Лука Врублевецька – Стара Ушиця

Четвер, 7 липня. На березі потривожених душ

Зранку вітер підсилився знову. Рушати вперед не було жодного сенсу. Ми відсипалися довго і снідали пізно. За сніданком виступав Гаврилів з аналізом вчорашньої пригоди, пояснював нам те, що і так ясне, закликав проявляти здоровий глузд і триматися купи. Він запропонував відкласти вихід до вечора, коли вітер, як зазвичай, може трохи вщухнути. Якщо ж не вщухне, то треба буде почергово підтягати всі катамарани до повороту Дністра біля села Демшин, де вітер мав би стати ходовим. Ярко звертався з цим планом безпосередньо до Бардадима, але той похмуро відмовчувався. Маючи вільним безмаль цілий день, велика група пішла в село, а в таборі лишилися ледарі, хворі та чергові. Наша команда занесла себе до розряду хворих.

Сьогодні чергує Арбут і, як завжди, недбало. Хоч воду ми беремо прямо з Дністра, але ж треба ще дрова. Віктор приніс буквально два патики і вирішив, що він свій обов’язок виконав і може займатися своїми камінцями. Потім він возив дівчат на каяку, а вогнищем мусили займатися ми з Мирославом. Але оскільки це був не наш обов’язок, то і виконували ми його лише з в дусі певної милості до чергових. Вогонь у нас весь час згасав, дівчата були незадоволені і, звичайно, не мовчали, але це мало допомагало. Мешканці жовто-зеленого намету були зайняті грою в карти, я теж волів полежати на траві під грушею поруч з Оксаною і Орисею, які забавлялися тим, що запихали одна одній жмутки трави у купальники. Гра мене зацікавила і я запропонував Оксані допомагати їй витягати траву з майтечок, але вона чемно відхилила мою пропозицію.

Під вечір, коли вже всі повернулися із села, стало питання про вихід, бо вітер не вгавав. Гаврилів знову звернувся до Бардадима із своєю пропозицією про буксування. Але замість Олексія йому відповіла Ріта. Вона щось пояснювала Ярославу, в той час як Льоха зосереджено дивився у замащені карти. У Гаврилова заходили жовна, але він її чесно вислухав, а потім запропонував негайно закінчувати гру і починати збиратися. Десь о сьомій ми розпочали заплановану Ярком операцію. Два катамарани почергово чіпляли до моторного човна, який тягнув їх до дороги, яка просто з води вела у село Демшин. Там ми збиралися до купи. Як тільки ця операція закінчилася, стало зовсім тихо. Розрахунок на попутний вітер не виправдався, але на наше щастя на цій ділянці чомусь була досить сильна течія, можливо тому, що в цей час скидали воду на греблі водосховища. Ми йшли з піснями аж до ночі. Планували зупинитися об одинадцятій, але ми довго не могли знайти місця для табору. З правого боку – висока стрімка скеля, а лівий берег дуже похилий, намети ставити неможливо. Нарешті знайшли на схилі щось подібне на терасу і розбили на ній табір. Повечерявши сухим пайком, швидко полягали спати, але навряд чи тої ночі хтось спав. В жовто-зеленому наметі всю ніч реготали, співали свої пісні, а решта мабуть спати просто не могла. Цікаво, що склад експедиції міняється, але ті з новачків, які шукають в експедиції легкого відпочину, дуже швидко орієнтуються і знаходять веселе життя в жовто-зеленому наметі, кількість мешканців якого була завжди для мене загадковою. Коли мені доводилося когось з них будити на чергування, я заглядав у намет дуже обережно, хоч жодних непристойностей я там ніколи не бачив, бо ж хіба можна вважати непристойністю в наш час те, що хлопці і дівчата лежать парами під одним коцом?

П’ятниця, 8 липня. Нагоряни – Комарів.

