Стара Ушиця

Неділя, 10 липня. В Старій Ушиці.

Гаврилів розбудив мене о 7.30 і велів йти з дівчатами в село на закупи. Що і як ми купували, не має для історії великого інтересу, бо сучасний стан Старої Ушиці нетиповий. Як громада, село зруйноване, тут залишилося заледве кілька заселених хат. А колись це було велике літописне місто Ушиця, відоме з 12-го століття, яке було розташоване в затишній долині при гирлі річки тої самої назви. Після заснування Нової Ушиці на Калюсі, щоб не плутати, цю Ушицю стали називати Старою. З втратою значення Дністра як транспортної магістралі, коли його перетнув російсько-австрійський кордон, колишнє портове місто почало занепадати. Тим не менше, Стара Ушиця довго залишалася великим торговим центром. Ще у 19 столітті це був відомий відправний пункт великих валок з товарами місцевого виробництва. Щоправда дороги тут, як і всюди в Російської імперії, були в жалюгідному стані. Мені довелося читати спогади одної з княгинь Гагаріних, яка провела своє дитинство в Старій Ушиці. Серед іншого вона описує поїздку в гості до родичів в кінному екіпажі. Коні на битому шляху піднімали таку куряву, що пасажирам не було чим дихати і ця “душогубка” тривала протягом багатьох годин. Коли Стару Ушицю в 1918 році зайняли австрійські війська, нова адміністрація відразу почала будувати бруковане шосе від Старої Ушиці до Кам’янця. Княгиня згадує, що австрійці платили селянам за цю роботу добре і шосе було готове дуже швидко. Шосе збереглося до наших днів і є в непоганому стані як для бруківки. Мені доводилося неодноразово проїжджати по ньому, бо в Старій Ушиці експедиція стояла разів шість-сім. Факт побудови австрійцями дороги заперечувати не можна, але неясними залишаються мотиви. Адже в той час Україна була формально незалежною державою і Австро-Угорщина визнала її суверенітет. Либонь австрійський уряд сподівався, що Україна підпаде під австрійський протекторат надовго.

Перед заповненням водосховища на початку 80-х років виникла необхідність переселення мешканців кількох десятків сіл на нові місця. Серед цих сіл була і Стара Ушиця. Більша частина людей була переселена на гору, де, як на белебені, відкритому для усіх вітрів, рівними рядами багатоповерхових будинків побудували нове село. Городи, без яких немислима сільська хата, людям дали аж за десять кілометрів. Грошова компенсація за затоплені хати, сади і городи була мізерною. Наприклад, за одне горіхове дерево платили по 65 копійок, тобто ціну чотирьох буханців хліба за тодішніми цінами. Дерева здебільшого поспилювали, але для їх вивозу не було транспорту. Цінна деревина або була спалена на вогні, або залишилася під водою. Переселення відбулося для людей без попередження, в поспіху. В один день в село прийшло кілька машин, кожна з яких під’їжджала до одної з хат, вантажники швидко кидали нехитрі селянські пожитки – все що потрапляло під руку – до кузова, відвозили на гору і поверталися до наступної хати. Сільський цвинтар селянам обіцяли перенести, але на практиці люди мали платити гроші (очевидно, хабарі) за перенесення могил своїх рідних. Частину могил перенесли, а більша їх частина лишилася. Цвинтар затопили, але рівень води у водосховищі міняється і коли він дуже впаде, на людські очі з’являються старі могильні плити і повалені хрести. Видовище моторошне.

По сніданню усі поїхали дивитися на затоплену церкву, а я лишився на чергуванні. Вмостившись на запашному сіні під копицею, я відпочивав після вчорашнього фізичного і нервового виснаження і непомітно заснув. Мене розбудив дружній поштовх у бік. Незадоволено відкриваю очі і бачу перед собою знайомі обличчя, але зразу не можу собі пригадати, хто то є. Та нарешті згадую – це ж наші кіношники, про яких я вже і забув. Я скочив одним махом на ноги і кинувся у дружні обійми. Після привітань та взаємних розпитів почалася ділова розмова. Ми сіли під копицю і я розповів режисерові про роботу експедиції і про наші найяскравіші враження. Його зацікавила моя розповідь про накопичувачі кислого гудрону під Бронницею, і він тут же вирішив їхати туди на зйомки. При наступній нашій зустрічі я довідався, що вони таки зробили там дуже ефектні кадри для кінофільму, який я так ніколи і не побачив.

