Генезис скіфської культури
Питання генези скифської культури тісно пов'язане з темою присутності тюркських племен на території України з часів неоліту (див. розділ Тюрки.)
Про подібність, і навіть ідентичність, скіфської та тюркських культур багато і переконливо пише Еміне С. Езджан (Özcan Emine Sonnur, Dr. 2020), але така подібність може свідчити і про те, що скіфи прийшли в Північне Чорномор'я із Азії. Однак, якщо скіфів вважати іраномовним народом, з чим вона категорично не згодна, тоді й прабатьківщину індоєвропейців, до яких належать іранці, теж слід шукати в Азії. У такому разі питання про етнічну приналежність скіфської культури може бути ключовим при локалізації прабатьківщини як тюрок, так і індоєвропейців.
Прослідковуючи генезис скіфської культури, будемо мати на увазі, що немає суперечок про культурну спадкоємність від передскіфського періоду до скіфського в українському Лісостепу, на що вже звертав увагу Б. О. Рибаков. Він стверджував, що всі лісостепові землеробські культури скіфського періоду походять від місцевих землеробських культур передскіфського часу (Рибаков Б. А. 1979, 142). При цьому важливим є той факт, що пам'ятки ранньоскіфського часу знаходяться саме в Лісостепу, в той час як у степах вони до цих пір не знайдені, хоча археологи їх посилено шукають і, не знаходячи, до ранньоскіфської відносять пам'ятники новочеркаської групи (Полин С.В. 1998). У зв'язку з цим передскіфські культури України вимагають уважного розгляду.
Українські археологи передскіфськими культурами на території України вважають наступні: (1) степова кіммерійська, (2) лісостепова чорноліська, (3) культура фракійського гальштату в Молдові та на Середньому Дністрі, (4) висоцька культура на Західній Україні, (5) лужицька культура на крайньому заході України (Тереножкін О. І., 1971, 8, див. Мал. 49). Остання не мала великого впливу на культурний процес передскіфського періоду на Україні, кіммерійська представлена незначною кількістю курганів, висоцька культура і культура фракійського гальштату периферійні, тому більше уваги буде звернено на чорноліську культуру.
Мал. 49. Поширення передскіфських культур на території України
І. Кіммерійські пам’ятки: 1. Дніпрорудний. 4. Мала Цимбалка. 5. Нікополь. 8. Паркани. 9. Петрово-Свистуново.
ІІ. Висоцька культура: 1. Висоцьке. 2. Гончарівка (Белзець). 3. Золочів. 4. Красне. 5. Лошнів. 6. Лугове (Чехи). 7. Неділівське. 8. Тернопіль. 9. Ульвовек. 10. Ясенів.
ІІІ. Голіградська група: 1. Голігради. 2. Грушки. 3. Іванє-Золоте. 4. Магала. 5. Михалків. 6. Новосілка Костюкова.
ІV. Молдавська група: 1. Кишинів. 2. Лукашівка. 3. Шолданешти.
V. Чорноліська культура: 1. Адамівна. 2. Бобриця. 3. Бортничі. 4. Боярка. 5. Бутенки. 6. Велика Андрусівка. 7. Верем’я. 8. Ворошилов. 9. Голов’ятино. 10. Гуляй-город. 11. Заливки. 12. Калантаїв. 13. Канів (Ситники). 14. Київ. 15. Кийлів. 16. Коломийщина. 17. Лубенці. 18. Маньківка. 19. Міклаші. 20. Молодецьке. 21. Московська гора. 22. Ницаха. 23. Носачів. 24. Підгірці. 26. Полуднівка. 27. Сокирне. 28. Суботів. 29. Тенетинка. 30. Тясмина. 31. Умань. 32. Хрещатик. 33. Хохітва. 34. Хухра. 35. Чорний ліс. 36. Яницьке.
Чорноліська культура має деякі специфічні риси, які пов'язують її з висоцькою культурою, на що неодноразово у своїх роботах вказувала Л. Крушельницька (див. Крушельницька Л.І. 1998). Таким зв’язкам можна знайти істотне обґрунтування.