Ранок був погожий – тихо і сонячно. Оксана пішла купатися і запливла аж на другий берег до скель. Вони виглядають дуже мальовничо, але до них і далеченько, не менше, ніж півкілометра. Над ними лежить цікаве село Нагоряни, але з берега його не видно. До нього веде лише стрімка стежечка, яка починається від маленької і тихенької бухточки, оточеної скелями з яких звисають гілки кизилу, або інакше, дерену. Скелі відходять у височінь і закінчуються голими кам’яними брилами. Це – відроги Товтрів, гірського вапнякового пасма, яке тягнеться через Поділля на Молдову. Коли влізеш на самий вершечок, перед тобою відкривається чудовий краєвид на широкий Дністер в оточенні скелястих берегів, відшліфованих водою за мільйони років з точністю до математичної кривої. Тут ріка робить крутий поворот, тому ці береги дуже добре видно на відстані багатьох кілометрів. Та, з рештою, таких місць, цікавих і ландшафтом і рослинністю, на Дністрі дуже багато.

Я теж хотів був поплисти за Оксаною, коли побачив її маленьку фігурку на тамтому боці на каменях серед буйної зелені дерев, але після безсонної ночі не хотів мучитись, а ще більше – злостити Гаврилова, який вже із сердитим виглядом відчитував Бардадима, очевидно за поведінку його команди минулої ночі. В цей день ми мали дістатися до Комарова, до якого було кілометрів з п’ятнадцять. Скільки ми пройшли до обіду, сказати важко, бо мапа не відповідає точно місцевості, але в кожному разі не менше десяти. Під час переходу Леся загубила весло і дуже переживала з цього приводу, бо Гаврилів завжди свариться, що кількість весел безперервно зменшується, але куди вони діваються – невідомо. З двадцяти п’яти їх у нас залишилося тільки тринадцять, але добровільно у втраті весла зізнався за весь час, лише один Вадим Миколюк. Коли Леся під час зупинки на одід пішла з покаянням до Ярка, він настільки був вражений проявом такої чесності, що не сварив, а навіть втішив дівчину, сказавши, що зі Львова мають привезти додаткові весла у Наславче.

Обідали ми на лівому положистому березі водосховища, яке виглядає тут на справжнє море, бо водою залляло колись простору низину, яка далеко на півночі оточена давнім скелястим берегом Дністра. Вдень було дуже спекотно і ми стояли на обіді години чотири. Не маючи нічого до роботи, я пішов вздовж лісосмуги, ласуючи інколи морвою і черешнями, які де-не-де траплялися мені на очі. Босому було йти дуже колько, бо весь час ноги наступали на якісь гострі камінці. Я підняв один з них і мені здалося, що він нагадує тоті знахідки археолога, які він нам досить часто демонстрував. Я назбирав таких камінців повну жменю, хоч міг би і в десять разів більше, але був дуже розчарований, коли Віктора мої знахідки зовсім не зацікавили.
- Так, – сказав він, – це так звані відщепи. Мабуть тут була стоянка первісної людини, їх в цій місцевості дуже багато.
Така відповідь лише розбудила в мені справжній інтерес до пошуків чогось більш вартісного впродовж багатьох наступних років, і я можу тепер похвалитися, що одного разу я знайшов невідоме до того часу давнє поселення часів трипільської культури.

Коли ми ходили з дівчатами збирати морву і черешні на компот, над табором з’явився вертоліт, який невдовзі приземлився, а з нього вискочив, гейби доктор Айболить, Петро Чечура. Ото була радість! Обійми, поцілунки, взаємні розпитування, і нарешті, пляшка львівського пива, яка пішла по колу. Петро приєднувався до експедиції і хотів знову йти разом зі мною, але я сказав йому, що це неможливо, бо маю свій “гарем”. Петро образився на мене, але виду не подав.

