Кіммерійці

Продовження теми Іранські племена в Східній Європі за часів бронзи

На даний час іранська етнічність кіммерійців не викликає великих сумнівів. Історично засвідчені імена кіммерійських ватажків вважаються іранськими, але вони не мають надійного тлумачення (Khrapunov Igor', 2012, 9). Тим часом таку можливість надає кабардинська мова: теущебен "товкти, потовкти" (Теушпа), лIиг'е "мужність" і даме "крило, крила" (Лігдаміс). Авторитетний фахівець з історії кіммерійців Аскольд Іванчик вважає кіммеріцев загадковим народом, з яким не все ясно (Иванчик А.И. 2005). Очевидно, питання проясниться, якщо будуть знайдені підстави пов'язувати кіммерійців з яким-небудь із сучасних іранських (чи не іранських) народів.

Попередні дослідження показали, що поява кіммерійців в Малій Азії не пов'язана з процесом міграції іранців з Європи в Азію. Перші іранські племена з'явилися в Ірані XI – X ст. до н.е., тобто задовго до навали кіммерійців, тому тема міграції іранських племен розглядається окремо.

Ліворуч: Кіммерійці
Розпис на етруській вазі VI ст до н.е. Копія з більш старого грецького вазового розпису.

Існує думка, що кіммерійці прийшли в Причорномор'я з Центральної Азії або більше узагальнено – «з глибин Євразії», але ця думка енергійно заперечується, тому на цій темі немає сенсу зупинятися, тим більше, що нам відомо, де була прабатьківщина іранців і на міграцію в Центральну Азію, а потім назад у кіммерійців просто б не було часу. В історично достовірні часи кіммерійці заселяли приазовські і причорноморські степи і залишили сліди свого перебування в степах України і Північного Кавказу в археологічних пам'ятках, які об'єднуються в загальну кіммерійську культуру. Логічно припустити, що вона повинна продовжувати традиції зрубної культури, яку ми ідентифікували як іранську, (Стецюк Валентин, 1988, 82-85), і цю традицію українські археологи вбачають у поховальному обряді кіммерійців:

Пізня культура кіммерійців розвивається в традиціях зрубної.., що простежується в поховальному обряді (Археология Украинской ССР, Т.2., 1986, 23).

Поява кіммерійців в Азії за даними клинописних джерел відноситься до кінця VIII ст. до н.е., а скіфи відомі в Ірані "не раніше 670-х років", що суперечить повідомленням Геродота про переслідування кіммерійців скіфами. Більш того, є факти, які говорять про спільні наїзди тих і других на ассірійські провінції. В цілому ж в джерелах повідомляється головним чином про кіммерійців, а скіфи згадуються протягом декількох років і то тільки за їх діями в Ірані.(Медведская И.Н., 2000)

Згідно з ассирійськими джерелами цар Урарту Руса I в кінці 8-го ст. до н.е. зазнав поразки в битві з армією народу гімірраі, який історики пов'язують з кіммерійцями (Мейсон Рихард, 2004, 13-15). У 679/678 р. кіммерійці були розбиті ассірийцями і в цьому бою загинув їхній вождь Теушпа, але проте, після цього вони нападали на Фрігію, Лідію та Кілікію, де склав голову і новий їх вождь Лігдаміс:

… аккадские джерела дозволяють встановити, що найуспішніший набіг кіммерійців на Лідію, в результаті якого цар Гиг був убитий, датується 644 р. До н.е. По всій видимості, цей набіг торкнувся не тільки Лідії, але і Іонію, і саме його мають на увазі грецькі джерела, коли повідомляють про набіг кіммерійців. Ті ж аккадские джерела, описуючи загибель Лігдаміса/Дугдамме, датують її 641 р. до н.е., тобто через три роки (Иванчик А.И. 2005, 123).

До нашого часу спірним є питання про випадки об'єднання кіммерійців з фракійцями для загарбницьких походів в Малу Азію з Балканів. Відомості про такы походи є у Страбона:

І кіммерійці, яких називають трерами (або якесь плем'я кіммерійців), часто вторгалися в країни, розташовані на правій стороні Понта, і в прилеглі до них області, іноді нападаючи на Пафлагонію, іноді навіть на Фригію. (Страбон . 1964, I, III-21).

В іншому місці Страбон зазначає, що трери були фракійським племенем (там же, XIII, I-8). Певні передумови для припущення про можливість військового союзу фракійців з кіммерійцями дають невпевнені свідоцтва про перебування кіммерійців на території Угорщини, очевидно навіяні цим же повідомленням Страбона:

В Угорщині присутність якогось кінного народу, який ототожнюється з кіммерійцями, встановлюється на підставі знахідок бронзових предметів кінської збруї, а також залізних вуздечок, бронзових котлів, зброї (мечі і кинджали) (Шушарин В.П., 1971, 23).

Сумнів в кіммерійської належності знахідок викликаний очевидним проникненням кіммерійських виробів на територію Угорщини торговими шляхами, оскільки домінуючою була тут все-таки фракійська культура. У кращому випадку можна припускати лише можливість особливого фракійсько-кіммерійського періоду з 750 по 550 рр. до н.е. (там же, 24). До того ж, можливість спільних дій фракійців і кіммерійців в Малій Азії абсолютно виключається після вивчення близькосхідних джерел. А. Іванчик виявив в них лише інформацію про суперництво фракійців з кіммерійцями в боротьбі за володіння Віфінією, яка закінчилася повним вигнанням останніх (Іванчик А.І. 2005, 131-132).

Зроблені припущення підкріплюються топонімією, яка свідчить, що чимала частина кіммерійців проникала в Малу Азію саме через Балкани. При пошуку топонімів іранського походження було виявлено, що велике їх скупчення знаходиться на Правобережній Україні на Поділлі і розшифровуються вони здебільшого за допомогою курдської мови (див. "Іранська топонімія на території України"). Тут курди проживали в тісному сусідстві з древніми булгарами, предками сучасних чувашів, а також з англосаксами, прабатьківщина яких була визначена в ареалі між річками Прип'ять, Тетерів і Случ.

Ліворуч: Мапа поселень курдів на Поділлі

Курдські топоніми показані точками чорного кольору, булгарські – червоними, анлосаксонські – фіолетовими. Рух курдів позначено стрілками. На карті також показані межі ареалу англосаксів, через який пройшли курди.

Сусідство курдів з булгарами пояснюється тим, що, в процесі руху на захід частина булгар зупинилася на Західній Україні (див. розділ Тюрки як носії культур шнурової кераміки). При розгляді цієї теми було виявлено, що в чуваській мові є досить багато слів, якими можна знайти відповідності в іранських мовах або навіть відразу в декількох з них

Найбільш численними є чувасько-курдські лексичні паралелі. У таблиці 15 подано деякі з них іноді з відповідниками в інших іранських мовах:

Таблиця 15. Курдсько-чуваські лексичні паралелі.