Існує думка, що висоцька культура, яка існувала від епохи бронзи до раннього заліза, виникла під впливом культури фракійського гальштату (Ґава-Голігради), однак Микола Пелещишин, дослідник цієї культури, спростовує таку думку, вважаючи, що висоцька культура не є «змішаним, гібридним явищем, що виникло на стику кількох різних за походженням культур», а, навпаки, такою, що має місцеві корені:
Це була значна етнокультурна величина місцевого походження, яка вибірково запозичала окремі елементи культури сусідів (Пелещишин Микола, 1998, 30)
Поширення пам'яток тшинецької і комарівської культур
Фрагмент мапи Сайту про археологію.
На карті пам'ятники тшинецької культури (носії тевтони) позначені синіми цятками. Пам'ятки комарівської культури позначені чорними трикутниками. Контактна зона між тшинецькою і сосницькою культурами (носії англосакси) позначені світлими трикутниками.
У такому випадку, висоцька культура розвинулася на основі комарівської групи Тшинецького кола культур, творцями якої були давні булгари, частина яких зупинилася у Верхньому Подністров'ї під час руху зі степів України у напрямку до Центральної Європи в середині ІІІ тис. до н.е. (див. розділ " Тюрки як носії культури шнурової кераміки в Центрально-Східній Європі”. Перебування булгар у цих місцях підтверджується збереженою досі ономастикою (головним чином топонімією, але і, частково, антропонімією), яка добре розшифровується за допомогою чуваської мови. Гіпотетична територія поселення булгар повинна була б знаходитись десь на південь від ареалу давніх тевтонів, тобто в басейнах верхнього Дністра, Західного Бугу, Верещиці, Золотої Липи, Стрипи, оскільки є досить великий список лексичних відповідностей в німецькій і чуваській мовах
Ліворуч: Пам’ятки висоцької культури
Мапа складена на підставі даних М. Бандрівського, який, в свою чергу, користувався інформацією Пастернака, Крушельницької, Цинкаловського (Бандрівський Микола, 1998, 36). Розташування кількох пам'яток на карті Бандрівського не відповідає офіційній карті, але ці неточності не спотворюють загальної картини.
Цифрами на мапі позначені такі пам’ятки:
1. Терновиця. 2. Шкло. 3. Вороців. 4. Львів. 5. Черепин. 6. Звенигород. 7. Свірж. 8. Неділиська. 9. Лагодів. 10. Липівці. 11. Котів. 12 Божиків. 13. Бережани. 14. Віцинь. 15. Золочів. 16. Хильчиці. 17. Почапи. 18. Бездець (Гончарівка). 19. Красне. 20. Неслухів. 21. Ріпнів. 22. Бишів. 23. Станін. 24. Романівка. 25. Переволочна. 26. Кути. 27. Чехи (Лугове). 28. Висоцьке. 29. Смільне. 30. Конюшків. 31. Броди. 32. Старі Броди. 33. Крутнів. 34. Попівці. 35. Маркополь. 36. Луковець. 37. Глубочок Великий. 38. Біла. 39. Залізці. 40. Лози. 41. Мусорівці. 42. Збараж. 43. Колодно. 44. Тернопіль. 45. Бірки Великі. 46. Мишковичі. 47. Скоморохи. 48. Лонів. 49. Теребовля. 50. Зеленче. 51. Острів. 52. Петриків. 53. Увисла. 54. Раків Кут. 55. Голенищів. 56. Завадинці(?). 57. Кремінна. 58. Волочиськ. 59. Іванківці. 60 Білогірка. 61. Сивки. 62. Сокиринці(?). 63. Жорнів. 64. Дермань. 65. Городок. 66 Мирогоща. 67. Дубини. 68. Забороль. 69. Куликів. 70 Кременець. 71. Вікники Великі.