У 1995 році ми знову зупинилися на цьому місці, намірившись тут зробити стоянку, щоб дослідити село Теремці і річку Руску. Не дивлячись на дощову погоду невелика група зразу потьопала по болоті на розвідку в напряму села. Воно виявилося дуже маленьким, та і далеченько до нього було, а якогось джерела питної води теж близько не було виявлено. У дощову погоду берег виглядав геть непривітним, настрій у команди був невеселий. Тоді я вирішив переплисти на другий берег, щоб заночувати у Комарові. Відстань до мису, за яким було село, була не більше двох кілометрів, але хвиля була дуже висока як для водосховища. Уся водна поверхня була вкрита білими баранцями, і це означало, що хвиля була не менше чотирьох балів. Плавання у таку погоду могло бути небезпечним, але команді, певно, хотілося ковтнути адреналіну і усі зі мною погодилися, хіба що за винятком деяких дівчат. У той рік ми одною командою плили на великому "крейсері", отримав назву "Іван Підкова". Крейсер складався з чотирьох металевих катамаранів, з’єднаних усіляким підручним матеріалом – дерев'яними жердинами, металевими трубами, поприв’язуваних шнурами і пасками до каркасів катамаранів. При цьому два катамарани були з’єднані бортами, а два інших ми поставили спереду і ззаду. Крейсер був дуже хиткий і досить неповороткий, керувати ним було тяжко, тим більше, що я забув дати команду опустити наш примітивний шверт, який би допомагав нам тримати курс. Нам треба було обійти мис зліва, але сильний північний вітер зносив нас праворуч. Команда веслувала дуже напружено, буквально вибиваючись із сил, але нас все-таки несло на скелі, які б неодмінно розбили нашу хитку споруду. Я стояв спереду і керував гребцями, почергово даючи їм можливість відпочити і одночасно не допускаючи великого відхилення від курсу. Мені ж постійно заважали своїми жалями дві дівчини. Вони плили на каяку, який був прикріплений з лівого борту. В такому самому біля правого борту плив хтось інший. Каяки билися і терлися об арматуру та баки і це дуже заважало плаванню. Наш «Іван Підкова» ходив ходором, усе хиталося, скрипіло, грюкало. Нерви були напружені до краю, але я намагався триматися спокійно. Коли вже дівчата почали подавати ознаки істерики, між нами відбулася приблизно така розмова:
- Капітане, нам страшно!
- Та не бійтесь, нічого страшного нема.
- Візьміть нас на катамаран!
- Є небезпека для життя?
- Ні.
- Тоді тримайтесь.

Усвідомивши, що смертельної загрози нема, дівчата заспокоїлися і мене теж лишили в спокої. Веслуючи, вони тримали каяк ближче до борта, а якби вони пересіли на катамаран, то тоді порожній каяк скакав би на хвилях і взагалі не дав нам можливості притримуватися курсу. Між тим нас все ще несло на скелі і хлопці на правому борті, де я заздалегідь посадив сильніших, усвідомлюючи небезпеку, веслували щосили. Берег наближався дуже повільно, але ближче до нього хвиля ставала меншою, а вітер слабшим. Ми з великими труднощами вийшли на мис і обігнули його на відстані одного метра. Хлопці відштовхувались від берега веслами і скоро ми вже опинилися у бухті, де вітру майже не було. Коли ми вийшли нарешті на берег, усі були виснажені, але піднесені безмежно. Хтось збігав у село і приніс пляшку смердючого самогону. Кожному дісталося хіба що по ковтку, та його і неможливо було випити більше, але цього було досить щоб трохи зігрітися і пілся цього ми щасливі полягали спати.

Але повернемося у 1988 рік. На наших мапах був позначений великий півострів, але насправді його більшу частину затопило водою і утворився тотой самий мис, що я описував вище. А тоді відповідно ми мали обігнути той неіснуючий півострів, і аж за ним могли побачити село. Вперед пішов Бардадим із своєю компанією, а решта тяглася позаду. Не пройшли ми і двох кілометрів, як, обійшовши мис, вгледіли, що вони вже пристали до берега, над яким було видно якесь село. Ми подумали, що в них зіпсувався мотор, і пішли собі далі, виглядаючи той півострів, який мали обігнути. Дехто з нас зайшов вже досить далеко, коли почувся голос Гаврилова:
- Усім назад! Передати по естафеті: Усім назад!