При дослідженні скіфської проблематики був використаний скіфо-сарматський ономастикон, в основу якого було покладено дані Петрова (Петров В.П., 1968, 118-143), який, у свою чергу, користувався інформацією з робіт попередніх дослідників (Strittero Johanne Gotthilf. MDCCLXXIX, Justi Ferdinand. 1895 та ін.) В процесі цієї роботи виявилося, що близько шести десятків ономастикон в різним ступеню відповідають словами сучасної курдської мови (Αβαβοσ , Αρδαρισκος , Αρδοναγαρος, Βαιορασπος , Βιστησ, Βουλαστησ, Διζαρον , Μαμμαροσ , Ολθακοσ, Σαυανων , Ροιμηταλκασ , Χοαροφαδιος, Χοδαινος, Χοφρασμοσ та ін.). Разом з топонімією ці дані дозволили зробити припущення про те, що якась частина населення скіфської епохи говорила на діалекті пракурдської мови, що вже було відзначено в інших роботах, опублікованих раніше (Стецюк, 1999, 89-93; Стецюк, 2000, 23-28).

Присутність давніх курдів на Правобережжі відразу ставить питання, яким шляхом вони туди потрапили. При загальному русі іранських племен з території їх первісного поселення між Дніпром і Доном на південь і південний схід можна припускати, що предки курдів прийшли в приазовські степи, а звідти переправилися через Дніпро і далі рушили на північний захід. Смуга курдських поселень від Гайсина і далі вздовж Дністра може маркувати цей шлях, але наявність топонімів курдського походження в Чернігівській, Київській та Житомирській областях дає підстави розглядати варіант, при якому предки курдів з місця своєї прабатьківщини спустилися по Десні до Дніпра, перейшли його і продовжили свій путь до берегів Дністра. Це розселення могло тривати досить довго, і на нових стоянках завжди залишалися якась частина жителів, які зберігали старі назви сіл і річок.

Назва міста Жмеринка на Вінниччині, де збереглася у великій кількості курдська топонімія, на думку деяких фахівців могло походити від етноніма Κιμμεριοι "кіммерийці" (Фасмер Макс. 1967, 58). Якраз в місцях поширення курдської топоніміки в селі Михалків Тернопільської області на правому березі річки Нічлави двічі, в 1878 і 1897 роках, були знайдені скарби золотих скарбів. Скарби датуються 6-м ст. до Р.Х. тобто вони старші на два століття знахідок зі знаменитих скіфських курганів Куль Оба і Чортомлик. У складі скарбів загальною вагою понад сім кілограм діадема, гривня, п'ять браслетів, 12 фібул, сім блях, пірамідальна підвіска, чотири чаші та інші предмети (Петровський Олександр, 1993, 8).

Свого часу польський професор Тадеуш Сулімирський (Tadeush Sulimirski) виділив серед пам'яток ранньоскіфського часу Західно-Подільську локальну групу (див. мапу нижче).

Пам'ятки Західно-Подільскої групи ранньоскіфського часу

Мапа складена за даними Г. І. Смирнової (Смирнова Галина Ивановна, 2004, 411, рис.1)
Червоною линією очерчено скупчення топонімів курдського походження на Поділлі.
Цифрами на мапі позначені такі пам'ятники: 1. Братишів. 2. Беремяни. 3. Городниця. 4. Лисичники. 5. Раків Кут. 6. Новосілка Гримайлівська. 7. Сухостав. 8. Мишківці. 9. Нивра. 10. Шидлівці. 11. Залісся. 12. Ладичин. 13. Більче Золоте. 14. Сапогів. 15. Іванє Пусте. 16. Зозулинці. 17. Перебиківці. 18. Вікно. 19. Новосілка (біля Чернівців). 20. Івахнівці. 21. Завадинці. 22. Серватинці. 23. Скіпче. 24. Шутківці. 25. Тарасівка. 26. Верхні Панівці. 27. Врублевці. 28. Верхній Ольчедаїв. 29. Лоївці. 30. Долиняни (кургани). 31. Долиняни (поселення). 32. Круглик. 33. Оселівка. 34. Ленкавці. 35. Іванівці. 36. Селище. 37. Непоротів. 38. Белоусівка.

Частковий збіг територій поширення пам'яток Західно-Подільської групи і курдської топонімії дає підставу припускати, що ці пам'ятки залишили саме курди, якщо враховувати специфічні риси, які відрізняють їх від інших пам'яток ранньоскіфського часу:

- використання разом з деревом каменю в конструкції поховальних камер; повна відсутність в могилах поховань коней, які супроводжували померлих; сіроглиняна кружальна кераміка, яка побутувала тільки в цій області скіфського лісостепу; вживання деяких типів прикрас, невідомих або маловідомих в інших регіонах… (Смирнова Галина Ивановна, 2004, 419)

Поділля знаходиться по сусідству з ареалами германців, тому між німецькими і курдськими племенами повинні були мати місце певні зв'язки, в тому числі і політичні, що і пояснює грецька назва кіммерійців. Мовні зв'язки між курдами і германцями підтверджуються лексичними паралелями. Ф. Гольтхаузен у своєму Етимологічному словнику давньоанглійської мови (Holthausen F. 1974.) наводить деякі з них, наприклад: д. англ. wic, н. нім. wike, анг. witch-elm „гірський клен” – курд. viz, але це лише випадкові знахідки. Якщо ж пошукати цілеспрямовано, то можна знайти багато цікавого. Наприклад д. англ. scielf «вершина скелі, зубець», анг. shelf «піщана коса, риф», д. сл. skjolf «підвищення» добре відповідає курд. şilf «лезо». До германських слів відносять і укр. щовб «скеля» (Фасмер Макс, 1967), але чомусь залишено без уваги нім. Schilf „очерет”, листя якого схожі на лезо клинка. Це слово теж має бути віднесене сюди ж. Ф. Гольтхаузен не знаходить пояснення давньоанглийській назві ромашки ferðing-wyrt. Для його розшифровки добре підходять курдські слова pûrt «волосся» і wurd «чистий» – квітами ромашки здавна миють голову. Германському слову west «захід» безумовно відповідає курд. weşt «південь». Незначні відмінності у фонетиці і семантиці свідчать про те, що курдське слово не є запозичення пізніших часів, тим більше, що в діалекті сорані weşt «прохолодний і вологий вітерець» (в Європі часто так й вітер дме саме з заходу). Ось ще кілька пар англо-курдських відповідностей: д. анг. bile «дзьоб» – курд. bel «сторчак», анг. chuck «кидок» – курд. çek «то саме», д. анг. gamen , анг. game «гра» – курд. geme «те саме», д. анг. maffa «плівка яйця» – курд. mef «намет», д. анг. reo, reowe «покривка, пальто» – курд. rav «хмара» анг. time "час" – курд. timê "завжди" та ін.

Германські племена в своїй більшості пішли з України на початку першого тисячоліття до н.е. Очевидно, разом з ними пішла і велика частина курдів:

Ймовірно, ще до середини V ст. до н.е. хліборобське населення Подолії змушене було залишити свою країну з причин, що залишаються невідомими. Немає відомостей і куди воно перемістилося.(Артамонов М. И., 1974, 112).