Чорноліська культура отримала свою назву від урочища Чорний ліс неподалік від села Богданівка у верхній течії Інгульця, пп Дніпра. У 1949 році тут було знайдено городище як перше свідчення нової невідомої культурі. Спочатку велика кількість пам'яток чорноліської культури була виявлена вздовж правого берега Дніпра, в басейнах річок Тясмина і Росі, в той час як на 60-70-ті роки минулого століття питання про населення Прикарпаття в скіфський час залишався найменш вивченим в археологічному відношенні (Артамонов М. І. 1974, 129). Однак пізніше більше 60-ти поселень було обстежено на Середньому Дністрі (Крушельницька Л.І. 1998, 3). В цілому чорноліська культура займає більшу частину території Правобережної України.
Як ми знаємо, одночасно з булгарами на Правобережній Україні перебували також і курди (див. розділ "Кіммерійці"), що, крім всього іншого, підтверджує топонімія курдського походження, скупчення якої в цілому знаходиться східніше від булгарської, але місцями курдські і булгарські поселення розташовані упереміш. Загальна територія концентрації булгарської і курдської топонімії відповідає області поширення чорноліської культури. Однак булгарська топонімія на означеній території суттєво переважає, тому є підстави вважати, що головну роль у творенні чорноліської культури грали булгари.
Чорнолісці-булгари, рухаючись від місць свого первісного проживання, дійшли до Дніпра і переправилися на його лівий берег. Тут вони вступили на територію мордви яка просунулася сюди раніше, а пізніше мала відійти на північний схід під тиском нових прибульців.
На поданій нижче карті показані основні скупчення булгарської і курдської топонімії, а також частина топонімів германського походження в південних частинах ареалів англосаксів і тевтонів.
Топоніми булгарського і курдського походження на Поділлі
Булгарські топоніми позначені червоними кольором, курдські – чорним.
На Поліссі розташовані ареали германських мов. Тут топоніми тевтонського походження позначені синім кольором, англосаксонського- фіолетовим.
Велика кількість булгарської топонімії була виявлена на території Львівської області і далі на схід до річки Гнила Липа, але одне з її скупчень знаходиться на території черепинсько-лагодівської групи пам'яток, яку Л Крушельницька відносить до ранньоскіфської, а М. Бандрівський до висоцької. Серед всіх топонімів булгарського походження виділяється чіткий ланцюг поселень на відстані 10-20 км одне від іншого, який тягнеться від Сокаля на півночі Львівської області вищі Радехова на Радивилів, потім повертає на схід і йде південніше Крем'янця, Шумська та Ізяслава до Любара, потім повертає на південний схід, проходить вище Хмельника, через Калинівку, і тут вже не ланцюг, а ціла смуга топонімів іде в напрямку Дніпра. Північніше цього ланцюга також є топоніми булгарського походження, але вони розкидані безсистемно. Смуга курдських поселень, яка тягнеться вздовж Дністра на схід може свідчити про те, що курди, очевидно, рухалися одночасно з булгарами, витісняючи рештки фракійців за Дністер, а далі повернули в причорноморські степи.
Як свідчить поширення булгарської і курдської топонімії, стародавні булгари і курди проживали в тісному сусідстві, що й знайшло своє відбиття в численних лексичних паралелях між чуваською і курдською мовами (див. розділ "Кіммерійці"). Очевидно середньодністровський варіант чорноліської культури належить саме курдам, бо як раз у цьому місці зосереджена щільна група курдської топонімії.
Багато археологів згідні з тим, що чорноліська культура розвинулася на основі білогрудівської, яка існувала у 12-11 ст до н.е. Здогадно її створила якась група фракійців, що зупинилася в районі Умані при своєму русі на Балкани. (див. розділ "Міграція індоєвропейських племен в кінці 2-го – початку 1-го ст. до н.е.").
