, сокир, пилок, лопат та предметів одягу. У більшості випадків все це втопилося в воді, дещо забулося при від’їзді, а багато чого було і вкрадене місцевими жителями.

Після сніданку ми все-таки відправилися до монастиря, але вже на двох катамаранах і кількості 17 осіб. На цей раз ми були обережні і без пригод дісталися на місце. І все тільки тому, що посадку провели організовано – усі заходили почергово і зразу сідали на обумовлене місце. В монастирі нічого цікавого тоді не було. В скелях були продовбані невеличкі келії та інші приміщення для ченців, між якими не було жодного сполучення, крім як по терасі, яка йшла вздовж гротів. Одначе центральні сходи, які вели очевидно до монастирської церкви, виглядали досить імпозантно. Величною була і картина згори – плесо Дністра і довкола високі гори, вкриті лісом. Тепер монастир вже відновлений і цікаво було би подивитися, чи ченці і тепер живуть у гротах.

Коли ми поверталися з екскурсії, нас взяв на буксир катер, який мав тягти нас до Новодністровська. Збори були недовгі і о другій годині ми вже були на місці. Після переговорів капітана з начальством по рації нам було виділено для поселення невеличкий будинок на базі відпочинку просто на березі великої затоки. Взагалі, тоді нас приймали тут дуже гостинно, але все змінилося через вісім років, коли ми прибули сюди наступного разу. У Новодністровську в нас закінчувався маршрут і ми хотіли лишити на зберігання свої катамарани до наступного року, щоб пройти водосховище у зворотному напрямку. Мені прийшлося побігати по кабінетах різних начальників, в тому числі і тих, хто пам’ятав і першу експедицію, однак ніхто не хотів нам допомогти. Товариство вже не мало грошей для транспортування катамаранів до Львова і ми мусили лишити катамарани зимувати у затоці фактично напризволяще. Ми з’єднали катамарани наявними ланцюгами і тросами, закріпили біля берега за допомогою вкопаного і закиданого камінням якоря, а ранньої весни, як тільки зійшов лід, наші катамарани на очах матросів рятівної станції, що була зовсім поруч, вивезли в невідомому напрямку. Їх могли здати як кольоровий металобрухт або продати дачникам як резервуари для води або і реконструювати для інших плавзасобів. Наш представник, який приїхав перевірити їх стан навесні, запізнився на тиждень. Заява до міліції про скоєний злочин залишилася без уваги. Такий безславний кінець мала наша флотилія металевих катамаранів, які прослужили нам лише вісім років. Наступні експедиції вже проводилися на розбірних надувних катамаранах, які транспортувати незрівнянно простіше.

Ми вже почали обживати наданий нам будиночок і лаштуватися до приготування обіду, коли несподівано на землю з небес впав справжній потоп. Прийшлося відкласти питання про гарячу їжу на невизначений термін. З нудьги хтось грав у карти, пан Богдан показував бажаючим свої акварелі, Леся витягала з шиї Мар’янки кліща. який встиг залізти їй під шкіру, коли вона на хвилинку забігла в кущики. Спочатку Леся відірвала кліщеві черевце, а потім ніяк не могла виколупати голову, яка ніби лізла все далі в тіло. Як показав наш подальший досвід, так стається завжди, якщо намагатися витягати кліща пінцетом. Треба просто намасти те місце, куди він вліз, олією і він вилізе сам. Кажуть, що при цьому йому не вистачає повітря і він спішить вилізти, щоб не задихнутися. Не думаю, щоб у малому тільці цього паукоподібного хижачка знайшлося місце для легенів. На мою думку він просто вилазить поласувати олією, бо йому ті самі харчі мали би набридати. Нюх кліщ має досконалий. Він може кілька днів сидіти на одному місці нерухомо, але як тільки під ним з’являється жива істота, він миттєво падає на неї, вгризаються в тіло і починає смоктати кров. Очевидно, наситившись, колись він мав би вилізти сам, адже не відкладає ж він яйця в тілі людини, але чекати небезпечно. Кліщі поширюють дуже інфекційні хвороби, від яких людина може померти (чума, туляремія, енцефаліт).

Дощ довго не вщухав і ми вже порядно зголодніли. Дівчата зробили нам якісь канапки і вони пішли на розхват, але цього було замало. Гаврилів почав шукати добровольців палити вогнище під дощем. Добровольців не було. Хоча, правда, був серед нас один сміливець, який не боявся дощу, але він вважав, що доречнішою буде горілка, за якою він і пішов у місто. Дощ лляв безперервно вже третю годину і Гаврилів вирішив взятися за справу сам. Він накинув на себе поліетиленову церату, взяв слоїк солярки і пішов під зливу. За ним вийшов і Макарець, але навпаки, тільки в самих плавках. Через п’ять хвилин вони розпалили таке багаття, на якому, безсумнівно, можна було підсмажити навіть кабана, але хлопці обмежилися лише приготування зупи і каші, хоча не подбали про чай.

Як тільки обід був готовий, дощ вщух так само раптово, як і почався і обідали ми вже на свіжому повітрі за довгим столом, який стояв під великим оборогом. Як раз в цей час повернувся з міста Арбут, але без горілки. Тут, виявляється діє сухий закон, Михайлом Горбачовим три роки тому, але справжній, не те, що в нашій експедиції.

Коли почало сутеніти, наш "адмірал" призначив головним квартирмейстером Макарця, а сам завалився спати на єдину в будиночку канапу, залишивши біля себе, правда місце для когось з бажаючих. Василь до своїх обов’язків поставився сумлінно, начальство велів не турбувати своєю присутністю, а розподілив нас по двох інших кімнатах, де ми розстеливши на підлозі спальники у тісняві ще довго дуріли, а Гаврилів стукав нам кулаком по стіні. Очевидно, ми заважали йому спати.