Очевидно це сталося дещо раніше, коли булгари розпочали міграцію у степу України і незабаром стали відомі у стародавньому світі як скіфи (Стецюк В.М. 1999, Стецюк Валентин. 2000, 18-32). У процесі цього переселення скіфи мали проходити через територію курдів. Це не могло не викликати конфлікт між булгарми та курдами і він був відображений Геродотом у його Історії як напружені стосунки між скіфами та кіммерійцями. Він подає переказ про битву між двома групами кіммерійців, що виникла через розбіжність думок перед загрозою скіфського вторгнення. На зібраній нараді простий народ у своїй масі вважав, що слід залишити батьківщину і віддати землю скіфам без бою. Царі ж наполягали на боротьбі, не бажаючи рятуватися разом з народом. З слів Геродота неясно, які в кінці-кінців на раді були ухвалені рішення, але подальші події розвивалися так:

Скоро вони прийняли такі рішення, вони розділилися, обидві їхні частини стали рівними в числі і вони почали битися між собою. І всіх, що в битві було вбито, кіммерійці поховали поблизу ріки Тираса (і їхні могили і тепер ще можна там бачити). Там їх поховали і після того вони покинули країну. Згодом прийшли скіфи, знайшли країну незалюдненою і зайняли її (Геродот IV, 11).

Звичайно, в переказі Геродота можуть бути певні неточності, та й самі деталі відносин між кіммерійцями та скіфами його інформатори могли і не знати, а лише повідомляли йому про них як факт. Очевидно, дві різні групи кіммерійців мігрували у протилежних напрямках. Припущення про міграцію частини кіммерійців-курдів у західному напрямку підтверджують слова іранського походження у польській та чеській мовах (див. розділ “До питання про ірансько-слов'янські мовні зв'язки”) та топонімія. Проте якась частина курдів залишалася на Поділлі до приходу сюди слов'ян, про що говорять сепаратні курдсько-українські лексичні відповідності. Про те ж говорять дані епіграфіки Північного Причорномор'я, тому з курдами можна пов'язувати якийсь із народів, що згадуються античними істориками, зокрема, Геродотом. Судячи з усього, таким народом могли бути алізони (алазони), яких Геродот розміщував дещо південніше від скіфів-орачів в місцевості, там де Дністер (Тірас) і Південний Буг (Гіпаній) не дуже віддаляються один від одного (Геродот , IV, 52). Саме в цьому місці знаходиться найбільше скупчення курдської топоніміки (див. мапу вище, де обидві річки виділені синім кольором).

З часом курди-алазони просунулися до берегів Чорного моря, про що свідчить деяка топонімія. Найпереконливішим свідченням є назва міста Генічеськ на березі Сивашу, який також називають Гнилим морем через неприємний запах води. Саме ця його особливість відбивається у назві міста – курд. genî "смердючий", "гнилий" і çês "смак" в основі дієслова çêştin "куштувати". Можливо, і назва Сивашу має курдське походження за назвою різних солей, які містяться у його воді – курд sîwax “вапно”, “білила”. Іншими курдськими топонімами можуть бути такі:

Олешки, місто в Херсонській обл. – курд. ol “віросповідання, релігія”, eşk “вид, образ”.

Тилігульський лиман – курд. tilî “палець”, gol “озеро”. Останнє слово запозичено з булгарської мови (чув. кÿлĕ “озеро”). Мотивація назви пояснюється формою лиману, витягнутого, як палець.

Хорли, місто в Скадовському районі Херсонської обл. – курд. xor “сонце”, ol “віросповідання, релігія”, можливо, xorly – ізафет.

Не виключено, що назва грецької колонії Ольвії також має курдське походження, бо гр. ὄλβιος “щасливий”, від якого вона ніби походить, етимології не має. Курди могли бути присутні серед жителів Ольвії, так само як і адиги, про що свідчить епіграфіка. Греки могли називати одним ім'ям все негрецьке населення не тільки поблизу Ольвії, а й усього Північного Причорномор'я. І це ім'я було кіммерійці. Подібну назву кімври мала та частина курдів, яка пішла на захід (див. розділ Кимври). Етнонім киммерійців (гр. Κιμμέριοι, аккад. gimirrai) міг походити від курд. gimîn, gimi-gim „грім" і mêr „чоловік". Назва кімврів є похідною від нього.

Одночасно з рухом в Центральну Європу курди переправилися на інший бік Карпат і потрапили на територію сучасної Угорщини. Топонімія дає підставу говорити, що тут вони поселилися по обидвох берегах Тиси:

Деваванья (Dévaványa), місто в медьє Бекеш – курд. dêw "дев, злий дух", wanî "подібний".

Гелей (Gelej), село в медьє Боршод-Абауй-Земплен– курд. gelî "яр, долина".

Ібрань (Ibrány), місто в медьє Саболч-Сатмар-Береґ = курд. îbram "прохання".

Кецель (Kecel), місто в медьє Бач-Кішкун – курд. keçel "лисий".

Праворуч: Курдська топонімія в Угорщині і на Балканах.

Мако (Makó), місто в медьє Чонград – курд. mako "човник".

Фельдьє (Felgyö), село в медьє Чонград – курд. felg "локон".

Ченгеле (Csengele), село в медьє Чонград – курд. çengel "гачок".

Тут частина кіммерійців залишалися майже тисячу років і на початку нової ери стали відомі в історії як язиги. Імена їхніх вождів можна розшифрувати за дпопомогою курдської мови:

Банадасп (Βαναδασπος) – курд. wanî "подібний, схожий", -da – післялог місцевого відмінку, hesp "кінь".

Зантік (Ζαντικος) – курд. zan "мудрець", tîk "високий", "прямий".

Зізаїс (Zizaĭs) – курд. zîz "дзвінкий, сильний".

Інша частина, очевдино більша, перейшла Дунай і рушила У Фракію:

Сента, місто в Північно-Банатському окрузі автономного краю Воєводина, Сербія – курд. semt 1. "сторона", 2. "край, район".

Темерин, селище міського типу в Південно-Бацькому окрузі Воєводини, Сербія – курд. temirin "гаснути".

Панчеве, місто, центр громади і Південно-Банатського округу Воєводини, Сербія – курд. penc 1. "кисть" (руки), 2. "п'ятірня".

Чачак, місто в Сербії – курд. çê "хороший, ліпший", çak "добрий, приємний".

Ниш, місто, центр округу в Сербії на річці Нішава – курд. niș "гуща, осадо", av "вода".

Мездра, місто у Врачанскій області, Болгарія – курд. mezre "посів, поле".

Хисаря, місто в Пловдивської області, Болгарія – курд. xisar "втрата, збиток".

Хаскове, місто в Болгарії – курд. hesk "черпак".

Визе, місто в провінції Киркларелі, Туреччина – курд. wezî "місце розташування, встановлення".

Таким чином, э підстави стверджувати, що якась частина кіммерійців просунулася з Угорщини на Балкани, але довго там не затрималась, бо помітних кіммерійських слідів на території Болгаріі нема (Мелюкова А.І., 1979, 6).

В даний час переважає думка про те, що кіммерійці рухалися в Передню Азію головним чином через Дербентский прохід і Білоріченський перевал (див. мапу нижче). Шлях через Дербентский прохід могли використовувати предки сучасних талиші і гілянців, а також предки близько споріднених їм белуджів і мазендеранців. Тепер белуджі живуть в Пакистані, але відомо, що вони прийшли сюди з південного узбережжя Каспійського моря (Фролова В.А., 1960, 68, Оранский И.М., 1979, 89), тобто раніше (до V – VII ст. н.е) вони мали свої поселення неподалік гілянців і талишів (ці місця ще й досі займають мазендаранці). Шлях міграції белуджежей з півночі на південь маркується ланцюжком анклавів белуджських мови (див. Карта поширення сучасних іранських мов). На мапі нижче показано, що через Дербентский прохід рухались скіфи, але раніше за них пройшли іранські племена, які поселилися на південному узбережжі Каспійського моря .