Поширення прам'яток білогрудівської культури
Фрагмент мапи Сайту про археологію
Білогрудівці мирно залишили свої поселення, відійшовши за Дністер і далі, очевидно, змушені до цього грабіжницькими наїздами степових кіммерійців і тиском курдів з північного заходу. Їх місця зайняли булгари, в той час як частина курдів могла рухатися вздовж Дністра в степи, де вони зустрілися зі своїми родичами. Лариса Крушельницька наводить цілий ряд даних про рух носіїв висоцької культури на схід і південний схід вздовж Дністра (Крушельницька Л.І. 1998, 185-200). Слід звернути увагу на те, що білогрудівські поселення не були укріпленими, а новоприбульці, щоб убезпечити себе перед наїздами степовиків, починають будуючи городища. Зазвичай городища розміщувалися на мисах високих берегів річок, утворених двома збіжними ярами. Центральне укріплення, збудоване з колод і обнесене ровом, не було великим (40-100 м в діаметрі), тому не могло містити всі житлові споруди поселенців. З напольного боку городища захищалися трьома лініями валів, між якими знаходилася житлова зона, господарські будівлі тощо. Тим не менше такі оборонні споруди не були достатньо надійними. Описуючи городища чорнолісців, Тереножкін вказує:
У більшості своїй чорноліські городища існували недовго, Тясминське городище знищене вогнем. Багато жител нижньої верстви на Суботівському городищі припинили своє існування також внаслідок пожежі (Тереножкин А.И., 1961, 40).
Очевидно, досить мирне співіснування булгар і курдів попереднього часу було порушено після контактів останніх з іншими іранцями у степах Правобережної України. Відступаючи від об’єднаними силами кіммерійців, чорнолісці переселялися за Дністер, а також частково і за Дніпро на Ворсклу. Як вважають українські археологи, заселення басейну Ворскли чорноліськими племенами почалося, ймовірно, ще на ранньому ступені чорноліської культури наприкінці бронзового віку (Археологія Української РСР, Т. 2., 1986, 40). На пізній стадії чорноліської культури археологи виділяють її жаботинську фазу розвитку. "Еталонна пам’ятка ранньої залізної доби" Жаботинське поселення, розташоване у Кам'янському районі Черкаської області, "надійно датується в межах VIII ст. до н.е. (Дараган А.И., 2005, 16).
Завдяки систематичним щорічним дослідженням львівських археологів під керівництвом Л. Крушельницької у Середньому і Верхньому Подністров’ї та у Передкарпатті виявлено численні поселення і могильники пізньобронзової і ранньозалізної доби, серед яких є такі, що унаочнюють поступовий перехід від чорноліської до скіфської культури, наприклад, комплекс в селі Непоротове Сокирянського району Чернівецької області:
На площі 6000 кв. м виявлено чотири поселення (Непоротове І, ІІ, ІІІ, ІV), численні окремі пам’ятки та залишки могильника. Матеріали, а також залягання об’єктів, з яких одні перекривали інші, дали можливість виділити три хронологічні горизонти: верхній – ранньоскіфський, перехідний – від передскіфського до скіфського, і нижній, що синхронізується з чорноліською культурою (Крушельницька Л. 1993-1, 7).
Пам’ятки ранньоскіфського часу виявлені також у Львівській області – недалеко від села Крушельниця Сколівського району і біля Добромиля над Сяном (Крушельницька Л. 1993-2, 226, 236). Скіфські ж впливи сягають значно далі:
Наявність виробів скіфського типу в Центральній Європі (автентичних і виготовлених за скіфським зразком) дозволила дослідникам зробити висновок, що ця територія знаходилася під впливом скіфської культури. Найбільша концентрація знахідок скіфського типу спостерігається у Трансільванії та Угорщині (Попович І. 1993, 250-251).