Найближчим же планом кінематографістів була організація мітингу, подібного до тих, які ми робили у верхів’ях і, звичайно, зйомка його на плівку, а також фільмування роботи аквалангістів, яких привіз із Тернополя Цимайло. Він, виявляється, вже приїхав, але зупинився на протилежному березі затоки. Аквалангісти мали брати проби води з різних глибин водосховища, а також вивчити стан його дна. Незважаючи на всі свої недоліки міг все-таки Юрко організовувати ефектні заходи.

Ми ще довго сиділи під копицею, бо режисер чекав на Петра Чечуру, з яким був добре знайомий. Він розповідав мені про події в Кишиневі, про зростання політичної активності серед творчої інтелігенції, загальний національний підйом і таке інше. Я думаю, що він “обробляв” мене в певному напрямку, бо на той Україна далеко відставала від Молдови (тоді ще Молдавії) в питанні національного відродження.

Не дочекавшись Чечуру, молдовани катером пішли назад. Я їх трохи відпровадив і при нагоді познайомився з капітаном того катеру. Він сказав мені, що є домовленість взяти нас на буксир аж до греблі. Звичайно, я був дуже втішений цією звісткою. Між тим, потроху почали збиратися наші. Першими з’явилися чергові, взялися за обід і впоралися з ним досить швидко. Баняки вони лишили відкриті, і кожен, хто прибував до табору, обідав самостійно. Два катамарани почергово сновигали між берегами затоки, хтось постійно возився на каяку. В цій метушні якось непомітно з’явився призабуті Бардадим та його команда. Льоха, зорієнтувавшись в обстановці, почав виправдовуватись перед Гавриловим за вчорашню поведінку і все валив на Петра, який вибирав місце для табору, а Петро, який ще вчора від них передбачливо втік, виправдовуватись не потребував. Скориставшись з нагоди для взаємних обвинувачень, студентки-хімічки пожалілися Гаврилову, що Людмила не дає їм якихось реактивів і одночасно обвинувачує їх у тому, що вони нічого не роблять. Словом, вони в якійсь мірі відчували свою вину, тільки дві москвички поводилися так, ніби нічого не сталося. Одна з них підбігла до баняків, зазирнула в них і заволала дурним голосом:

– Тонька! Іді скорей, жрать готово!

Але поїсти вони не встигли. На одному з катамаранів прибув Цимайло, щось сказав їм, і вся ця банда почала зносити своїх речі назад на катамаран у якомусь мовчазному поспіху. Я поцікавився у Юрка, що діється і він відповів, що вони перебазовуються до аквалангістів. Щасливої дороги, подумав я, а Цимайло пообіцяв, що ввечері, коли всі наші зберуться, він прийде на переговори.

Зразу після їхнього від’їзду почалася страшенна плова. Я заліз у намет і крізь водяну завісу дивився на світ Божий. Скоро я побачив, що біля берега з’явився катамаран, який тягла за стропи наша дівчина, йдучи по пояс у воді. Вона зняла з себе мокру білизну і її груди, мов величезні грона повільно коливалися в такт повільним рухам. На палубі стояв здоровий легінь і махав веслом… Коли я ще раз подивився в їхній бік, дівчина вже була на березі і натягала на себе мокру блюзку, а хлопець прив’язував катамаран. Мені здалося, що все це мені привиділося, але через кілька років хтось мені підтвердив, що так воно і було.