Ліворуч: Північне Причорномор'я і Передня Азія в епоху міграції кіммерійців і скіфів (VII-VI ст. до н.е.) (Мапа з Мейсон Ріхард, 2004, 27).

Потік кіммерійців в Малу Азію через Білоріченський перевал і далі вздовж Чорного моря йшов по області поселення адигських племен, тому можна припускати, що це була друга етнічна група кіммерійців. Розшифровані імена Теушпи і Лігдаміса підтверджують таке припущення.

Крім того в репрезентативній виборці сарматського ономастикону було виявлено значну кількість імен, які добре розшифровуються за допомогою кабардинської мови(Αβροαγος , Αργουαναγος , Γαγγαιος , Ιαζαδαγος, Ιναρμαζος, Καφαναγος, Κουκοδων, Ναυαγοσ, Ουαμψαλαγοσ, Οχωζιακοσ, Ρηχουναγοσ, Χοζανια та ін.). Так само і назви деяких племен Північного Причорномор'я (закати, зуардани) можуть мати адигське походження.

Курди, які йшли із Західної України через Угорщину і Балкани, становили третій потік кіммерійців. На початку VII до н.е., переправившись через Босфор, курди-кіммерійці разом з фракійцями, які примкнули до них, рушили вздовж узбережжя Середземного моря, заглибившись в країну під назвою Меонія. По дорозі свого руху вони заснували поселення, назви яких збереглися до нашого часу:

Сакар'я (Sakarya), область (іл) на північному заході Туреччини – курд. sakar «кошик»;

Дербент (Derbent), микрорайон в районі Ізник в ілі Бурса на заході Туреччини, селище в районі Тургутлу, іл Мaніса, село в районі Булдан, іл Денізлі – курд. der «ущелина, гірський прохід», bend 1. "нитка, стрічка", 2. «паркан, стіна»;

Ман'яс (Manyas), місто в провінції Баликесир в західній Туреччині – курд. manaş «який перешкоджає, чинить опір»;

Сома (Soma), місто в илі Маніса Егейського регіону в західній Туреччині – курд. soma «зіниця»;

Сарт (Sart), село на місці давнього міста Сарди в ілі Маніса – курд. sard «холодний, прохолодний»;

Каш (Kaş) місто, центр району в провінції Анталія –курд. kaş «гірська дорога»;

Вторгнення чужинців викликало консолідацію місцевих племен під проводом одного з вождів на ймення Гигес (Гуггу). За допомогою ассірійців він організував військові дії проти прибульців і вигнав їх войовничу частину, в той час як мирні кіммерійці мали залишитися на місцях і з часом злитися з місцевим населенням. Залишивши позаду себе Меонію і назвавши її по-своєму Лідією (пор. курд. lidû «позаду»), вигнанці, що рухалися далі в пошуках місця поселення, зустріли на своєму шляху певні труднощі, про що говорять такі назви населених пунктів Південної Туреччини:

Хадим (Hadim), місто в ілі Кон'я – курд. hadimîn «руйнуватися, розвалюватися», «гинути»;

Текели (Tekeli), місто в ілі Мерсин – курд. tekil «суміш, безлад»;

Залишивши свої гарнізони в цих містах, кіммерійці досягли країни на узбережжі Середземного моря, оточеній горами Центрального Тавра (див. мапу нижче).

Рух курдів-кіммерійців по Малій Азії

Назви країни і гір підтверджують їх курдське походження:

Кілікія, історико-географічна область – курд. kēlak «сторона, берег»;

Тавр, система гірських хребтів на південному узбережжі Туреччини – курд. tawer «скеля».

У Кілікії кіммерійці зупинилися надовго. Оточена з усіх боків горами від зовнішніх ворогів, Кілікія була зручним місцем для поселення. Такі географічні назви цієї країни і тепер зберігають сліди перебування тут кіммерійців:

Тарсус (Tarsus), місто – курд. ters «кривий, косий», «грубий, різкий»;

Адана (Adana), адміністративний центр однойменної області – курд. adan «прибутковий, продуктивний».

Мезретли (Mezretli), пригород міста Кадирлі в ілі Османиє – курд. mezre «посів, поле, рілля», курдський суфікс – tî для означення абстрактних понять від іменника з часом був замінений на турецький –tli;

Пеяс (Peyas) – курд. peya «піший», можливо, "біля підніжжя" (гори), приймаючи до уваги значення курд. pê «ступня».

Немає сумніву, що до приходу кіммерійців Кілікія була заселена людьми семітського походження і їхню мову (аккадську) вплинув на курдський. Однак територія цієї країни була занадто мала, щоб забезпечити гідне існування населення при його постійному зростанні. Тому частина курдів-кіммерійців рушила далі на схід, періодично ведучи військові дії з Урарту, ассирійцями і мідянами.

Відповідно до історичних свідчень скіфи вторгаються в Передню Азію через 50-60 років після появи тут кіммерійців. Очевидно, маються на увазі кіммерійці, що прийшли з Північного Кавказу. На відміну від курдів, які повільно і мирно рухалися із заходу, північнокавказькі кіммерійці і скіфи використовували для пересування кінноту, що було новинкою в Малій Азії і мало наслідком ефект раптового вторгнення. Пройшовши через Дербент, вони оселилися в Азербайджані і заснували тут своє царство в межиріччі Кури і Араксу, тобто десь неподалік від оз. Севан. І тільки тоді вони вперше зіткнулися з місцевими кіммерійцями (курдами), які поступилися скіфам. Є дані, що скіфи доходили навіть до Ірану. Передньоазійські джерела згадують про скіфське царство ще в кінці 90-х років 6-го ст. до н.е., після чого про нього в історії немає вже жодних даних.

Північне Причорномор'я та Передня Азія в VII-VI ст. до н.е. (Карта з Мейсон Ріхард, 2004, 21).

Вважається, що після поразки Лідії у війні з Мідією і Нововавілонією кіммерійці і скіфи, які підтримували Лідію, за умовами миру «повинні були піти туди, звідки прийшли, тобто в Північне Причорномор'я» (Артамонов М.И. 1974, 34). Очевидно, кіммерійці підтримували Лідію тому, що її частково населяли їхні одноплемінники. Згадуваний вище набіг кіммерійців на Лідію зробили північнокавказькі племена. Так, чи інакше, частина кіммерійцев-курдів рушила уздовж східного узбережжя Чорного моря і досягла Таманського півострова. Подальшу їх долю М.І. Артамонов, ґрунтуючись на археології кубанських курганів скіфського часу, визначає так:

Оселившись у меотійському середовищі, кіммерійці завдяки своїй більш високій культурі і організованості зайняли в Прикубанні керівне становище, але, залишаючись у меншості, не змогли зберегти етнічну самостійність і з плином часу злилися з тубільним населенням. Можливо, що прямими нащадками кіммерійців були сінди, які представляли найбільш прогресивну частину населення Нижнього Прикубання – Таманського півострова і прилеглої частини Чорноморського узбережжя (Артамонов М.І. 1974, 62).