Висловлюється думка, що скіфи з'явилися в східній Угорщині наприкінці 6-го ст. до Р.Х. і панували тут близько трьох століть до приходу кельтів. (Шушарин В.П. 1971, 25). Якщо скіфи були іраномовним народом, як це прийнято вважати, то вони мали залишити сліди свого перебування в Угорщині в топонімії. Однак такі сліди не виявлені, навпаки чимало топонімів Угорщини може мати булгарське походження, що цілком зрозуміло перебуванням булгар на Західній Україні. З багатьма з них можна познайомитися в розділі Скіфська топонімія в Карпатах і за межами України. Деякі приклади з нього подаються нижче:
м. Абашар (Abasár) у комітаті Кевеш – чув. упа «ведмідь», шур «болото»;
м. Дунакесі (Dunakeszi) у комітаті Пешт – друга частина назви відповідаю чув. касă «вулиця, село», дуже поширений формант чуваських топонімів.
м. Інке (Inke) у комітаті Шомодь – чув. «невістка»;
м. Онга (Onga) у комітаті Боршод-Абауй-Земплен східніше Мишкольцу – чув. ункă «кільце»;
м. Тарпа (Tarpa) у комітаті Сабольч-Сатмар – чув. тăрпа «комин»;
м. Тура (Tura) у комітаті Пешт – чув. тăрă 1. «гора», 2. «чистий»;
р. Калло, пп Береттьо, пп Шебеш-Кереша, пп Кереша, лп Тиси – чув. хулла «повільний»;
р. Керка у комітаті Зала – чув. кĕрке «форель»;
Поширення топонімії показує, що скіфи займали майже всю територію Угорщини, але пізніше розчинилися серед нових прибульців. У Словаччині ж булгарської топонімії практично немає, за винятком вузької степової смуги на півдні країни, де кілька топонімів можуть мати булгарське походження. Що ж стосується того факту, що на багатьох лужицьких городищах зустрічаються характерні скіфські бронзові наконечники стріл (Третьяков П.Н. 1952, 81), то це могло би бути свідченням скіфських набігів далеко аж до території сучасної Німеччини, але наявна топонімія булгарського походження, виявлена в Польщі дає підстави припускати можливість розселення булгар аж до Одри і далі.
Українські археологи в цілому визнають, що культурна спадкоємність від доскіфського до скіфського часу спостерігається в Українській Лісостепу перш за все в галузі поширення чорноліської культури і пам'яток типу, які змінили її (Археологія Української РСР, Том 2, 1986, 50). Думка про спадкоємність скіфської культури в Правобережному Лісостепу від місцевих культур не викликає заперечень навіть у прихильників центральноазійського походження скіфської культури в цілому:
В Лісостеповому Правобережжі на захід від Дніпра зосереджена велика кількість пам’яток пастушо-землеробського населення скіфської культури, корені котрої йдуть глибоко у місцеві культури бронзового віку (Ільинская В.А., Тереножкин А.И., 1983, 11).
При цьому важливим є наступне спостереження:
В Правобережному Лісостепу поширився скіфо-сибірський обряд поховання в курганах… Такий обряд, властивий раннім скіфам, стійко протримався в Правобережному степу до кінця скіфського періоду (Ільинская В.А., Тереножкин А.И., 1983, 365).
Скелет похованого в могильнику чорноліської культури.
Непроротів ІІ. Розкоп І. Яма 10, поховання №2 (Крушельницька Л.І. 1998, фото 6/)
Тільки цей обряд в скорченому положенні на боку не "поширився", як писали цитовані вище автори, а був віддавна властивий тюркам доби ямної культури, нащадками яких були скіфи-булгари
Прийнявши до уваги хронологічні рамки еволюції чорноліської культури в ранньоскіфську і дані топонімії, можна припустити, що ядро скіфської культури почало зароджуватися на берегах лівих приток Дністра – Верещиці, Гнилої Липи, Золотої Липи, Стрипи, Серету. Очевидно, знамените скіфське золото добували в басейні цих річок, оскільки численна топонімія, що може свідчити про колишні багаті поклади цього металу, концентрується саме тут (річки Золота Липа, Золота, Золотуха населені пункти Золочів, дві Золочівкі, Золотники, Золотий потік, Іванє-Золоте, Більче-Золоте, Золота Слобода). На цій же території, до речі, було знайдено кілька скарбів, найвідомішими з яких є два скарби із села Михалкова Тернопільської області на лівому березі Дністра, знайдені в 1878 і 1897 рр. (див. в розділі "Кіммерійці".