Більшість з наших була ще в селі, і мені кілька разів за вечір доводилося вилізати з намету, щоб перевезти мокрих невдах, зачувши серед гуркотів грому їхнє відчайдушне волання. Кожен раз я сподівався, що серед прибулих буде Оксана, але вона прийшла останньою. Я турбувався за неї, бо вона вже кілька днів нездужала і я кожен ранок зазирав їй до горла, яке було постійно яскраво-червоне. Мабуть у неї була ангіна, а “лікаря” Бардадима не було серед нас. Мої побоювання були даремними, бо Оксана прибула зовсім суха. Вона перечікувала дощ у хаті якоїсь бабусі, але для профілактики ми випили в нашому наметі пляшку вина в компанії Петра і Мирона, який, власне, і запрезентував ту пляшку. Дощ поступово вщухав.

Коли вже зовсім стемніло, в таборі знову з’явився Цимайло у супроводі члена обкому комсомолу з Чернівців і зібрав нас на нараду. Він оголосив план роботи на наступні дні, згідно з яким він залишався на кілька днів в Старій Ушиці з групою аквалангістів, а ми через день мали йти далі. Юрко висловив сподівання, що йому допоможуть в роботі Люда Гурко і Дмитро Ондрушко, який сьогодні повернувся в експедицію зі своїм власним човном, за яким поїхав ще з Хотина. Ледве Цимайло зі своїм супутником відчалили, дощ раптово підсилився і вони, мабуть, змокли на зворотному шляху як миші.

Понеділок, 11 липня. Веселий день.

О дев’ятій ранку Гаврилів повитягав усіх хлопців на плюту і наказав обладнати під кухню одну з порожніх хатин. Я зайшов у найближчу і зразу ледь не наступив на дохлого кота, що лежав серед облупленого тиньку і битої цегли. З відразою пішов у другу хату, чекаючи знайти щось подібне, відповідно до попереджень Чечури. Однак дохлого пса тут не було, але підлога у двох маленьких кімнатах виглядала на болото. В одній з них стояла сливе ціла пічка, а в кутку лежала купа вологої соломи. Я вибрав більш-менш сухий жмут, запхав до печі і запалив. Тяги не було, весь дим йшов у хату і я швидко вискочив, протираючи кулаками очі, з яких потьоками лляли гіркі сльози. Тим часом до хати підтяглися інші хлопці і пішли ще раз дивитися той “п’єц”. Вадим авторитетно пояснив нам, що тяги не було через дірку в комині, яку він одразу ж почав закладати цеглинами і глиною. Решта приводила хату до ладу. Ми насмикали лабузів і розстелили їх по підлозі, повилазили на стріх і прикрили стелю, де вона найбільше протікала. Дівчата обладнали в другій кімнаті їдальню, а Вадим до того часу вже закінчив свою роботу з пічкою. Він знову напхав до неї соломи і вона весело запалала, а дим, дійсно, здебільшого пішов у комин, лише трохи стелився по підлозі. Чергові зайнялися своєю роботою, а решта повернулася до табору.

Біля берега вже стояв катер, який мав забрати групу львів’ян, які їхали додому. І тут виявилося, що в таборі нема малої Оленки і, більше того, що вона навіть і не ночувала в своєму наметі.

- Як це так – “не ночувала”, а де ж вона була? – спитав ошелешений Гаврилів у Лесі про небогу.

Пішла вчора з Чечурою до “фармера” і ще досі не повернулася. “Фармером” ми називали одного самітника, який поблизу орендував кілька гектарів поля і вирощував помідори, кавуни і дині.

- І ти їй дозволила? – допитувався Гаврилів у Лесі.

- Та хіба вона мене слухає?

- А чому ти мені вчора не сказала?

- Та думала, що повернеться…

Гаврилів почав розслідувати справу. Як виявилося, з Петром пішли ще Богданка і друга Оленка. Ярослав роззлостився і хотів уже когось посилати до того “фармера”, але тут з’явився Чечура, як завжди веселий і бадьорий. Тільки він почав щось говорити, Гаврилів взяв його під руку і повів подалі від нас. Вони говорили хвилин десять і повернулися серйозні і зосереджені.