Ким були згадані сінди, невідомо, але за даними топонімії тут могли мати свої поселення стародавні балти (пор. Анапа- літ. anapus «на іншій стороні»; Пантікапей – літ. pentis «п'ята (підніжжя)», kāpas «пагорб, могила» та ін.). Присутність балтів в Північному Причорномор'ї і Приазов'ї підтверджує антропоніміка. Власні імена людей, які розшифровуються за допомогою балтійських мов, можна знайти в темних місцях творінь древніх істориків і в епіграфії, залишених учасниками або свідками реальних подій:

Αρτινοιη (artinoie:) – лит. artinti „наближати”.

Βαλωδισ (balo:dis) – лтс. baluodis, лит. balandis «голуб».

Κυρηακοσ (Kyreakos, ім'я неодноразово зустрічається в Північному Причорномор'ї (Виноградов Андрей. 2015. Херсон. Надгробок Кіріака,.. IV–V вв.) – лит. kūrėjas «творець».

Παταικοσ (Pataikoc, житель Гермонесси) – лит. pataikus «догідливий».

Σαυαγ (Savag, імена трьох осіб на пам'ятках Таманського півострова і Пантікапея, V ст. (Виноградов Андрей. 2015. Владельческая надпись Савага) – лит. sauga «охорона, захист», suaugęs "дорослий".

Тема міграцій балтійських племен розглядається окремо, тут же тільки вкажемо, що балти Прикубання не втрачали зв'язку зі своєю прабатьківщиною і шлях, прокладений ними сюди з Прибалтики використовувався в різний час іншими народами.

Про те, що кіммерійці, могли, дійсно заселяти Прикубання, говорить зафіксований етнонім Δανδαριοι (назва народу в нижній частині Кубані і в Меотії). При тому, що нижня частина Кубані лежить між Азовським і Чорним морями, для пояснення назви народу добре підходить курд. derya/darya "море" і dan "всередині", тобто "оточені морем". Правда, в етимологічному словнику курдської мови стверджується, що слово daryā запозичене з перської, але в словниках зазначено також споконвічне слово zaryā (Цаболов Хетік Миколайович Р.Л . 2001. Том 1, 279; 2010. Том 2, 512 ), яке могло розвинутися з типово іранського darya. Присутність кіммерійців у Прикубанні підкріплюється скупченням місцевих топонімів, які можна розшифрувати за допомогою курдської мови:

Геленджик, місто-курорт у Краснодарському краї – курд. gel “група, юрба, люди”, -in – суфікс прикметника, сîga "місце, місцевість, житло”.

Гостагаївська, станиця в муніципальному утворенні міста Анапа Краснодарського краю – курд. hosta "дрімота", heyîn "бути, буття".

Джемете, селище в Анапському районі Краснодарського краю – курд. jêmêtin "відсмоктувати, висмоктувати".

Джигинка, село в муніципальному утворенні міста Анапа Краснодарського краю на березі протоки Джига – курд. cihê "окремий".

Тамань, станиця в Темрюцькому районі Краснодарського краю – курд. tam "дім, хата", anî "чоло, перед".

Фанагорія, азійська столиця Боспорського царства на Таманському півострові – курд. fena "пропалий", gor "могила, гробниця", gorî "жертва".

Боспорське царство (V ст. до н.е. – VI ст. н.е.) було розташоване на Таманському та Керченському півостровах. Другим великим містом на Таманському півострові була Гермонасса і ця назва теж може мати курдське походження (курд. hermê "повага, честь", nasî “знання"). Курди були присутні і на Керченському півострові, про що говорять назви міст Кіммерік і Тірітака (Τυριτάκη) від курд. ture “гнівний, сердитий”, teke “цап-ватажок”. Декілька правителів царства мали ім'я Мітрідат, яке добре розшифровується за допомогою курдської мови: курд. midîrî “начальство”, dad “закон”, ”справедливість”. Оскільки таке ім'я мали багато правителів у Передній Азії, це могло бути не ім'я, а царський титул у значенні "законний правитель". Власне ім'ям могла бути лише друга частина імен та мати різне походження. Наприклад, ім'я Ктист явно грецьке, а Євпатор можна розшифрувати за допомогою тюркських мов: д.-тюрк., кр.-тат. ev "дім", тур. ev "дім", "родина", чув. паттăр, кр.-тат, кум., балк., каз., ног. та ін. batır "герой", тур. batır "богатир". Назви деяких міст Боспорського царства можна розшифрувати балтійськими мовами (Пантикапей, Патрей, Анапа та ін.). Очевидно, царство мало багатонаціональний характер.

Серед місцевого населення переважали зіхи (курд. zîx "сміливий," добрий", міцний"). Про присутність курдів у царстві може говорити тлумачення назва племені росомонів (Rosomoni), що згадується в Гетику Йордану і характеризується ним як "віроломне", за допомогою курдської мови. Усі існуючі етимології слова спірні та ґрунтуються на сумнівних припущеннях. Залучення курд. rusa bûn – “зганьбитися”, rusa kirin “зганьбити” і monî “слабкість, кволість” дозволяє пояснити назву як "ганебні слабаки". Вона могла бути даною племені вже після того, як король готів Германарих був серйозно поранений двома росомонами, через що він не міг організувати опір навалі гунів. Причиною наступного розвалу королівства сучасники могли приписати віроломним росомонам, а етимологія їхньої назви може говорити про певну роль кіммерійців в Північному Причорномор'ї.

Після занепаду Боспорського царства на тому ж місці утворилося Тмутараканське князівство. Його назва також розшифровується за допомогою курдської мови: курд. tarî "темний" (відповідає значенню першої частини назви по-слов'янськи), kanî "джерело". Тмутараканський князь Мстислав Володимирович мав дружину, яка складалася з хозарів, касогів та інших "прикавказьких народів" (Соловьев С.М., 1959, Т.1, 214, 233, 351). Коли у 1024 р. він став чернігівським князем, то переселив в Сіверську землю багато сімей степових народів, серед яких мали бути і курди. Їх присутність в тих місцях підтверджує топонімія. На лівому березі Дніпра вище Києва стояло літописне місто Тмутаракань, також і назви багатьох населених пунктів Лівобережної України розшифровуються за допомогою курдської мови.

Балаклея, місто в Харківській обл., Україна – курд. belek "білий", leyî "потік".

Бердин, хутір в Большесолдатському районі Курської обл. – курд berd "камінь".

Буклята, село в Золотухінському районі Курської області Росії – курд bûk "наречена", lat "бідний".

Зиборівка, село в Шебекинському районі Білгородської області Росії– курд. zibr "грубий, суворий".

Золочів, селище міського типу, Золочівська селищна рада, Золочівський район, Харківська область, Україна – курд. zarū "п'явка", перс. zalū "хробак", cew "річка".

Таверівка, селище, Кленовська сільська рада, Богодухівський район, Харківська область, село в Чутівському районі Полтавської області, Україна – курд. tawêr "скала, куча, курган".

Тим, річка, пп Сосни, пп Дона і село в верхів'ях річки – курд. tim “сторона”.