Впливи культури фракійського гальштату (особливо закарпатського) на ранню скіфську культуру, о котрих говорили і продовжують говорити спеціалісті (Артамонов М.И., 1974, 93, Romanchuk Alexey A. 2004, 383), легше пояснити саме тим, що вона зароджувалась у верхів'ях Дністра.
Ільїнська та Тереножкін, прихильники центральноазійського її походження, заперечували самі собі, коли говорили, що на Лівобережній Україні найбільш ранніми пам'ятками початку залізного віку є поселення і поховання другого ступеня чорноліської культури. Їх поява була обумовлена наслідком міграції частини населення з Дніпровського Правобережжя в кінці 9-го або на початку 8-го ст. до н.е., а пізніше на цій основі було створено локальний різновид скіфської культури. Решта ж території Лівобережного Лісостепу, за їхніми спостереженнями, була заселена пізніше, на початку першої половини 6-го в до н.е., і скіфські пам'ятки з'являються тут вже в повністю сформованому вигляді після того, як скіфи повернулися з походів до Передньої Азії ( Ильинская В.А., Тереножкин А.И., 1983, 366).
Серед науковців панує думка про те, що скіфську культуру на територію Західної України занесли прибульці десь із степів. Допускається навіть проникнення цих носіїв скіфської культури на територію сучасної Угорщини (Попович І. 1993, 282). Така думка виглядає дивною, якщо звернути увагу на той факт, що найбільш пізній пам'ятник скіфської культури в Лагодові (недалеко від Львова) датується 5-му в до н.е., а далі йде хронологічний розрив аж до 1-го ст. н.е., коли починається період липецької культури (Крушельницька Л. 1993-2, 238). Звернувши на це увагу, Л. Крушельницька робить такий висновок:
Отже, хронологічний розрив між двома культурами дорівнював принаймні трьом століттям. Але питання тривалості культур і груп ранньоскіфського часу залишилось не виясненим не лише в Прикарпатті. Така ж ситуація на землях всієї Лісостеповій України, де не дійшло до інвазії скіфів, а лише їх культури. (Там же).
З цього пасажу неясним лишається, хто ж виступав носієм скіфської культури, але для нас важливим є те, що на цих землях скіфська культура пізнішого часу не мала місця, а лишень ранньоскіфська, що побічно підтверджується й іншим фахівцем:
Дивно, що… започатковані ще в кінці VII – початку VI ст. до н.е. зв'язки греків з Поділлям не отримали подальшого розвитку, тоді як з Середнього Подніпров'я вони з плином часу розширилися і зміцнилися. Досить імовірно, що ця обставина пов'язується з іншим – з порівняно раннім припиненням життя на подільських поселеннях і в городищах-сховищах. Хоча такі ж поселення і городища продовжували існувати до зникнення скіфів з Подніпров'я (Артамонов М.І. 1974, 112).
У світлі цих фактів виходить, що скіфське проникнення в у Прикарпаття і далі за Карпати почалося раніше розквіту скіфської культури в степах Північного Причорномор'я, що виглядає нелогічним.