Ми виконали команду і коли підійшли до капітана, він нам пояснив, що все виглядає на те, що той півострів, який ми шукаємо, вже затопило, а село, яке ми ледь не проминули, і є той самий Комарів. На березі нас чекала тільки мала Оленка, яка пояснила, що нам гукали з берега і навіть сурмили у піонерський горн, який невідомо звідки з’явився в експедиції, але ми не реагували, тому всі на нас махнули рукою і пішли в село.
- Як так – “пішли в село”? – обурився Гаврилів, – тобто їм байдуже, куди б ми запливли? Хіба не можна було сигналізувати якоюсь яскравою шматою?

Але що взяти з дитини? Ця тирада годилася б лише для дорослих, та і то тих них, хто має голову на плечах. В цей день я заступав черговим і мусив шукати десь патиків на вечерю. Берег був весь геть-чисто голий, лиш там десь високо на горі, де починалося село, видно було якісь деревця. Я взяв сокиру і подерся вгору, а за мною – Макарець. В Хотині він знову приєднався до експедиції, бо на роботі йому дали відповідне відрядження, аби він лиш не вештався по мітингах. Ми назбирали трохи ріща біля потічка і Василь поніс їх до табору. Я попросив його, щоб він прислав трохи людей тягати дрова. За півгодини я нарубав купу патиків у гайку, що тягнувся вздовж потічка, але траґати їх до табора прийшлося мені самому. Я марно чекав на допомогу, ласуючи вишнями, які зрідка траплялися на деревах вздовж дороги, а коли вони закінчилися, мусив приступати до роботи. Волочити патики до табору мені прийшлося б дуже довго, тому я пустився до “раціоналізації” – кидав грубші стовбури згори вниз, спускався сам, потім підбирав їх і кидав далі. В самому кінці все-таки треба було дрова носити, але все одно ніхто прийшов мені допомагати, а коли я закінчив роботу, мені сказали, що я даремно мордувався, бо так багато дров зовсім і не треба. Я зрозумів ці слова як свого роду виправдання.

По вечері дівчата вирішили все-таки відсвяткувати Івана Купала. Я знову робив Мару, а Орися і Оксана плели вінки. Все свято полягало, як і завжди, у співанні пісень до чого додалося лише спалення Мари. Під час співів до нас підійшли місцеві хлопці, які поводилися досить зухвало і все могло закінчитися конфліктом, якби не Чечура, який проявив неабиякий дипломатичний хист і хлопці пішли собі геть, горлаючи серед ночі: - Что стоїш качаясь, тонкая р’ябіна…

Суббота, 9 липня. Комарів – Стара Ушиця.

З самого ранку ми знову не могли вийти через несприятливий вітер, тому всі пішли до села. У мене закінчилася фотоплівка, яка у ті часи була великим дефіцитом і я без великої надії пішов до сільської крамниці (тут вже не кажуть “склеп” як в галицьких селах, а “магазин”). У промтоварному відділі був переоблік і продавців на місці не було. Не знаючи, на що я розраховую, я почав вимагати у жінки з продовольчого відділу покликати когось, хто має відношення до промтоварів. Коли дві трохи збентежені жінки вийшли з підсобки, я заявив їм, що в селі працює екологічна експедиція і що в нас закінчилася фотоплівка.
- Вибачайте, що звертаюся невчасно, але плівка нам дуже потрібна, тому прошу допомогти, якщо це у ваших силах, – закінчив я, намагаючись надати свому голосу призабутий за час експедиції ввічливий тон.