Велика частина курдських топонімів доводиться на територію Чернігівського князівства в тих же місцях, де є топоніми чеченського походження. За свідченням літопису в Чернігівському князівстві нерідко "господарювали половці", які також брали участь в походах місцевих князів на Смоленськ і Київ (История СССР. 1966, 593). Насправді це були не половці, а жителі степів різної етнічної належності, яких половці витісняли на північ, а іменування їх половцями слід вважати узагальненою назвою всіх "поганих". Саме ці прибульці створили від половців захисну лінію у вигляді городищ Салтівська культура, що існувала в VIII-X ст. Згодом неслов'янської населення краю, було асимільовані українцями, але споконвічні курдські імена збереглися серед українців досі:

Середа, 15037 носіїв по всій Україні, найбільше в Києві (806), Харкові (864), Запоріжжі (319), Дніпрі (318), Сумах (266), Донецьку (247), Чернігові (215), Львові (205), Кривому Розі (200) – курд. serede "старший". Незначне число прізвищ може походити від укр. середа (з усіх прізвищ за днями тижня найбільше носіїв прізвища Понеділок – 275) .

Гавриш, 7560 носіїв, найбільше в Киеве (504), Дніпрі (250), Харкові (197) – курд. havris "ялівець".

Гура, 4522 носія, найбільше в Києві (293), Харкові (243), Дніпрі (137), Кривому Розі (93), Горлівці (87), Донецьку (84) – курд. gur 1."вовк", 2. "сильний, швидкий".

Левандовський, Левандовська, 2105 носіїв, найбільше в Києві (173) – курд. lewand "гарний, статечний".

Чечель, 1730 носіїв, найбільше в Києві (117), Запоріжжі (102), Дніпрі (96) – курд. çê “добрий, кращий", çêlî "рід, потомство".

Мурга, 1658 носіїв, найбільше в Києві (196), в місті Малині Житомирської обл. – курд. murǧ “птах".

Чепель, 1604 носія, найбільше в Харкові (110), Запоріжжі (63) – курд. çepel “брудний" або çepilî "лівша"

Фисун, 1365 носіїв, найбільше в Запоріжжі (135), Харкові (109), Дніпрі (83) – курд. fisûn "чари, чаклунство".

Мігаль, 602 носія, найбільше в Харкові (39), Хмельницькому (39), Києві (33), Макіївці (19), Кривому Розі (15) – курд. mihal "марний, безглуздий", mihel "місце, місцевість".

Крім цих прізвищ в Україні є ще багато інших, фонетично близьких курдським словам, і які могли б годиться для імені людини, але їх кількість не дозволяє з упевненістю говорити про їхню давнину. У тих же випадках, коли вони поширені в населених пунктах гаданого курдського походження або в яких є інші курдські прізвища, їх можна брати до уваги. В цілому ж дані ономастики говорять про те, що курдського населення на території України було значно більше в її західній частині, ніж у східній. При цьому в Західній Україні переважають інші прізвища курдського походження:

Геник, 903 носії, найбільше у Львові (69), Добромилі (46) і Новояворівську (37) – курд. hênik "прохолодний, холодний, свіжий".

Гера, 733 носії, найбільше в Косівському районі Івано-Франківської обл. (389) – курд. gera "косуля".

Кармаліта, 461 носій, Кармелюк, 174 носії, Кармалюк 64 носії і подібні, поширені головно на Поділлі – курд. kar "користь, дохід", mal "дім, родина", "майно, багатство" .

Майкут, 342 носії, найбільше у Львові (36) – курд. meykut "великий дерев'яний молот".

Фендик, 244 носії, найбільше в Долинському районі Івано-Франківської обл. (70), Фендак, 98 носіїв, найбільше в Дрогобицькому районі Львівської обл. (45) – курд. fend "хитрий, лукавий".

Гермак, 312 носіїв, найбільше у Львові (28) – курд. germ "гарячий, теплий".

Перелічені прізвища практично не зустрічаються в східній частині України, в той час як прізвища Левандовський, Чечель, Чепель, Мигаль досить поширені також і в Західній Україні. Розподіл прізвищ гаданого чеченського походження представлено на мапі нижче.

Шляхи міграцій курдів-кіммерійців у дзеркалі ономастики

На мапі чорними цятками і лініями позначені населені пункти гаданого курдського походження, а фіолетовими – кабардинського.

Червоними цятками відзначені населені пункти, в яких зафіксовані прізвища курдського походження

Бордові цятки відповідають топонімам балтського походження.

Сірим кольором позначена область поширення культури довгих курганів. Синіми цятками відзначені пам'ятники цієї культури.

Маючи відомості про походи чернігівський князів на північ, можна думати, що войовничі курди не менш інших могли в них брати участь, тим більше, що шляхи цих походів маркуються чітко вираженими ланцюжками топонімів курдського походження (див. мапу GoogleMyMaps вище). Характерно, що серед них є назви міста Кимри в Тверській області і села Кімборово в Смоленській області, які відповідають самоназві тодішніх курдів, про що згадувалося вище.

Є підстави вважати, що ці походи вплинули на хід історії в Східній Європі. Відхилившись від руху на північ, курди через територію Білорусії дійшли до поселень литовців, які жили в той час родо-племінним ладом. При цьому характерно, що ланцюжки топонімів балтійського і курдського походження накладаються один на другий (див. на мапі вище). Балтійські топоніми маркують прокладений балтами шлях в Причорномор'я (див. Давні балти за межами етнічних територій). Очевидно, разом з курдами рухалися також адиги, що населяли сусідню територію на Північному Кавказі, і використаний шлях чітко видно у ланцюжку балтійських, курдських та адизьких топонімів. Ось адигзькі топоніми, які входять в цей ланцюжок в напрямку з Північного Кавказу до Прибалтики (після назви населеного пункту даються кабардинські слова, які були використані для інтерпретації):

Ажинов (ажэ “козел”, нэ “око”), Липчанівка (Лъэпщ “бог ковальського ремесла”), Чугуїв (щыгу “плато”), Мезенівка (мэз “ліс“, ен “цілий, весь“), Карыж (кIэрыжын “утекти“), Шалигіне (шылъэгу “черепаха“), Жихове (жьыху “віяло“, з жьы “вітер“), Унеча (унэщIа “спорожнений“), Ворга (уэркъ “дворянський“), Великі Шарипи (шэрыпI “ссавець“), Будагово (быдагъ “твердість, міцність“).

Одночасно з появою в Прибалтиці кіммерійців починають розвиватися контакти між правителями Священної Римської імперії і Великого князівства Володимирського. Наслідком цих контактів виникло обопільне прагнення до оволодіння бездержавною територією між імперією і князівством. Особливу роль в тому процесі зіграли духовно-лицарські ордени Мечоносців і Тевтонський, що заснували свої перші фортеці в Прибалтиці. Закономірно між прибульцями зі сходу і заходу повинен був виникнути конфлікт, в якому автохтонні племена були лише пасивним об'єктом.