Геродот стверджував, що скіфи, прибувши з Азії, витіснили з Причорномор'я кіммерійців і гнали їх навіть за Кавказ. Ареал кіммерійської культури простирається за Правобережжя Дніпра до Дунаю, тому можна сумніватися, що скіфи, прийшовши зі сходу, витіснили кіммерійців у Закавказзя. Якщо вже кіммерійці відступали перед скіфами, то вони повинні були б тікати кудись за Дніпро і далі за Дунай, на Балкани, але ніяк не пробиватися через них до Білоріченського перевалу на Кавказі і далі. Подібний сумнів уже висловлював М.І. Артамонов, вважаючи вибір шляху переселення в Малу Азію вздовж східного берега Чорного моря дивним, оскільки крім звичайних труднощів він «ще вів у бік ворогів, від яких тікали кіммерійці» (Артамонов М.И. 1974, 16). При логічному відступі кіммерійців за Дунай їх наїзди в Передню Азію мали відбуватися виключно через Балкани. Історичні ж дані свідчать, що в більшості своїй кіммерійці приходили з-за Кавказького хребта і тільки якась частина їх разом з фракійцями прибувала в Малу Азію з Балканського півострова, про що є неясні свідчення у Страбона. З іншого боку, «поява скіфських пам'яток в Передкавказзя багато в чому пов'язана з епохою передньоазійських походів, початок якої відноситься до 80-70-х років VII ст. до н.е.» (Махортых С.В., 1991, 11). Аналіз поховального обряду скіфських поховань на Північному Кавказі «виявляє генетичну близькість з передскіфськими і ранньоскіфськими пам'ятниками Причорноморських лісової і лісостепової зон» (Там же, 112).
На підтвердження поширення скіфської культури з території Західної України корисно розглянути й осмислити роздуми і спостереження одного з найбільших знавців скіфської культури М.І. Артамонова. Зокрема він писав:
Заслуговує на увагу факт більш раннього і більш рясного розповсюдження грецьких виробів у середовищі не найближчих до Ольвії кочових скіфів, а віддалених у лісостеповій смузі сучасної України осілих скіфів із землеробським господарством. У зв'язку з цим слід зазначити й ту обставину, а саме, що у цих скіфів раніше, ніж у кочовиків виникають багаті поховання під спеціально для них зведеними курганами (Артамонов М.И. , 1974, 83).
Він пояснює ці факти тим, що грекам було вигідніше торгувати з більш багатими землеробами, ніж з бідними кочовиками. Але як же тоді пояснити, що найбагатші скіфські кургани виявлені все-таки в степах, а не в лісостепу. Господарство кочовиків не змінилося, але вони чомусь раптом стали багатими. Насправді скотарі не були біднішими хліборобів, а може бути, були ще багатшими за них. Тому логічно припустити, що поширення скіфів у степи Північного Причорномор'я йшло з лісостепової зони Правобережної України. Те ж саме можна сказати і про заселення скіфами Лівобережної України і про це Артамонов говорить прямо – спочатку скіфи освоюють басейн Ворскли, а "Сула та Сіверський Донець були пізніше заселені скіфами, ніж Ворскла… Заселення скіфами Середнього Подоння відноситься до ще більш пізнього часу – до рубежу VI – V ст. до н.е." (Артамонов М.І., 1974, 92). При встановленні цих фактів здається просто абсурдом, що скіфи, прийшовши зі сходу, проминули Подоння та припонтійські степи і попрямували просто в лісостеп на Правобережжі Україні, а потім з поворотом рушили в ті місця, які вони могли заселити раніше.
Таким чином ми приходимо до висновку, що чорноліська культура, яка була створена булгарами на білогрудівській основі і мала два ступені розвитку: ранній (приблизно 1050 – 900 рр. до н.е.) і пізній (900 – 725 р. до н.е.), поступово еволюціонізувала у ранньоскіфську. Цей процес підтверджується пам’ятниками жаботинського типу. Розселяючись на Лівобережжя і в причорноморські степи, булгари вступили в конфлікт з місцевими мешканцями кіммерійцями, витіснили їх у Закавказзя, а самі стали відомі в історії під іменем скіфів, розвинувши на нових місцях поселень нову ступінь своєї культури.
Поширення скіфської культури із Західної України на Лівобережжя добре ілюструють терени знахідок скіфських мечів і кинджалів ранньоскіфського і середньоскіфського часу (див. мапи ліворуч).
Ліворуч: Карта поширення знахідок клинкової зброї в лісостепу ранньоскіфського часу. Фрагмент мапи (Шелехань Олександр. 2016. Рис.1).