Жінки не обурилися, що їх відірвав від роботи якийсь покупець, як того можна було очікувати десь в Києві чи Одесі, та навіть і у Львові, а досить приязно відповіли мені, що плівка, можливо, знайдеться, але за це я маю їх сфотографувати, а потім прислати фотки. Я з радістю погодився, за що і отримав задурно плівку, та ще й зразу в касеті, а що тільки одну, то зрозуміло, бо плівка дефіцит і тут. Я зарядив фотоапарат і клацнув жінок за столом серед паперів і рахівниць у дворі крамниці. Через два місяці я довго згадував, що це в мене за кадр на плівці з незнайомими жінками, але на щастя згадав і вислав знімки на адресу крамниці у Комарові.

Потім я знайшов своїх дівчат, які записували пісні у виконанні колгоспного бухгалтера просто на робочому місці. Жінці підспівувала її дочка, дівчинка років 11-12 з величезною білою машлею на голові. Дівчинка мала сильний голос, але слова пісень знала погано, тому не співала на повну силу. Коли Оксана попросила її заспівати щось окремо, дівчинка швидко погодилася і затягнула безконечну сумну баладу про те, як чоловік зарубав свою жінку і які це мало трагічні наслідки. Після цього ми з Оксаною сиділи під парканом, і слухали записи Віктора Морозова, чим привернули увагу місцевих хлопців, але вони не наважилися спитати нас, хто це співає такі незвичайні пісні, як “День злодія”.

В табір ми прийшли близько четвертої, деякі катамарани вже відійшли, а поки ми обідали і збиралися, рушила і решта. Отож, з самого ми опинилися останніми. Йти було надзвичайно важко. Після нелюдських мордувань на веслах ми все ж таки наздогнали два катамарани і далі вже йшли гуртом. Щоб якось полегшити наші силкування, ми вишикувалися в кільватер і двом заднім катамаранам зразу стало легше, а щоб підняти настрій людей, я переконував всіх, що скоро за нами повернеться моторний човен. Олена мені не вірила і цілком слушно. Через дві години ми наздогнали катамаран Гаврилова. Чень вони були трохи стурбовані і чекали нас. Далі Гаврилів пішов першим, ми за ним, а решта за нами. Була приблизно восьма година, коли ми побачили на мальовничій галявині наших, але села ніде не було видно. Радіючи, що наші муки скінчилися, ми пристали до берега.

Ніхто не звернув на нас жодної уваги, не вийшов зустрічати, допомагати підтягати катамарани і причалювати їх біля берега. Такий товариський обов’язок вже сформувався в експедиції, тому ми всі дуже обурилися, коли Бардадим наблизившись до нас, байдуже пройшов вздовж зарінку і, переступаючи через стропи, і навіть не подивився в наш бік. Ми мали зупинятися в селі і Гаврилів хотів був це пояснити всім пояснити, але побачивши таку байдужість, повернувся до нас із німим запитанням про наше ставлення до такого прийому. Наше загальне обурення висловила Леся: Вона рішуче встала зі свого місця і махнувши вперед рукою, вигукнула:
- Ярославе Михайловичу! Пішли Далі!

Ярко тільки того і чекав. Він витягнув викинуті стропи назад, відштовхнувся від берега веслом і наказав усім рушати далі. Яка в нас не була втома, ми без нарікань виконали наказ. Через метрів триста нам зустрівся Петро Чечура на каяку. Ще здалеку він закричав до нас:,br> - Що ви робите? Куди йдете? Тут же чудове місце! Я вибирав його з вертолету!
- Але ж за планом ми мали йти до Ушиці, – відказав Гаврилів. - До села дуже близько. Он там за горбом вже видно село.
Гаврилів явно завагався, але тільки на одну мить.
- Ми маємо бути в Старій Ушиці, там нас мають шукати новоприбулі, тут вони нас не знайдуть, твердо сказав він і повернувшись до нас вигукнув:
-Йдемо далі!
Ми налягли на весла і залишили розгубленого Чечуру позаду, який не перестава кричав нам вслід:
- Там нема місця!.. Там бруд!.. Там запустіння і жахи!.. Там затоплений цвинтар!.. Там дохлі коти і пси!