Тим часом нас вже скликали на сніданок. Чечура десь затримався і коли він увійшов до їдальні, ми всі вже були там.

- Доброго ранку, шановне товариство! – бадьоро привітався Петро.

Повна мовчанка була йому у відповідь. Петро не знітився:

- Доброго ранку, люди добрі!

Усі займалися своїми справами – хто зосереджено схилявся над мискою, хто чекав у черзі біля роздачі, хто шукав хліб і тільки Гаврилів стиха відповів:

- Доброго ранку.

Через півгодини Чечура поїхав і більше ніколи ми його в експедиції не бачили.

А дівчат все ще не було, і не було досить довго. Чейже леда через годину двох притягнув у табір Мирон. Гаврилів з ними не розмовляв, а вишикував нас перед наметами і оголосив:

- За порушення дисципліни і розпорядку дня Олена Ковалишин зі складу експедиції виключена. Позаяк вона все одно нині їде додому, то щоб покарання не видавалося смішним, воно буде внесене в документи експедиції, які будуть зберігатися в архіві. Що ж стосується Богдани Лаврів і Олени Гук, то враховуючи їхню необізнаність з правилами експедиції, міра покарання їм призначається м’якшою – заборона виходити за межі табору на протязі трьох діб. Всі вільні.

Ми всі чемно і без заперечень вислухали цю промову, хоча покарання декому видавалося занадто суворим. Це свідчило, що поволі ми ставали більш дисциплінованими. Однак про які міфічні “документи” говорив Гаврилів? Наскільки я знав, крім фінансової відомості та акту про вилучення риболовної сітки у нього ніяких документів не було, звичайно, якщо не рахувати того грубого зошита, в якому він робив щоранку якісь записи, очевидно спостереження за погодою. Однак Оленка після такого покарання замкнулася в собі і неясно було, чи вона обурюється несправедливістю чи переживає провину. Як пізніше казала Леся, такий стан тривав у неї кілька тижнів, а потім вона стала такою ж безжурною, як була до того. Докорінно вона змінилася вже після еміграції їхньої родини до Канади. Богданка і велика Оленка особливо покаранням не переймалися. Коли Гаврилів трохи заспокоївся, вони підійшли до нього і подали апеляцію, бо покарання виглядало нелогічним. Доречно було би призначити зайве чергування, бо люди приїхали в експедицію працювати, а не сидіти без діла. Здається, Гаврилів з цим погодився, бо дівчата в таборі не сиділи, але чи мали зайве чергування, того я не помітив.

Невдовзі Олена Диба з Орисею, мала Оленка і Мирослав зібралися в дорогу і всі вийшли їх відпровадити до човна, який вже чекав на пасажирів. Останні слова прощання, обійми, поцілунки і з вологими очима Олена разом зі своїм дитячим садком “піднімаються на борт корабля”. Бардадим смикає за шнурок, раз і другий, і третій, але двигун не чмихає. Вітер відносить “ночви” все далі від берега, а ми всі стоїмо і махаємо руками, хусточками, фанами. Нарешті мотор заторохкотів і човен ліг на потрібний курс. Ми почали розходитися по своїх справах, але двигун раптом заглух і, як виявилося, остаточно. Невдах понесло на саму середину водосховища і ми ледь розпізнавали їх вдалині. Допомогти їм ми, звичайно, не могли і тільки у хвилювання спостерігали за човном, аж поки невідомо звідки з’явився катер, взяв на буксир цю незграбну посудину і за дві хвилини зник з наших очей за рогом півострова. Ми поверталися до табору разом з Богданков, і вона розповіла мені, як було тої ночі. Ввечері Чечура запросив їх з Оленкою Гук до “фармера”, а мала потягнулася за ними. Петро кілька разів казав їй повертатися додому, але вона вперто йшла за ними на далекій відстані. “Фармер” привітав гостей барзо радо, поставив на стіл трилітровий слоїк вина і сказав жартома:

- Поки не вип’єте, додому не підете.