Можна припускати, що перед загрозою оволодіння Тевтонським орденом всієї Прибалтикою курди консолідували місцеві племена під своєю владою і встановили режим ксенократії, що заклало основу для створення Литовської держави. Виникнення з нічого литовської держави — один із прикладів «імпорту політтехнологій». Кіммерійці брали участь у створенні Боспорського царства. Маючи такий політичний досвід, вони застосовували його серед варварського населення Східної Балтики подібно до того, як це завжди бувало у середньовічній Європі:

Відомо, що в результаті лише саморозвитку в ранньосередньовічній Європі не виникло жодної держави – всі вони виникали якщо не в результаті захоплення римської території (синтезний шлях), то під впливом держав середземноморської традиції, які вже існували (так званий безсинтезний шлях контактної зони) (Шувалов П.В. 2012, 278).

Імена перших князів цієї держави досить задовільно розшифровуються за допомогою курдської мови:

Нетимер, литовський князь, згаданий у в саксонській хроніці за 1009 р. – курд. netemirî "безсмертний".

Довгерд (Dangerutis, Daugerutis), князь литовський до 1213 г. – курд. daw, dûv 1. "хвіст", 2. "поділ" gerd "великий";

Миндовг (Mindaugas, Mendog), король Литви (1253–1263) – курд. mend "скромний", awqas "так багато" (дуже"?);

Тройнат (Treniota), великий князь литовський (1263—1264) – курд. ture “гнівний”, nêt “думка, дума, стремління”;

Войшелк (Vaišelga, Wojsiełk), великий князь литовський (1264—1267) – курд. xwey "господар, володар", *şûlq "хвиля";

Шварн (Švarnas, Szwarno), великий князь литовський (1267/1268—1269) – курд. şarm "сором", "сором'язливість" з *şfarm при метатезі д.-ір. *fšarma "сором";

Тройден (Traidenis, Tojden), великий князь литовський (1269-1281) – курд. tureyî "гнів", dên "погляд";

Довмонт, (Dovmunt, Daumantas), великий князь литовський (1282—1285) – курд. devam “довгий”, endam “частина тіла”, “стан”;

Пукувер (Pukuwer), великий князь литовський (1291—1295) – курд. pevketin “миритися, погоджуватися”, wêran “зруйнований”;

Витень (Vytenis, Witenes), великий князь литовський (1295—1316) – курд. wetîn "любов", "бажання";

Гедимин (Gediminas, Gedymin), великий князь литовський (1316-1341) – курд. hedimîn 1. "руйнуватися, розвалюватися", 2. "гинути".

Ольгерд (Algirdas, Olgierd), великий князь литовський (1345-1377) – курд. ol "віросповідання, релігія", gerd 1. "великий", 2. "велика людина";

Ягайло (Jogaila, Jagiełło), великий князь литовський (1377-1392) і король польський 1386–1434) – курд. egal «богатир», yê egal «богатирський», law (lo) «дитя, син»;

Кейстут (Kęstutis, Kiejstut), великий князь литовський (1381-1382) – курд. key «цар», а друга частина імені може походити зі зниклого з курдської мови слова індоєвропейського кореня в значенні "стояти" (пор. курд. stûn "стовп");

Витовт (Vytautas, Witold), великий князь литовський (1392-1430) – курд. xwî "видний, явний", tawet "сила, потуга";

Свидригайло (Švitrigaila, Świdrygiełło), великий князь литовський (1430-1432) – курд. swînd "клятва", -r – відмінковий суфікс, egal "богатир», law (lo) «дитя, син».

Навіть сама назва Литви, яка не має задовільної етимології, могло бути дано курдами (пор. курд. lûtf, litf «прихильність, милість»). Це курдське слово вважається запозиченим з арабської мови (Цаболов Р.Л. 2001, 596). Насправді ж кіммерійці мали запозичити його з аккадської мови в період свого перебування в Малій Азії. Аккадська є одною з найдавніших семітських мов, якою говорили ассирійці. Також в балтійських мовах є запозичення з курдської:

лит. balvas, лтш. balva «подарунок, хабар» – курд. belwa «спокуса»;

лит. daba «природа, рід, спосіб», лтш. dāba «природна якість, звичка, природа», блр. доба «вдача» – курд. dab «звичай, вдача, звичка», яке, в свою чергу, було запозичене з аккадської (ар. tabia “природа, натура”).

лит. ežeras, лтш. ezers «озеро, ставок» – курд. zirē «озеро»;

лит. galata «обманщик» – курд. galte «жарт»;

лит. kūdikis «дитина» – курд. kudik «дитинча»;

лит. manga «особа непристойної поведінки, проститутка» – курд. mange «корова, буйволиця»;

лит. miškas «лес» – курд. mêşe, bêşe «ліс, гай»;

лит. Nemunas «Неман» – курд. nem «вологий», yan «сторона, бік»;

лит. vaisba «торгівля» – курд. bayi «торгівля»;

Облаштувавшись в Литві, курди продовжували свої походи на північ. Через територію Латвії та Естонії вони вийшли до Фінської затоки. Шлях курдів в ці місця маркує ланцюжок інших курдських топонімів, серед яких найбільш переконливу розшифровку має назва міста Ізборськ в Псковській обл – курд izb "холостяк", ors «весілля». Обидва слова мають семітське походження, але їх розшифрування не викликає сумніву з уваги на тісний смисловий зв'язок між складовими частинами слова. Одночасно це ж підтверджує те, що в Прибалтику курди прийшли з Малої Азії. Шведський археолог Біргер Нерман стверджував, що скандинави стали прибувати до району Ладозького озера ще у 6-му столітті. Очевидно, в той же час або дещо пізніше вони заснували невеликі колонії на місці сучасного міста Гробіня в Латвії та історичного села Апуоле в Литві (Hedenstierna-Jonson Charlotte. 2009, 159). Виходячи з цього, можна припускати, що курди прибули до Прибалтики не пізніше шостого століття. Між ними та сканднинавами мало виникнути суперництво у боротьбі за панування. У "Повісті временних літ" є повідомлення про те, що в 862 році варяги були вигнані за море. До цього словени, чудь, мепя і весь платили варягам данину, але хто саме їх виганяв, у літописі не вказано. Достовірність цих подій викликає у багатьох істориків сумнів. Однак зіставлення зникнення скарбів арабських дирхемів зі слідами пожеж у Ладозі та на Рюриковому городищі приблизно в той самий час (близько 870 р.) дає підстави стверджувати, що вигнання мало місце (Цукерман Костянтин. 2007, 347-348). Дуже сумнівно, що племена, які справно платили данину варягам, змогли організуватися без сторонньої допомоги на військову акцію. Таким організуючим началом мали бути курди. У такому разі вони повинні згадуватися в літописі і, крім як з чуддю, їх ідентифікувати нема з ким. Після покликання варягів автохтонами можна пояснити тим, що панування варягів було менш обтяжливим, ніж курдів, які тих замінили.