Кожна його фраза тяжко лягала нам на серце, пригнічувала, породжувала сумнів і якийсь страх, але Гаврилів йшов вперед і ми мусили йти за ним. Ярослав веслував так несамовито, що ми лишилися далеко позаду, але він не звертав на це жодної уваги.

Через півгодини ми побачили на лівому березі стару хату без шибок під солом’яним стріхом, городи і садок довкола. А команда Гаврилова вже причалила і почала розвантажувати речі. Ми з тривогою підходили до них. Я вискочив на берег і підозріло роздивлявся довкола. На перший погляд місце було нормальне – скрізь густа трава, далі – рядок вишень, за ними город, а ще далі – якісь хащі. Але жодних звалищ, трупів котів або псів не було видно, хрести з води не стирчали, і, якщо щось вселяло якусь підозру, то тільки вигляд сумної самотньої хати на горбі.

Я пішов до тамтої хати. За нею я побачив ще одну, теж покинену, а далі була велика затока, за якою піднімався високий берег, зарослий садами, серед яких де-не-де визирали білі хатинки. Назустріч мені вийшов похмурий Гаврилів. Він хотів мені щось сказати, але тут з протилежного берега пролунав далекий голос:
- Гей-гей-агов-ово-ов-ов!
Ми повернулися на крик і прислухалися. Вигук повторився:
- Гей-гей-агов-ов-ов! На тому березі!
- Агов, – майже в один голос відповіли ми з Гаврилівим, – Кого треба?
- Експедицію!- відповів голос і ми побачили на горі якісь фігури.
- А хто там? Це ти Мироне? – Гаврилів мабуть по голосу пізнав Гончарука.
- Так-так! Пане Ярославе, заберіть нас звідси!
– А ти з ким?
- З дівчатами!
У мене тьохнуло серце – може там була Наталя і я заволав щосили: - З якими?
- Файними!
- А вони були в експедиції?
- Ні!
Я розчаровано замовк, але Гаврилів продовжував розмову:
- Чекайте, зараз вишлю катамаран. Кілько вас?
- П’ятеро.
- Добре. Тоді буде два.

Ми взяли два розвантажені катамарани, змоцували їх докупи і пішли вздовж берега, шукаючи вхід в затоку. З собою ми взяли ще Макарця, отже, назад мали йти дві повні команди. Метрів через двісті берег завертав ліворуч і ми побачили дуже велику затоку з кількома розгалуженнями. Нам треба було йти в найближче ліве, але за поворотом дув сильний вітер і в затоці гуляла висока хвиля. Йти було важко, ми трохи забарилися і коли підійшли до причалу, Мирон з дівчатами вже на нас чекав. Дівчата були дійсно файні, молоденькі і веселі. Ми роз’єднали катамарани, завантажили речі і рушили назад. Дві дівчини, які були на моєму катамарані, були студентками першокурсницями. Вони вчилися на математичному, але в експедицію прибули як етнографи. Називалися вони Мар’яна і Богданна. У Мар’яни було густе хвилясте руде волосся, а очі як перестиглі вишні. Богданна ж була русява і повновида, але обидві були чимось схожі одна на одну, мабуть стрункістю постаті. Дві інші дівчини, як я пізніше довідався, називалися Орися і Олена і були сестри, але абсолютно несхожі одна на одну. Орися була струнка і спокійна, а Олена маленька і непосидюча.

Ми завезли дівчат до табору і зразу ж повернули назад у село по воду, бо на півострові, на якому ми опинилися, води не було. Село було зовсім запустіле. Більша частина його затоплена, залишилося заледве кілька хат, в яких мешкають переважно старі люди. Ми набрали води, купили трохи минулорічної бульби і повернули назад.