Так воно і вийшло, бо невдовзі дощ різко підсилився і про повернення не було мови. Дівчата мусили залишатися під дахом. Більших деталей Богданка мені не оповідала. Можна було припускати, що вино видудлив сам фармер на пару з Чечурою, бо ці дівчата до вина були неохочі. А що було далі – невідомо.

о шістнадцятій годині на тамтому березі, потім нам повідомили, що мітинг відбудеться біля нас, але не о шістнадцятій, а о шостій. Ми байдикували в таборі, аж поки ця бездіяльність не почала турбувати нашу совість. Коли о шостій до нас ніхто не приїхав, ми вирішили йти у Кормань на боті Дмитра, який він хотів випробувати. Людей набилося в цей десантний човен більше десяти. Борт на кормі виступав над водою заледве на п’ять сантиметрів. Це було трохи небезпечно, але інакше б і двигун не тягнув, бо гвинт ледве занурювався у воду. Дорогою нас зустрів катамаран з тамтого табору, з якого нас гукали, що Дмитра з човном чекає Цимайло. Ми вдали, що нічого не чуємо і пішли на той бік водосховища. Човен ледь рухався, три кілометри було подолана мало не за годину. Тут ситуація приблизно така, як і в Старій Ушиці. Старе село до останньої хати зникло під водою, але нове побудували недалеко. Довкола добротних кам’яниць ще не встигли вирости садки, але замість дерев догори по тичках дерлася квасоля, грядки рясніли зеленими ще помідорами, цвіла картопля. Складалося враження, що тут все нове, і старих людей в селі зовсім нема. Тим не менше, дівчата довідалися про потенційних інформантів, але не було часу їх розшукувати. Словом, ми нічого не встигли зробити, крім Макарця, який збігав до склепу і приніс дві пляшки сухого вина. Ми випили його вже на човні і хоча кожному припало по півшклянки, веселий настрій не забарився з’явитися і ми з піснями і жартами рухалися вперед посеред неспокійної поверхні води. Наша поведінка була легковажною і Дмитро сердито гримав на нас, слідкуючи за тим, щоб човен не дуже хитався.

По поверненні ми згадали про ґроґ, який нам пообіцяв зварити Арбут. Але перше, ніж розповісти про ґроґ, я розповім про мамонта, щоб часом не забути. Я побував у Кормані знову через чотири роки, коли ми в черговий раз стояли в Старій Ушиці. Ми тоді удвох з нашим “корабельним майстром” на ім’я Андрій пішли в село на закупи. Залишивши каяк на березі під наглядом місцевих пастушків ми попрямували в село, але вже через кілька метрів надибали на дорозі якусь підозрілу колоду. Вона мені здалася схожою на стовбур берези, а Андрій каже: Може це бивень мамонта? Мені здалося це неймовірним, але роздивившись крихку колоду, ми зрозуміли, що це не дерево. Крихти і уламки того самого матеріалу показали нам шлях, звідки взялася тут та колода. Все виглядало на те, що вона впала з розмитого водою піщаного урвища. Ми знайшли на березі якийсь патик і почали “розкопки”. Невдовзі ми відкопали якусь величезну кістку, яка очевидно була хребтом величезного звіра. Второпавши сенсаційність знахідки, ми швидко її закопали від стороннього ока і вирішили повідомити про неї у природознавчий музей. Без сумніву тут лежав цілий скелет мамонта. На зворотнім шляху у табір ми забрали бівень із собою, який не мав вже ні первісної фактури, ні структури. Бивень легко ламався і розшаровувався на білосніжні шматочки, хоча в цілому тримався купи. На наше нещастя до табору в цей день навідалися місцеві хлопці і теж зрозуміли, що ми маємо бивень. Вони почали розпитувати, де ми його знайшли, але ми сказали, що далеко. Хлопці почали жалітися на долю – вони, мовляв, тут живуть, мають краєзнавчий музей, а от така цінна знахідка дісталася не їм, а випадковим зайдам. Це мене насторожило і я побоявся, що хлопці почнуть пошуки. Через тиждень ми були вже у Львові і я зразу пішов у музей. Його працівники очевидно зацікавилися нашою знахідкою, але поїхати забрати її не змогли. В ті скрутні часи у музею не знайшлося грошей на бензину. Наступного року ми знову пішли до Старої Ушиці і в перший же день поспішили на другий берег. На тому самому місці ми вже нічого не знайшли, очевидно скелет хтось вже забрав. Не вірячи у таку невдачу, ми почали копати берег в інших місця і – о диво! – знайшли велику лопатку мамонта. Задовольнившись цим, ми вже більше не копали, але не виключено, що ще один скелет там лишився. А може і не один. Я добре пам’ятаю це місце, і якщо хтось хоче спробувати щастя у пошуках мамонта, звертайтесь до мене.