Ліворуч: Карта поширення знахідок клинкової зброї в лісостепу середньоскіфського часу.Фрагмент мапи (Шелехань Олександр. 2016. Рис.2).
На обох мапах сірою заливкою показано ареали компактного проживання землеробського населення, які відповідають скупченням топонімів булгарського походження.
Не можна не брати до уваги, що скіфська культурна спадщина мала певною мірою зберегтися в культурах пізнішого населення Північного Причорномор'я і Північного Кавказу. Маючи на увазі присутність серед скіфів тюркських племен, І.М. Мізієв порівняв елементи матеріальної та духовної культури скіфів та тюркських народів і дійшов такого висновку:
Маса специфічних рис культури скіфів збереглася лише в тюркських племен (конина, кумис, айран, чаша на поясі, кам'яні статуї, поховання коней, повсть тощо) і вважається їхньою етнографічною особливістю. Жоден із перелічених елементів не зустрічається у сармато-алано-осетин, які вважаються нащадками скіфів Мизиев И.М. 2010-1, 128)
Наведені у статті поодинокі факти на користь західноукраїнського походження скіфської культури можуть здаватися непереконливими для скептиків, але навіть їхня кількість говорить сама за себе, тим більше, що з кожним роком їх стає дедалі більше. Наприклад, вивчення кургану раннескіфського часу в Харьківській області дозволило позначити такі факти:
"явний правобережний «колорит», присутній у конструкції святилища та деяких виявлених у ньому артефактів",..
"…в конструкції наземного святилища кургану 4 використані будівельні прийоми та елементи…досить добре відомі у підкурганних наземних спорудах Дніпровського Лісостепу ще до скіфських передньоазіатських походів" (Окатенко В.Н., Скорый С.А., Зимовец Р.В. 2018, 235).
Все це говорить про те, що скіфи не могли бути прибульцями з Азії. Цілеспрямовані пошуки зв'язків між археологічними пам'ятками Сходу та Заходу України мають дати додаткові матеріали.
Не можна лишати без уваги те, що скіфська культурна спадщина мала в якійсь мірі зберегтися в культурах пізнішого населення Північного Причорномор'я і Північного Кавказу, тобто в народній культурі українців, які населяють колишню скіфську територію, і осетинів, що вважаються прямими нащадками скіфів. Скіфські культурні впливи через посередництво булгар можна виявити при порівнянні чуваської та української народних культур у вишивці, музиці тощо. Окремі чувасько-українські культурні зв'язки розглядаються в розділі "Культурний субстрат". Нічого спільного в традиційних культурах осетинів і українців нема, що можна було б очікувати, якби осетини були нащадками скіфів. Якщо художня вишивка широко практикується і чувашами і українцями, то в народному мистецтві осетинів вона займає далеко не важливе місце, поступаючись різьбленню по каменю, дереву, карбуванню і серед її елементів переважають зовсім інші символи, характерні більше для скотарських народів.
Порівняння скіфського, українського, чуваського та осетинського традиційних народних жіночих костюмів
1. Убрання дівчинки-скіф'янки IV ст. до н.е. реконструйоване за речовим матеріалом розкопок похованняя Вишнева Могила поблизу с. Гюнівка Запорізкої обл. Реконструкція Я. Прилипка та Ю.Болтик (Білан М.С., Стельмащук Г.Г. 2011. 19).
2. Українська дівчина з Поділля в народному вбранніе. Акварель Ю. Глоговського. 1834 г. (Крвавич Д.П., Стельмащук Г.Г. 1988, 250)
3. Чуваська дівчина в національному строї. Фото з сайту ЧУВАШСКИЙ КОСТЮМ ОТ ДРЕВНОСТИ ДО СОВРЕМЕННОСТИ
4. Осетинська дівчина у весільному вбранні. Фото з сайту "Осетинская свадьба и наряд невесты".
Більше на сайте "Порівняння національних вишивок та костюмів деяких народів Східної Європи"