Рухаючись далы на північ, курди досягли Неви, про що свідчить назва міста Гатчини (курд. hacet «інструмент, знаряддя, спосіб») і села Таври в Колтуському сільському поселенні Всеволозького району Ленінградської області (курд. tawêr «скеля»). Проживання курдів в тісному сусідстві з прибалтійсько-фінськими племенами залишило свій слід в запозиченнях з курдської у вепській, фінській, естонській та інших мовах. Ось приклади курдсько-вепських лексичних відповідностей зі знайденими еквівалентами в інших прибалтійсько-фінських:

курд. bak «страх» – opak «страшний»;

курд. çeqandin «встромляти», тал. čəgətəq «колоти» – вепс. čokaita «встромити»;

курд. çerk «крапля» – вепс. čirkištada «крапати»;

курд. cirnî «ночви» – вепс. kurn «жолоб»;

курд. e’ys «радість» – вепс. ijastus «радість»;

курд. e’zim «прекрасний» – вепс. izo «милий», фін. ihana «чудесний, прекрасний»;

курд. hebhebok «павук» – вепс. hämähouk, фін., карел. hämähäkki «павук»;

курд. henase «дихання» – вепс. heńktä, фін. hengittää, ест. hingake «дихати»;

курд. hîrîn «іржання» – вепс. hirnaita, фін. hirnua, ест. hirnuma «іржати»;

курд. kotek “удар” – вепс. kötkšta – «забивати (худобу)»;

курд. kusm «страх» – вепс. h’ämastoitta «лякати»;

курд. miraz, тал. myrod, гіл. məriz «бажання» – вепс. mairiš «потреба»;

курд. pirtîn «трепет» – вепс. pirpitada «трясти»;

курд. semer «тьма», xumar «похмурий», xumari «темний», xumri „червоний” – вепс. hämär «присмерк», фін. hämärä «присмерковий»;

курд. tikan «капать» – вепс. t’üukta «капать»;

курд. xerez «швидкість» – вепс. hered «скорий», ерз. эрязи «моторний».

Пара semer-hämä є особливо складним випадком. Фасмер звертав увагу на відповідність фінському hämärä «темний» укр. хмара, але не бачив можливий зв'язок між цими словами «через географічні міркування» (Фасмер Макс. 1987. Том 4, 249). Згідно фонології прибалтийско-фінських мов, вихідним словом мало бути semer, і це може свідчити про запозичення фінських слів з курдської. В етимологічному словнику сучасної фінської мови, навпаки, стверджується, що джерелом запозичення є даввньогерманське слово, нібито представлене ісландським sámur «темний, брудний» (Häkkinen Kaisa. 2007, 238). Однак в авторитетному словнику давньоісландської мови слово sámr вважається запозиченим з фінської (Cleasby Richard, Vigfusson Gudbrand. 1874, 517). Курдське semer можна пов'язувати з курд. samā «тінь», яке вважається запозиченням з арабської sama «небо», «дах», «тінь» (Цаболов Р.Л. 2010. Том 2, 231), а курдское xumar має також значення «похмілля» і пов'язується з ар. xumār «хворобливий стан після випивки», «похмілля»(там же, 484). В чуваській мові є слово чув. хăмăр "бурий", "коричневий", близьке семантично до курдського і прибалтійсько-фінських слів. Українське хмара могло бути запозичене з булгарскої або курд. xumar.

Загадковою є відповідність фін., карел. hämähäkki, вепс. hämähouk, ест. ämblik, вод. hämö, лив. ämriki «павук» – курд. hebhebok «павук». Запозичення з курдської або іншої іранської мови в вепську виключається, бо в курдській це слово є ізольованим і пов'язується з ар. hebbāk «ткач» (Цаболов Р.Л. 2001. Том 1, 449). Фінські лінгвісти цей зв'язок не помітили і вважають походження прибалтийско-фінських слів «темним» (Häkkinen Kaisa. 2007, 237). Виходячи з фонології, слово для назви павука було утворено з двох коренів ham і bōk невідомої мови, якою могла бути слов'янська або германська. З огляду на семантику і фонетику, для розгляду можна залучити слов. павук, яке можна пов'язувати з нім. Bauch «черево» (пгерм. būk). Те ж походження може мати також слав пузо (Kluge Friedrich. 1989, 64). У морфології тіла павука чітко виражено черевце, тому його назва могла відображати цю особливість і до значення «пузо» було дане визначення. Відповідне слово є у середньоверхньонімецькій мові hem "злісний, лукавий", тоді назву павука можна розуміти як «злісне черево». Такого слова в німецькій нема, але могло існувати в одній зі зниклих германських мов, наприклад в готській. Пояснення того, яким чином це слово потрапило до арабів, нема. Крім цих відповідностей, є кілька десятків слів, спільних для курдського, вепської і ще для трьох або більше іранських мов.

Прийшовши з Литви, курди принесли на північ звичай курганних поховань (детальніше див. вопросу об этнической принадлежности культуры псковских длинных курганов). Розгляд цього питання дав можливість виявити в області поширення цієї культури також і адизький слід в топонімії. Інших даних про перебування адигів в Прибалтиці і найближчій місцевості поки нема. Для розшифровки топонімів використовувалася кабардинська мова, фонетика якого великою мірою відрізняється від індоєвропейської, та й сама ця мова з плином часу могла істотно змінитися. Тому сучасні російські назви можуть досить відрізнятися від споконвічних слів мови, якою говорили предки сучасних адизьких народів. Прикладами адизьких топонімів в басейні верхньої течії Західної Двіни і річки Великої можуть бути наступні:

Алоль, села в Кудеверській волості Бежаницького району і в Алольській волости Пустошкинського району Псковської області, річка, притока Великої – кабард. лалэ «в'ялий, слабий», -а – протетичниий голосний.

Велиж, місто, адміністративний центр Велизького району Смоленської області – кабард. уэлий «володар» (з аккадскої) -жь – суфікс іменника, який надає підсилення значенню, типу російського -ище.

Вяр'ямово, село в Красногородському районі Псковської області – кабард. уэрам «вудиця».

Жадро, село в Звонській волості Опочецького району Псковської області – кабард. жад «куриця», -ру – суфікс об'єктного відмінку.

Жигули, село у Верхньодвінському районі Вітебскої області і в Куннському районі Псковськой області – кабард. жигеилъэ «місцевість поросло дубами». Жигулі на Волзі того ж походження.

Комша, село у Великолуцькому районі Псковської області – кабард. гумащIэ «добросердечний, милосердий».

Курмели, село у Велизькому районі Смоленської області – кабард. kurme «вузол на кінці мотузки», -лъэ – суфікс іменника.

Опочка, місто, адмиіністративний центр Опочецького району Псковської області – кабард. упIышкIуа «м'ятий».

Ребле, село в Пустошкинському районі Псковської області – кабард. еру «лютий, жорстокий», блэ «зміяя».

Себеж, місто, центр міського поселення Псковської області – кабард. сабэ «пил, порох» -жь – суфікс іменника, що придає підсилення значенню.

Техомичи, село в Себезькому районі Псковської області кабард. тхъэ «бог», мыще «ведмідь».

Усминь, село в Кун'їнському районі Псковської області – кабард. уэс «сніг», мыин «невеликий».

В цілому можна бачити, що історія кіммерійців дуже складна і для її відновлення потрібна не тільки велика уява, а й копіткі пошуки. І ця робота не тільки в інтересах істини, але і в інтересах збереження добрих відносин між народами. Визнаючи, що серед кіммерійських загонів, наводнювали Передню Азію, були адиги, курди та інші іранські племена, не можна виключати, що набіги на Малу Азію робили й інші народи Північного Кавказу. Таке припущення підтверджується, наприклад, активною участю чеченців в історичних подіях Східної Європи I тис. н.е. (див. роділ Печеніги і мадяри).Підводячи підсумок, можна стверджувати, що робота має бути велика, але потрібні добросовісні виконавці.