А тепер повернемось до ґроґу. Віктор після сніданку ходив у “нову” Стару Ушицю, а після повернення цілий день спав у свому одноосібному наметі. Ми довго чекали, поки він вилізе сам, але не дочекавшись витягли його звідтам і він, дещо опухлий, можливо від сну, почав віддавати розпорядження хрипким голосом в якійсь безособовій формі:

- Значить так. Треба дістати м’яти, лаврушки, перцю. Якщо є гвоздика, піде і гвоздика. Будь-які прянощі підійдуть. Готуймо посуд, якийсь баняк або відро. Дві пляшки горілки, трохи більше вина, компоту, все прокип’ятити, процідити і пити і гарячому стані. Буде божественний напій.

Звичайно, ніхто його вказівки виконувати не спішив. Загальна розмова крутилася довкола чисто теоретичної теми – де і як готують ґроґ. Ці розмови тяглися аж до дванадцятої ночі, поки біля вогнища не з’явився Гаврилів. Досі він сидів з Оксаною в наметі і тепер був у доброму гуморі. Роздивившись довкола, він спитав:

- А де ж ґроґ?

- Та ще не варили!

- Невже? Тоді швидше за роботу!

І робота закипіла. У відро вилляли компот, потім горілку, потім вино (не знаю, звідки вони взялися). Цю суміш поставили на вогонь згідно з інструкцією археолога. Хлопці виступали проти того, щоб зразу лити горілку, бо википить, але Арбут їх не слухав. Інших компонентів не було – перець і лавровий лист були далеко на кухні – годі було йти шукати в темряві. Гвоздикою у нас ніколи навіть і не пахло, отож виходило, що треба було хоча б м’яти. Цієї рослини на березі було досить. Послали туди двох наймолодших дівчат, але вони повернулися ні з чим, либонь боялися йти у мокру темінь. Віктор був просто у розпачу, але хтось випадково надибав біля вогнища цілий кущ м’яти, втоптаний багатьма ногами у болото. Води у нас не було, про річку чомусь ніхто не подумав, тому весь жмут під загальний регіт помили у залишках компоту. Рідини було замало, але на то не було ради, прийшлося кидати у відро листя разом із глиною і рінню. Через деякий час все це закипіло і Арбут дав команду знімати пійло з вогню і розливати по горнятках. Мені налили повний мій банячок, але зовсім даремно, бо більш огидного напою я ніколи в житті не пив. Гіркота м’яти дерла горло так, що я не міг допити свою порцію, що сталося в перший і останній раз у мому житті. Я непомітно вилляв пійло у траву і пішов спати, як виявилося пізніше даремно, бо не став свідком цікавого епізоду, що стався біля вогнища.

В компанії зайшла розмова про п’яниць і Мирон-спортсмен розповів про одного викладача, який був зі студентами в таборі десь на Шацьких озерах. Вони називали його поміж собою “професор-алкоголік”. З ним в таборі сталося кілька веселих пригод. Віктор слухав про все це барзо уважно, а потім ляснув себе по чолі і вигукнув:

- Ах вот-то я тебя где відел! А я-то думаю…

Усі зареготали, а Мирон знітився і після цього почував себе в одній компанії з “професором-алкоголіком” незручно, але недовго. З Новодністровська він передчасно поїхав додому.